Перші в Україні освітньо-виховні системи вищого

рівня (1576 – 1817 рр.)

Основою і організаційно-педагогічною передумовою утворення вищих на-

вчальних закладів в Україні стали братські школи. На території України брат-

ства як релігійно-благодійницькі організації почали виникати з середини XV ст.

Одним із найвідоміших і найдавніших є Львівське, засноване при храмі Успіння

Богородиці приблизно 1453 р. На прикінці XVI – на початку XVII ст. православ-

ні братства діяли в Луцьку, Острозі, Києві, Перемишлі, Рогатині, Тернополі та

інших містах. Деякі з них (Львівське, Луцьке, Віленське, Київ ське) поступово

звільнилися від контролю місцевої церковної влади, отримавши пра во патріар-

шої ставропігії, що надало їм самостійності в ініціюванні та реалізації соціаль-

них і освітніх проектів.

Просвітницька діяльність братств стала передумовою створення братських

шкіл. Першою на українсь ких землях вважається школа, заснована приблизно

1585 р. при Львівському Ставропігійському братстві. У 1592 р. вона отримала

королівський привілей на право ви кладання семи вільних мистецтв, тобто за

своєю програмою відповідала рівню кращих єзуїтських і протестантських гім-

назій. Незабаром братські школи з’являються і в інших західноукраїнських міс-

тах – Перемишлі, Сатанові, Комарні, Красноставі, Галичі, а згодом – і на Волині

та в Центральній Україні.

У поширенні про світи на землях колишньої Литовської Русі в другій по-

ловині XVI ст. виділявся Острозький інтелектуа льний гурток, що сформувався

за активної підтримки князя Василя-Костянтина Острозького. Діяльність гурт-

ка сприяла становленню слов’яно-греко-латинського колегіуму. Питання про

статус цього навчального закладу і до сьогодні залишається дискусійним, хоча

відомо, що су часники називали його Острозькою академією і вважали школою

вищого рівня. На користь того, що це був вищий навчальний заклад, свідчать

дослідження А. Алексюка, І. Мицька, І. Огієнка, К. Харламповича.

Курс навчання в Острозькій академії (1576 – 1636), за західноєвропейськи-

ми зразками, поділявся на два рівні: тривіум (граматика, риторика, діалектика)

і квадривіум (арифметика, геометрія, музика, астрономія). Крім того, вивча-

лися поезія, історія, з основних мов – латинська, грецька, старослов’янська

і польська. На думку дослідника історії Острозької школи-академії І. Мицька,

провідною була греко-візантійська культурна традиція. В академії досить ін-

тенсивно розвивалася науково-дослідна робота. Вона полягала в діяльності

науково-перекладацького гуртка, яким здійснювалися переклади (з редагуван-

ням) отриманих із Балкан та Італії рукописів духовно-релігійного й педаго-

гічного змісту. При академії існували дві друкарні (Острозька й Дерманська).

Серед основних видань – «Буквар» (1578), «Новий Завіт із Псалтирем» (1580),

«Хронологія» Андрія Римші (1581), «Біблія» (1581). Публікація Біблії мала

далекосяжні наміри, зокрема передбачалося ввести церковнослов’янську мову

на рівні з давньоєврейською, грець кою та латиною в ранг загальновизнаних са-

кральних мов.

Викладацький склад був представлений плеядою видатних вітчизня-

них (Герасим Смотрицький, Клірик Острозький, Дем’ян Наливайко, Мелетій

Смотрицький та ін.) й іноземних учених, серед яких вихідці з Греції, Болгарії,

Білорусії, Росії, Сербії (вихованці університетів Падуї, Кракова, Венеції) –

Кирило Лукарис, Ян Лятос, Василь Суразький, Никифор Парасхес та ін.

