Західно­українські землів 20—30-ті роки 39 страница

Модель суспільно-економічних перетворень у ново-створених західних областях України була майже однако­вою, її суттю була активна радянізація. У цілому зміни, що відбувалися, мали суперечливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами; ук­раїнізація системи народної освіти, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі; націоналізація промислових підпри­ємств; ліквідація безробіття та ін. З іншого — руйнація по­літичної та культурної інфраструктури, створеної місце-

д_ходження західноукраїнських земель до складу СРСР

 

вою українською інтелігенцією (перестали функціонувати всі колишні українські партії, а також культурні устано­ви, зокрема «Просвіта», Наукове товариство імені Шев­ченка тощо); насильницька колективізація; антицерковні акції; репресії проти «буржуазних спеціалістів»; масові депортації населення (із Західної України і Західної Біло­русії було депортовано 318 тис. сімей, що становило майже 10% населення).

Депортації — процес широкомасштабного переселення у 30—40-ті роки народів, представників соціальних груп, націй, релігій, звинувачених тоталітарним режимом у потенційній «неблагонадійності» або антирадянській ді­яльності. На першому етапі вони мали на меті усунення в умовах наростаючої загрози війни «неблагонадійних еле­ментів» з прикордонних районів. З метою посилення «ре­волюційної пильності» РНК СССР 28 квітня 1936 року ви­дав таємну постанову про виселення з УРСР до Казахської АРСР 15 тис. польських і німецьких господарств «як полі­тично неблагонадійних». Внаслідок цього з України було депортовано до 10% населення прикордонної зони. 17 чер­вня 1937 року ЦВК і РНК СРСР видали постанову про ут­ворення спеціальних заборонних смуг у прикордонних ра­йонах з Іраном, Афганістаном, Туреччиною, що спричини­ло «звільнення від неблагонадійного елементу» (передусім курдів) 40 районів Закавказзя та республік Середньої Азії. 5 вересня 1937 року РНК СРСР прийняв постанову, на під­ставі якої «в порядку упереджувальних дій по очищенню прикордонних з Японією районів» підлягали переселенню корейці.

З початком війни Німеччини проти СРСР змінюються причини депортацій. Основними приводами для них ста­ли: 1) підозра у шпигунстві; 2) інкримінування терорис­тичних дій; 3) звинувачення у співпраці з німцями. З різ­ними формулюваннями причин примусово були виселені сотні сімей карачаївців, тисячі — німців, калмиків, чечен­ців та інгушів, месхетинських турків, балкарців.

13 квітня 1944 року НКВС та НКДБ СРСР прийняли спільну постанову «Про заходи по очищенню території Кримської АРСР від антирадянських елементів». Крим­сько-татарське населення було звинувачене в активній співпраці з окупаційною владою (створенні антирадян-ського «Мусульманського комітету Сімферополя»; розбу­дові системи мусульманських комітетів у містах, район­них центрах з метою утворення у Криму самостійної татар­ської національної держави; формуванні 8 батальйонів

І

Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

добровольців, які брали участь у боротьбі з партизанами; активній антирадянській пропаганді). 2 квітня та 11 трав­ня Державний Комітет Оборони прийняв рішення про ви­селення кримських татар із Кримської АРСР в Узбецьку РСР. В результаті цієї операції у травні 1944 р. було висе­лено з Криму, за даними НКВС, 191 014 осіб, за даними партійних органів — 194111.

31 березня 1944 року вийшов наказ НКВС про депорта­цію бійців ОУН—УПА та членів їх сімей до Красноярського краю, Омської, Новосибірської та Іркутської областей. До середини листопада 1949 р., за даними МВС СРСР, із Захід­ної України на поселення прибули до Кемерівської області 10 316 сімей (30 179 осіб); Челябінської відповідно — 2433 (7183), Карагандинської — 3055 (8122), Молотовської — 2923 (8261), Іркутської та Читинської — 1227 (4091), Омської — 5264 (15202), Красноярського краю — 659 (1691). Всього було депортовано 20 613 сімей, 59 587 осіб. Загальна кількість переселених сімей із Західної України на той час становила 25 877 (74 799 осіб).

Масових депортацій не уникли і народи Білорусії, Мол­давії, республік Балтії, представники національних мен­шин та різних релігійних конфесій. У місцях спеціальних поселень депортовані народи зіткнулися зі свавіллям місце­вих адміністрацій; складними житловими умовами; продо­вольчими труднощами; хворобами, епідеміями тощо.

Наслідками депортації стало позбавлення на тривалий час законних прав цілих народів; кардинальна зміна чи­сельності і національного складу регіонів, багатьох рес­публік радянської держави; погіршення соціально-еконо­мічної обстановки у регіонах, де проводилися депортації; зникнення з політичної карти СРСР автономних областей та республік (Калмицька, Кабардино-Балкарська АРСР, Карачаївська автономна область та ін.); зміна кордонів ба­гатьох адміністративно-територіальних одиниць; плано­мірне заселення земель депортованих народів представни­ками інших національностей; загострення в окремих регі­онах міжнаціональних відносин.

Після смерті Сталіна, з 1953 р. розпочався перегляд справ, пов'язаних з депортаціями. 13 травня 1955 року верховним судам союзних республік було надано право скасовувати рішення особливої наради про спецпоселення. 17 вересня 1955 року Президія Верховної Ради СРСР оголо­сила Указ «Про амністію радянських громадян, які співпра­цювали з окупантами у роки Великої Вітчизняної війни

Входження західноукраїнських земель до складу СРСР

1941—1945 рр.» Потужний поштовх процесові реабілітації депортованих народів надав XX з'їзд КПРС. Протягом ко­роткого терміну (у 1956 р.) було прийнято рішення про знят­тя обмежень у правовому становищі з представників депор­тованих народів і членів їх сімей, які перебували тоді на по­селенні, а також про відновлення національних автономій калмицького, балкарського, карачаївського, чеченського та інгуського народів.

Після остаточної дезінтеграції СРСР у 1991 р. деякі пострадянські держави прийняли документи, які стосу­ються депортованих народів. В Україні було видано Укази Президента України «Про створення українсько-німець­кого фонду» (1992), «Про заходи на відзначення пам'яті жертв депортації з Криму» (1994).

Однак, попри всю неоднозначність політики сталінсько­го режиму в західноукраїнських землях, більшість істори­ків дійшли висновку, що возз'єднання українців у межах однієї державної структури вперше за багато століть було надзвичайно визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання. «Об'єднання всіх укра­їнських етнічних територій мало глибокий психологічний і культурний вплив на розділених до того часу українців, — підкреслює канадський історик українського походження 0. Герус. — Інтеграція й асиміляція західних українців у радянську систему з їхньою відмінною політичною, куль­турною та релігійною спадщиною виявилася, всупереч во­лі режиму, процесом двобічним. У той час, як західні ук­раїнці піддавалися систематичній комунізації, східні, або радянські українці відкривали ідеали й цінності своїх за­хідних співвітчизників»¹.

Між тим «медовий місяць» радянсько-німецького «шлюбу за розрахунком» підходив до кінця. 18 грудня 1940 року Гітлер підписав директиву № 21 (план «Барба-росса») — план нападу на СРСР, основна ідея якого була висловлена ще п'ятнадцять років тому в «Майн кампф»: «Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Ро­сію та про підкорені їй окраїнні держави... Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації».

Отже, наприкінці 30-х — на початку 40-х років було здійснено етнічне возз'єднання. Західноукраїнські землі

Ковалюк В. Р. Культурологічні та духовні аспекти «радяні-зації» Західної України (вересень 1939 — червень 1941) // Укр. іст. журнал. — 1993. — № 2—3. — С. 14—15.

Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбула­ся інкорпорація цих територій, тобто їх «входження» до складу СРСР. Об'єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій, незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в західноукраїнських землях, було визначною подією, важливим кроком у розв'язанні укра­їнського питання.

14.4. Напад Німеччини на СРСР, невдачі Червоної армії в боях на території України 1941—1942 рр.

22 червня 1941 року після сигналу «Дортмунд» фа­шистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцен­тровані в мобільні угруповання «Північ», «Центр» і «Пів­день» німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторг­нення на головних напрямках — 400—600 км. За три тиж­ні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромле­но, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ, що перебували в західних округах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднання до Третьо­го рейху радянських територій — України, Білорусії, При­балтики та інших районів.

Основними причинами поразок Червоної армії на по­чатку війни були раптовість фашистського нападу; матері­альна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкін­ці 30-х років проти армійського командного складу; не­компетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

Український напрямок для Гітлера був одним із голов­них, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 року він припиняє наступ на Москву і пере­орієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, на­голошуючи, що наступ на столицю України — «безпосе­реднє стратегічне завдання».

Напад Німеччини на СРСР, невдачі Червоної армії

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма чинника­ми: економічними — захоплення України суттєво підрива­ло військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні вій­ни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобут­ку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6, у виплавленні чавуну — 64,7, сталі — 48,9%); воєнними — окупація Ук­раїни не тільки створювала вигідний плацдарм для по­дальшої експансії, а й давала змогу «нейтралізувати» Крим, який Гітлер називав «радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках»; мо­рально-політичними — взяття Києва могло підняти рей­тинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість фашистським військам і зневіру в перемогу Червоної армії.

На території України групі німецьких армій «Пів­день», якою командував генерал-фельдмаршал фон Рунд-штедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці ма­ли незначну кількісну перевагу в живій силі 1:1,4, але значно поступалися у техніці: у радянських частинах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків і в 2,4 раза літаків. Проте навіть за таких сприятливих для Червоної армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалося. У середині липня 1941 р. на житомир­сько-київському, уманському і одеському напрямках то­чилися вирішальні бої.

Більше двох місяців (липень—вересень) тривала оборо­на Києва. Гітлерівці втратили під стінами української сто­лиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незва­жаючи на реальні обставини, не дозволив військам своє­часно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладню­валася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі броньо­вані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Внаслі­док цього в полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них — 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули при спробі вирватися із ворожого кільця.

Гітлер тріумфував, розцінюючи київську операцію як «найбільшу битву в світовій історії». Проте деякі з німець­ких генералів досить скептично оцінювали її стратегічне

462 Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

значення, вважаючи, що концентрація сил на півдні зму­сила фактично аж до осінніх дощів «топтатися на місці» війська фон Бока на центральному напрямку.

Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противни­ка, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких ди­візій зірвав плани «Бліцкригу», створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного ро­ку Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього документа — активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а по­тім — рішучий наступ. Сталін же наполягав на серії насту­пальних операцій на окремих напрямках, наголошуючи: «Не сидіти ж нам в обороні склавши руки і чекати, доки німці вдарять першими». Операції планували в Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох напрямках. «Те, що наступальні дії мали розгорнутися на великій кіль­кості ділянок, — писав у своїх спогадах начальник опера­тивного відділу Генерального штабу С. Штеменко, — загро­жувало бідою: наші війська опинилися втягнутими в опе­рації з сумнівним наслідком, подрібнювалися сили, котрих і так було обмаль».

Неприємності почалися з того, що після трьох невда­лих спроб (у лютому — квітні 1942 р.) прорвати оборону німців Кримський фронт змушений був перейти до оборо­ни. Уже 8 травня перейшло у наступ ударне угруповання гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони коман­дуючим Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Коз­ловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представ­ника Ставки ВГК Л. Мехліса битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значно ускладнило становище захисників Севастополя. За час його понад 8-місячної оборони ворог втратив майже 300 тис. осіб, що більше, ніж втрати вермах­ту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 ве­ресня 1939 року до 22 червня 1941 року. 4 липня 1942 року місто було захоплене фашистами.

Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 трав­ня 1942 року наступ на харківському напрямку. Погана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, так-

Місце України у планах фашистів

тичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).

Поразки радянських військ в Україні та Криму змінили ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною іні­ціативою, вони 28 червня 1942 року розпочали широкомас­штабний наступ. 22 липня 1942 року, після захоплення гіт­лерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія УРСР була остаточно окупована.

Отже, некомпетентність воєнно-стратегічного керів­ництва, незавершеність процесу переозброєння, мобіліза­ційна неготовність армії, багато тактичних прорахунків та інші фактори стали основними причинами трагічних пора­зок і катастроф на початковому етапі війни. Незважаючи на те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харко­вом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до за­гибелі та полону сотень тисяч солдатів і офіцерів; окупації України; звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.

14.5. Місце України у планах фашистів

Ще задовго до початку Другої світової війни Україна входила в орбіту колоніальних планів кайзерівської Ні­меччини. Брестський мир 1918 р. став важливим кроком на шляху практичної реалізації цих експансивних планів. І хоча поразка в Першій світовій війні позбавила Німеччи­ну всіх її завоювань, думка про реванш, про світове пану­вання ніколи не вмирала в реакційних колах у міжвоєн­ний період. Ця тенденція особливо посилюється з появою на німецькій політичній сцені Гітлера і фашистської пар­тії. Для розроблення зовнішньополітичної стратегії націо­нал-соціалізму 1934 р. з різницею в декілька місяців було створено зовнішньополітичне бюро НСДАП під керівниц­твом Розенберга і бюро спеціального уповноваженого з пи­тань роззброєння Ріббентропа.

