Піднесення та розквіт Київської Русі

Після смерті князя Святослава в Києві почав правити його старший син Ярополк (972 — 980). Та вже невдовзі між ним і його братами Олегом і Володимиром почалася кривава міжусобна боротьба за великокнязівський престол. За словами літописця, Олег, князь древлянський, на полюванні вбив Люта, сина воєводи Свенельда, головного радника Ярополка. За це останній, під'юджуваний Свенельдом, вторгся зі своєю дружиною в Древлянські землі й розбив військо Олега, який із залишками своїх воїнів намагався втекти, але був убитий.

Довідавшись про загибель брата, новгородський князь Володимир злякався й утік до варягів, а Ярополк тим часом послав у Новгород свого посадника і став єдиновладно княжити на Русі. Проте у 980 р. Володимир повернувся з найманим варязьким військом, вигнав з Новгорода київського посадника і з великою дружиною рушив на Київ, опанувавши ним завдяки зраді боярина Блуда, головного Ярополкового радника по смерті Свенельда. Ярополк, послухавшись підступної Блудової зради, втік із Києва і зачинився в місті Родні, при усті ріки Росі. Обложений Володимиром та потерпаючи від голоду, він змушений був розпочати переговори і вирушив до Володимирової ставки, де ного віроломно вбили два варяги, заховані в засідці.

Причини і етапи феодальної роздробленості Занепад Києва. Культура Київської Русі. Русь-Україна у період політичної роздробленості.

 

Київська Русь була найбільшого державою середньовічної Європи. Вона простягалася майже на 800 тис. кв. км.., де проживали, за різними підрахунками, від 3 до 12 млн. чол. Це була ранньофеодальна держава з притаманною таким типом держав соціально-становою структурою. На найвищому щаблі феодальної драбини знаходився князь, який у своїй діяльності спирався на воєвод і бояр. На нижньому щаблі холопи, закупи, рядович і. у середині її — селяни-смерди, ремісники, купці. Окрему значну за розмірами соціальну групу становили церковнослужителі. державне правління хоча й було монархічним, однак обмежувалося боярською радою і вічем.

Починаючи з 30-х років XII ст. у Київській Русі значно посилилися відцентрові тенденції. Держава, що виглядала міцною і непорушною, раптом почала втрачати політичну єдність і розділилася на півтора десятка князівств і земель.

Розпочався період, який історики називають добою удільної (феодальної) роздробленості. Це був закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи.

 

Причини роздробленості

Серед причин, які призвели до політичної роздробленості Київської Русі, можна виділити такі.

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях, зростанням кількості міст, пануванням натурального, а отже, замкнутого характеру господарства. Князівства вирощували в себе одні й ті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезпеченими державами. Каталізатором децентралізаторських процесів стала реалізація рішення любецького з'їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на волю великого князя київського, який перетворюється лише на формального плаву держави. Дбаючи насамперед про власний добробут і власні володіння, нерідко за рахунок сусідів, місцеві еліти дедалі менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни від ворогів.

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини колонізовані русичами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас вони стали і джерелом П слабкості. За низької густоти населення, відсутності розвинутих засобів комунікації та достатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі вело до відтоку значних матеріальних та людських ресурсів від центрального державного ядра на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави, Немало послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже поруч зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півдні — печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки, на північному заході ~ литва і ятпяпі, на півночі та північному сході чудь, весь, мера, мурома, мордва,черемиси, перм, ям, печора та інші угро-фінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, варягів. Усі вони істотно різнилися за своїм економічним, політичним, культурним розвитком і об'єднати їх у якусь міцну спільноту було практично нездійсненним.

3. Відсутність сталого порядку успадкування князівської влади. Здавна на Русі напував «горизонтальний» принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата до наступного за віком.