Києво-Могилянська академія (1615–1817) розпочинає історію від дати

утворення Київської братської школи (1615). У 1631 р. архімандрит Києво-

Печерської Лаври Петро Могила відкриває школу нового типу – Лаврський

«гімназіум» польсько-латинського характеру. Аби запобігти протистоянню обох

шкіл у 1632 р. відбувається їх об’єднання у Київську колегію (згодом – Києво-

Могилянська колегія). Керівництво нею перейшло до Петра Могили. Статус

академії цей вищий навчальний заклад отримує 1694 р., коли в програму на-

вчання ввійшло Богослов’я. Проте, тільки 1701 р. Петро І офіційною грамотою

підтвердив за Київською колегією право вищого навчального закладу і право

називатися Академією.

В усі періоди існування це був позастановий навчальний заклад, де

навчалося юнацтво не лише з України (Лівобережної, Правобережної,

Наддніпрянщини, Східної Галичини, Закарпаття), а й з інших країн (Греції,

Сербії, Туреччини, Болгарії, Австрії, Молдови). Від початку термін навчання

становив 12 років. Існувало 8 класів, дві конгрегації – вища й нижча. Нижча

поділялася на шість класів: фара (аналогія), інфіма, граматика, синтаксима,

поетика і риторика. Вища складалася з класу філософії, що викладалася за

системою Аристотеля, розподіляючись на логіку, фізику і метафізику та кла-

су Богослов’я (зміст навчання будувався за системою Томаса Аквінського).

Філософія вивчалась протягом двох років, Богослов’я – чотирьох, а згодом –

трьох років.

З другої половини ХVІІІ ст. повний курс навчання в Академії скоротив-

ся і становив 10 років, 7 ординарних класів: 3 граматичних, поетики, риторики,

філософії і Богослов’я. Існували й неординарні класи: іноземних мов, історії,

географії, математики, музики і малювання. У Академії сформувалися графіч-

на, вокально-хорова (академічний і братський хори), композиторська й вико-

навська школи. Система управління Колегєю була подібною до європейських

вищих навчальних закладів. Очолював її ректор. Першим помічником вважав-

ся префект (відповідав за якість навчання і поведінку студентів). Поза межами

колегії життям студентів опікувалися суперінтендант (з учителів) і директо-

ри, цензори, візитатори (помічники зі студентів). Викладачі молодших класів

називалися дидаскалами, магістрами або просто вчителями, старших – про-

фесорами. У молодших класах навчалися учні, починаючи з класу поетики їх

називали спудеями, або студентами. Серед особливостей – учні перших шес-

ти класів утворювали молодше школярське братство; ті, хто навчався у філо-

софському та богословському класах – старше братство. Поділ відбувався не

на факультети, а на «школи», випускникам не присвоювали вчених ступенів.

Життєдіяльність академії ґрунтувалася на демократичних засадах (виборність

посади ректора; відбір учителів з-поміж кращих випускників академії; обрання

учнями класів навчання; необов’язковість богословської підготовки; учнівське

самоврядування).

Навчальний заклад послідовно очолювали: І. Трофимович-Козловський,

І. Оксенович-Старушич, Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, Л. Баранович,

І. Галятовський, Й. Кроковський, В. Ясинський, Ф. Прокопович, Р. Заборовський

та ін. Вихованцями Академії були майже всі майбутні гетьмани України – Іван

Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Петро

Дорошенко, Дем’ян Многогрішний, Михайло Ханенко, Іван Самойлович, Іван

Мазепа, Пилип Орлик, Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол.

Серед інших іменитих випускників: Григорій Сковорода, Григорій Политика,

Олександр Безбородько, Петро Гулак-Артемовський, Дмитро Бортнянський,

Лазар Баранович та ін.

31 жовтня 1798 р. наказом імператора Павла Академія була зрівняна у ста-

тусі з іншими трьома – московською, петербурзькою, казанською і відповідно

переведена на суто релігійний зміст навчання, підготовку кадрів духовенства.

У 1755 р. відкривається Московський, а в 1804 р. – Харківський імператорські

університети, які перебрали на себе функції вищих навчальних закладів. У 1817

р. навчальний заклад перетворено на духовну семінарію, а з 1819 р. – реоргані-

зовано в Духовну академію.

