Релігійні образи
Християнська релігія за своїм символізмом, так само як і за ієрархічною структурою, є, безперечно, чоловічою релігією. Тимчасом як Марія, мати Ісуса, іноді вважається наділеною священними рисами, Бог є Отцем, особою чоловічої статі, а Ісус набув людського образу чоловіка. Жінка зображується як створіння, зроблене з чоловічого ребра. У біблійних текстах фігурує багато жіночих образів, декотрі з яких показані доброчинними і хоробрими, проте головне місце відводиться чоловікам. Наприклад, для образу Мойсея не існує відповідного жіночого образу, а всі апостоли в Новому Заповіті є чоловіками.
Ці факти не пройшли повз увагу учасниць жіночих рухів, У 1895 році Елізабет Стентон опублікувала серію коментарів Святого Письма під назвою "Біблія для жінок (The Woman's Bible / Stanton, 1985). На її думку. Бог створив чоловіків і жінок як рівноцінних істот, і в Біблії має повністю відображатися цей факт. Як вона вважає, чоловічий характер Біблії відображає не справжні погляди Бога, а той факт, що її написали чоловіки. У 1870 році англіканська церква створила комітет, завданням котрого було зробити вже роблене багато разів раніше — переглянути і пристосувати до нових часів біблійні тексти. Як зазначала Стентон, у складі комітету не було жодної жінки.
На її переконання, немає підстав вважати, що Бог — чоловічої статі, оскільки зі Святого Письма зрозуміло, що всі людські істоти були створені за образом і подобою Бога. Коли одна з її колеґ відкрила конференцію, присвячену правам жінок, молитвою до "Бога, нашої Матері", це викликало ворожу реакцію з боку церковних діячів, і все-таки Стентон домоглася створення Жіночого ревізійного комітету у складі 23-х жінок, який мав допомогти їй підготувати "Біблію для жінок". У вступі до неї вона резюмувала свою позицію так:
"Канонічне й цивільне право: церква і держава, священики й законники; всі політичні партії й релігійні деномінації в один голос повчали, що жінка — створена після чоловіка, із чоловіка і для чоловіка — е другорядною істотою, підвладною чоловікові. Моди, форми, церемонії й традиції суспільства, церковні обряди й дисципліна — усі вони випливають з цієї ідеї... Тих, хто має священний дар перетворити, перемістити і видозмінити цей сумний об'єкт жалю на піднесений, сповнений гідності персонаж, достойний нашого поклоніння як мати нашої раси; їх треба вітати, як осіб, що наділені часткою окультної містичної влади східних Махатм" (Stanton, 1985, pp. 7—8; див. також: Gage, 1980, вперше опубліковано в 1893 p.).
Жіночі божества дуже часто зустрічаються в релігіях усього світу. Іноді їх уявляють "жіночними", лагідними й люблячими; в інших випадках богині виступають жахливими руйнівницями. Наприклад, жіночі образи войовничих богинь зустрічаються досить часто, хоча в реальному суспільному житті жінки дуже рідко бувають військовими діячами. Досі не було проведено широкомасштабного дослідження символічної та фізичної участі жінок у різних релігіях. Однак, як видається, лише в небагатьох релігіях жінки посідають провідне становище або символічно, або як релігійні проповідники (Bynum et al., 1986).
Для прикладу візьмімо буддизм. У повчаннях деяких буддистських духівників жінки виступають важливими постатями. В одній із гілок цієї релігії, Махаяна-буддизмі, жінки подаються в особливо сприятливому світлі. Проте, як зауважив відомий науковець, пишучи на цю тему, загалом буддизм, як і християнство, є "неймовірно по-чоловічому створена інституція, керована структурою патріархальної влади", в якій жінка переважно "асоціюється з мирським, безсилим, світським та недосконалим" (Paul, 1985, p. хіх). У буддистських текстах подаються контрастні образи жінок, котрі, поза сумнівом, відображають суперечливе ставлення чоловіків до жінок у світському житті. З одного боку, жінки показані мудрими, лагідними, сповненими материнських почуттів; з іншого боку, як таємничі, нечисті й нищівні істоти, що загрожують злом.