Українська проблематика займала одне з перших місць У роботі цих установ. Розроблені співробітниками бюро Ро­зенберга основні ідеї і підходи до вирішення «українсько-

Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

го питання» певний час мали значний, якщо не визначаль­ний, вплив на офіційний курс Третього рейху щодо україн­ських земель. Висунута командою Розенберга концепція «свідомого європеїзму» особливо акцентувала на пробле­мах Східної Європи. Принципова ідея цієї концепції поля­гала в тому, щоб роздробити народи регіону за національ­ними ознаками, нацькувати їх один на одного, а потім лег­ко підкорити всю територію Східної Європи. Ось чому Розенберг із самого початку пропагував ідею утворення формально самостійних, але фактично залежних від на­цистського рейху держав в Україні та Кавказі, що могли бути створені для протидії ослабленій російській державі з центром у Москві. Ця концепція, очевидно, відповідала поглядам Гітлера в той період, адже, уявляючи модель майбутнього світового порядку, він наголошував: «У цен­трі я поставлю Велику Німеччину... [Разом з нею] Австрія, Богемія і Моравія, польський Захід. Блок з сотні мільйо­нів — неподільний, без жодної тріщини і без чужих на­цій... Далі — Східний союз: Польща, Балтійські держави, Угорщина, Балканські держави, Україна, Волгаланд, Гру­зія... Можливо, союз, але не рівноправних партнерів, зви­чайно, союз допоміжних народів, без армій, без власної по­літики, без власної економіки».

Очевидно, саме бюро Розенберга відіграло основну роль у постановці та розробленні питання про створення «Вели­кої України» як найближчої мети націонал-соціалізму. Проте в другій половині 30-х років відбулася певна еволю­ція поглядів Гітлера. У цей період він відходить від ідеї створення на тривалий час бодай маріонеткової держави на українських землях, намагаючись використати «україн­ську карту» тільки як зручний козир у складній диплома­тичній грі напередодні Другої світової війни. «Якщо я був би пов'язаний з українцями та їхніми політичними плана­ми, — зазначав Гітлер у березні 1939 р., — то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило За­карпатську Україну нежиттєздатною». Коли ж йому під­несли карту, на якій були позначені кордони майбутньої «Великої України», він відклав її вбік і сказав: «У даний момент усе це ще тільки мрія».

Незважаючи на таку позицію Гітлера, ідея створення під протекторатом Німеччини «Великої України» постій­но обговорюється і досліджується в бюро Розенберга. По­дібне державне утворення могло стати не тільки ґрунтов­ною матеріальною базою, а й ефективним засобом тиску, зручним плацдармом для розгортання агресії.

Місце України у планах фашистів

Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель вступили у вирі­шальну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси Третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчать документи. 21 червня 1941 року Гітлер писав у листі до Муссоліні: «Що стосується боротьби на Сході, ду-че, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні на секунду не сумніваюся в значному успіху. Передусім я сподіваюся, що нам пощастить забезпечити на тривалий час на Україні загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас поста­чальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам у майбутньому». Ще чіткіше домінування економічних ін­тересів над політичними міркуваннями простежується в матеріалах наради Гітлера з керівниками рейху, що відбу­лася 16 липня 1941 року. У відповідь на пропозицію Розен-берга дозволити в Україні певний культурний розвиток, деякий потяг до незалежності, відкрити в Києві універси­тет, Герінг різко відповів: «...ми повинні спочатку думати, як забезпечити себе продовольством, а до всього іншого справа дійде набагато пізніше».

Те, що опонентом Розенберга став Герінг, — не випад­ковий збіг обставин, адже саме Герінг відповідав за вико­нання економічної частини плану «Барбаросса», для реа­лізації якої було створено економічний штаб особливого призначення «Ольденбург», чи «Економічний штаб Ост». За декілька днів до війни штаб «Ольденбург» завершив розробку директив щодо керівництва економікою на тери­торії СРСР після його завоювання — так звану «Зелену папку Герінга». Центральна ідея директив сформульована досить відверто: «Першим завданням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей». Безумовно, що одним із головних об'єктів пограбування була Україна. Про це відверто говорив Герінг, виступаючи в Берліні: «Ми зайняли найродючіші землі України. Там, на Україні, є все: яйця, масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко собі уявити. Ми маємо зрозуміти, що все це відтепер і навіки — наше, німецьке». «Зелена папка Герінга» — це, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на окупованих територіях, розрахований насамперед на пері­од війни, але ще в січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроковим, стратегічним Гене­ральним планом «Ост». Цей проект мав на меті дати реко­мендації щодо розв'язання проблем германізації та коло­нізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він

Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

складався з програми-мінімум, розрахованої на період вій­ни, та програми-максимум — на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті максимальне використання для ус­пішного ведення війни економічних і трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продоволь­ства України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали ра­дянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режи­му, могло існувати, працюючи на завойовників.