Випускники Києво-Могилянської академії доклалися до організації шкіл,

колегіумів, семінарій, училищ, гімназій в Україні і Росії. У ХVІІІ ст. могилянці

відкрили та очолили Чернігівський, Переяславський, Харків ський колегіуми,

Слов’янську семінарію у Полтаві, згодом – у Новомосковську і Катеринославі.

Ними було також відкрито Новгород-Сіверську гімназію, Ніжинську гім-

назію вищих наук. Працювали випускники академії і в Київській гімназії,

Харківському університеті та інших навчальних закладах.

2.2.2. Ґенеза класичного університету України (1661 –

Рр.)

Хронологічно першим в історії вітчизняної класичної університетської

освіти вважається Львівський університет (1661), утворений на базі Львівської

єзуїтської колегії. З часу заснування і до 1773 р. він підпорядковувався владі єзу-

їтського ордена. В університеті діяло два відділи – філософський і теологічний.

Навчання проходило за програмами єзуїтських шкіл, розробленими наприкінці

XIV ст. Відповідно до програм, відділ філософії був підготовчим. У невеликому

обсязі вивчалися історія, географія, грецька мова. Після цього 4 роки тривала бо-

гословська підготовка. Викладання на обох відділеннях здійснювалося латиною.

Навчання в університеті (за окремими рівнями) завершувалось отриманням на-

укових ступенів – ліценціата, бакалавра, магістра, доктора. У 1773 р. єзуїтський

орден було ліквідовано. Подія відбулася через рік після першого поділу Польщі,

відповідно до якого західноукраїнські землі стали належати Aвстрійській мо-

нархії. У 1784 р. імператор Іосиф II підписав диплом про оновлення універси-

тету. Крім філософського, юридичного, медичного і теологічного факультетів,

до складу університету ввійшла й гімназія. Вона виконувала подвійну функцію:

бази для комплектування контингенту студентів і майданчика для педагогічної

практики. Зміст програм більшості факультетів набув світського характеру. Крім

латини, мовою навчання подекуди стає й польська. Перші три роки студенти

вчилися на філософському факультеті, який, як і раніше, був загальноосвітнім,

підготовчим, а згодом переходили на один із спеціальних факультетів. З 1787

р. при університеті було відкрито Руський інститут (деякі дослідники назива-

ють його українським), покликаний готувати, передусім, учителів для реальних

і класичних гімназій, де навчалися українські діти. Початок XIX ст. у Австрії по-

значився освітньою реформою, спрямованого на посилення впливу церкви. Тож

з 1805 р. університет було перетворено на ліцей, університетський статус якому

було повернуто лише 1817 р.

Загалом Львівський університет сформувався як значний науково-освітній

центр. Зміцнювалася його співпраця з іншими відомими навчальними закла-

дами – культурними центрами українських земель: Києво-Могилянською ака-

демією, Чернігівським, Харківським, Переяславським колегіумами. Значним

став унесок університету в підготовку викладачів для шкіл і вищих навчальних

закладів. Так, випускники університету – Ф. Лопатинський, Я. Заблоцький, М.

Слотвинський, Я. Богомоловський викладали в інших відомих навчальних закла-

дах, зокрема, в Московській академії. Наприкінці ХVІІІ – у середині XIX ст. тут

сформувалась українська науково-педагогічна школа (І. Мартинович, П. Лодій,

І. Могильницький, І. Лаврівський, М. Гриневецький, Я. Головацький та ін.).

У Східній, Центральній і Південній Україні першої половини XIX ст. осно-

ви класичної університетської освіти заклали три імператорські університе-

ти – Харківський, Київський св. Володимира і Новоросійський. Виникаючи в

центрах промислово розвинених регіонів, вони слугували базою розвитку осві-

ти і культури. Становлення університетської освіти розпочалося під час освіт-

ньої реформи 1802 – 1804 рр. У 1802 р. було утворено Міністерство народної

освіти, вийшов перший Статут Російських імператорських університетів (1804)

та Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам (1804). Цими до-

кументами декларувалося структурування системи освіти за чотирма типами

навчальних закладів: парафіяльні, повітові училища, гімназії та університети.

