Західно­українські землів 20—30-ті роки 25 страница

Україна в роки третьочервневої монархії

роже, то дуже насторожено поставилося до реформатор­ських ідей. Тут свою роль відіграв комплекс чинників: природний консерватизм селян, зрівняльна психологія, сформована общинним землекористуванням, і зневіра у власних силах.

Найбільший успіх реформи Столипіна мали в Украї­ні. Це пояснюється особливостями української менталь­ності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуаль­ного господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Протягом 1907—1915 рр. на Правобережжі з общини вийшло 48% селян, на Півдні — 42%, на Лівобережжі — 16,5%. На 1916 р. утворилося 440 тис. хуторів, що становило 14% селянських дворів. Ці показники були значно вищими, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24% се­лянських господарств, а переселилось на хутори 10,3%.

Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вда­лося. Не змогла реформа ліквідувати і поміщицьке земле­володіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких зе­мель шляхом купівлі-продажу через Селянський позе­мельний банк робилися владою досить енергійно. Певною мірою зазнала краху і переселенська політика Столипіна. На нові землі протягом 1906—1912 рр. з України виїхало майже 1 млн. осіб. На жаль, погана організація процесу переселення призвела до того, що лише 1911 р. повернуло­ся додому 68,5% переселенців.

Отже, після поразки революції 1905—1907 рр. розпо­чався широкомасштабний наступ реакції, складовими час­тинами якого були запровадження на значній території України стану посиленої охорони, масові арешти, свавіль­не судочинство, погроми прогресивних суспільних органі­зацій, заборона демократичних видань, посилення націо­нального гніту, різке звуження сфери вживання україн­ської мови тощо.

Через певні причини (протидія селян, недостатнє фі­нансування та погана організація реформаційних заходів, відсутність широкої соціальної бази, загибель основного ідеолога та рушія реформ П. Столипіна та ін.) аграрні реформи початку XX ст. не реалізували повністю свого по­тенціалу і не досягли поставленої мети. Водночас, відкрив­ши шлях до приватного селянського землеволодіння, сти­мулюючи розвиток агрокультури, зробивши ставку на осо­бисту ініціативу та конкуренцію, вони прискорили процес переходу українського села на індустріальну основу.

Україна на початку XX ст.

 

 

10.5. Західноукраїнські землі в другій половині XIX — на початку XX ст.

 

ІЗ

Середина XIX ст. була часом випробувань для імперії Габсбургів. Вистоявши перед революційною хвилею 1848 р., вона невдовзі зазнала дошкульних поразок на міжнарод­ній арені. Спочатку Австрія програла франко-італо-авс-трійську війну 1859 р., а 1866 р. зазнала поразки в проти­стоянні із Пруссією. Ці невдачі зумовили глибоку політич­ну кризу в державі. Щоб не допустити неконтрольованого розвитку подій, вже 1867 р. було укладено австро-угор-ський компроміс, внаслідок якого Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську. Це була суттєва зміна базового державотворчого принципу — цен­тралізм поступився місцем федералізму. До австрійської частини монархії увійшли Галичина і Буковина, а до угор­ської — Закарпатська Україна.

Аграрна реформа 1848 р. відкрила перспективи пере­ходу сільського господарства імперії до капіталізму, проте цей перехід у другій половині XIX ст. здійснювався вкрай уповільнено. На заваді ставали збереження поміщицького землеволодіння, сплата селянами великого викупу за лік­відацію феодальних повинностей, перебування сервітутів (лісів, пасовищ) під цілковитим контролем поміщиків то­що. Тому розвиток капіталізму в аграрному секторі захід­ноукраїнських земель відбувався прусським шляхом, тоб­то шляхом поступового вростання поміщицьких госпо­дарств у капіталізм, яке супроводжувалося багаторічною кабалою та хижацькою експропріацією селянства.

