Проблемно-пошукові завдання

1. Визначте доцільність реалізації ідеї вищої педагогічної освіти в структурі

класичного університету першої половини ХІХ ст.

2. Інтерпретуйте ідею університету відповідно до особливостей її розвитку

в Західній Європі та Україні (XVII – XIX ст.).

3. Доведіть детермінованість розвитку Львівського університету (1661)

соціально-економічними і суспільно-політичними подіями ХVІІ – почат-

ку ХІХ ст.

4. Визначте особливості становлення Руського інституту як педагогічного

навчального закладу в структурі Львівського університету.

5. Яка роль загальних статутів Російських імператорських університетів

(1804, 1835, 1863, 1884) у регулюванні життєдіяльності Харківського,

Київського і Новоросійського університетів?

6. Дайте оцінку процесу становлення педагогіки як навчальної дисципліни

в імператорських університетах ХІХ ст.

7. Обґрунтуйте доцільність автономізації вищої педагогічної школи в Укра-

їні другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

8. Здійсніть ретроспективний логіко-системний аналіз реалізації принципу

єдності теоретичної і практичної професійно-педагогічної підготовки

вчителя у вищій школі України ХІХ – початку ХХ ст.

9. Визначте роль Ніжинського історико-філологічний інституту кн. О. Без-

бородька (1875) як першого автономного вищого педагогічного навчаль-

ного закладу.

10. З’ясуйте особливості змісту педагогічних навчальних дисциплін у Київ-

ському Фребелівському педагогічному інституті (1907 – 1920 рр.).

Завдання для самостійної роботи

1. Обґрунтуйте значення братських шкіл як передумови становлення вищої

школи в Україні.

2. Виявіть особливості ґенези класичного університету України.

3. Обґрунтуйте роль класичних університетів ХІХ ст. як центрів навчаль-

них округів.

4. Розкрийте спільні й відмінні риси розвитку педагогічного процесу Хар-

ківського, Київського і Новоросійського імператорських університетів.

5. Обґрунтуйте значення принципу автономії в управлінні університетом у

контексті розвитку класичної університетської освіти в Україні ХІХ ст.

6. Визначте особливості та тенденції розвитку змісту професійно-

педагогічної підготовки вчителя в класичних університетах ХІХ ст.

7. Обґрунтуйте ідею організації вищих навчальних закладів ХІХ ст. як цен-

трів освітно-виховних комплексів, розкрийте напрями її реалізації.

8. Проаналізуйте трансформації вищої педагогічної освіти в Україні ХІХ –

початку ХХ ст.

9. Охарактеризуйте підходи до планування і реалізації ідеї вищої жіночої

освіти в Україні другої половини ХІХ ст.

10. Дайте характеристику розвитку змісту навчання на Київських вищих

жіночих курсах (1878) у порівнянні з навчальним процесом Університету

св. Володимира.

2.2.5. Розвиток вищої освіти в період національно-

визвольних змагань (1917 – 1920 рр.)

Упродовж 1917 – 1920 рр. в Україні тривала громадянська війна, нескінчен-

ні інтервенції і контрреволюційні події. Я. Ряппо, аналізуючи стан педагогічної

освіти в Україні у світлі того часу, виділив кілька періодів: першої Радянської

влади (січень–березень 1918 р.); Центральної Ради (березень–грудень 1918 р.);

Директорії (грудень 1918 – січень 1919 р.); другої Радянської влади (лю-

тий –серпень 1919 р.) і денікінщини (вересень–грудень 1919 р.). С. Сірополко

зазначає, що від Лютневої революції 1917 р. до кінця листопада 1920 р. Україна

пережила кілька змін влади, з яких кожна «коли не вносила щось свого нового,

то бодай руйнувала старе в системі й організації народної освіти». Він зробив

спробу об’єктивно висвітлити історію освіти в Україні за такими періодами:

«І – час влади Тимчасового російського уряду від 8 березня 1917 р. до видання

10 червня 1917 р. 1-го Універсалу Української Центральної Ради і утворення

Генерального секретарства освіти; ІІ – від 1-го Універсалу до 30 квітня 1918

р., коли було розігнано Центральну Раду; ІІІ– час гетьманщини від 30 квітня

до 15 грудня 1918 р.; IV – влада Директорії відновленої Української Народної

Республіки». С. Постернак у 1919 р., характеризуючи освітній рух у цей період,

писав: «Велика заслуга українського освітнього руху за часи революції в тому,

що він допоміг українському народові зробити величезний крок на шляху до

перетворення в народ-націю. І для українського громадянства й учительства іс-

торія нашого освітнього руху за часи революції хай буде покажчиком наших сил

і нашого безсилля. Нація без школи – не нація, а етнографічний матеріал, попи-

хач, яким ми були стільки віків».