Жінки в релігійних організаціях
У буддизмі жінкам традиційно відводиться роль черниць, котра, крім того, служила головним засобом прямого вираження усвідомлення жінками свого гріха в рамках християнства. Життя в монастирі бере початок від практики найперших груп християн, які жили в умовах надзвичайної бідності і віддавалися медитації. Ці індивіди (багато з них були відлюдниками) і групи іноді мали якісь зв'язки з офіційною церквою, проте на початку Середньовіччя церква спромоглася встановити свою владу над більшістю заснованих ними громад. Монастирі перетворилися на постійні інституції, пожильці яких підлягали авторитарній системі католицької церкви. Деякі з найвпливовіших чоловічих чернечих орденів, такі як цистерціанці та авґустинці, були засновані у XII—XIII століттях, у період хрестових походів. Більшість жіночих орденів було засновано років на 200 пізніше. Однак число черниць цих орденів залишалося відносно незначним аж до XIX століття. У цей час багато жінок постриглося в черниці, частково через те, що це відкривало для них можливість учителювати чи стати сестрами милосердя (ці професії контролювалися релігійними орденами). Після відокремлення цих професій від церкви частка жінок в орденах зменшилася.
Хоча ритуали та вимоги щодо їх дотримання в різних орденах відрізняються, усі черниці вважаються "нареченими Христа". До запровадження змін у деяких орденах у 1950—60-і роки іноді проводилися ритуали "одруження", у ході яких новонавернені обстригали собі волосся, одержували релігійне ім'я та обручку. Новонавернена черниця мала право залишити церкву, або ж її могли відпустити. Проте кількома роками пізніше давалися обітниці до вічного перебування в ордені.
В орденах черниць сьогодні спостерігається значне розмаїття у віруваннях та способах життя. У деяких монастирях сестри одягаються цілком традиційно і дотримуються встановленого порядку. Натомість в інших громадах вони не тільки проживають у сучасних помешканнях, а й носять звичайний одяг, відмовившись від багатьох старих правил. Обмеження на розмови з іншими у певний час дня було пом'якшено, разом із вимогами щодо постави тіла, такими, як хода із схрещеними під одягом руками. Ці зміни було, запроваджено завдяки едиктам керівництва церкви в 1960-і роки.
Члени чернечих орденів здебільшого мають незначний вплив або й узагалі його не мають у церковній ієрархії, навіть якщо вони їй підпорядковуються. Існування жіночих орденів ніколи не давало жінкам будь-якої реальної влади у великих релігійних організаціях, котра у католицьких та англіканських церквах майже виключно належала чоловікам (щоправда, ці церкви зараз відчувають великий тиск з боку жіночих організацій). 1977 року Священна конґреґація за доктрину віри, яка відбулася в Римі, офіційно проголосила, що жінки не допускаються до посад католицьких священиків. Мотивувалося це тим, що Ісус не закликав жодної жінки стати його ученицею (Noel 1980). 1987-й рік було офіційно проголошено католицькою церквою "Роком Мадонни", в якому жінкам пропонувалося повернутися до своїх традиційних ролей дружин і матерів.
У листі, опублікованому в травні 1994 року, папа Іоан Павло II затвердив заборону римо-католицької церкви посвячувати в духовний сан жінок. У листі зазначалося: "З метою спростування усіх сумнівів стосовно справи великої ваги... я оголошую, що Церква не має повноважень посвячувати в духовний сан жінок і що такого правила мають обов'язково дотримуватися всі вірні Церкви".
В англіканській церкві до 1992 року жінкам дозволялося бути дияконихами, але не священиками. Офіційно вони належали до світських осіб, і їм не дозволялося здійснювати деякі головні релігійні ритуали, такі як промова молитви або благословиш я шлюбів. З іншого боку, за вказівкою священика диякониха мала право здійснювати певні таїнства й обряди хрещення, а також виконувати деякі інші обов'язки. Постійним комітетом Загального Синоду, керівним органом англіканської церкви, 1986 року видано інструкцію по розробці законних актів, у яких виникла б потреба, якби жінок допустили до посад священиків. Група дослідників складалася з десяти чоловіків і двох жінок. їхнє завдання полягало у доборі необхідних ґарантій відповідності цілям "тим членам англіканської церкви, котрі з тих чи інших причин не можуть погодитися на посвячення жінок на посади священиків" (цит. в: Aldridge, 1987, p. 377). Почуттям та прагненням самих жінок надавалося дуже мало уваги.
Християнська релігія постала з того, що за своєю суттю було революційним рухом; проте у своєму ставленні до жінок деякі найголовніші християнські церкви у сучасному суспільстві перебувають на найконсервативніших позиціях. У деяких сектах та деномінаціях уже давно існують жінки-священики, проте католицька й англіканська церкви завжди офіційно підтримували тендерну нерівність. В одній з радіопрограм у серпні 1987 року лондонського єпископа англіканської церкви Ґрехема Леонарда запитали, чи впливатиме на християнське поняття Бога постійна поява жінки на вівтарі. Він відповів: "Я думаю, впливатиме. Бачачи жінку, мені б хотілося обійняти її..." На його переконання, можливість сексуальної привабливості жінки-священика для членів конгрегації є причиною того, чому жінок не можна нарівні з чоловіками посвячувати в духовний сан. У релігії, як і будь-де, "чоловік виявляє ініціативу, а жінка приймає її" (Jenkins, 1987).
1992 року англіканська церква нарешті прийняла рішення допустити жінок на посади священиків. Проти цього рішення виступило багато груп, включаючи організацію "Жінки проти посвячення жінок", створену пані Марґарет Браун. Згідно з її переконаннями, а також поглядами деяких чоловічих англіканських груп, повне допущення жінок до посвячення є богохульним відходом від явленої біблійної істини. Внаслідок прийняття цього рішення деякі групи відокремилися від церкви. Ґрехем Леонард разом з іншими оголосив про своє рішення залишити англіканську церкву і вступити до лона католицької церкви. РУХИ "ТИСЯЧОЛІТНИКІВ"
СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ
Існування та число рухів "тисячолітників" чітко доводить, що релігія часто інспірує активну діяльність і суспільні зміни. Група "тисячолітників" зазвичай очікує негайного колективного порятунку для віруючих або через якісь катастрофічні зміни, що невдовзі настануть, або через повернення до Золотого віку, що нібито мав місце в минулому. Термін "millenarian" (тисячолітній) походить від "millenium" (тисячолітнього царства Христового, яке пророкується в Біблії). Рухи "тисячолітників" тісно пов'язані з історією християнства. Вони спостерігались у великих масштабах двічі — у минулому серед бідняків Заходу, а згодом в інших частинах світу серед населення колонізованих країн.
Послідовники Йоахима
Один із рухів "тисячолітників" у середньовічній Європі, що був відомий під назвою "йоахимізму", досяг свого розквіту в XIII столітті (Cohn, 1970а, 1970b). У цей період економічна могутність Європи зростала швидкими темпами, і панівна католицька церква багатшала. Багато абатів перетворили свої монастирі на розкішні замки, єпископи будували палаци, де жили в розкошах, як великі феодали, а папи утримували великий почет. Йоахимізм виник як протест проти цих тенденцій в офіційній церкві.
У середині ХПІ століття багато ченців-францисканців (орден яких наголошував на відмові від матеріальних благ і багатства) почали протестувати проти продажу індульгенцій служителями церкви, їхній рух керувався пророчими писаннями абата Йоахима Фіорійського, котрий помер п'ятдесятьма роками раніше. Писання Йоахима використали для пророцтва, що в 1260 році "віруючі", як вони себе називали, увійдуть до Третьої і останньої доби Царства Христового. Тоді почнеться тисячоліття єднання всіх людей, незалежно від їхніх попередніх релігійних поглядів, у служінні Христу та в добровільній бідності. Прорікалося, що існуючу церкву буде розпущено, а служителів вигублено німецьким імператором.