На початку пореформеного періоду поміщицьке зем­леволодіння ще зберігало досить міцні позиції, становля­чи понад 40% усіх земель Західної України. Проте в зем­леволодінні відбулися радикальні зміни. Дедалі більшої сили набула тенденція скорочення кількості поміщиць­ких маєтків та концентрація землі в руках елітної помі­щицької групи. Зокрема, в Галичині 1893 р. налічувало­ся майже 4,5 тис. поміщиків, але вже 1902 р. їх кількість зменшилася до 3 тис. осіб. Показово, що 493 з них кон­центрували у своїх руках майже 57% усіх поміщицьких земель краю.

Характерною особливістю пореформеного землеволо­діння в західноукраїнських землях було збереження цер-

Західноукраїнські землі в другій половині XIX — на початку XX ст.

ковного землеволодіння — тільки на Буковині на початку XX ст. земельний фонд церкви становив майже 26% усієї корисної землі цього регіону.

З розвитком товарно-грошових відносин значна части­на поміщиків не змогла перейти до нових умов господарю­вання. Непрофесійне ставлення великих землевласників до сільськогосподарського виробництва призвело до того, що на рубежі XIX і XX ст. заборгованість галицьких помі­щицьких господарств у розрахунку на гектар землі була у З рази вищою, ніж селянських. Це спричинило занепад по­міщицьких латифундій, поширення парцеляції (продажу частинами) маєтків, здачі земель в оренду (наприкінці XIX ст. західноукраїнські поміщики здали в оренду майже 30% своїх земель).

Буржуазні відносини суттєво трансформували не тіль­ки поміщицьке, а й селянське землеволодіння. Активна диференціація селянства призвела до того, що на рубежі віків у західноукраїнських землях налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняцьких і лише 5% економіч­но міцних заможних селянських господарств. Для селян­ського землеволодіння цієї доби характерним було помітне збільшення кількості селянських господарств внаслідок дроблення, яке супроводжувалося прогресуючим змен­шенням земельних наділів.

На цьому ґрунті гостро постала проблема аграрного пе­ренаселення в західноукраїнських землях. Шукаючи вихід із критичного становища, західноукраїнські селяни почали виїжджати за кордон — до Канади, СІЛА, Аргентини, Авс­тралії, Бразилії тощо. Наприкінці XIX ст. із Східної Гали­чини та Північної Буковини емігрувало 250 тис. осіб, а із Закарпаття — 170 тис. Цей процес мав тенденцію до зрос­тання. Фахівцями підраховано, що в 1890—1913 рр. кіль­кість емігрантів із західноукраїнського регіону становила майже третину всього приросту населення краю за цей пе­ріод¹. Проте, незважаючи на значні масштаби еміграції (до Першої світової війни із західноукраїнських земель за кор­дон переїхало на постійне проживання майже 1 млн. осіб), вона лише частково розв'язувала проблему аграрного пере­населення і пом'якшувала ситуацію на селі.

У другій половині XIX — на початку XX ст., незважа­ючи на залишки кріпосництва, аграрний сектор західно­українських земель поступово переходив на капіталістич-

^рицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX—XX ст.: Навч. посібник. — К., 1996. — С 79.

Україна на початку XX ст.

ні методи господарювання. Дедалі ширше використову­ється вільнонаймана праця; поступово зростає товарність сільського господарства; поліпшуються знаряддя праці; поширюється практика використання прогресивних ра­ціональних сівозмін, застосування добрив; формується господарча спеціалізація окремих районів, розширюють­ся посівні площі тощо. Однак ці позитивні зрушення ма­ли, як правило, локальний, фрагментарний характер, в цілому ж сільське господарство західноукраїнських зе­мель було малоефективним, розвивалося на екстенсивній основі і працювало в режимі самозабезпечення, а не роз­ширеного товарного виробництва. Достатньо сказати, що протягом другої половини XIX ст. продукція землеробс­тва Галичини, Буковини і Закарпаття збільшилася майже у 1,5 раза, а населення — в 1,8 раза.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко вира­жений колоніальний характер, що позначилося на її структурі та динаміці розвитку. Особливо це помітно у сфері промисловості, де колоніальні форми господарюван­ня виявилися у таких тенденціях, процесах та явищах:

1. Гальмування промислового розвитку західноукраїн­
ських земель. Маючи у своєму розпорядженні такі потужні
важелі, як податкову систему, державні замовлення, бю­
джетні фонди тощо, австрійський та угорський уряди ак­
тивно стимулювали індустріальний розвиток власне авс­
трійських та угорських земель і водночас консервували
економічну відсталість західноукраїнського краю. Харак­
теризуючи становище у промисловості в перші пореформе-
ні роки, Львівська торгово-промислова палата констатува­
ла, що ні в будівництві, ні в промисловості західноукраїн­
ських земель «не тільки не було ніякого піднесення, а
спостерігалося помітне погіршення і спад діяльності»¹. З
часом ситуація на краще не змінилася. Вищі, ніж у цен­
тральних імперських землях податки; відсутність держав­
ної фінансової підтримки; протекціоністська політика щодо
австрійських підприємців, суттєво підривали конкуренто­
спроможність західноукраїнської промисловості. Промис­
лові галузі краю (цукрова, текстильна, скляна, паперова
та ін.) втрачали свої колишні позиції та занепадали.

2. Кустарно-ремісничий характер західноукраїнської
промисловості. Більшість західноукраїнських промисло­
вих підприємств у пореформении період були малими, не­
достатньо механізованими, розташовувалися в селах та не-

^хКовальчак Г. І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. — К., 1988. — С. 161.

Західноукраїнські землі в другій половині XIX — на початку XX ст.

великих містах. Ці тенденції переважали і на початку XX ст. У 1902 р. понад 94% промислових підприємств Га­личини налічувало до п'яти робітників і в них працювало понад 50% всього зайнятого в промисловості населення. У цей час майже половину промислового потенціалу краю становили підприємства, у яких працював лише один ро­бітник — його власник. Великих капіталістичних підпри­ємств у західноукраїнських землях налічувалося лише 220 і на них працювала тільки четверта частина робітників.

3. Орієнтація фабричного виробництва на добування
та первинну переробку сировини, деформована структу­
ра промислового потенціалу. У західноукраїнському регі­
оні активно розвивалися та прогресували галузі, які мали
сировинний характер — нафтоозокеритна, лісопильна та
борошномельна. Найшвидше зростала нафтова промисло­
вість. Якщо в середині 60-х років у Бориславському басейні
відрами з неглибоких 20—40-метрових криниць добували
не більше 5—7 тонн нафти на рік, то наприкінці століття
завдяки застосуванню передової техніки, іноземного капі­
талу тощо цей показник зріс до 330 тис. т. Запровадження
державою низького мита на вивіз непереробленої нафти та
високого на нафтопродукти, що вивозилися, стимулювало
процес нафтодобування і гальмувало переробку нафти на
місцях. Тому тільки 1905 р. нафтоочисні заводи Галичини
переробили лише 33,7% добутої нафти, а 42,5% у сирому
вигляді вивезли для подальшої переробки у центральні
австрійські землі. Активний розвиток нафтоозокеритної,
лісопильної та борошномельної галузей за прогресуючого
занепаду інших галузей промислового комплексу вів до
значних деформацій економічного потенціалу західноук­
раїнських земель.

4. Залежність промислового розвитку від іноземного
капіталу. Шукаючи максимально високого прибутку, в
західноукраїнські землі у другій половині XIX — на почат­
ку XX ст. інтенсивно проникає іноземний капітал —
насамперед австрійський, німецький, англійський, амери­
канський,- французький, бельгійський. Намагаючись
поставити під контроль основні промислові галузі краю,
іноземці активно створювали акціонерні товариства, кон­
церни, синдикати, банки. Ці процеси відбувалися по лінії
концентрації капіталів та виробництва. Зокрема, утворений
у цей час англо-австро-німецький концерн контролював
майже 3/4 видобування та переробки нафти і досить успіш­
но конкурував з тогочасним американським гігантом —
трестом «Стандарт ойл оф Нью-Джерсі». Домінування іно-

Україна на початку XX ст.