Наприкінці XI ст. суперечки між представниками різних відгалужень князівського роду поглибилися. Для міжусобної боротьби почали залучатися й сусіди, насамперед кочові племена половців. Користуючись цим, останні майже щороку вдиралися на Русь, убивали й полонили тисячі людей, палили села й міста, витоптували посіви. Ситуація погіршувалася тим, що наступник Всеволода — великий князь київський Святополк Ізяславич (1093—1113) виявився неспроможним власними силами зарадити лихові, яке вело до послаблення могутності країни та значно погіршувало життя народу. Тому він звернувся за допомогою до переяславського князя Володимира Всеволодовича Мономаха, фактично перетворивши своє правління на дуумвірат. За їх ініціативою для полагодження міжкнязівських суперечок та відвернення зовнішньої небезпеки у 1097 р. відбувся Любецький з'їзд князів. Було проголошено про припинення усобиць і необхідність вирішувати всі спірні питання на князівських з'їздах, об'єднання сил проти половецької загрози, закріплено принцип спадкового володіння, за яким землі і князівства (вотчини) переходили від батька до сина. Останнє рішення скасовувало принцип сеньйорату Ярослава Мудрого та вело до утвердження поліцентричної форми державної влади. Незважаючи, що рішення Любенького та наступних князівських з'їздів: Витичівського 1100 p., на Золотчі 1101 р. й Долобського 1103 р. не усунули всіх суперечностей, вони відіграли позитивну роль в організації відсічі кочовим ордам. У 1103 — 1116 pp. з ініціативи й під командуванням Володимира Мономаха було проведено п'ять великих переможних походів руських дружин проти половців, в результаті яких половці кілька десятиліть не насмілювалися нападати на Русь.

Після смерті непопулярного київського князя Святополка й повстання киян у 1113 р. віче із заможних городян запросило до Києва на князювання Володимира Мономаха (1113—1125). Він ще за життя свого батька Всеволода був фактичним правителем Русі, але після його смерті, виявляючи повагу до законів та не бажаючи розпалювати чвари між князями, добровільно поступився київським та чернігівським престолами на користь двоюрідних братів Святополка Ізяславича та Олега Святославича, які були старшими від нього в князівському роді. Ставши великим князем київським, Володимир Мономах, дотримуючись рішень Любенького з'їзду щодо вотчинного володіння, все ж зумів тримати всіх інших князів у покорі, швидко й жорстоко придушуючи найменші спроби внести розбрат чи вийти з-під його влади. Таким чином він зумів відновити політичну єдність 3/4 руських земель. Володимир продовжив законодавчу діяльність своїх попередників, спрямовану на побудову правової держави та нормалізацію соціальних відносин. Його "Устав" суттєво доповнював славнозвісну «Руську правду», значно обмежуючи сваволю місцевої адміністрації та лихварів. Він установлював єдиний процент на взяті у позику гроші, обмежував використання рабської праці й джерела її поповнення. Мономаху належить знамените «Повчання», де він заповідав дітям не забувати убогих і не давати «сильним» погубити людину, захищати і бідного смерда, і вбогу вдовицю. Припинення усобиць, відновлення централізації держави, відвернення Андраша. Сестра князя, Доброніга, була одружена з польським князем Казимиром. При дворі Ярослава подовгу жили і виховувалися члени ряду європейських правлячих родів, зокрема англійський та норвезький принци, які через різноманітні обставини змушені були втікати зі своїх країн. Усе це значною мірою зміцнювало міжнародний авторитет Київської держави. В останні роки правління Ярослав Мудрий спробував вирішити болючу проблему престолонаслідування, щоб запобігти князівським міжусобицям після його смерті. Для цього було запроваджено принцип сеньйорату, коли розподіл земель і політичної влади у державі здійснювався на основі старшинства у великокнязівському роді. Найстаршому синові Ізяславу він заповів Київ, Новгород, Псков і Турів, другому за віком — Святославові — Чернігів, Муром і Тмутаракань, третьому - Всеволодові — Переяслав і Ростов, Вячеславові — Смоленськ, наймолодшому, Ігорю, — Володимир-Волинський. Галицька земля відійшла онукові Ярослава, Ростиславові Володимировичу, а Полоцька залишилася засином племінника Брячислава — Всеславом. Усі князі повинні були поважати старшого брата — великого князя київського і разом з ним правити всією Київською державою. У разі смерті великого князя його місце посідав найстарший за віком брат (у випадку його відсутності — найстарший син), і всі князі пересувалися на один щабель вверх у князівській ієрархії. Таким чином кожному з князів гарантувалося формальне право на київський престол. Правда, пізніше виявилося, що заповіт Ярослава Мудрого недосконалий. Закладена у ньому система ротації влади фактично суперечила принципу спадкоємності від батька до сина. Ця обставина призвела до всезростаючих міжусобних чвар і суперечок, насамперед між племінниками і дядьками. Покривджені князі-ізгої, які були позбавлені уділів, закликали собі на допомогу іноземців. Безконечні війни підточували сили і могутність Київської Русі, вели до її занепаду.