Коли 1260-й рік минув, а пророцтво не збулося, дата "тисячоліття" переносилася знову й знову. Запал послідовників Йоахима не пригасав. Осуджені верхівкою церкви, йоахиміти почали називати офіційну церкву "вавілонською шльондрою", а папу — "антихристом" та "апокаліптичним звіром". За їхніми сподіваннями, Спаситель мав з'явитися з їхніх лав і зійти на папський трон як "ангельський Папа", обраний Богом для навернення усього світу до життя в добровільній бідності. Одну з груп цього руху очолював Фра Дольчіно; маючи понад тисячу озброєних чоловіків, він вів війну проти папської армії в Північній Італії, аж поки його військо не зазнало поразки і не було винищено до ноги. Дольчіно було спалено на вогнищі як єретика, проте ще багато років потому виникали інші групи, що керувалися його ідеями.
Танець духів
Цілком відмінним прикладом руху "тисячолітників" є культ "танцю духів", що виник наприкінці XIX століття серед племен індіанців Північної Америки. їхні пророки говорили про прихід загальної катастрофи, що знаменуватиме тисячоліття, коли бурі, землетруси, вихори й повені знищать усіх білих завойовників. Індіанці виживуть, щоби знову побачити прерії, на яких пастимуться стада бізонів та іншої дичини. Після катастрофи всі етнічні відмінності зникнуть, а всі білі, що прибуватимуть на цю землю, житимуть у дружбі з індіанцями. Ритуал "танцю духів" поширювався у цій місцевості від громади до громади, так само, як пізніше поширювалися релігійні культи в Новій Гвінеї, від одного поселення до іншого. Ритуали "танцю духів", до яких входили співи, наспіви та входження у стан, подібний до трансу, частково ґрунтувалися на ідеях, запозичених у християнства, а частково — на традиціях "танцю сонця", поширеного серед індіанців до появи білих людей. "Танець духів" припинив існування після різанини біля Вундед Ні, в якій білі солдати винищили 370 індіанських чоловіків, жінок і дітей.
Природа рухів "тисячолітників"
Чому відбуваються рухи "тисячолітників"? Можна назвати кілька причин, більшість з яких взаємопов'язані. Практично у всіх випадках спостерігається діяльність пророків ("натхненних" вождів або учителів), котрі ведуть наступ на усталені релігійні ідеї і проголошують необхідність їх відродження. Вони здобувають прихильників, якщо їм вдається втілити в слова невиразні почуття інших і якщо вони пробудять емоції, що спонукатимуть людей до дій. Пророцтво завжди тісно пов'язувалося з релігіями спасіння, особливо з християнством, і більшість лідерів рухів "тисячолітників" у колонізованих місцевостях зналися на християнських обрядах та віруваннях. Багато з них навіть були місіонерами, що обернули віру, до якої їх навернули, проти своїх учителів.
Рухи "тисячолітників" часто виникають там, де спостерігається радикальна зміна культури або раптовий сплеск бідності (Worsley, 1970). Вони, як правило, приваблюють людей, котрі внаслідок цих змін почуваються глибоко знедоленими, а тому вже не миряться зі своїм становищем, як раніше. У середньовічній Європі рухи "тисячолітників" часто були останнім виходом для тих, хто зненацька збідніли. Наприклад, селяни в голодні часи тягнулися до пророків, котрі обіцяли картину "світу навпаки", де земля, врешті-решт, належатиме біднякам. Рухи "тисячолітників" серед колонізованого населення, як правило, виникали тоді, коли, під впливом західних колонізаторів, руйнувалася традиційна культура, як це було у випадку з "танцем духів".
Іноді "тисячолітництво" трактувалося як повстання бідняків проти привілейованих класів (Lantenari, 1963), або пригноблених проти можновладців, і в багатьох випадках це справді було так. Проте при цьому дійсність надмірно спрощується: деякі рухи "тисячолітників", такі як рух послідовників Йоахима, були зумовлені чинниками і почуттями, що спершу мали мало спільного з матеріальним зубожінням. ОСТАННІ ПОДІЇ В РЕЛІГІЇ: ІСЛАМСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ
СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ
Згідно з поглядом, який поділяли Маркс, Дюркгайм і Вебер, традиційна релігія дедалі більше ставала непримиреннішою щодо сучасного світу — секуляризація була неминучим процесом. З усіх трьох учених, можливо, тільки Вебер міг передбачити, що така традиційна релігія, як іслам, наприкінці XX століття цілком відродиться і стане підґрунтям для важливих політичних подій; і все-таки саме це відбулося в Ірані у 1980-і роки. Останніми роками ісламський фунда-менталізм (течія, що обстоює буквальне тлумачення текстів Святого Письма), крім того, мав значний вплив на інші країни, включаючи Єгипет, Сірію, Ліван та Алжир. Чим пояснюється таке широкомасштабне оновлення ісламу?