Український народ протягом багатьох століть переживав неволю і на-

ціональний гніт. Тому з перших днів вільного життя треба було забезпечити

вільний розвиток усіх народів України. Управління національною школою бу-

дувалося на основі принципу національно-персональної автономії, за яким за-

гальне керівництво справами народної освіти кожної національності в Україні

передається Генеральному секретаріату освіти і Українській раді освіти при ньо-

му. Завідування справами освіти національних меншостей – відділам з народної

освіти при національних Генеральних секретарствах і відповідним національ-

ним радам освіти при них. 26 червня 1917 р. прийнято декларацію Генерального

секретаріату на чолі з І. Стешенком (з 12 січня 1918 р. – перший міністр народ-

ної освіти УНР), в якій визначалася програма розвитку національної школи, а

також підготовки педагогічних кадрів. Незважаючи на складні умови, було про-

ведено Всеукраїнський професійний з’їзд (13–15 серпня 1917 р.), який виробив

план національної освіти та організації українського вчительства. Зазначимо,

що цей з’їзд ухвалив проект управління справами освіти, головним завданням

якої було:

а) всім народам Української республіки забезпечити вільний розвиток їх-

ньої школи і взагалі освіти;

б) щоб в освітній справі була певна єдність, яка б забезпечувала можливість

спільними силами боротися з тією темрявою, що охопила нашу землю після чу-

жого панування;

в) децентралізація управління повинна бути можливо широкою.

Тому в Декларації Генерального секретаріату Центральної Ради 12 жов-

тня 1917 р. були намічені першочергові заходи: «Протягом цього академічного

року має бути вироблений і по змозі здійснений проект нової за змістом і по

формі школи на Україні, на підставах демократичних і національних, причому

кожна народність в своїх культурних пориваннях повинна мати відповідне за-

доволення». У здійсненні концепції національної школи в Україні велика роль

належить учителю. Учитель – це доля народу, це уособлення вищих людських

чеснот. Він має справу з найціннішим скарбом суспільства – дітьми. «У шко-

лі, – зазначала С. Русова, – найбільшу вагу має не гарний будинок, не стіни, не

книжки, не малюнки, а творчу силу їй дає людина, яка там працює, що джерело

освіти – то вчитель або вчителька». Тож цілком закономірно, що з часу проголо-

шення в Україні незалежності було дещо зроблено, особливо в організаційному

плані, для підготовки національних педагогічних кадрів. Так, науковим товари-

ством та Центральним кооперативним комітетом 5 жовтня 1917 р. був відкри-

тий Київський український народний університет у складі трьох факультетів:

історико-філологічного, фізико-математичного і права. У цей час почали функ-

ціонувати: Педагогічна академія в Києві (з 7 листопада 1917 р.) для підготов-

ки вчителів українознавства; Український державний університет у Кам’янці

на Поділлі (з 1 липня 1918 р.) у кількості студентів 493 особи; Українське

відділення Київського вищого педагогічного інституту Фребелівського то-

вариства (першим директором якого була С. Русова); крім того, товариство

«Просвіта» відкрило історико-філологічний факультет у Полтаві. У Києві,

Одесі, Катеринославі почали діяти факультети з російською, єврейською

і польською мовами викладання. Були переглянуті правила вступу до універ-

ситетів України; у всіх університетах створено кафедри української мови та лі-

тератури, історії України та права. Університети св. Володимира, Харківський

і Новоросійський 30 липня 1918 р. були оголошені державними університета-

ми України. Велася підготовча робота до відкриття університетів у Полтаві та

Чернігові. Порушувалося питання про організацію українського університету

з двома факультетами (юридичним та історико-філологічним). У Ніжині було

розроблено проект Академії князя Безбородька, де зазначалося, слухачі і слу-

хачки Академії, діставши знання вчителя або вчительки, мають право через два

роки складати іспит на ступінь магістра зі своєї спеціальності.

Учителів в Україні готували здебільшого вчительські інститути, навчальні

плани затверджували професорсько-викладацькі колективи. Строк навчання

складав три роки; усі студенти вивчали обов’язкові предмети: російську мову

і літературу, українську мову і літературу, історію, гігієну, виразне читання, ма-

лювання, теорію й історію музики, математику, фізику, хімію; крім того, на кож-

ному факультеті викладалися спеціальні предмети. Учительські кадри інститути

готували на 3-х факультетах: словесно-історичному, фізико-математичному

і природничо-географічному.

За наказом Міністерства освіти УНР, мовою викладання у всіх школах

України – вищих, середніх та нижчих мала бути українська, а всі національне роз-

межовані школи мали користуватися для навчання мовою своєї нації. Директорія

передбачала до осені 1919 р. відкрити дев’ять нових інститутів. З 1919 року у

зв’язку з переходом влади до Радянського уряду в Україні розпочинається пере-

будова педагогічної освіти і створення вищої педагогічної школи. Ставилося за-

вдання підготовки не просто вчителів, а вчительських кадрів нового суспільства.

21 травня 1919 р. була створена комісія для реформи педагогічних навчальних

закладів у складі педагога-методиста О. Музиченка, директора Київського учи-

тельського інституту К. Щербини. В основу роботи педагогічних ВНЗ були по-

кладені матеріали Московської наради з підготовки вчителів (18–25 серпня 1918

р.). Кількома директивами уряду знято юридичні перепони на шляху здобуття ви-

щої освіти. Вища школа стала доступною для всіх трудящих. Ці питання в Україні

вирішувала Рада робочо-селянської оборони, яка схвалила створення педагогіч-

них інститутів у Чернігові (вересень 1919 p.), Полтаві (червень 1919 р.), Херсоні

(липень 1919 р.), Житомирі (жовтень 1919 р.).

В Україні, крім 23,2 млн українців, у той час проживали 5 млн представни-

ків інших національностей, тож з перших днів Радянська влада організувала на-

ціональні школи. 17 серпня 1921 р. при Наркомосі створено Раду меншостей на

чолі з Я. Ряппо. На першому засіданні Рада розглянула питання про підготовку

польських працівни ків у галузі освіти. У роботі Рада керувалася «Положенням

про організацію справ освіти національних меншостей УРСР».