 

Ярославичі

Після смерті Ярослава троє його найвпливовіших синів - Ізяслав, Святослав та Всеволод — утворили своєрідний тріумвірат на чолі зі старшим київським князем. Впродовж двох десятиліть вони проводили спільну політику, підтримуючи єдність держави. Ярославичі разом обороняли країну від агресивних половців, які з'явилися на степових просторах Русі, вдосконалили «Руську правду», зокрема відмінивши давню родову помсту, протистояли сепаратистським тенденціям молодших князів. Проте після невдалої для Русі битви з половцями на р. Альті на Переяславщині (1068) та наступного за цим повстання киян проти князя Ізяслава у тріумвіраті почалися розбіжності. Відновити колишню єдність не вдалося навіть на з'їзді братів у Вишгороді (1072), де було прийнято «Правду Ярославичів» — кодекс юридичних норм, що значно розширював «Руську Правду». Уже в 1073 р. Святослав з допомогою Всеволода зайняв київський престол, а Ізяслав змушенийбуй утікати до Польщі, далі до Німеччини. З того часу Ярославичі по черзі княжили у Києві: Святослав у 1073— 1076 pp., Ізяслав, у 1076-1078 pp., Всеволоду 1078-1093 pp.

Володимир-Волинськин, Тмутаракань, Ростов, Муром та Деревська земля з

Центром у Пінську. Київ, чернігів і Переяслав становили великокнязівський домен. Удільні намісники безпосередньо залежали від великого князя і Виконували його волю. Так Володимир усунув від влади племінних князівта представників могутніх боярських кланів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Сепаратизм місцевої верхівки було подолано, Київська Русь стає об’єднаною державою, в якій родоплемінний поділ суспільства поступається місцем територіальному.

Значне місце як у посиленні обороноздатності країни, так і в зміцненні

особистої влади великого князя посідала військова реформа. Вона спрямовувалася на ліквідацію «племінних» збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння (бенефіції) надавалися за умови несення служби.Це сприяло залученню нових сил із народного середовища, які стали опорою князівської влади, потіснивши і племінну боярську еліту, і норовистих найманців-варягів. Складовою військової реформи, очевидно, було й будівництво згаданої вже системи оборонних укріплень на південних рубежах держави. Довгий час військову прикордонну службу тут виконували осілі племена торків, берендеїв, чорних клобуків, яких раніше було розгромлено й підпорядковано київському князю.

Політичне об’єднання Київської держави потребувало відповідних зрушень і в релігійній сфері. Тому спершу Володимир здійснив спробу запровадити єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном—тюзв. «шестибожжя»- і зробити його обов’язковим для всього суспільства. Однак досить швидко збагнув, що язичництво зжило себе і не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, перешкоджає зв’язкам з іншими країнами Європи, більшість з яких були вже християнськими. Правлячій верхівці потрібна була релігія, що захищала б її права, багатства і привілеї, владу над залежним населенням. Тому в сер. 980-х років, після ретельного ознайомлення з провідними віровченнями, великий князь і його соратнии схилилися до думки про необхідність прйняття християнства з Візантії, яке вже мало в державі певні традиції. Однак вони розуміли, що прийняття нової віри з рук візантійського імператора і царгородського патріарха може призвести до ідеологічної, а то й політичної залежності від Візантії. Вихід зі складної ситуації знайшовся завдяки сприятливому збігу обставин.

Близько 986р. У відповідь на прохання візантійського імператора Василія ІІ допомогти придушити повстання полководця Фоки Варди у Малій Азії, князь Володимир наполіг на укладенні союзу з Київською державою та скріпленні його шлюбом з сестрою імператораАниою.Натомість Василій ІІ зажадав, щоб Володимр охрестився і запровадив християнство у своїй державі. На таких умовах і було укладено русько-візантійську угоду. Однак після придушення повстання віроломний імператор відмовився виконувати свої зобов’язання, вважаючи, що руський князь не рівня візантійській принцесі. У відповідь Володимир з військом зайняв Херсонес (околиці нинішнього Севастополя) -

