Формування державотворчих традицій

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Навчальний посібник

 

м. Самбір

-2010-

 

Самбірський технікум економіки та інформатики

 

 

Навчальний посібник укладали:

Викладачі Ханас І.С.

Денега П.М.

 

Комп’ютерний набір і друк здійснив:

Самардак А.І.

 

 

м. Самбір

-2010-

ЗМІСТ

РОЗДІЛ І

ВСТУП…………………………………………………………………...4

Лекція1. Первісна доба і перші цивілізації на території України…..5

Лекція 2. Київська русь, її суспільно-політичний розвиток………...23

Лекція 3. Україна під владою Литви і Польщі…………………….....50

Лекція 4. Виникнення українського козацтва ХІV – ХVІІ ст….……66

Лекція 5. Українська національна революція під проводом Богдана Хмельницького…………………………….…..…..97

Лекція 6. Українська держава на завершальному етапі національної революції (1657-1663 роки)………………………………...110

Лекція 7. Гетьманщина в складі російської імперії. остаточна ліквідація Української державності…………………………………...132

Лекція 8.Суспільний розвиток Українських земель в складі російської імперії у ХІХ ст……………………………………………...141

Лекція 9.Західна україна в складі австрійської імперії на початку

хх ст……………………………………………………….…..158

Лекція 10.Український національно-визвольний рух і державотворчі процеси у 1917-1921 рр……………………………………..184

Лекція 11.Організація держави на Західноукраїнських землях……202

Лекція 12.Україна в складі СРСР (1922-1939)………………….…....232

Лекція 13.Становище Західної України в 1920-1940 рр…………....245

Лекція 14.Україна в Другій світовій війні……………………….…...267

Лекція 15.Україна на завершальному етапі війни…………………...286

Лекція 16.Суспільний розвиток України в повоєнний період (друга половина 40 – початок 1985 р.)………………………….…..300

Лекція 17. Згортання демократичних процесів в Україні

80-85-их рр…………………………………………………....324

Лекція 18.Національно-державне відродження українського народу. Розбудова Української держави…………………………….339

РОЗДІЛ ІІ

Тематика семынарських занять……………………………………….383

Теми для рефератів

РОЗДІЛ ІІІ

Тестові завдання………………………………………………………...401

РОЗДІЛ IV

Програмні завдання для організації домашньої самостійної

Роботи……………………………………………………………………410

 

 

ВСТУП

 

Навчальній дисципліні «Історія України» належить важливе місце в системі освіти, оскільки інтелектуальний потенціал працівників визначається не тільки глибокими спеціальними знаннями, а й високими громадянськими і національно-патріотичними якостями.

Є чимало підручників і навчальних посібників з історії України, які об’єктивно висвітлюють пройдене українським народом історичний шлях. Відмінність запропонованого навчального посібника полягає в тому, що його створено з урахуванням особливостей навчальної робочої програми для студентів технікуму усіх спеціальностей.

На сторінках цього навчального посібника пропонується:

Ø Розроблені лекційні заняття (план, виклад навчального матеріалу, питання для закріплення і самоперевірки вивченого матеріалу).

Ø Тематика семінарських занять (плани, питання для обговорення, теми рефератів).

Ø Тестові завдання

Ø Програмні завдання для організації домашньої самостійної роботи

 

Розрахований для студентів І-ІІ рівня акредитації і всіх, хто цікавиться вивчення історії.

 

Лекція 1

 

Первісна доба і перші цивілізації

На території України

 

План

 

1.Становлення і розвиток людського суспільства.

2.Трипільська культура.

3.Формування державотворчих традицій.

4.Походження слов'ян та їх розселення на території України.

 

Становлення і розвиток людського суспільства

У розвитку первісного суспільства, в залежності від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці, можна виділити декілька значних періодів, які за традицією називають віками: кам'яними, мідно -кам'яний, бронзовий та залізний.

Палеоліт

На території України найдавніші люди з'явилися ще в період стародавнього кам'яного віку(палеоліту) понад 1 млн. років тому. На думку археологів, найбільш вірогідно, що вони прийшли сюди з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу.

