До утворення Ізраїлю, незабаром після закінчення другої світової війни, не існувало держави, де іудаїзм був би офіційною релігією. Єврейські громади збереглися в Європі, Північній Африці та Азії, хоча їх часто переслідували; кульмінацією цього стало знищення нацистами мільйонів євреїв у концентраційних таборах під час війни. Християнство
СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ
Багато іудейських поглядів було запозичено та впроваджено в християнство. Ісус був ортодоксальним євреєм, а християнство утворилося як секта іудаїзму; невідомо, чи Ісус прагнув заснувати окрему релігію. Його учні почали думати про нього як про Месію (це гебрейське слово означає "помазаник", а грецькою мовою звучить як "Христос" ('Chist'), — "той, на кого чекали євреї". Павло, грецько-мовний громадянин Риму, був головним ініціатором поширення християнства і багато проповідував у Малій Азії та Греції. Хоча християн спочатку нещадно переслідували, врешті імператор Костянтин запровадив християнство як офіційну релігію Римської імперії. Християнство протягом наступних двох тисячоліть перетворилося на найвпливовішу силу в культурі Заходу.
Сьогодні християнство має найбільше число віруючих і більше, ніж будь-яка інша релігія, поширене в світі. Християнами вважають себе більше мільярда чоловік, проте існує багато різновидів християнства, під поглядом теології та організації церкви. Головними відгалуженнями християнства є римо-католицизм, протестантизм і східне православ'я.
Іслам
Коріння ісламу, сьогодні другої за величиною релігії світу (див. таблицю 16.1), сягає витоків християнства. Іслам походить від проповідей пророка Мухамеда, що жив у VII столітті н.е. Як вважається, єдиний бог ісламу Аллах має владу над усім людством і природним світом. Стовпами ісламу є п'ять найголовніших релігійних обов'язків мусульман (як називають прихильників ісламу). Перший із них — це виголошення кредо ісламу: "Немає бога, крім Аллаха, а Мухамед — пророк його". Другий — читання встановлених молитов п'ять разів на день, чому передує ритуальне омовіння. Під час молитви віруючий має завжди повернутися обличчям до священного міста Мекки, що в Саудівській Аравії, незалежно від того, як далеко він від неї. Третім стовпом є дотримання Рамадану, місячного посту, під час якого за денного світла не можна їсти й пити. Четвертим є подання милостині (грошей біднякам), що вимагається законом ісламу і часто обкладається податком з боку держави. Нарешті, від кожного віруючого вимагається, принаймні один раз, здійснити паломництво до Мекки,
На переконання мусульман, Аллах говорив устами перших пророків, включаючи Мойсея та Ісуса, ще до Мухамеда, чиї проповіді найповніше являють його волю. Іслам набув значного поширення і тепер налічує понад 1 мільярд вірних у світі. Більшість із них зосереджена в Північній та Східній Африці, на Середньому Сході та в Пакистані. (Стислий огляд мусульманських вірувань подано нижче в підрозділі, присвяченому Ісламській революції).
Релігії Далекого Сходу
Індуїзм
Між іудаїзмом, християнством та ісламом, з одного боку, та релігіями Далекого Сходу, з іншого, існують глибокі відмінності. Найдавніша з усіх великих релігій, котра зберігає світову популярність і сьогодні — це індуїзм, основні засади якого зародилися близько 6 тисяч років тому. Індуїзм — політеїстична релігія. У ньому існує стільки течій, що деякі науковці пропонують розглядати його комплексом взаємопов'язаних вірувань, радше ніж єдиним релігійним спрямуванням; багато місцевих культів та релігійних обрядів пов'язуються кількома загальноприйнятими віруваннями.
Більшість індусів приймають доктрину про цикл перевтілення — віру в те, що всі живі істоти є частиною вічного процесу народження, смерті та відродження. Другою головною рисою індуїзму є кастова система, заснована на вірі в те, що люди народжуються з певною позицією в соціальній та ритуальній ієрархії, згідно з характером їхньої діяльності у попередньому житті. Для кожної касти існує різний комплекс обов'язків та ритуалів, і доля кожного в наступному житті значною мірою залежить від сумлінного виконання цих обов'язків. Індуїзм не заперечує можливості найрізноманітніших релігійних поглядів і не проводить чіткої межі між віруючими та невіруючими. Існує понад 750 мільйонів індусів, з яких практично всі проживають на Індійському субконтиненті. На відміну від християнства та ісламу, індуїзм не прагне перетворити інших на "правдивих віруючих".