Головну житлицю візантії і оплот її панування у Криму і примусив імператора дотриматися умов договору, а відповідно й визнати рівноправність обох сторін. Щоправда, одночасно князь Володимир допустився значної помилки, віддавши Візантії як «вино» (викуп занаречену) кримські володіння. Тим самим було втрачено добру нагоду зміцнити впливи Русі у Причорномор’ї. Після урочистого шлюбу з принцесою Анною у Херсонесі Володимир повернувся з нею додому й заходився енергійно насаджувати нову віру (вважають, що сам він охрестився у 987р.).За літописом, у 988р. З наказу князя духовенство хрестило киян на березі Почайни, притоки Дніпра, а згодом – і населення інших міст та сіл. Процес християнізації в Київській державі відбувався повільно, зі значним опором народу (особливо на північних землях), який продовжував поклонятися прадавнім божествам, але неухильно. Вчені вважають, що за князювання Володимира більшість населення країни була навернута, принаймі формально, у нову віру.

Охрещення Русі-України було подією великої ваги. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу величного князя і його «божественний» авторитет, сприяло розвиткові культури, поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек, будівництву храмів. Цим актом Київська держава остаточно визначила своє місце в Європі, увійшовши як рівноправна до кола християнських народів. Значно розширилися її політичні, економічні та культурні зв’язки з багатьма європейськими країнами, насамперед з Візантією, Болгарією, а також Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Римом, скандинавськими державами.

Тіснішими ставали стосунки князя Володимира з іншими монархами і завдяки традиційній для того часу практиці династичних шлюбів. Зокрема старшого сина Святополка він одружив з дочкою польського короля Болеслава Хороброго,а Ярослава- з дочкою шведського короля Олафа, одна його донька вийшла заміж за угорського короля, друга- за польського, третя- за чеського. Подібні шлюби мали велике значення, оскільки були своєрідною гарантією двосторонніх дипломатичних відносин, зміцнювали політичні, економічні, культурні зв’язки між Руссю-Україною та рештою європейського світу.

Отже, за князювання Володимира Великого Київська держава досягла найбільшої політичної могутності. Його діяльність сприяли розквіту Русіі найбільшої політичної могутності. Його діяльність сприяла Русі і зміцненню її міжнародного авторитету. Значного розквіту набуло господарство. За Володимира, крім гривень, розпочалося карбування перших у Русі золотих і срібних монет – златників і срібників. На них з одного боку було зображено образ Христа, з другого – великого князя, який сидить на троні в царських шатах із хрестом у руці. На деяких монетах вперше, як герб князя, було викарбувано знак Тризуба.

Однак останні роки правління Володимира були тривожними. Непокірливість почали проявляти його сини: прийомний – Святополк (син Ярополка), якого він кинув до в’язниці, і рідний – Ярослав, що був намісником у Новгороді. Саме під час підготовки до приходу на Новгород Володимир 15 липня 1015р. Раптово помер (згодом він був канонізований церквою).

Смерть князя Володимира викликала на Русі небачені досі події. Його найстарший син Святополк, князь турівський, якого літописець прозвав за активність на Схід.Протягом 964-967 рр.Він включив до складу Київської Русі вятичів над Окою, підкорив на Північному Кавказі ясів і косогів, оволодів Таманським півостровом, започаткувавши там Тмутаранське князівство, переміг волзький булгар, у 968р. Остаточно розгромив Хозарський каганат. Що заважав нормальній діяльності українських купців на Близькому Сході. Кордони Давньоруської держави розширилися до Волги і Чорного моря. Однак ці успіхи, як згодом виявилося, були тимчасовими. Ліквідація Хозарії відкрила шлях на Русь очовим племенам, насамперед печенігам, які зуміли блокувати торговельні шляхи на схід, підпорядкувавши собі південноруські степи.

У другій половині свого правління Святослав цілком зосередив увагу на Балканах. Приводом стало запрошення візантійським імператором Никифором Фокою, занепокоєний успіхами Русі на сході допомогти йому в боротьбі проти Болгарії. Цим Візантія надіялася послабити двох своїх могутніх суперників на Балканах, зіштохнувши їх між собою, а також завадити руській експансії на підконтрольні їй землі у Північному Причорномор’ї. Однак надії візантійської дипломатії не справдились. У 968 р. Святослав, завдавшипоразки болгарам під Доростолом, здобув 80 придунайських міст і зробив Переяславець своєю резиденцією. Стало очевидним, що він не збирається покидати Балкани, незважаючи на тиск і натяки Константинополя. Останній, не на жарт стурбований таким перебігом подій, негайно відновив дружні відносини з Болгарією і одночасно намовив печенігів напасти на Київ.

Дізнавшись про облогу столиці печенізькими ордами (968р.), Святослав змушений був покинути Болгарію і рятувати Київ. Однак він не збирався відмовлятися від балканських завоювань. Маючи намір перетворити Київську Русь у наймогутнішу державу Європи, князь Святослав навіть планував перенести її столицю з Києва у Переяславець на Дунаї. Багата Болгарія повинна була стати складовою його імперії. Пониззя Дунаю і Чорне море відкривали найкращі умови для міжнародної торгівлі, а, отже, й до процвітання держави. Сюди стікалися товари з різних країн: з Візантії привозили золото, дорогі тканини, вино, південні овочі, з Чехії – срібло, Угорщини – коні, Русі – хутро, віск, мед, рабів (полонених).

Перед тим як вернутися у Подунав’я, Святослав, дбаючи про територіальну цілісність Київської Русі, провів адміністративну реформу. У трьох ключових землях держави він призначив намісниками трьох синів: старшого, Ярополка, посадив на час власної відсутності у Києві, молодшого, Олега, - у новому центрі нещодавно приєднаної Деревлянської землі Овручі, а позашлюбного сина Володимира, народженого, ймовірно, від лревлянської князівни Малуші, послав правити від свого імені до Новгорода Великого, схильного до сепаратизму. Цим Святослав продовжив справу своєї матері щодо консолідації держави та започаткував важливий процес утвердження єдиної княжої династії на всіх землях Київської Русі.

У 969 р. Святослав вирушив у другий похід на Балкани. Незважаючи на початкові успіхи, в результаті яких руське військо не тільки повернуло собі втрачені позиції у Болгарії, але й просунулося вглиб Візантійської імперії, він закінчився невдачею. Навесні 971р. Переважаючі сили нового візантійського інтереси Русі на ринках Візантії, одночасно містила й деякі обмеження, зокрема, Ігор змушений був зректися володінь у гирлі Дніпра і на узбережжі Чорного моря, руські купці втрачали право безмитної торгівлі, руські воїни мусили обороняти кримські володіння Візантії від кочівників.

На східному зовнішньополітичному відтинку Ігор з перемінним успіхом здійснював походи на Каспій та в Закавказзя, вів боротьбу проти хозарів, прагнучи закріпитися на східних торгових шляхах. Зайого князювання на південних рубежах з’явилися тюркомовні кочові племена печенігів,що протягом багатьох десятиліть завдали значної шкоди її економічному і культурному розвиткові.

Правління Ігоря закінчилося повстанням древлян. Розлючені непомірною даниною, вони у 945р. Розгромили київську дружину, а самого князя розірвали, привязавши до двох дерев. Після смерті Ігоря влада перейшла до його вдови княгині Ольги (945-964), наймовірніше, словянки за походженням, яка правила Київською Руссю до змужніння сина Святослава і виявила себе розумною, енергійною і далекоглядною державною діячкою. Насамперед вона жорстоко помстилася за вбивство свого чоловіка, зищивши 5 тис. древлян і, спаливши їхню столицю Іскоростень. Водночас, щоб запобігти новим народним виступам, Ольга здійснила ряд важливих реформ. Вони були спрямовані на впорядкування збирання данини, регламентацію повинностей залежного населення, створення осередків центральної князівської влади на місцях. Адміністративна і судова системи поширювалися на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. За правління Ольги зростає вплив словян при князівському дворі. На міжнародній арені княгиня Ольга, на відміну від своїх попередників, намагалася зміцнювати становище не воєнним, а дипломатичним шляхом. З цією метою вона у 946 р. Здійснила візит до Константинополя, де була прийнята імператором Константином Багаторядним і апріархом. Вчені висловлюють припущення, що на цей час Ольга вже прийняла християнство і вела переговори, щоб зробити його державною релігією (за що була канонізована церквою). Княгиня також прагнула встановити з Візантією династичні зв’язки, одруживши Святослава з донькою імператора, але зазнала невдачі. Це підштовхнуло її до активізації дипломатичних відносин з іншими країнами, насамперед Німеччиною, з якою вона у 959 і 961рр. Обмінювалася посольствами. Очевидно, що зв’язки з останнього мали стати своєрідною противагою до зарозумілої Візантійської імперії, котра нерідко ігнорувала інтереси Київської держави.

