1. Визначте доцільність реалізації ідеї вищої педагогічної освіти в структурі
класичного університету першої половини ХІХ ст.
2. Інтерпретуйте ідею університету відповідно до особливостей її розвитку
в Західній Європі та Україні (XVII – XIX ст.).
3. Доведіть детермінованість розвитку Львівського університету (1661)
соціально-економічними і суспільно-політичними подіями ХVІІ – почат-
ку ХІХ ст.
4. Визначте особливості становлення Руського інституту як педагогічного
навчального закладу в структурі Львівського університету.
5. Яка роль загальних статутів Російських імператорських університетів
(1804, 1835, 1863, 1884) у регулюванні життєдіяльності Харківського,
Київського і Новоросійського університетів?
6. Дайте оцінку процесу становлення педагогіки як навчальної дисципліни
в імператорських університетах ХІХ ст.
7. Обґрунтуйте доцільність автономізації вищої педагогічної школи в Укра-
їні другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
8. Здійсніть ретроспективний логіко-системний аналіз реалізації принципу
єдності теоретичної і практичної професійно-педагогічної підготовки
вчителя у вищій школі України ХІХ – початку ХХ ст.
9. Визначте роль Ніжинського історико-філологічний інституту кн. О. Без-
бородька (1875) як першого автономного вищого педагогічного навчаль-
ного закладу.
10. З’ясуйте особливості змісту педагогічних навчальних дисциплін у Київ-
ському Фребелівському педагогічному інституті (1907 – 1920 рр.).
Завдання для самостійної роботи
1. Обґрунтуйте значення братських шкіл як передумови становлення вищої
школи в Україні.
2. Виявіть особливості ґенези класичного університету України.
3. Обґрунтуйте роль класичних університетів ХІХ ст. як центрів навчаль-
них округів.
4. Розкрийте спільні й відмінні риси розвитку педагогічного процесу Хар-
ківського, Київського і Новоросійського імператорських університетів.
5. Обґрунтуйте значення принципу автономії в управлінні університетом у
контексті розвитку класичної університетської освіти в Україні ХІХ ст.
6. Визначте особливості та тенденції розвитку змісту професійно-
педагогічної підготовки вчителя в класичних університетах ХІХ ст.
7. Обґрунтуйте ідею організації вищих навчальних закладів ХІХ ст. як цен-
трів освітно-виховних комплексів, розкрийте напрями її реалізації.
8. Проаналізуйте трансформації вищої педагогічної освіти в Україні ХІХ –
початку ХХ ст.
9. Охарактеризуйте підходи до планування і реалізації ідеї вищої жіночої
освіти в Україні другої половини ХІХ ст.
10. Дайте характеристику розвитку змісту навчання на Київських вищих
жіночих курсах (1878) у порівнянні з навчальним процесом Університету
св. Володимира.
2.2.5. Розвиток вищої освіти в період національно-
визвольних змагань (1917 – 1920 рр.)
Упродовж 1917 – 1920 рр. в Україні тривала громадянська війна, нескінчен-
ні інтервенції і контрреволюційні події. Я. Ряппо, аналізуючи стан педагогічної
освіти в Україні у світлі того часу, виділив кілька періодів: першої Радянської
влади (січень–березень 1918 р.); Центральної Ради (березень–грудень 1918 р.);
Директорії (грудень 1918 – січень 1919 р.); другої Радянської влади (лю-
тий –серпень 1919 р.) і денікінщини (вересень–грудень 1919 р.). С. Сірополко
зазначає, що від Лютневої революції 1917 р. до кінця листопада 1920 р. Україна
пережила кілька змін влади, з яких кожна «коли не вносила щось свого нового,
то бодай руйнувала старе в системі й організації народної освіти». Він зробив
спробу об’єктивно висвітлити історію освіти в Україні за такими періодами:
«І – час влади Тимчасового російського уряду від 8 березня 1917 р. до видання
10 червня 1917 р. 1-го Універсалу Української Центральної Ради і утворення
Генерального секретарства освіти; ІІ – від 1-го Універсалу до 30 квітня 1918
р., коли було розігнано Центральну Раду; ІІІ– час гетьманщини від 30 квітня
до 15 грудня 1918 р.; IV – влада Директорії відновленої Української Народної
Республіки». С. Постернак у 1919 р., характеризуючи освітній рух у цей період,
писав: «Велика заслуга українського освітнього руху за часи революції в тому,
що він допоміг українському народові зробити величезний крок на шляху до
перетворення в народ-націю. І для українського громадянства й учительства іс-
торія нашого освітнього руху за часи революції хай буде покажчиком наших сил
і нашого безсилля. Нація без школи – не нація, а етнографічний матеріал, попи-
хач, яким ми були стільки віків».
Український народ протягом багатьох століть переживав неволю і на-
ціональний гніт. Тому з перших днів вільного життя треба було забезпечити
вільний розвиток усіх народів України. Управління національною школою бу-
дувалося на основі принципу національно-персональної автономії, за яким за-
гальне керівництво справами народної освіти кожної національності в Україні
передається Генеральному секретаріату освіти і Українській раді освіти при ньо-
му. Завідування справами освіти національних меншостей – відділам з народної
освіти при національних Генеральних секретарствах і відповідним національ-
ним радам освіти при них. 26 червня 1917 р. прийнято декларацію Генерального
секретаріату на чолі з І. Стешенком (з 12 січня 1918 р. – перший міністр народ-
ної освіти УНР), в якій визначалася програма розвитку національної школи, а
також підготовки педагогічних кадрів. Незважаючи на складні умови, було про-
ведено Всеукраїнський професійний з’їзд (13–15 серпня 1917 р.), який виробив
план національної освіти та організації українського вчительства. Зазначимо,
що цей з’їзд ухвалив проект управління справами освіти, головним завданням
якої було:
а) всім народам Української республіки забезпечити вільний розвиток їх-
ньої школи і взагалі освіти;
б) щоб в освітній справі була певна єдність, яка б забезпечувала можливість
спільними силами боротися з тією темрявою, що охопила нашу землю після чу-
жого панування;
в) децентралізація управління повинна бути можливо широкою.