Буддизм, конфуціанство, даосизм
До етичних релігій Сходу належать буддизм, конфуціанство і даосизм. У цих релігіях боги відсутні. Вони радше роблять наголос на моральних ідеалах, котрі пов'язують віруючого з природним оточенням та єдністю Всесвіту.
Буддизм бере початок від повчань Сіддхартхи Гаутами, Будди ("просвітленого"), котрий був індуїстським принцом невеликого королівства в південному Непалі в VI столітті до Р.Х. Згідно з Буддою, люди можуть уникнути циклу перевтілення, відмовившись від своїх бажань. Шлях до порятунку пролягає через самодисципліну та медитацію, відмежовані від світських обов'язків. Кінцевою метою буддизму є досягнення нірвани, повної духовної самореалізації. Будда заперечував індуїстський ритуал та доцільність каст. Подібно до індуїзму, буддизм толерує багато місцевих різновидів, включаючи віру в місцеві божества, і не претендує на виключну роль. Сьогодні буддизм є найвпливовішою релігією у кількох державах Далекого Сходу, включаючи Таїланд, Бірму, Шрі-Ланку, Китай, Японію й Корею.
Конфуціанство було основою культури правлячих кіл у традиційному Китаї. "Конфуцій" (латинізована форма "Кун Фуцзи) жив у VI столітті до Р.Х., у той же час, що й Будда. Як і Лао-цзи, засновник даосизму, Конфуцій був учителем, а не релігійним пророком на кшталт релігійних провідників Середнього Сходу. Прихильники Конфуція вважають його не богом, а "наймудрішим з усіх мудреців". Конфуціанство прагне пристосувати людське життя до внутрішньої гармонії природи, наголошуючи на пошані до предків. Подібними принципами керується й даосизм, котрий робить акцент на медитації та ненасиллі як засобах до вищого життя. Хоча деякі елементи конфуціанства й даосизму досі зберігаються у віруваннях та обрядах багатьох китайців, вони значною мірою втратили свій вплив у Китаї внаслідок рішучої протидії з боку уряду.
Віруюче населення світу, 1993 р ТЕОРІЇ РЕЛІГІЇ
СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ
На соціологічний підхід до релігії ще й досі істотно впливають ідеї трьох "класичних" соціологів теоретиків: Маркса, Дюркгайма та Вебера. Жоден з них сам не був віруючим, і всі вони вважали, що значимість релігії в сучасний період зменшуватиметься. На думку кожного з них, релігія у її фундаментальному розумінні була ілюзією. Усі три мислителі вважали, що прихильники різних вірувань можуть бути повністю переконані в обґрунтованості їхніх поглядів та ритуалах, у яких вони брали участь, однак саме розмаїття релігій та їх очевидний зв'язок з різними типами суспільства роблять такі переконання за своєю суттю неслушними. Людина, народжена в австралійській громаді мисливців та скотарів, могла б дуже просто перейняти різні вірування від когось, народженого в кастовій системі Індії або в католицькій вірі середньовічної Європи.
Маркс і релігія
Незважаючи на свій вплив на предмет нашої розмови, Карл Маркс ніколи детально на вивчав релігію. Його ідеї здебільшого засновані на працях кількох теологів та філософів початку XIX століття. Одним із них був Людвіґ Фоєрбах, автор відомої праці під назвою "Суть християнства" (The Essence of Christianity / Feuerbach, 1957), вперше опублікованої 1841 p. Згідно з Фоєрбахом, релігія побудована на уявленнях та цінностях, створюваних людьми в процесі культурного розвитку, проте помилково спроектованих на божественні сили або богів. Оскільки люди достеменно не розуміють своєї власної історії, вони зазвичай приписують суспільно створені цінності й норми діяльності богів. Так, переказ про десять заповідей, котрі Бог дав Мойсею, є міфічною версією походження моральних приписів, котрі керують життям іудейських та християнських віруючих.
Допоки ми не зрозуміємо природи релігійних символів, що їх ми самі й створили, продовжує Фоєрбах, ми приречені залишатися в'язнями історичних сил, які нам непідвладні. Фоєрбах уживає термін "відчуження", котрим він позначає розрізнення богів чи божественних сил та людських істот. Створені людиною цінності та ідеї починають розглядатися як продукт чужих або окремішніх істот — релігійних сил і богів. Тимчасом як наслідки відчуження в минулому були негативними, розуміння релігії як відчуження, за Фоєрбахом, дає велику надію на майбутнє. Коли люди усвідомлюють, що цінності, спроектовані на релігію, насправді їхні власні, такі цінності можуть реалізуватися на цьому світі, радше ніж відсуватися в потойбічне життя. Влада, котрою, як вважається у християнстві, володіє Бог, може перейти до самих людей. На переконання християн, тимчасом як Бог є всемогутнім і люблячим, самі люди є недосконалими та грішними. Однак, як вважає Фоєрбах, потенціал любові та доброти, а також спроможність керувати своїм власним життям наявні у соціальних інституціях людей і можуть розквітнути, коли ми зрозуміємо їхню справжню природу.