земного капіталу було характерним і для інших галузей краю — соледобувної, лісопильної, деревообробної, хіміч­ної тощо.

5. Хижацька експлуатація природних багатств захід­
ноукраїнських земель. Колоніальний характер господарю­
вання офіційних австро-угорських властей, нестримна
сваволя та грабунок іноземних капіталістів призвели до
варварського, нераціонального використання природно-
ресурсного потенціалу краю. Наприкінці XIX ст. щорічні
вирубки лісу в Карпатах перевищили 6 млн. м³. З часом ця
тенденція дедалі поглиблювалася. Лише 1912 р. в одній
Галичині площа лісів скоротилася більш ніж на 1100 га.
Внаслідок хижацьких методів експлуатації на початку
XX ст. були виснаженими верхні озокеритові поклади, що
стало однією з причин занепаду цієї галузі.

6. Фіксація низької енергоозброєності західноукраїн­
ської промисловості. Як відомо, суть промислового перево­
роту полягає в переході від ручної праці до машинної, до
активного використання новітньої техніки та технологій.
Намагаючись втримати промисловий розвиток західноук­
раїнських земель у межах колоніальної провінції, офіцій­
на австро-угорська влада не тільки не заохочувала, а й
гальмувала впровадження технічних новацій у промисло­
вості цього регіону. Тому в Галичині діяло лише 5,5% па­
рових двигунів, що функціонували в Австро-Угорській ім­
перії, а на Буковині та Закарпатті цей відсоток був ще
нижчим.

7. Перетворення західноукраїнського краю на ринок
збуту. Характерною рисою економічного розвитку захід­
ноукраїнських земель у другій половиш XIX — на
початку XX ст. було те, що внутрішній та зовнішній торго­
вельний обіг зростав швидшими темпами, ніж продуктив­
ні сили регіону. Колоніальний характер господарювання
визначив структуру та напрям товарообігу. Система дер­
жавних митних тарифів, яка стимулювала вивіз сировини
та блокувала продаж за кордон готової продукції, суттєво
знижувала експортні можливості західноукраїнської про­
мисловості. Саме тому напередодні Першої світової війни
сировина становила понад 90% всього експорту із західно­
українських земель в інші країни. Активне вивезення си­
ровини призвело до того, що потреби краю задовольнялися
переважно імпортними фабричними промисловими това­
рами. Це означало перетворення західноукраїнського регі­
ону на ринок збуту товарів, вироблених сусідніми, більш
розвинутими промисловими державами. Ось як характе-

Західноукраїнські землі в другій половині XIX — на початку XX ст.

ризував ситуацію один із тогочасних галицьких економіс­тів: «Вироби з тканини і пряжі. Від сорочки аж до килиму, залізні і металеві вироби, знаряддя, машини, добрива, ви­роби шкіряної промисловості, хімічні вироби, словом, усе, чого потребує людина від колиски аж до могили, майже усе імпортуємо, купуємо, позичаємо у чужих»¹.

Досить складною була ситуація в суспільно-політичній сфері. Після поразки революції 1849 р. галицьким наміс­ником було призначено А. Голуховського, який проводив відверто пропольську політику — сприяв призначенню по­ляків на вищі посади цивільної служби краю; сформував у австрійського уряду думку про те, що український рух є винятково «русофільським»; заблокував реалізацію укра­їнських планів поділу Галичини на українську та польську частини тощо. Після серії зовнішньополітичних невдач Австрії та укладення австро-угорського компромісу 1867 р. позиції поляків у Галичині ще більше посилюються — намісник завжди призначався з числа польської аристок­ратії; виборча система зебезпечувала полякам відчутну перевагу в крайовому сеймі (це було надзвичайно важли­во, оскільки навіть міністр закордонних справ Австро-Угорщини зазначав: «наскільки русини мають існувати, вирішить галицький сейм»); діловодство та освітня сфера активно полонізовувалися на догоду польській правлячій верстві.