Еволюція мусульманської віри
Щоб зрозуміти це явище, ми мусимо розглянути аспекти ісламу як традиційної релігії, а також зміни в світському житті, котрі позначилися на сучасних державах з переважаючим впливом ісламу. Подібно до християнства, іслам є релігією, яка постійно стимулювала активні дії. Коран — священна книга ісламу — містить поради для віруючих, як "їм боротися в ім'я Бога". Ця боротьба ведеться проти невіруючих та корумпованих осіб у мусульманській громаді. Протягом століть існували різні покоління мусульманських реформаторів, і, врешті, іслам теж зазнав внутрішнього поділу, як і християнство. Від головного напряму ортодоксального ісламу ще на ранніх стадіях його історії відгалузилися хариґізм та шиїзм. Хариґіти були першою чітко вираженою сектою, що утворилася всередині ісламу. Вони дотримувалися суворих егалітарних позицій, відкидали всі форми матеріальних привілеїв і проголошували, що осіб, винних у серйозних гріхах, не можна вважати мусульманами. їхнє існування як секти було недовговічним, однак вони, в певному розумінні, були попередниками всіх наступних фундаменталістських рухів реформації ісламу, тобто рухів, що проголошували повернення до "основ" ісламу.
Інша велика секта, шиїти, зберегла свій вплив. Сьогодні шиїзм є офіційною релігією Ірану (колись відомого як Персія) і був колискою ідей, що лежали в основі Іранської революції. Шиїти беруть свій початок від імама Алі, релігійного й політичного діяча VII століття, котрий, як вважається, виявив велику особисту відданість Богу та відіграв видатну роль серед світових діячів того часу. Послідовники
Алі вважалися повноправними ісламськими лідерами, оскільки їх мали за членів родини пророка Мухамеда, на відміну від династій, що фактично були при владі. За переконанням шиїтів, зрештою буде встановлено правління справжнього нащадка пророка Мухамеда, а відтак покінчено з тиранією та несправедливістю, пов'язаними з існуючими режимами. Нащадок Мухамеда буде провідником, призначеним самим Богом, і правитиме він у відповідності з Кораном.
Шиїзм є офіційною релігією Ірану з XVI століття. Значна кількість шиїтів проживає в інших країнах Середнього Сходу; вони мешкають в Ірані, Туреччині, Саудівській Аравії, а також в Індії й Пакистані. Але ісламське правління в цих країнах зосереджене в руках більшості — суннітів. Сунніти дотримуються "битого шляху", ряду традицій, породжених Кораном, який відзначається толерантністю альтернативних поглядів, на відміну від жорстко однозначних поглядів шиїтів. Істотних змін зазнали й самі доктрини суннізму, особливо в останні два чи три століття поширення впливу Заходу.
Іслам і Захід
У період Середньовіччя точилася більш-менш постійна боротьба між християнською Європою та мусульманськими державами, котрим належала значна частина територій теперішніх Іспанії, Греції, Югославії, Болгарії та Румунії. Більшість із земель, захоплених мусульманами, було відвойовано європейцями, а багато їхніх володінь у Північній Африці фактично стали колоніями в XVIII—XIX столітті, коли зросла потуга Заходу. Такі події стали катастрофою для мусульманської релігії та цивілізації, котру ісламісти вважали найвищою та найпроґресивнішою за всі інші. Неспроможність мусульманського світу ефективно протидіяти поширенню західної культури призвела наприкінці XIX століття до реформування рухів, що прагнули оновити іслам у його первісній чистоті й могутності. Головною ідеєю було те, що іслам має відповісти на виклик Заходу утвердженням самобутності своїх вірувань та обрядів.
