Походження слов'ян та їх розселення на території України

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов’янства, походження і етногез якого на сьогодні остаточно не з’ясовано. Про нього можна говорити лише в загальних рисах, використовуючи дані різних наук: історії, археології, лінгвістики, етнографії, антропології тощо. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках. Вперше про слов'ян-венедів згадують римські автори I-II ст.. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птоломей. З VI ст. про слов'ян дещо ширше говорять візантійські історики Прокопій Кесарійський, Менад Протектор, Маврикій Стратег та ін. Готській хроніст Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нової ери слов'яни сформулювалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угрофінами. Як видно з аналізу писемних джерел, вони займали райони Вісли, Дністра, Прип’ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На початку нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V-IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південно слов'янська група.

Австрійське об'єднання

Східні слов'яни що жили на території сучасної України, на початку I тис. об'єдналася в державну формацію антів, яка займала територію між Дністром і Дніпром, а в період найвищого свого піднесення простяглася від Дону до Румунії й далі на Балкани. Не відома загальна кількість племен, що входили до складу цього об'єднання.Але з повідомлення готського історика Йордана про полонених антських старшин випливає, що їх було не менше 70.

В Антському державному об'єднанні панував демократичний лад. Прокопій Кесарійський писав, що склавінами та антами не править хтось один, але завдана управляє ними народне зібрання і всі справи, добрі чи лихі, вирішують разом. За часів загальної небезпеки вони обирали правителя, авторитет якого визнавав увесь народ. Поступово реальна влада зосереджувалася в одних руках. Антських царів Божа, Андрагаста, Мезамира, полководців Доброслава, Всегорда, Пригаста та інших згадують письмові джерела. Найближче оточення царя становили старійшини племен, що входили до складу об'єднання. Маючи досить сильну військову організацію, анти, яких найвидатніший український історик М. Грушевський вважав предками українського народу, вели успішні війни зі своїми сусідами. Воєнні походи спочатку були справою добровільною, в них брали участь всі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним завданням та засобом збагачення. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність останніх була досить значною, якщо враховувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловік. Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалось на феодальну залежність полоненого від власника. Через певний час полонені за викуп могли повернутись додому або ж залишитись уже на становищі вільних.

Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у II-IV ст. Відносини між обома народами мали несталий характер. Союзні стосунки і різні воєнні заходи, спрямовані проти Римської імперії, чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які ввійшли з Центральної Азії. Вони не загрожували існуванню Антського об'єднання і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з готами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни. В середині V ст. вони також були розбиті то розпорошені серед місцевих народів.

Водночас із занепадом готів і гунів, під натиском варварських народів загинула і Західно римська імперія. Натомість Східно римська імперія – Візантія, як і Антське державне об'єднання, зуміла вистояти. Відносини між ними багато чому визначили політичну ситуацію в Європі протягом другої половини V ст. - середині VI ст. Особливо це виявилось у т. званих Балканських війнах, які анти разом з близькими до них складами, вели за сферу впливу в Придунайській рівнині та на Балканах. У першій пол. VI ст. слов'янський наступ, за словами українського дослідника М. Брайчевського, мав характер сезонних походів. Наші предки переходили через Дунай, вторгались у візантійські володіння, а восени повертались додому. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Протягом кількох наступних десятиліть північ Балканського півострова повністю слов'янізується. Окремі слов'янські колонії виникають на Пелопоннесі навіть у Малій Азії.

Подальшим колонізаційним планам антів та склавінів завадила нова хвиля завойовників з Центральної Азії – аварів. Протягом 558-568 рр. вони пройшли через південні степи і в Трансільванії (територія сучасної Румунії) заснували свою державу – Аварський каганат. Підкоривши склавинів,авари розпочали наступ на антів,які діяли в союзі з Візантією. У результаті тривалої боротьби анти зазнали нищівної поразки. З 602 р. вони вже не згадуються давніми авторами. Проукраїнське Антське об'єднання розпалося. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень.