Польська експансія на українські землі в другій половині XIV – середині XVII ст.

Як відомо, ще в середині XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 раза. Однак для поляків опанування українських земель не відбувалося так легко, як для литовців.

Політика Польщі на західноукраїнських землях

До середини XV ст. західноукраїнські землі жили за правом, що базувалося на законах «Руської правди» і старовинних звичаях. Лише у 1434 р. корінним мешканцям накинули польські закони. На завойованих територіях поляки створили три воєводства – Руське, Подільське, Белзьке – та окрему Холмську адміністративну одиницю. Ці воєводства отримали регіональні суди. Вся повнота влади опинилася у руках місцевої шляхти, а точніше – у законодавчих органів, так званих сеймів і сеймиків, участь у яких могли брати тільки дворяни і католицьке духовенство.

Українське боярство тоді було зрівняне в правах з польською шляхтою, тобто звільнене від усіляких податків, крім кількатижневої щорічної військової служби у королівському ополченні.

Основну масу населення західноукраїнського краю складали селяни. Їм надавали малими ділянками ріллю чи сіножаті в тимчасове користування, за які вони відробляли своїм інвентарем панщину, платили грошові чинші, сплачували десятки натуральних данин. На початку XV ст. селянину дозволялося залишати свого поміщика після Різдвяних свят, а в 1505 р. було повністю заборонено будь-які переходи. Для Галицького землероба настала понад 400-літня кріпацька неволя. Шляхтич став для свого підлеглого єдиним суддею, паном його життя чи смерті.

Люблінська унія

Окупувавши західноукраїнські землі, польська шляхта на цьому не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Україну, захоплену Литвою. Остання ж

з початком XVI ст. опинилася перед наростаючою небезпекою ззовні, насамперед з боку Московського князівства. Московія, маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід, сама почала зазіхати на чужі землі. Поширення московської експансії викликало необхідність виправдовувати її. Так постала доктрина так званого третього Риму. Водночас князь московський Іван III придбав собі титул «государя всієї Русі» і проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві.

Становище Литовської держави ускладнювалося й появою на півдні нової загрози – Кримського ханства, яке у 1449 р. відокремилося від Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччини.

У сер. XVI ст. наростаюча криза у Великому князівстві Литовському сягнула критичної межі. В 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. В 1558 – 1583 рр.. Литва ув’язала в нову тривалу війну з Московією, яка дістала назву Лівонська війна. Виснажені великими воєнними втратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об’єднання в одне політичне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов’язував спільний монарх.

Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні та прагнення отримати військову допомогу від Польщі в боротьбі з Московською державою змусили литовських магнатів піти на відновлення переговорів. 1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами, Люблінську унію, яка передбачала:

1) об’єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу – Річ Посполиту;

2) на чолі об’єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, обирався на спільному

польсько-литовському сеймі і коронувався в Кракові;

3)спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця;

4) велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони – Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію;

5) під юрисдикцію Польщі відходили всі українські землі, які раніше належали Литовцям;

6) українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.