Маркс перейняв погляди, згідно з якими релігія являє собою са-мовідчуження. Часто вважається, що Маркс нехтував тему релігії, втім, це далеко не так. Як він писав, релігія є "серцем безсердечного світу" — притулком від суворої повсякденної реальності. На погляд Маркса, релігія у її традиційній формі має зникнути і зникне; проте це відбудеться через те, що втілені в релігії позитивні цінності можуть стати провідними ідеалами поліпшення долі людства на цій землі, а не тому, що самі ці ідеали й цінності є помилковими. Нам не слід боятися ботів, яких ми самі можемо реалізувати.
У своїй відомій фразі Маркс проголосив, що релігія завжди була "опієм для народу". Релігія переносить щастя та винагороди в потойбічне життя, навчаючи покірно зносити існуючі умови цього життя. Таким чином, увага від нерівності та несправедливості цього світу відвертається обіцянками на майбутнє. У релігії існує потужний ідеологічний елемент: релігійні вірування й цінності часто усправедливлюють нерівності статків і влади. Наприклад, повчання типу "лагідні успадкують цю землю" культивує приниження та неспротив гнобленню.
Дюркгайм та релігійний ритуал
На відміну від Маркса, Еміль Дюркгайм значну частину своєї інтелектуальної діяльності присвятив дослідженню релігії, особливо зосереджуючись на її ролі у невеликих традиційних суспільствах. Праця Дюркгайма "Первинні форми релігійного життя" (The Elementary Forms of the Religious Life), вперше опублікована 1912 року, є, можливо, єдиним найзначнішим дослідженням у соціології релігії (Durkheim, 1976). Дюркгайм не пов'язує релігію безпосередньо з соціальними нерівностями чи владою, а із загальною природою інституцій суспільства. Він ґрунтує свою працю на дослідженнях тотемізму абориґенів Австралії, стверджуючи, що тотемізм являє собою релігію в її "найелементарнішій" або простій формі, звідси й назва цієї книги.
Як зазначалося, тотем спершу був твариною або рослиною, що мала для певної групи конкретне символічне значення. Це — священний об'єкт, котрий шанують і присвячують йому ритуальні дії. Дюркгайм визначає релігію, розмежовуючи терміни "священний" та "світський". На його думку, священні об'єкти й символи розглядаються окремішньо від рутинних, світських аспектів існування. Вживання в їжу тотемічних рослин чи тварин, за винятком особливих церемоній, переважно забороняється, і тотем, як священний предмет, вважається наділеним священними властивостями, котрі повністю відмежовують Його від інших тварин, на яких можна полювати, або від збіжжя, що його можна збирати і споживати.
Чому тотем є священним? Згідно з Дюркгаймом, тому що це символ самої групи; він заміщує цінності, що посідають центральне місце в групі або спільноті. Пошана, з якою люди ставляться до тотему, фактично випливає з поваги, що вони ЇЇ мають до головних суспільних цінностей. У релігії об'єктом поклоніння є фактично саме суспільство.
Дюркгайм особливо наголошує на тому факті, що релігії ніколи не бувають просто справою віри. Кожна релігія передбачає регулярні церемоніальні та ритуальні дії, коли група віруючих збирається разом. У колективних церемоніях зміцнюється і зростає відчуття солідарності групи. Церемонії відвертають людей від турбот світського суспільного життя до верховної сфери, в якій вони відчувають зв'язок з вищими силами. Ці вищі сили, які приписуються тотемам, божественним впливам або богам, насправді є виявом впливу колективу на особу.
На думку Дюркгайма, церемонія і ритуал мають суттєве значення для згуртування членів груп. Тому вони проводяться не тільки як регулярні процедури поклоніння, а й на різних життєвих переломах, коли відбуваються найголовніші соціальні події, наприклад, народження, одруження і смерть. Практично в усіх суспільствах у таких випадках відбуваються ритуальні та церемоніальні дії. Дюркгайм стверджує, що колективні церемонії зміцнюють групову солідарність, коли люди змушені призвичаїтися до головних змін у їхньому житті. Ритуали поховання показують, що цінності групи переживуть смерть конкретних осіб, а отже, дають можливість родичам померлого призвичаїтися до нових умов. Жалоба — це не спонтанний вияв горя, або принаймні вияв його тільки для тих, кого ця смерть зачіпає особисто. Жалоба — це обов'язок, накладений групою.