За цих обставин соціальне напруження, українсько-польське протистояння в західноукраїнських землях на­ростали. Соціальні та національні протиріччя сплелися в один суперечливий вузол. Один із польських дослідників писав на початку XX ст.: «Те, що селянин став синонімом русина, а поляк — синонімом пана, стало фатальним для нас»². Відповіддю на посилення польського впливу в захід­ноукраїнських землях стало виникнення москвофільської та народовської суспільно-політичних течій.

Москвофільська (староруська або русофільська) течія виникає ще 1848 р., а у 50-ті роки набуває чіткіших, ок­реслених форм. її лідерами були Д. Зубрицький, В. Ді-дицький, М. Малиновський, Д. Добрянський та ін. Соці­альну базу становили частина духовенства, поміщиків, чиновництва та інтелігенції, яка орієнтувалася на само­державну Росію і при цьому не відмовлялася від демонст-

^овальчак Г. І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. — К., 1988. — С. 185.

²Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2-х т. — Т. 1. — К., 1994. — С. 424.

304 Україна на початку XX ст.

ративної лояльності щодо Австро-Угорської імперії. Мос­квофільський рух мав клерикально-консервативний ха­рактер, його виникнення та розгортання — своєрідна реак­ція частини західноукраїнської громади на посилення польського впливу в краї. Серед москвофілів поширеною була приказка: «Якщо ми маємо втопитися, то краще в ро­сійському морі, аніж у польській калабані». Ідеологічна основа цієї течії базувалася на трьох постулатах:

1) протиставлення польській мові «язичія» (суміші ро­
сійської, української, старослов'янської та польської мов),
що заперечувало право на розвиток української мови як лі­
тературної;

2) обстоювання тези про єдиний «руський», або ж
«панруський» народ, що проживає на території «від Кар­
пат до Уралу», до якого москвофіли зараховували і галиць­
ких русинів;

3) захист таких формальних ознак руської ідентичнос­
ті, як візантійська літургія, юліанський календар, кири­
личний алфавіт тощо.

Москвофільство набуло поширення в Східній Галичи­ні, Північній Буковині та Закарпатті. Під його впливом сформувалися та діяли культурно-освітні товариства («Га­лицько-руська матиця», Товариство ім. М. Качковського, «Народний дім»), видавалися періодичні видання (газета «Слово», журнали «Семейная библиотека», «Галичанин», «Лада» тощо).

Однак для частини молодої української інтелігенції неприйнятними були орієнтація москвофілів на реакційне царське самодержавство, використання ними фінансово-організаційної підтримки Росії, консерватизм москвофіль­ських поглядів тощо. На цьому ґрунті формується наро-довська (українофільська) політична течія. Біля витоків народовства стояли В. Шашкевич (син Маркіяна ПІашке-вича), К. Климович, Ф. Заревич та ін., які на початку 60-х років заснували у Львові студентську громаду — один з перших осередків українофільства в краї. Народовська те­чія сформувалась на демократичних традиціях «Руської трійці» під сильним впливом творчості Т. Шевченка. Як­що серед москвофілів переважало духовенство, то серед на­родовців більшість становили світські особи — адвокати, вчителі, лікарі тощо.

Лідери руху (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Левиць-кийта ін.) виступали проти революційних форм боротьби і стояли на платформі толерантного ставлення до Австро-Угорської монархії.

Західноукраїнські землі в другій половині XIX — на початку XX ст.