Первісні люди жили не великими групами, що утворювали т. зв. первісне людське стадо, пості пересуваючись з місця на місце в пошуках їжі, користувалися вогнем, вміли застосовувати каміння і дерев'яні палиці, а також виготовляти примітивні знаряддя праці.

Основним заняттям старовинних людей було полюванням на диких тварин та збиральництво. На сучасній території України виявлено чи мало слідів їхньої діяльності: на Закарпатті, Середньому Дністрі, поблизу Житомира, на Донеччині, в Криму.

Близько 40-35 тис. років тому на зміну пітекантропу й неандертальцю, які жили в ранньому палеоліті, прийшов новий тип людини, що вже належала до сучасного фізичного типу —«Homo sapiens», або «людина розумна». В Європі його ще називають кроманьйонцем, за назвою грота Кроманьйон, де вперше було знайдено кілька кістяків цього типу. Середня тривалість людського життя в той час становила лише 20-23 роки.

Порівняно з неандертальцями, у кроманьйонців вищого рівня розвитку досягли господарство і техніка виготовлення знарядь праці. Вони виробляли різноманітні предмети з каменю та кістки, прикраси, статуетки, що нагадували людину, фігури тварин. Основним джерелом добування їжі було полювання на великих тварин — мамонта, зубра, бізона. Мисливська зброя стала досконалішою — з'явилися дротики, списокидалки.

Суттєві зрушення в цей час сталися у сфері соціальних відносин. На зміну первісному стаду прийшла родова община. Рід стає основною суспільною ланкою і об'єднує родичів по материнській лінії, що свідчить про виникнення матріархату. Він не означав головної ролі жінки у виробничій сфері, однак жінка оберігала вогонь, житло, дітей. Виникає звичай, за яким заборонялися шлюби між членами одного роду. Це сприяло зближенню різних родових груп. На основі родинних стосунків відбувалася консолідація родів і племен, формувалася племінна організація суспільства.

Виникли давні форми релігійних вірувань: анімізм – культ предків і шанування померлих; магія – віра в те, що закликаннями та обрядами можна вплинути на хід подій; тотемізм – віра в спільного конкретного колективу предками зі світу тварин чи рослин; фетишизм – поклоніння предметам не живої природи.

Кроманьйонці продовжували споруджувати житла на зразок чуму чи яранги, а також землянки і напівземлянки. В Україні їх залишки виявлено поблизу сіл Мезина на Чернігівщині на Канівщині.

 

Мезоліт

Нових успіхів людське суспільство досягло в епоху середнього кам'яного віку(мезоліту), який тривав IX до VI тис. до н. е. У результаті потепління складалися ландшафтно-географічні зони, близькі до сучасних. Змінився рослинний і тваринний світ. Відповідно до цього змінювалися й умови життя людей, зокрема добування їжі, - що стало поштовхом до виготовлення складніших знарядь праці. Були створені інструменти для обробки дерева – долото, сокира, тесло; нові вироби з кістки та дерева (ножі, кинджали, списи) з крем'яними пластинами.

Надзвичайно важливим досягненням того часу є винайдення лука і стріли - першої «механічної» зброї дистанційної дії. Давній мисливець уже міг полювати здобич на відстані й у більшій кількості.

Крім мисливства, одним із основних занять стає рибальство. З'явилися різноманітні пристосування для ловлі риби, а також човни, видовбані з цільних стовбурів дерев, та весла.

На дану епоху припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім – свині.

У зв’язку з підвищенням продуктивності праці та посиленням влади людини над природою відпала необхідність в існуванні багатолюдних колективів. Великі родові об'єднання мисливців на мамонтів та бізонів змінилися порівняно невеликими групами мисливців на дрібнішу дичину. Відбувається масове поселення людей з однієї місцевості в іншу. Водночас поширюється досвіт виготовлення нових знарядь праці, мисливства, зачатків тваринництва й рослинництва.

У межах країни виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ – біля сіл Білопілля, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осокорівка в Надпоріжжі, в Криму.

Неоліт

Завершальною стадією кам’яного віку стала епоха неоліту (нового кам’яного віку), котра охоплювала VI-

IV тис до н. е. й характеризувалася великими замінами в економіці, викликаними виснаженням мисливських ресурсів, кризою привласнюю чого і зародженням відтворюючого господарства. Поряд з традиційними формами господарювання – мисливством, рибальством і збиральництвом – зароджуються і поширюються нові – скотарство і землеробство. Процес переходу від присвоюючи форм господарювання до відтворюючих був якісно новим етапом в історії людства, який сучасні вчені називають «неолітичною революцією».

