Середньовічних цивілізаціях та в епоху

Відродження

Університети, що в науковому обігу відомі як «класичні», масово виникають у

Європі в добу Середньовіччя. За влучним виразом П. Уварова, «університет – це дар,

яке Високе Середньовіччя дало Європі Нового часу». Підвалини європейської уні-

верситетської освіти було закладено Болонським університетом (1119). Наступними

стали: Неапольський (1224), Римський (1303), в Англії – Оксфордський (ХІІ ст.),

Кембріджський (1202), у Франції – Монпельє (1180), Паризький (Сорбонна, 1257),

в Іспанії – Сієнський (1240) університети. Дати відкриття цих навчальних закла-

дів у науково-літературних джерелах визначаються по-різному, оскільки процес

їхного становлення був досить пролонгованим – входження навчальних закладів

(з яких складався кожен університет) до єдиного конгломерату відбувалося посту-

пово. Від початку визначилося кілька типів університетів. З організаційної точки

зору, а також світської чи релігійної орієнтації змісту навчання традиційно розріз-

няють болонську і паризьку моделі. Перша (переважно світська) характеризувала-

ся домінуванням студентської гільдії, що впливала на зміст навчальних дисциплін

і вибори професорів на контрактній основі. Паризька (теологічної спрямованості)

відзначалася переважанням магістерської гільдії.

Загалом в історії вищої освіти відомі різні моделі організації університетсько-

го життя – від найширшої автономії до прямого правління з боку державних або

інших патронувальних органів. Класична модель університету передбачала широ-

ку автономію і самоврядування. До основних принципів університетського само-

врядування належали: виборність ректора, деканів, керівників кафедр, професорів,

викладачів; колегіальний характер вищих органів управління і прийняття найваж-

ливіших рішень; представництво в органах управління всіх категорій викладачів,

студентів, підрозділів університету; вирішення проблем зв’язку університету з сус-

пільством, державою через піклувальні та їм подібні ради; визнання вищим норма-

тивним документом організації університетського життя його Статуту.

У кожній країні автономія трактувалась і трактується по-різному, тому про неї

можна говорити як про певне узагальнене поняття, що передбачає отримання на-

вчальними закладами тих чи інших свобод. У найзагальнішому визначенні під уні-

верситетською автономією мається на увазі «самоврядування університету». Однак

повною мірою ізольованого від впливу держави і суспільства університетського са-

моврядування не існує. Є взаємна згода університетів, держави і суспільства, що

університети в силу завдань, які вони покликані вирішувати, мають певну свободу

дій для розв’язання цих завдань, тобто наділені автономією. Кожна з названих сто-

рін має право накладати обмеження на цю свободу – залежно від історії, традицій

певної країни, сутності влади і стану суспільства, стану університетів.

Середньовічні університети, як правило, мали 4 факультети: «вільних мис-

тецтв», медицини, права і теології. Перший був підготовчим. Його завершення

дозволяло вступ на теологічний, медичний чи юридичний факультети. При цьо-

му до середини ХІІІ ст. перелік вільних мистецтв пережив певні зміни. Зокрема,

в нього ввійшли три філософії: натуральна, моральна і метафізична. Крім того,

тривіум і квадривіум, як і окремі дисципліни цих груп, розвивалися нерівно-

мірно. Наприклад, у Парижі й Оксфорді граматика і логіка витіснили у триві-

умі риторику, яка, навпаки, домінувала у Болоньї і Падуї. Така різнорідність

пояснювалася відмінністю у взаємовідносинах факультету мистецтв із вищими

факультетами. До середини ХІV ст. Париж і, значно меншою мірою, Оксфорд

та Кембрідж були монополістами в галузі теології. У зв’язку з цим підготовчий

курс мистецтв мав філософський характер із домінуванням логіки старого три-

віуму і трьох філософій, які його доповнили. Однак, якщо у Парижі більше ува-

ги приділялося практичній і метафізичній філософії, то в Оксфорді переважала

натуральна. Праву і медицині надавалася перевага в університетах Південної

Франції, Італії та Іспанії, тому риторика розглядалася як предмет, необхідний

для опанування права, а логіка і натуральні науки вивчалися з точки зору завдань

медицини. Термін навчання визначався тривалістю у 6 (Париж) – 7 (Оксфорд)

років. Спостерігалася загальна (крім Оксфорду) тенденція до його скорочення.

Вступ допускався з 14–15 років, а мінімальний вік особи для отримання ступе-

ня магістра, наприклад, у Парижі становив 20 років. І в Парижі, і в Оксфорді

ступінь бакалавра можна було отримати через чотири роки навчання, з яких

перші два відводилися на слухання лекцій і відвідування диспутів. Наступні два

роки передбачалася безпосередня участь у диспутах під керівництвом магістра,

до якого студент прикріплювався на час навчання і в будинку якого міг прожи-

вати (на відміну від університетів Італії, де магістри жили самостійно як члени

коледжів чи гільдій). Отже, офіційними формами навчання вважалися лекції

(поділялися на магістерські (звичайні) й бакалаврські (оглядові), диспути і ре-

петиції. Останні виконували контрольні функції. Серед неофіційних – класи

для повторення матеріалу, приватне викладання тощо.

Наприкінці ХІІ – у ХІV ст. в університетах виникають коледжі. Перші з них

з’явилися у Парижі (коледж Наварри), згодом – в Оксфорді, Кембриджі, як релі-

гійні центри для проживання бідних студентів. Олаф Петерсен зазначає, що ха-

рактерною для них була інтелектуальна орієнтація на гуманізм, посилення уваги

до граматики і риторики, не відмовлялися вони і від предметів філософського

характеру. Великі коледжі наймали персонал із магістрів-регентів, у зв’язку з

чим відвідування університетських лекцій втрачало сенс. Крім того, коледжам

була притаманна чітка організація навчального процесу, згідно з якою студенти

ділилися на класи. Як наслідок – традиційні факультети все помітніше демон-

стрували тенденцію до перетворення лише на інститути присудження ступенів.

Серед загальних тенденцій цього періоду розвитку вищої освіти – організація

середньовічних університетів подібно єдиній школі, де різні викладачі навчали

«сумі всезагального людського знання» (Е. Дюркгейм); реалізація ідеї універси-

тету в триєдності навчання, наукового дослідження і виховання (В. Гумбольдт,

Ф. В. Шелінг, Ф. Шлейєрмахер); становлення університетської освіти як бага-

торівневої (бакалаврат – магістратура; схема «первинність факультету вільних

мистецтв – подальша професіоналізація»); початок розведення університетами

меж ліберальної і професійної освіти. На той час ліберальна освіта, базуючись

на вивченні «семи вільних мистецтв» – тривіуму (риторика, граматика, логіка)

і квадривіуму (арифметика, геометрія, астрономія, теорія музики), передбачала

виховання вільної особистості (моральної, доброчинної, самостійної в суджен-

нях). Професійна освіта починає оформлятися як «спеціалізована, фрагментар-

на» з чітким виокремленням певних «умінь і навичок» (Н. Ладижець).

За доби Відродження значно посилився вплив університетів на розвиток

суспільних ідей, філософської думки, науки й культури. Цей час позначив-

ся найбільшою кількістю новозаснованих у Європі вищих шкіл: Празького

(1348), Краківського (1364), Віденського (1365), Гейдельберзького (1386),

Ляйпцігського (1409), Віттенберзького (1502), Кьонігсберзького (1544),

Страсбурзького (1567) та ін. університетів. У період ХІІІ – ХVІІІ ст. було від-

крито майже 50 нових університетів. Один із них засновано у Львові (1661).