Боротьба за збереження автономії українських земель

У 1430 р. після смерті Вітовта великим князем литовським став молодший брат Ягайла – Свидригайло, підтриманий частиною литовських магнатів та українським боярством. Почалася запекла сутичка між прихильниками литовсько-польської унії та її противниками. У цьому конфлікті найактивніше проти Польщі виступали українці. Однак бездарність Свидригайла, його нерішучість і невизначеність дозволили перемогти полякам та їх литовським однодумцям. Щоб утихомирити країну, православну знать було зрівняно в майнових і особистих правах із католицькою. У 1432 р. Свидригайло втратив великокнязівський престол на користь молодшого брата Вітовта – Сигізмунда(Жигмонта) Кейстутовича, а в 1435 р. остаточно був розгромлений новим правителем у битві під Вількомиром. За підтримку своєї кандидатури Сигізмунд уступив Польщі Поділля й території на Волинському пограниччі. Одночасно він визнав зверхність польського короля Ягайла, до якого мало відійти Литовське князівство після його смерті. Проте прихильники Свидригайла не змирилися з його поразкою. У 1440р. вони вбили князя Сигізмунда, надіючись, що їх покровитель знову посяде великокнязівський престол. Але прорахувалися, бо наступником став 13-річний син Ягайла Казимир. У 1445р., після загибелі польського короля Владислава III - старшого брата Казимира, останнього було обрано новим королем. Одночасно він залишився і великим князем литовським. Отже, відносини між Польщею і Литвою встановилися на основі персональної унії і зберігались до сер. XVI ст.

Почуваючись у перші роки свого князювання невпевнено, Казимир, щоб заручитися підтримкою шляхти та магнатів, видав у 1447 р. загальноземський привілей, який передбачав розширення феодальних прав і привілеїв: гарантував особисту недоторканість, звільняв від ряду державних повинностей, надав право вотчинного суду, заборонив переходи селян з одного маєтку в інший. Водночас він поновив удільні князівства на українських землях: Київське, що охоплювало також Переяславщину, де правителем став син зміщеного Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича Олелько (1441 – 1454), а після смерті останнього – його син Семен Олелькович (1455 – 1471), та Волинське, що поширювалося і на Східне Поділля, на чолі з Свидригайлом (1445 – 1452).

У 1458 р. було створено незалежну Київську митрополію. Тим самим в Україні фактично відновлювалася ситуація кін. XIV ст., коли на значній її території відродилася державність на засадах васального суверенітету. Проте таке становище тривало недового, і зі зміцненням позицій Казимира українські удільні князівства були остаточно ліквідовані й перетворені на звичайні провінції.

Скасування автономного статусу українських земель викликало невдоволення та опір серед місцевої еліти. У 1481р. була організована князівна змова, в якій взяли участь князі Іван Гольшанський, Михайло Олелькович і Федір Більський. Змовники мали намір захопити

Великокнязівський престол і передати його Михайлу Олельковичу, братові останнього київського князя, а в разі невдачі перейти під зверхність Московського князівства. Однак змову було викрито, керівників – Михайла Олельковича та Івана Гольшанського - страчено, і лише Більському вдалося втекти до Москви. Також зазнало поразки повстання 1507 – 1508рр. на чолі з князем Михайлом Глинським, якому, незважаючи на підтримку значної частини української та білоруської шляхти, не вдалося відновити незалежну українську державу на українських землях, що входили до складу Литви.

Отже, українці, які більше двох століть перебували у складі Великого князівства Литовського, мали відносно сприятливі умови для свого розвитку. У той же час, починаючи з прийняття Кревської унії, їхні права поступово обмежуються. Насамперед істотно змінюється становище православної знаті. Якщо в перші десятиліття після приєднання до Литви українці і білоруси домінували у суспільно-політичному житті, то тепер – відтісняються на другий план, поступаючись представникам католицького віросповідання.