Для виготовлення знарядь праці продовжує використовуватися традиційна сировина – камінь, кістка, ріг, дерево. Але з'являються нові методи їх обробки – крім простого оббивання, ще й пиляння, шліфування та примітивне свердління.

Одним із важливих досягнень стає виготовлення глиняного посуду. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом, котрий створила людина

У соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового ладу. Основу виробничих відносин становила спільна власність роду на знаряддя та продукти праці.

На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни та інших рік виявлено бл. 500 неолітичних поселень.

 

Енеоліт

Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства став мідно - кам'яний вік, який у межах України датується IV-III тис. до н. е. У цей час з'являються перші металеві вироби – мідні та золоті. Основним заняттям населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, а відтак з'являється колісний транспорт.

Розвиток землеробства, скотарства, ремесла та обміну привів до значних змін у стародавньому суспільстві. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг переважно чоловік. Тому головна роль у сім'ї переходить від матері до батька, родинні зв'язки почали вестися по батьківській лінії. Замість матріархату поступово утверджується патріархат. Родова організація змінюється сусідською общиною. Господарською основою стала патріархальна сім'я, що складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії.

Бронзовий вік

На зміну мідно-кам'яному вікові прийшов бронзовий (II- поч. Iтис. до н.е.), істотною рисою якого було поширення виробів з бронзи – першого штучного створеного людиною металевого сплаву. У сучасних межах України бронзовий вік характеризується передусім швидким розвитком скотарства і землеробства, що сприяло завершенню процес виділення скотарських племен із середовища землеробських. Це був перший великий суспільний поділ праці. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзо-плавильного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру.

Із зростанням продуктивності землеробства і скотарства, розвитком металургії з'являється надлишок продуктів, що зосереджується в роках окремих родових груп або племінної верхівки. Все це спричиняє визрівання як внутрішніх, так і зовнішньо-племінних соціальних суперечностей. Почала швидко вдосконалюватися зброя, зводяться укріплені поселення. Очевидно, необхідність захисту окремих груп населення від нападів сусідів спонукала до консолідації племен на рівні союзів.

Помітні зрушення відбулися і у сфері розвитку позитивних знань, образотворчого мистецтва, всієї духовної культури. Виникає монументальна кам'яна антропоморфна скульптура, ускладнюється система релігійних вірувань, з'являються зародки майбутнього письма – піктограми.

 

Ранній залізний вік

Освоєння виробництва заліза на поч. I тис. до н. е. сприяло дальшому розвитку суспільства. Завдяки поширенню різних ремесел та успіхам землеробства відбувся другий великий суспільний поділ праці: ремесло відокремилось від землеробства. Посилилась майнова та соціальна диференціація суспільства, створивши необхідні передумови для виникнення станово-класових відносин та держави.

Ранній залізний вік в Україні пов'язаний з кіммерійською, скіфо – сармато - античною та ранньослов'янською культурами. Основою господарства залишалося землеробство. Широко застосовувалися залізні знаряддя праці. Тваринництво стало свійським, виникло птахівництво. У степовій зоні розвивалося кочове скотарство. Великого значення набуло залікове ремесло. Широко використовувався гончарний круг. Населення, що проживало на території сучасної України, підтримувало тісні контакти зі стародавніми сусідніми цивілізаціями.

У ранній залізній вік в Україні виділяється декілька культур, серед яких важливе значення мали пшеворська, зарубинецька і черняхівська. Вони охоплювали I ст. до н. е. – VII ст.. н. е. Удосконалювалися знаряддя праці, розвивалося сільське господарство, ремесла, поглиблювався обмін. Черняхівська культура у III-IV ст. н. е. зумовила появу одного з перших могутніх проукраїнських утворень – Антського державного об'єднання.