Тому в Декларації Генерального секретаріату Центральної Ради 12 жов-
тня 1917 р. були намічені першочергові заходи: «Протягом цього академічного
року має бути вироблений і по змозі здійснений проект нової за змістом і по
формі школи на Україні, на підставах демократичних і національних, причому
кожна народність в своїх культурних пориваннях повинна мати відповідне за-
доволення». У здійсненні концепції національної школи в Україні велика роль
належить учителю. Учитель – це доля народу, це уособлення вищих людських
чеснот. Він має справу з найціннішим скарбом суспільства – дітьми. «У шко-
лі, – зазначала С. Русова, – найбільшу вагу має не гарний будинок, не стіни, не
книжки, не малюнки, а творчу силу їй дає людина, яка там працює, що джерело
освіти – то вчитель або вчителька». Тож цілком закономірно, що з часу проголо-
шення в Україні незалежності було дещо зроблено, особливо в організаційному
плані, для підготовки національних педагогічних кадрів. Так, науковим товари-
ством та Центральним кооперативним комітетом 5 жовтня 1917 р. був відкри-
тий Київський український народний університет у складі трьох факультетів:
історико-філологічного, фізико-математичного і права. У цей час почали функ-
ціонувати: Педагогічна академія в Києві (з 7 листопада 1917 р.) для підготов-
ки вчителів українознавства; Український державний університет у Кам’янці
на Поділлі (з 1 липня 1918 р.) у кількості студентів 493 особи; Українське
відділення Київського вищого педагогічного інституту Фребелівського то-
вариства (першим директором якого була С. Русова); крім того, товариство
«Просвіта» відкрило історико-філологічний факультет у Полтаві. У Києві,
Одесі, Катеринославі почали діяти факультети з російською, єврейською
і польською мовами викладання. Були переглянуті правила вступу до універ-
ситетів України; у всіх університетах створено кафедри української мови та лі-
тератури, історії України та права. Університети св. Володимира, Харківський
і Новоросійський 30 липня 1918 р. були оголошені державними університета-
ми України. Велася підготовча робота до відкриття університетів у Полтаві та
Чернігові. Порушувалося питання про організацію українського університету
з двома факультетами (юридичним та історико-філологічним). У Ніжині було
розроблено проект Академії князя Безбородька, де зазначалося, слухачі і слу-
хачки Академії, діставши знання вчителя або вчительки, мають право через два
роки складати іспит на ступінь магістра зі своєї спеціальності.
Учителів в Україні готували здебільшого вчительські інститути, навчальні
плани затверджували професорсько-викладацькі колективи. Строк навчання
складав три роки; усі студенти вивчали обов’язкові предмети: російську мову
і літературу, українську мову і літературу, історію, гігієну, виразне читання, ма-
лювання, теорію й історію музики, математику, фізику, хімію; крім того, на кож-
ному факультеті викладалися спеціальні предмети. Учительські кадри інститути
готували на 3-х факультетах: словесно-історичному, фізико-математичному
і природничо-географічному.
За наказом Міністерства освіти УНР, мовою викладання у всіх школах
України – вищих, середніх та нижчих мала бути українська, а всі національне роз-
межовані школи мали користуватися для навчання мовою своєї нації. Директорія
передбачала до осені 1919 р. відкрити дев’ять нових інститутів. З 1919 року у
зв’язку з переходом влади до Радянського уряду в Україні розпочинається пере-
будова педагогічної освіти і створення вищої педагогічної школи. Ставилося за-
вдання підготовки не просто вчителів, а вчительських кадрів нового суспільства.
21 травня 1919 р. була створена комісія для реформи педагогічних навчальних
закладів у складі педагога-методиста О. Музиченка, директора Київського учи-
тельського інституту К. Щербини. В основу роботи педагогічних ВНЗ були по-
кладені матеріали Московської наради з підготовки вчителів (18–25 серпня 1918
р.). Кількома директивами уряду знято юридичні перепони на шляху здобуття ви-
щої освіти. Вища школа стала доступною для всіх трудящих. Ці питання в Україні
вирішувала Рада робочо-селянської оборони, яка схвалила створення педагогіч-
них інститутів у Чернігові (вересень 1919 p.), Полтаві (червень 1919 р.), Херсоні
(липень 1919 р.), Житомирі (жовтень 1919 р.).
В Україні, крім 23,2 млн українців, у той час проживали 5 млн представни-
ків інших національностей, тож з перших днів Радянська влада організувала на-
ціональні школи. 17 серпня 1921 р. при Наркомосі створено Раду меншостей на
чолі з Я. Ряппо. На першому засіданні Рада розглянула питання про підготовку
польських працівни ків у галузі освіти. У роботі Рада керувалася «Положенням
про організацію справ освіти національних меншостей УРСР».
