| К |
оли йдеться про перехід до сучасного міжнародного права, то під останнім не мається на увазі якісно нове право, як стверджують деякі науковці. Так, зміни відчутні. Насамперед у плані універсалізації цього права, утвердженні його принципів, гуманізації норм, збільшення обсягу тих із них, які регулюють статус людини, та ін. У цей період виникли нові галузі міжнародного права (повітряне, космічне, права людини, міжнародної безпеки та ін.), нові інститути, принципи і норми. Але не можна стверджувати, що сучасне міжнародне право не має нічого спільного з класичним.
Тим часом останнє твердження не є загальноприйнят-ним у науці міжнародного права. А в радянській науці навіть побутувала думка, що сучасне міжнародне право починається з Жовтневої революції 1917 р. Термін «сучасне міжнародне право» має право на життя як такий, що відображає нові хронологічні рамки дії міжнародного права.
Глава II Історія міжнародного права і його науки
Такий підхід до уточнення терміна (вперше цей термін вжито в наукових дослідженнях наприкінці XV ст.) властивий був дослідникам класичного міжнародного права, особливо на останньому етапі його розвитку (І. Л. Клю-бер, Ф. Ф. Мартене, А. Огга, А. Рідматтен, П. Реш, 1. Блюн-члі та ін.). Зберігся він у західних учених і пізніше з метою розмежувати міжнародне право, яке діє сьогодні, від класичного періоду його розвитку. Щоправда, такою межею вони (А. Альварес, І. Кунц та ін.) вважають не Жовтневу революцію, а Першу світову війну. Зважаючи на те, що перехід від класичного до сучасного міжнародного права відбувся без революційної ломки, деякі вчені (В. 1. Греве та ін.) називають це право сьогодні посткласичною системою міжнародного права.
У розвитку сучасного міжнародного права розрізняють два основних етапи: до Другої світової війни і після завершення Другої світової війни (на цьому сходяться майже всі дослідники міжнародного права незалежно від "їхніх ідеологічних уподобань).
Важливими характеристиками становлення сучасного міжнародного права можна вважати: остаточне припинення гегемонії однієї держави, як то було в період класичного права (іспанський, французький і англійський періоди); встановлення Версальської системи та утворення Ліги Націй (1919) як нової форми колективного вирішення міжнародних проблем на постійній основі; централізація міжнародної правосуб'єктності навколо суверенних держав (правителі держав остаточно перестали вважатися суб'єктами міжнародного права) і початок формування універсальної міжнародної спільноти; віднесення війни до виняткового випадку правомірної дії держави; введення у сферу міжнародно-правового регулювання національних меншин, а згодом фізичних осіб і корінних народів; початок процесу деколонізації, становлення системи міжнародного судочинства на постійній основі та ін.
Вже початок першого етапу становлення сучасного міжнародного права ознаменувався значними міжнародно-правовими досягненнями; це — обмеження Статутом Ліги Націй і заборона пактом Бріана—Келлога (1928) війни як інструменту утвердження національних інтересів; проголошення принципу універсалізму і права націй на самовизначення; суттєва трансформація міжнародно-правових інсти-
Перехід до сучасного міжнародного права та утвердження основних його засад
тутів визнання (покінчено з практикою умовного визнання), правонаступництва та ін.; поява більш досконалих форм правового вирішення проблем, які упереджують можливість конфлікту в територіальній (інститут прикордонних комісарів), торговельній (торговельні представництва та агентства) та інших сферах; скорочення англійської світової колоніальної системи до рівня Британської співдружності і запровадження мандатної системи як форми міжнародного контролю та сприяння розвитку народів (в основному колишні колонії Німеччини й Туреччини) на шляху до їх незалежності; запровадження інституту відповідальності агресора і воєнних злочинців (щоправда, початок не був успішним — німецький імператор Вільгельм 11 і кілька сот діячів країн німецького блоку не понесли відповідальності перед спеціальним міжнародним трибуналом за порушення міжнародного права через деструктивну позицію Нідерландів); утворення Міжнародної Організації Праці як форми міжнародної охорони праці і розвитку законодавства в цій сфері; започаткування вирішення проблеми роззброєння (ініціатор — Ліга Націй): укладення протоколу про заборону хімічної і бактеріологічної війни і застосування отруйних, задушливих та інших подібних газів 17 червня 1925 p., Конвенції про режим воєнного полону 27 липня 1929 p., Женевської конвенції 27 липня 1929 р. з питань Червоного Хреста з урахуванням нових засобів війни і засобів повітряного транспорту; обмеження воєнно-морських сил США, Великої Британії, Японії, Франції, Італії відповідно до співвідношення 5:5:3:1,5:1,5; визначення завдань здійснення кодифікації універсального міжнародного права (резолюція Асамблеї Ліги Націй від 27 вересня 1927 р.) та ін.
Успіхи на шляху колективного вирішення міжнародних проблем у період між двома світовими війнами дали підстави науковцям говорити, що час «цивілізованих націй» завершився. Натомість вони (Дж. Б. Скотт, Ж. Ссель, Г. Лау-терпахт та ін.) почали говорити про утворення «товариства націй», «світового співтовариства», «міжнародного глобального товариства», «вселенського міжнародно-правового товариства» тощо. 1 прикладів тому було достатньо: утворення Союзу американських республік («Панамериканський союз» 1928 p.); колективне вирішення проблем повітряного і морського співробітництва (Паризькі конвенції 1919 і 1921 pp. відповідно: про повітряну навігацію і режим суд-
Глава
Історія міжнародного права і його науки
ноплавства на Дунаї; Барселонська конвенція про внутрішні водні шляхи міжнародного значення (1921) і Женевська — про міжнародний режим портів (1923); Конвенція в Мон-трьо про режим Чорноморських заток (1936); Ніонська угода 1937 p., укладена у зв'язку з піратськими діями німецьких підводних човнів; Конвенція 1930 р. про вантажні марки та ін.); забезпечення недоторканності кордонів і судового вирішення післявоєнних проблем (акти Локарнської конференції 1925 p.), колективна домовленість про заборону війни як знаряддя національної політики (пакт Бріана—Кел-лога 1928 р.) і визначення агресії (Конвенція про визначення агресії 1933 р.) та ін.