 

Трипільська культура

Серед етнографічних племен на території сучасної України провідне місце посідали хліборобні племена трипільської культури. Поширена на території Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Причорномор'я ця культура розвивалася протягом IV-III тис. до н. е. і досягла високого, як на той час, рівня розвитку. Вона була вершиною розвою енеолітичних землеробських спільнот у Європі, мало чим поступаючись раннім цивілізаціям Стародавнього Сходу V-IV тис. до н. е. Назву отримала від дослідженого наприкін. X-IX ст. українським археологом В. Хвойкою поселення поблизу с. Трипілля на Київщині.

Утворилася Трипільська культура на основі давніших автохтонник (з гр.. – місцевих, корінних) культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено понад тисячу пам'яток Трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддніпрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше у Наддніпрянщині.

Племена Трипільської культури жили у поселеннях, збудованих дерев'яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними колами. В основному це були родові або племенні тривалі поселення, що нараховували кілька десятків садиб. Будівлі являли собою чотирикутники правильної форми. У землю вбивали дубові стовпи, між якими плели стіни з хмизу, котрий вимащували глиною, зверху накривали соломою чи очеретом. Дах був двосхилий, з отвором для диму, долівку мазали глиною, посеред хати стояла велика піч, біля якої розташували лежанки з випаленої глини. Стіни і піч інколи розмальовували.

В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я. Сім'ї об’єднувалися в роди, кілька родів складали плем’я, що мали свої етнографічні особливості.

Основним заняттям трипільців було землеробство. Під час археологічних розкопок трипільських поселень знаходили дерев'яні і кістяні серпи. Трипільці переважно розводили велику й малу рогату худобу, а також свиней і частково коней. Як тяглова сила використовувалися бики, якими орали поля.

Серед ремесел значного розвитку досягли чинбарство, кушнірство, прядіння, ткацтво. Трипільські племена вперше на Україні почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне та гаряче кування і зварювання з міді. Дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво.

Знайдено чимало глиняних жіночих фігурок, створення яких пов'язували з релігійним культом. У селі Кошилівці на Тернопильщині знайдено унікальне зображення голови бика, на лобовій поверхні якого наколами відтворено силует жінки з піднятими до гори руками, тобто в позі, що нагадує зображення богоматері Оранти, відомої в Середземномор’ї. маючи складну системуорнаментів та знаків, трипільці були дуже близькі до створення письма.

За етнографічними ознаками трипільська культура дуже близька і подібна до української. Зокрема, багато провідних мотивів трипільського орнаменту до сьогодні збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських великодніх писанках. Житло трипільської культури дуже нагадує українську сільську хату XIX ст. Нарешті, основним заняттям трипільців, як і українців, було землеробство. Все це дає підстави стверджувати, що населення трипільської культури стало праосновою українсько народу.

Основними причинами занепаду Трипільської культури, на думку вчених, були загальна нерозвиненість матеріального виробництва та руйнівні зовнішні впливи, зокрема посилення степових племен ямної культури, лісових племен у Середньому Подніпров'ї, деяких племен культури кулястих амфор на Волині. В середині III тис. до н. е. з поширенням на її територію названих племен вона припинила своє існування.

 

Формування державотворчих традицій

Початок раннього залізного віку на території України був пов'язаний з виникненням з виникненням найдавніших великих племінних союзів та рибовласницьких держав, появою перших письменних відомостей про південну частину українських земель.

 

 

Кіммерійці

Першим народом Східної Європи, ім'я якого зафіксоване в писаних джерелах і дійшло до сьогоднішніх часів, були кіммерійці. На рубежі II-I тис. до н. е. вони населяли все степове Причорномор’я від Дону до Дністра. Їх етнічність остаточно не з’ясована. Проте більшість істориків сходяться на думці, що це були іраномовні племена.

Провідною галуззю в господарстві кіммерійського суспільства було кочове скотарство, насамперед конярство, яке давало змогу максимально використовувати природні ресурси займаних територій. Кіммерійці одними з перших опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь.

Значну роль в житті кіммерійців відігравала війна. Озброєні залізними мечами, луками, бойовими сокирами вони не мали собі рівних у битвах, наводячи жах на своїх супротивників. Походи в країни Передньої й Малої Азії відкривали перед ними широкі можливості для здобуття нових продуктів землеробства й ремесла. Постійного тиску з боку північно-причорноморських кочовиків зазнавало й осіле населення українського лісостепу.

Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не мали довготривалих поселень і жили в тимчасових таборах. Їхнє суспільство складалося з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Панівне становище тут посідали кінні воїни.

Є легенда, що кіммерійців, які вирішили покинути свою землю, їхні царі переконували в необхідності боротися з ворогом. Проте, не знайшовши підтримки більшості народу та не бажаючи залишати батьківщину, царі, поділившись на дві рівні частини, загинули у битві між собою і були поховані в кургані поблизу річки Тірас (Дністер).

Внаслідок агресії частина кіммерійців покинула свою країну і. відійшовши через Кавказ вздовж Чорноморського узбережжя, оселилися у Південному Причорномор’ї, продовжуючи воєнні походи. Основна ж маса кіммерійського суспільства поступово асимілювала у скіфському етнічному середовищі.

 

Скіфи

Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до н. е. — III ст. н. е., прибувши сюди, на думку вчених, з Північного Ірану. Наприкінці VI ст. до н. е. в причорноморських степах формується могутнє державне об'єднання на чолі зі скіфами – Велика Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам'янка-Дніпровська на Запоріжжі. Скіфську державу очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою. Суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців. Більшість населення Скіфії були вільними, біднішими чи багатшими людьми. У часи свого піднесення скіфська держава охоплювала величезну територію від Дунаю до Дону й від Чорного моря до сучасного Києва, на якій проживали різні за походженням народи. Це були перші паростки власної державності на українських землях.

У V ст. до н. е. Скіфію описав давньогрецький історик Геродот. Її населення він поділив на 4 групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи хлібороби і скіфи-орачі. Значна частина вчених, спираючись на історичні джерела, допускає, що скіфи-орачі, котрі жили в лісостеповій смузі між Дніпром і Дністром, були автохтонним населенням, нащатками трипільських племен, яких підкорили вихідці з Північного Ірану. Назва племені свідчить про поширення на його землях плужного рільництва. Можливо, і частина скіфів-хліборобів, які проживали на нижньому Подніпров'ї, а також була автохтонним населенням. Скіфи-землероби жили осіло, займалися сільським господарством, вирощували пшеницю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Значну частину вирощеного хліба вони продавали.

Скіфи-кочівники « нічого не сіють і не орють».вони випасали незліченні стада худоби в степах Надніпрянщини, розводили коней, корів, овець, тощо.

Царські скіфи — панівна верхівка державного об'єднання — жили на берегах Азовського моря і в степовому Криму. Вони займалися військовою справою, збирали данину з підлеглих племен.

Суспільний устрій царських кочових скіфів був ідеально пристосований до умов кочування й ведення війни. Роди й племена перетворювалися на своєрідні військові підрозділи для охорони худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заволодіння їхніми багатствами.

У скіфів швидко виникло ремесло, про рівень розвитку якого свідчать знахідки у розкопаних царських курганах. Скіфські ремісники володіли технологією виплавки міді та заліза. Виготовляли зброю, військову амуніцію, знаряддя праці, виливали котли тощо.Осілі племена ліпили з глини різний посуд. Значного поширення набули кушнірство і ткацтво. Знайдено численні ювелірні вироби надзвичайно складної роботи, зокрема славнозвісну скіфську пектораль.

Добре розвиненою була торгівля між скіфськими племенами та грецькими містами-колоніями. Перші возили хліб, солену рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, рабів, ввозили вина, золото, срібло, вироби з них, дорогу зброю, тканини та інші дорогоцінні речі.

Від самого початку своєї появи в Криму та Причорномор’ї скіфи вели велику активну войовничу політику супроти своїх сусідів. Їхні успіхи у воєнних діях значною мірою були зумовлені наявністю у них найдосконалішої для тієї доби зброї. Скіфські воїни вирізнялись хоробрістю, ненавистю та жорстокістю до ворогів і одночасно військовою дружбою, побратимством та стійкістю. Віровідступництво, нехтування законами і звичаями каралося смертю. Згідно зі звичаями, підчас війни скіфи пили кров першого вбитого ними ворога, а з ворожих черепів робили чаші, а зі шкіри правих рук убитих ворогів – чохли для сагайдаків.