Програма-максимум забезпечувала домінування ні­мецької нації на окупованих територіях. Для цього плану­валося: фізичне знищення слов'янських народів; часткове онімечення «нордичних груп населення», що є у складі СРСР; підрив біологічної сили слов'янських народів («Ме­тою німецької політики щодо населення російської терито­рії, — писав у своїх зауваженнях до "плану Ост" доктор Ветцель, — є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікавлені в то­му, щоб збільшити чисельність українського населення на противагу росіянам. Проте це не повинно призвести до то­го, що місце росіян займуть з часом українці»); масові де­портації населення (планом передбачалося переселення 65% українців із Західної України до Сибіру); переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпоряд­кованих СС. Цілком очевидно, що Генеральний план «Ост» створювався для того, щоб в інтересах завойовників послідовно, планово, поетапно провести знищення, депор­тацію, перетасовку мільйонів людей.

Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких пла­нах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави «Великої України», то вже на по­чатку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою (після знищення значної частини населення) онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояс­нюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме то­му в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріальна база і зруч­ний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — од­не з кращих місць для розгортання німецької колонізації.

Встановлення фашистського окупаційного режиму

14.6. Встановлення фашистського окупаційного режиму

Територію СРСР Гітлер називав «великим пирогом», для освоєння якого необхідно, по-перше, оволодіти ним, по-друге, управляти, по-третє, експлуатувати. Дотримую­чись класичної формули всіх завойовників «розділяй і владарюй», фашисти не тільки зберегли, а й значно поси­лили розчленування українських земель: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північна Буковина, Ізмаїльщина та «Трансністрія» (Задністров'я — землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі) були підпо­рядковані Румунії; «дистрикт Галичина» приєднувався до створеного гітлерівцями на польській території «генераль­ного губернаторства»; на окупованій території УРСР ство­рювався рейхскомісаріат «Україна» (339,2 тис. км²); Чер­нігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей.

Рейхскомісаріат «Україна» очолив Еріх Кох, якого в Третьому рейху називали «другим Сталіним». Для управ­ління було створено величезний адміністративний апарат. Центром рейхскомісаріату стало м. Рівне. Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної маши­ни; вивільнити від українського населення шляхом фізич­ного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Ні­меччини «лебенсраум» (життєвий простір) для арійської раси; сприяти колонізації значної частини окупованих зе­мель, заселенню цілих районів німецькими переселенця­ми (останнє завдання планувалося здійснити протягом ЗО повоєнних років, але фашисти почали його реалізовува­ти вже під час війни).

Пограбування України здійснювалося з німецькою пе­дантичністю і ґрунтовністю. Було створено систему гра­біжницьких заготівельних органів. Найбільшим було «Центральне торгове товариство Сходу», яке мало ЗО ко­мерційних відділів з 200 філіалами на місцях. Завданнями «Товариства» були облік, вилучення і перероблення усієї сільськогосподарської продукції на окупованій території. У його операціях брало участь 250 німецьких сільськогос-

468 Україна в роки Другої світової війни (1939—1945)

подарських фірм. Від початку окупації до березня 1944 р. тільки завдяки «зусиллям» «Товариства» з України було вивезено 9,2 млн. т зерна, 622 тис. т м'яса та мільйони тонн інших продуктів, для перевезення яких було задіяно 1418 тис. вагонів.

Велику надію покладало керівництво Третього рейху і на українську промисловість. «Де ще існує регіон, — гово­рив у жовтні 1941 р. Гітлер, — у якому виплавляли б залі­зо вищої якості, ніж українське залізо? Де можна знайти більше нікелю, вугілля, марганцю, молібдену? Україна має такі запаси марганцю, що навіть Америка йде туди за постачанням. І, окрім того, ще скільки інших можливос­тей!» Однак поставити собі на службу промисловий потен­ціал України в повному обсязі фашистам не вдалося: якщо до війни в Донбасі добувалося 95 млн. т вугілля на рік, то при німцях лише 3—4,8 млн. т. Така ж ситуація була і в ін­ших галузях промисловості.

Важливим економічним ресурсом було багатомільйон­не населення України. Вже 5 серпня 1941 року Розенберг підписав наказ про введення трудової повинності в окупо­ваних східних областях. Поступово вікові межі для тих, хто підлягав повинності, були розширені. Спочатку це бу­ли люди віком від 18 до 45 років, а незабаром — від 14 до 65 років. Окупаційний режим вимагав від жителів Украї­ни рабської покори і виснажливої праці. «Ми — раса панів і повинні управляти жорстко, але справедливо, — цинічно заявив, виступаючи в Києві 5 березня 1943 року рейхско-місар Е. Кох. — Я витисну з цієї країни все до останньої краплини... Місцеве населення мусить працювати, працю­вати і ще раз працювати».