Проте перший етап становлення сучасного міжнародного права проходив украй непослідовно. Нерідко держави обирали політику сили, шо переважала над міжнародними договірними зобов'язаннями. Свідченнями тому є вторгнення Японії в Китай (1932 і 1937 рр.)(1935 р. Японія вийшла з Ліги Націй, зберігши за собою передані їй Лігою Націй підмандатні острови); агресія Італії проти Ефіопії (3 жовтня 1935 p.); трирічна громадянська війна в Іспанії (1936—1939) зі втягненням у неї провідних держав; захоплення Німеччиною Австрії (13 березня 1938 p.), а згодом Чехословаччини (1939); війна Радянського Союзу проти Фінляндії (за шо СРСР був вилучений з Ліги Націй 1939 р.) та ін. 26 вересня 1940 р. Німеччина, Італія і Японія укладають у Берліні пакт про створення «нового порядку» в Європі та Азії (перед цим, 1 вересня 1939 р. Німеччина перейшла кордон з Польщею — розпочалась Друга світова війна). Напад 7 грудня 1941 р. Японії на Тихоокеанські володіння США і Англії показав, що Версальська система перестала діяти не тільки в регіоні, а й остаточно.
Держави антигітлершської коаліїш зрозуміли, що основним недоліком міжвоєнного міжнародного права була не-розробленість правових гарантій дотримання його норм, відсутність ефективного механізму запобії^ання правопорушенням, слабкий рівень розвитку нормативного регулювання міжнародно-правової відповідальності і санкцій та ін. Тому вже в період Другої світової війни вони приймають Декларацію про відповідальність гітлерівців за вчинені звірства і Декларацію про загальну безпеку (Московська конференція миіїстрш закордонних справ СРСР, США і Великої Британії 1943 p.), Декларацію трьох держав з питань відпові-
Перехід до сучасного міжнародного права та утвердження основних його засад
дальності всіх держав за утвердження стабільного миру і ліквідацію лиха і жахів війни, з питань створення ООН і післявоєнного співробітництва (Тегеранська конференція 1943 p.), виробляють домовленості в Думбартон-Оксі (1944) про створення універсальної організації міжнародної безпеки; домовляються про остаточне знищення нацизму й німецького мілітаризму, про післявоєнні репарації з Німеччини, невідкладне створення загальної міжнародної організації для підтримки миру й безпеки, приймають Декларацію про звільнену Європу, вирішують питання територіальної описи, зон окупації, про головних воєнних злочинцш та ін. (Ялтинська конференція 1945 p.). Нарешті, підписують 8 серпня 1945 р. угоду, яка передбачала прийняття Статуту Міжнародного воєнного трибуналу (угоду підписали СРСР, США, Велика Британія і Франція, до яких приєдналися Греція, Данія, Югославія, Нідерланди, Чехословаччина, Польща, Бельгія, Ефіопія, Австралія, Гондурас, Норвегія, Панама, Люксембург, Гаїті, Нова Зеландія, Індія, Венесуела, Уругвай і Парагвай, тобто представники всіх континентів).
Завершується нова міжнародно-правова розбудова в період Другої світової війни створенням ООН, прийняттям Статуту ООН (26 червня 1945 р. на конференції в Сан-Франциско) і Потсдамською конференцією керівники СРСР, США і Великої Британії (17 липня —2 серпня 1945 p.), де було домовлено про політичні та економічні принципи, якими держави керуватимуться у відносинах з Німеччиною, про репарації з Німеччини, ншецький флот і торговельні судна, про місто Кешгсберг і прилеглі до нього райони, про воєнних злочинців, про Австрію і Польщу, укладення мирних договорів, допуск нових члешв в ООН, про підопічні території та іїі.
Для розвитку міжнародного права після Другої світової війни характерно: розвиток концепції миру не як процесу, що вимагає колективних зусиль у вирцценні збройних, агресивних сутичок, а як відсутність віїіни; заборона застосування сили чи загрози силою в міжнародних відносинах; утвердження на конвенційному ршні основних принципів міжнародного права, норм jus cogens; перехід від етапу співіснування до сшвробітництва держав; утвердження ООН як головного шститушйного механізму універсального міжнародного права; досягнення визнання примату міжнародного права світовим спштовариством; вироблення механізму колек-
Глава II Історія міжнародного права і його науки
Історія науки міжнародного права
тивних дій на захист загальних інтересів членів міжнародного співтовариства; налагодження процесу офіційної універсальної кодифікації міжнародного права і міжнародної право-творчості в рамках міждержавних організацій; сприяння регіональному співробітництву держав на основі регіональних міжнародно-правових джерел, що не суперечать універсальним (насамперед Статуту ООН); фактичне завершення процесу деколонізації; зміцнення міжнародно-правового статусу фізичної особи й вироблення правових основ і гарантій дотримання розвитку національних меншин і корінних народів; створення міжнародних судових установ для визначення відповідальності і санкцій не лише щодо держав і міжнародних організацій, а й стосовно фізичних і юридичних осіб та ін.