Войовничі скіфи не любили довгих облог і оборони, а тому використовували тактику раптових блискавичних нападів. Ще в VII ст.. до нашої ери, переслідуючи кіммерійців, скіфи вдерлися в Передню Азію, пронеслися до Сирії, Палестині, дійшли до володінь Старовинного Єгипту, й змусивши фараона Псамметиха дати їм великий викуп, розгромили Мідію, встановивши там своє володарювання на понад чверть століття. Лише після того як за наказом мідійського царя Кіаксара скіфських царів на одному з бенкетів було споєно і перебито, їх військо змушено було залишити азійські терени.

Після розквіту скіфської держави, який тривав протягом VI- IV ст. до н. е., на межі IV-III ст.. до н. е. почався раптовий спад. Серед його причин називають: погіршення кліматичних умов і усихання степів, тривале витолочування трав'яного покриву численними стадами худоби, занепад економічних ресурсів Лісостепу тощо. Окрім цього, у III ст. до н. е. на землі Північного Причорномор’я з поволсько-приуральських степів прийшли кочові племена сарматів. Основна частина царських і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров'ї та Степовому Криму й утворила нову державу – Малу Скіфію. Її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберігаються в передмісті Сімферополя. Найвищого розквіту Мала Скіфія досягла у II ст. до н. е. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змагання з Херсонесом і Боспором за панування над всією Тавридою. Правда, цьому завадив понтійський цар Мітрідат, який у 110 році до н. е. військовою силою поклав край скіфській експансії. У перших століттях нової ери спостерігалося ще одне піднесення Малої Скіфії. Але без воєнних трофеїв вона виявилась нежиттєздатною. У III ст. н. е. Мала Скіфія припинила своє існування.

Скіфи створили високу матеріальну культуру. У свою чергу Скіфія справляла істотний вплив на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру, ідеологію землеробського населення лісостепової України.

Скіфи дуже шанобливо відносилися до могил пращурів. На багатьох курганах ставили статуї, присвячені культу предків, відомі у нас як «кам'яні баби». Віра в потойбічне життя і безсмертя душі породила пишний і водночас жорстокий поховальний обряд. Воїнів ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею. Часто в жертву приносили дружин і рабинь.

 

Сармати

Отже, у III ст.. до н. е. могутня колись Скіфія занепадає й поступається своїм місцем новим пришельцям зі сходу - войовничим сарматам. До складу сарматського об'єднання входили військово-політичні союзи язигів, роксоланів, сираків,аорсів,аланів.

Масове переселення кочових сарматських племен із заволжських степів на територію Північного Причорномор’я починається з кінця II ст. до н. е.На рубежі нашої ери вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. З I ст. до н. е. античні автори називали ці території вже не Скуфією, а Сарматією. Нова держава, являючи собою воєнізоване суспільство, відігравала важливу роль на міжнародній арені. Її царі то робили набіги на скіфів Таврійського півострова, то разом з ними воювали проти понтійського царя. Постійно походи здійснювались і на римські провінції. Давньоримський історик Тацит писав про сарматів, що «коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». Тому для захисту від них Рим змушений був побудувати вздовж Дунаю укріплення.

З наявних даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом, способом господарювання та приналежності до іраномовної групи вони нагадували скіфів. Майже завжди сарматів характеризують як сильних, жорстоких і невблаганних ворогів. Один сучасник їх описував так: «Вони високі на зріст, вродливі й світло волосі, а лють в їх очах вселяє жах».

Основу господарства переважної більшості сарматських племен становило кочове тваринництво. Вони розводили овець, велику рогату худобу, коней. У перші століття нової ери частина населення перейшла до осілості й займалася землеробством та ремеслом. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Жодна сарматська дівчина немала права виходити заміж, «поки вона не вб'є якогось ворога».

Маже 600 років сармати наводили страх на античний світ, але у III ст. н. е. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець. Спершу нищівного удару їм завдали готи – германські племена, які просунулися з Північного Заходу, а в другій пол. IV ст. н. е. їх добили гуни – нові кочівники, що з'явилися у степовій Україні з Центральної Азії. Частина сарматів відійшла у гори Північного Кавказу і Криму, а частина залишилась на місцях кочовищ, ставши одним з етнокультурних компоненті в черняхівської культурної спільності.