У XX столітті ця ідея еволюціонувала по-різному, і в 1978—1979 роках привела до Ісламської революції в Ірані. На початку поштовхом до революції була внутрішня опозиція владі шаха Мухамеда Рези, котрий сприйняв і намагався втілити в життя західну модель модернізації суспільства, наприклад, земельну реформу, надання права голосу жінкам, а також розвиток світської освіти. У русі, що повалив владу шаха, об'єдналися люди різноманітних інтересів, і далеко не всі з них поділяли ідеї ісламського фундаменталізму, проте головною особою в ньому був Аятолла Хомейні, котрий радикально тлумачив ідеї шиїтів.
Хомейні сформував уряд, організований згідно з традиційним ісламським законодавством, і назвав його "представництвом Алі". Ісламська революція поставила релігію у тій формі, як її викладено в Корані, в основу всього політичного й економічного життя. За поновленим ісламським законом, жінок і чоловіків розділено, на людях жінки мали закутуватись і запинати обличчя, гомосексуалістів розстрілювали військові, а перелюбників до смерті забивали камінням. Суворі закони доповнюються націоналістичним світоглядом, котрий перш за все відкидає культуру Заходу. Хоча ідеї, що лежали в основі Ісламської революції, мали згуртувати весь мусульманський світ проти Заходу, уряди тих країн, де шиїти становлять меншість, не солідаризувалися з Ісламською революцією в Ірані. Однак ісламський фундаменталізм здобув значну популярність у більшості цих держав та інспірував різні форми відродження ісламу.
Метою Ісламської республіки в Ірані була ісламізація — організація держави й суспільства в такий спосіб, щоб мусульманське вчення домінувало в усіх сферах. Проте цей процес аж ніяк не завершено і в нього є багато противників. Зубаїда (Zubaida, 1996) визначає три категорії супротивних груп. Радикали прагнуть продовжувати й поглиблювати Ісламську революцію. Крім того, вони переконані, що революцію слід активно експортувати в інші мусульманські країни.
Консерватори складаються переважно з клерикалів, котрі вважають, що революція вже досягла своєї мети. Вона надала їм становище в суспільстві, яке вони прагнуть зберегти. Прагматики обстоюють ринкові реформи та відкритість економіки для закордонних інвестицій і зовнішньої торгівлі. Вони протидіють надмірним вимогам Ісламських законів стосовно жінок, сім'ї та правової системи. Ця група найактивніше конфліктує з радикалами.
Як доводить Зубаїда, Ісламська революція не зачепила більше аспектів попереднього, "вестернізованого", режиму, ніж зазвичай вважають. Наприклад, ісламський уряд зберіг багато положень сімейного законодавства, прийнятого попереднім режимом. Іранські жінки теж відіграють набагато активнішу суспільну роль, ніж у деяких інших мусульманських країнах, наприклад, у Саудівській Аравії.
Поширення відновлення ісламу
Відновлення ісламу годі зрозуміти лише в релігійному аспекті; почасти воно є реакцією на вплив Заходу і являє собою рух за національне та культурне самоствердження. Навряд чи варто розглядати відновлення ісламу, навіть у його крайніх фундаменталістських проявах, тільки як відродження традиційних ідей. Те, що відбулося, має набагато складніший характер. Традиційні обряди й способи життя було відновлено, але в сукупності з тими питаннями, що своєрідно пов'язані із сучасністю.
Рухи прибічників фундаменталізму за останні 10—15 років набули популярності в багатьох країнах Північної Африки, Середнього Сходу та Південної Азії (див. таблицю 16.1). Найкращим прикладом є Алжир. У грудні 1991 року Ісламський фронт порятунку здобув переконливу перевагу в першому раунді виборів до Національної асамблеї. Програма Фронту полягала в перетворенні Алжиру на мусульманську державу на зразок Ірану. Але втрутилася армія й припинила вибори.
Конфлікт цивілізацій?
СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ
Багато хто занепокоєний тим, що ісламський світ рухається в напрямку конфронтації з тими частинами світу, де не поділяють його вірувань. Як видається, мусульманські країни чинять опір процесам демократизації, що відбуваються в більшості країн світу. Із 39 країн, де панівною релігією є іслам, тільки кілька можна назвати ліберально-демократичними. Однією з таких країн є Туреччина, хоча Й тут у i960—80-і роки робилося кілька спроб запровадити військову диктатуру.