Левицький Кость (1859—1941) — політичний діяч. Освіту здобув у Львівському університеті. В 1899 р. — співзасновник Україн­ської національно-демократичної партії, згодом її голова. Оби­рався послом до австрійського парламенту і польського сейму. Левицькому належить визначна роль у боротьбі за національне визволення західноукраїнських земель. Був президентом створе­ної у Львові в 1914 р. Української Головної Ради і віденської За-граничної Української Ради, в листопаді 1918 р. очолив перший уряд ЗУНР. У часи польської окупації Галичини був членом цен­трального уряду у Відні. Після повернення до Львова займався гро­мадською діяльністю. У 1939 р. після вступу радянських війську Га­личину був заарештований, 20 місяців перебував у в'язниці, звіль­нений напередодні німецько-радянської війни. У липні 1941 р. став засновником і головою Української Національної Ради у Львові. Перу Левицького належать історично-політичні й правознавчі праці, серед них «Історія політичної думки галицьких українців, 1848—1914» (1926), «Історія визвольних змагань галицьких ук­раїнців в часи світової війни, 1914—1918», «Великий зрив» (1931) та ін.

Основною метою народовців стали розвиток україн­ської літератури на народній основі, створення єдиної літе­ратурної мови, піднесення культурного рівня народу за­хідноукраїнського краю, згуртування національних інте­лектуальних сил. Саме тому свою активність вони виявили насамперед у культурній сфері. Безперечними здобутками народовців на культурній ниві були:

— створення мережі народовських періодичних видань
(журнали «Мета», «Нива», «Правда», «Русалка», «Вечор­
ниці», газети «Діло», «Батькіщина», «Буковина» таін.);

— заснування культурно-освітніх та наукових това­
риств («Руська бесіда» — 1861 р., «Просвіта» — 1868 р.,
Наукове товариство імені Шевченка — 1873 р.);

— організація українського професійного театру (1864 р.
у Львові при товаристві «Руська бесіда»);

— видання та популяризація творів українських пись­
менників Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича,
Л. Глібова, І. Франка, Панаса Мирного та ін.

Завдяки своїм енергійним діям народовці відвойовува­ли в москвофілів позицію за позицією і наприкінці 80-х ро­ків відтіснили їх на другий план. Проте саме тоді народов-ська течія дедалі більше втрачала свої колишні ознаки демократизму і набувала нових — клерикалізму та консер­ватизму. Основна причина такої трансформації полягає в намаганні українофілів залучити на свій бік сільське духо­венство, а вже через нього розширити соціальну базу, по­силити вплив на найчисленнішу верству суспільства — ук­раїнське селянство.

Україна на початку XX ст.

У другій половині XIX ст. ставало дедалі очевиднішим, що поміркованими діями у сфері культури не можна вирі­шити актуальні тогочасні проблеми, зняти наростаючі еко­номічні, соціальні, національні та інші суспільні протиріч­чя. Це зумовило радикалізацію та політизацію суспільного руху. Розчарована в орієнтації, суспільно-економічних по­глядах та формах діяльності москвофілів та народовців, молода інтелігенція під впливом М. Драгоманова обрала третій шлях для національного суспільного руху — шлях європеїзації, модернізації та демократизації. Саме ці ідеї лягли в основу діяльності, утвореної в середині 70-х років радикальної течії в українському русі. Лідерами цього напряму стали І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, які проповідували необхідність переходу до соціалізму.