У 964р. у свої великокнязівські права вступив Святослав Ігоревич (964-972), який з молодих років перебував у військових походах. Він останній з київських князів, що так наполегливо, вперто проводив експансивну політику за володінням Чорним морем і прилеглими до нього землями. Не любив підступності і зради. Йдучи війною на інші країни, насамперед повідомляв: «Іду на вас!».

На першому етапі князювання Святослав спрямував свою військову постачати військо під час воєнних походів, на нього поширювалася князівська влада.

Важливу роль на початковому етапі розвитку Русі – України продовжували відігравати воєнні походи за межі її території. З цього правляча еліта мала великий зиск, а сама молода держава стверджувала свій престиж на міжнародній арені. Основним напрямком закордонних воєнних походів залишалася Візантія – багата держава, яка було одним із торгових центрів, де Русь збувала свою продукцію з якою, відповідно, потребувала вигідних торгових угод. Проте після династичного перевороту в Києві Візантія фактично перестала виконувати умови договору, укладеного ще з князем Аскольдом. Тому, щоб примусити візантійського імператора відновити виплату Русі данини, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907р. Здійснив успішний похід на Константинополь і домігся вигідного для своєї держави договору.

Окрім значних дарів війську, Візантія мала платити Русі щорічну данину, надавати руським купцям право безмитної торгівлі,утримувати їх у столиці за свій рахунок протягом шести місяців, а послів – увесь час їхнього перебування у Константинополі, забезпечити русів усім необхідним при поверненні додому. За це Русь зобов’язувалася допомагати Візантії у боротьбі з арабами та іншими кочівниками. У 911рю договір між Візантіє. І Руссю було поновлено.Це сприяло утвердженню Київської держави як рівноправного партнера імперії.

Активною була політика Русі за князювання Олега й на Сході. Ще у 884 і 885рр. Було здійснено походи на хозар і звільнено від їхньої влади східних сіверян і радимичів. У 909-910рр. Відбулися воєнні виправи руських дружин на Каспійське узбережжя, у 912- на Закавказзя.

За одною з версій, в останньому з походів і загинув київський князь Олег.

Будівництво держави продовжив князь Ігор (912-945). Київська Русь у той час все ще залишалася недостатньо консолідованою і організаційно завершеною. Центральна влада в землях племінних княжінь була слабкою, часом формальною, а система управління, стягання данини й судочинства – примітивними і діяли час від часу, коли наїжджали княжі дружини з Києва. Могутні племінні об’єднання намагалися зберегти автономію, а їхня верхівка багатство і владу. Тому вже з самого початку нащадок Рюрика змушений був завойовувати волелюбних уличів і древлян, які відмовилися підкорятися київському князю і сплачували данину.

Продовжуючи політику, Ігор здійснив кілька походів на Візантію, яка, очевидно, не дотримувалася умов договору 911 р. Перший з них у 941р. Не вдався. Візантійці застосували для захисту «грецький вогонь» (суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій), який не можна було погасити водою. Воїни Ігоря злякалися, багато з них кидалися в море, щоб не згоріти в човнах, але затонули в морських хвилях. Залишки русів з великими труднощами повернулися додому. Не змирившись із невдачею, Ігор 943р. Вчинив новий, ще масовіший похід на Константинополь. Я однак візантійському урядові пощастило владнати справу миром, 944р. Було укладено русько-візантійську угоду, що стало кроком назад порівняно з договором Олега. Вона хоча й підтверджувала основні торговельні верхівки суспільства.

Поряд із Візантією Руська земля підтримувала активні відносини із деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про підтвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.

Крім Руської землі, на середину Іхст. У Східній Європі сформувалися ще два великі політичні утворення східнослов’янських племен. В арабських джерелах всі вони фігурують під назвами Куявії, Славії та Арсенії. Куявія – це на думку істориків, Руська земля, центром якої була Куяба (Київ). Славія лежала на півночі, її ототожнюють з пізнішою Новгородською землею. Столицею Славії було місто Ладога. Арсанія знаходилася в Приазовії та Причорноморї, де пізніше утворилося Тмутараканське князівство (дослідники ототожнюють її з Ростово-Суздальською землею).

 

 

Лекція 3