У деяких інших країнах, таких як Алжир, де певний час існувало демократичне правління, демократію було призупинено або й знищено. У 1991 році алжирський уряд дозволив вільні вибори, проте заборонив проведення другого раунду, коли стало очевидно, що перемогу одержить Ісламська партія, яка перебувала під великим впливом релігійного фундаменталізму. Владу захопили військові, і відтоді в країні точиться щось подібне до громадянської війни між урядом та ісламськими бойовиками.
Якби в Алжирі до влади прийшли мусульмани, цей приклад могли б наслідувати інші сусідні держави. В Єгипті, з його 55-мільйон-ним населенням, теж діють ісламські повстанці, які прагнуть створити релігійну державу. Те саме можна сказати про багатьох мусульман у Марокко та Лівії.
Політолог Семюел Гантінґтон (Huntington, 1993) стверджує, що боротьба західних та ісламістських світоглядів після закінчення "холодної війни" і в умовах дедалі більшої глобалізації може стати складовою світового "конфлікту цивілізацій". Національна держава вже не справляє головного впливу в міжнародних стосунках; тож протиборство й конфлікти виникатимуть між великими культурами й цивілізаціями. Саме такий конфлікт спалахнув у Боснії, в колишній Югославії, де боснійські мусульмани воювали проти сербів, представників християнської культури.
І іслам, і християнство є релігіями, котрі претендують на обраність на особливий доступ до Божого слова. Християнство навчилося жити в умовах капіталізму й демократії і, якщо Вебер не помилявся, можливо, навіть інспірувало їхнє зародження. Для багатьох віруючих мусульман таке пристосування видається набагато складнішим. Капіталістичне підприємництво та ліберальна демократія для них уособлюють вплив західної культури. Більше того, іслам заперечує розмежування між приватним життям віруючого та громадськими справами.
І все-таки християнство та іслам як "цивілізації", як видно з цитат на початку цього розділу, мають між собою більше спільного, ніж відмінного, оскільки сягають спільних витоків. Кожна з цих релігій протягом століть інспірувала сотні кривавих війн. Водночас у кожній з них існують міцні традиції терпимості й поміркованості. Ми маємо сподіватися, що вони дозволять обом культурам мирно співіснувати в майбутньому.
Тепер розглянемо останні події в релігійному середовищі Заходу, зокрема, в Британії та Сполучених Штатах.
Ісламські країни
Ісламські країни
• 1. Західний берег ріки Йордан І сектор Ґаза
Угруповання фундаменталістів "Хамас", що відкидає ідею співпраці з Ізраїлем, дістає підтримку Національного фронту визволення Палестини і допомогу палестинців у своїй боротьбі проти ізраїльської окупації.
• 2) Туреччина
Партія добробуту, яка прагне тісніших зв'язків з мусульманським світом, на виборах у жовтні 1991 року здобула перемогу у спілці з двома націоналістичними партіями; цей альянс одержав 17 відсотків голосів, однак не здобув місць у парламенті. Кілька невеликих угруповань фундаменталістів займаються тероризмом.
• 3) Сірія
На початку 1980-х років Мусульманське братство було оголошено поза законом і зазнало жорстоких репресій, проте, як вважається, ще користується певною підтримкою.
• 4) Ліван
Дві мусульманські групи шиїтів, "Гезболла" та "Амаль" (Hezbollah and Amal) користуються підтримкою Ірану й Сірії. У суперництві між ними перевагу має "Гезболла".
• 5) Ірак
На півдні Іраку великою підтримкою користуються два підпільні угруповання шиггів-фундаменталістів, які відіграли важливу роль у повстанні після війни в Перській затоці. Найбільше угруповання "Дава", засноване в 1968 році, зазнало суворих репресій, а багато його лідерів та бойовиків було страчено.
• 6) Іран
З 1979 року — Ісламська республіка. Більшість у уряді становлять представники політичної еліти, клєрикали-шиіти та їхні однодумці. Влада підпримується арештами, стратами та придушенням свободи слова. У1983 році було запроваджено ісламське законодавство, проте воно має половинчастий характер через суперечності в керівництві. Смертний вирок виноситься за більш як 100 видів злочинів.