Павлик Михайло Іванович (1853—1915) — громадський і куль­турно-освітній діяч, літератор. Народився на Станіславщині в се­лянській родині. Після закінчення гімназії у Львові (1874) вступив до Львівського університету, де став членом «Академічного гуртка» і співробітником його друкованого органу «Друг». У1878 р. разом з І. Франком розпочав видання місячника «Громадський друг», пі­сля закриття якого видавав збірники «Дзвін» та «Молот». У1879 р. у зв'язку з політичними переслідуваннями був змушений виїхати до Женеви, де прожив до 1882 р. Там разом з М. Драгомановим і С. Подолинським видавав журнал «Громада». Наприкінці 80-х ро­ків став одним із фундаторів Української радикальної партії і ре­дактором її друкованих органів «Хлібороб» і «Народ» (1890 — 1895). У1895—1905 рр. — перший бібліотекар НТШ і редактор ра­дикального «Громадського голосу». В 1914 р._ — заступник голови Головної Української Ради. Творча спадщина Павлика представле­на художніми творами, перекладами та науковими працями: «По­треба етнографічно-статистичної роботи в Галичині» (1886), «Про русько-українські народні читальні» (1887), «Михайло Петрович Драгоманов, 1841—1894» (1896), «Якуб Гаватович» (1900) та ін.

Використовуючи свої часописи «Молот», «Громад­ський друг», «Дзвін», «Світ», молоді радикали вели ак­тивну пропагандистську та агітаційну роботу в масах. їхня діяльність сприяла поглибленню процесу політизації ро­бітничого класу і селянства.

Починаючи з 90-х років XIX ст. суспільний рух в захід­ноукраїнських землях вступає в політичний етап свого розвитку — інтенсивно розгортається робота щодо органі­заційного згуртування та розмежування політичних сил, кристалізуються основні програмні положення, агітація та пропаганда охоплює дедалі ширші верстви населення. Вже в жовтні 1890 р. виникає перша в Галичині політична партія — Русько-українська радикальна партія (РУРП). Це політичне об'єднання було першою легальною україн-

Західноукраїнські землі в другій половині XIX — на початку XX ст.

ською політичною партією європейського типу і водночас першою в Європі селянською партією, що стояла на соці­алістичній платформі. Поява РУРП стала своєрідним сигналом для формування багатопартійної системи в ме­жах національного руху. Невдовзі одна за одною виника­ють нові партії: Українська національно-демократична партія — УНДП (1899); Русько-український християн­ський союз (1896), який 1911 р. трансформувався в Хрис­тиянсько-суспільну партію; Українська соціал-демокра-тична партія — УСДП (1899).

Наприкінці XIX ст. активізується політична думка. У 1895 р. у книзі Ю. Бачинського «ІЛсгаіпа іггейепіа» («Ук­раїна уярмлена») вперше в історії українського руху було сформульовано та аргументовано тезу про необхідність по­літичної самостійності України. З часом цей постулат став програмним для більшості українських політичних пар­тій, які між тим по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети: РУРП і УНДП були переконані, що до дер­жавної незалежності слід іти через виборювання націо­нально-територіальної автономії, а УСДП першочерговим завданням вважала змагання за культурно-національну автономію.

Під впливом загострення соціально-економічних про­тиріч, посилення національного руху наростає хвиля ви­ступів робітників і селян. їхня активність досягає свого піку на початку XX ст. Влітку 1902 р. аграрний рух охопив по­над 500 сіл Східної Галичини, страйкувало майже 100 тис. осіб. Масштабність та інтенсивність страйкового руху особливо зросла в роки першої російської революції, від­лунням якого стала наростаюча активність народних мас у західноукраїнських землях. Зокрема, у Східній Галичині 1905 р. кількість страйкуючих підприємств порівняно з 1900 р. зросла майже в 4 рази, а кількість страйкарів — більш ніж у 3 рази. Того ж року на Буковині страйкувало понад 200 підприємств. У цих страйках взяли участь май­же в 4 рази більше робітників порівняно з 1901 р.

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. в за­хідноукраїнських землях відбувається поступовий перехід до капіталістичних форм господарювання. Зростає товар­ність сільського господарства, ширше використовується вільнонаймана праця, поліпшуються знаряддя праці, часті­ше застосовується техніка тощо. Проте водночас з позитив­ними зрушеннями зберігає свої панівні позиції поміщицьке землеволодіння; завдяки перебуванню сервітутів — під по­міщицьким контролем юридично вільні селяни фактично