Імперія поділялась на шість навчальних округів із центрами в університетах.

На чолі Харківського навчального округу постав Харківський імператорський

університет (1804), який було засновано на базі Харківського колегіуму з іні-

ціативи В. Каразіна – секретаря Головного правління училищ Міністерства

народної освіти. Від початку в університеті функціонувало чотири відділення –

словесне, етико-політичне, лікарське (медичне) і математичне. Серед відомих

викладачів – І. Ризький – перший ректор, І. Тимківський, Т. Осиповський, І.

Срезневський, М. Бекетов, М. Лунін, О. Валицький, М. Лавровський та інші

видатні випускники Харківського університету – історики: М. Костомаров, П.

Гулак-Артемовський, В. Бузескул, М. Сумцов; філологи: І. Срезневський, О.

Потебня; біологи: О. Данилевський, В. Черняєв; юрист Д. Каченовський та ін.

Київський навчальний округ, утворений у 1832 р., об’єднав навчальні за-

клади Київської, Волинської і Подільської губерній. Освітньо-науковим цен-

тром округу став Університет св. Володимира (1834), заснований на базі

Волинського (Кременецького) ліцею. Університет відкрився у складі філо-

софського факультету. 1835 р. розпочалися заняття на юридичному, а з 1841

р. – на медичному факультеті. На посаду ректора було обрано 29-річного

професора ботаніки Московського університету, українця за походженням,

Михайла Максимовича. В університеті працювали талановиті історики і фі-

лологи: М. Костомаров, В. Антонович, В. Іконніков, І. Лучицький; юристи:

К. Неволін, М. Іванишев, М. Владимирський-Буданов; математики: В. Єрмаков,

Д. Граве; фізики: М. Авенаріус, М. Шіллер; хіміки: М. Бунге, С. Реформатський;

геологи: М. Андрусов, П. Тутковський, К. Феофілактов; медики: В. Бец,

М. Скліфосовський, В. Чаговець, Ф. Яновський.

У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею засновано Новоросійський (Одеський)

університет, який розпочав діяльність у складі трьох факультетів: історико-

філологічного, фізико-математичного і юридичного. В 1900 р. відкрився медичний

факультет. У стінах університету працювало багато відомих науковців: І. Сеченов,

Д. Заболотний, В. Липський, О. Ковалевський, М. Умов, М. Зелінський, М. Ланге,

О. Трачевський, Є. Щепкін, Б. Веріго, В. Підвисоцький та ін.

Розвиток цих навчальних закладів регламентувався вимогами внутрішньоу-

ніверситетських і загальних Статутів Російських Імператорських університетів

(1804, 1835, 1863, 1884) щодо структури і змісту їх діяльності; створення при них

навчальних закладів; визначення обов’язків і прав професорсько-викладацького

складу і студентів; утворення навчальних закладів і керівництва ними; діяльнос-

ті рад і правлінь університетів; функцій училищних комітетів; форм зв’язків із

закордонними навчальними і науковими установами тощо. Факультети мали ка-

федральну структуру. Діяли науково-предметні кабінети, лабораторії. Значний

вплив на формування світогляду майбутніх фахівців, їхню наукову і професій-

ну підготовку здійснювали університетські науково-педагогічні товариства за

певними галузями знань. При університетах відкривалися музеї, астрономічні

обсерваторії, закладалися ботанічні сади. Університетські училищні комітети

(1804 – 1835) удосконалили систему шкільної освіти відповідних навчальних

округів. Це стосувалося відкриття та опікування школами округу; методичної

допомоги вчителям; видавництва підручників, навчальних посібників і забез-

печення ними шкіл; створення шкільних бібліотек. Із середини XIX ст. сфера

діяльності університетів розширюється. Вона починає охоплювати екстернат

(іспити поза стаціонарним навчанням на звання домашнього вчителя) і після-

дипломну підготовку через систему учительських з’їздів.