За твердженням Дюркгайма, у невеликих традиційних культурах майже всі аспекти життя пройняті релігією. Релігійні церемонії і породжують нові ідеї та категорії мислення, і закріплюють існуючі цінності. Релігія — це не просто низка почуттів і дій; насправді вона обумовлює способи мислення індивідів у традиційних культурах. Навіть найголовніші категорії мислення, включаючи уявлення про час і простір, уперше були оформлені в релігійних поняттях. Наприклад, поняття "час" з'явилося завдяки відліку інтервалів релігійних церемоній.
Передбачення Дюркгайма щодо зміни ролі релігії
На думку Дюркгайма, з розвитком сучасного суспільства вплив релігії зменшується. Наукове мислення все більше витісняє релігійні тлумачення, а церемоніям та ритуальним діям тепер присвячується тільки незначна частина життя людини. Дюркгайм згодний з Марксом у тому, що традиційна релігія, тобто релігія, котра передбачає існування божественних сил чи богів, на грані зникнення. "Давні боги, — пише Дюркгайм, — вмерли". Водночас, на його думку, релігія у зміненому вигляді і далі існуватиме в якомусь розумінні. Навіть сучасні суспільства, щоб зберегти свою цілісність, вдаються до ритуалів, що підкріплюють їхні цінності; таким чином, можна очікувати появи нових церемоніальних дій, котрі прийдуть на зміну давнім. Дюркгайм не має певності щодо того, якими саме будуть ці дії, проте, як видається, він має на увазі вшанування гуманістичних та політичних цінностей, таких як свобода, рівність і суспільна співпраця.
Можна посперечатися, що в більшості індустріалізованих держав насправді культивуються громадянські релігії (Bellen, 1970). У Британії такі символи, як прапор, пісні не кшталт "Земля надії й слави" (Land of Hope and Glory), а також такі ритуали, як коронації, сприяють утвердженню "британського способу життя". Те, чи можна у таких випадках справді говорити про "релігію", є спірним питанням; ці символи та обряди співіснують з традиційними релігіями. І все-таки важко сперечатися з тим, що громадянські символи й ритуали засновані на соціальних механізмах, подібних до тих, котрі існують у традиційних формах релігії.
Вебер і світові релігії
Аргументи Дюркгайма ґрунтуються на дуже незначній низці прикладів, хоча, за його твердженням, ці ідеї стосуються релігії в цілому. Натомість Макс Вебер провів численні дослідження релігій цілого світу. Жоден науковець, до чи після нього, не брався за завдання такого масштабу. Його увага переважно зосереджувалася на тому, що він називав світовими релігіями — тими, що привабили значні маси віруючих і значною мірою вплинули на хід всесвітньої історії. Він проводив докладні дослідження індуїзму, буддизму, даосизму та давнього іудаїзму (Weber, 1951, 1952, 1958, 1963), а також багато писав про вплив християнства в історії Заходу в своїй праці "Протестантська етика і дух капіталізму" (The Protestant Ethic and the Spirit of Capitalism / 1976; вперше опублікованій 1904—1905 pp.) та в інших творах. Проте він не закінчив запланованого ним дослідження ісламу.
Праці Вебера на релігійну тематику відрізняються від Дюркгай-мових тим, що зосереджують увагу на зв'язку між релігією та соціальними змінами, питанні, якому Дюркгайм приділяв мало уваги. Вони контрастують із творами Маркса, оскільки, на думку Вебера, релігія не обов'язково є консервативною силою; навпаки, суспільні рухи, натхнені релігією, часто призводили до різких соціальних перетворень. Так, протестантизм, особливо пуританство, став основою капіталістичного світогляду, властивого сучасному Заходові. Перші підприємці були переважно кальвіністами. До прагнення успіху, що допомогло започаткувати економічний розвиток Заходу, їх попервах спонукало бажання служити Богові. Матеріальний успіх для них був знаком Божої прихильності.
Вебер розглядав своє дослідження світових релігій як єдиний проект. Його студії про вплив протестантизму на розвиток Заходу є частиною комплексної спроби зрозуміти роль релігії в соціальному й економічному житті різних культур. Аналізуючи східні релігії, Вебер доходить висновку, що вони створювали наздоланні перепони розвиткові промислового капіталізму на кшталт західного. Це не тому, що інші цивілізації є відсталими, річ у тім, що вони сприйняли цінності, відмінні від тих, що почали домінувати в Європі.
У традиційних суспільствах Китаю та Індії, як зазначає Вебер, був певний період значного розвитку торгівлі, виробництва та урбанізації, однак ці процеси не спричинили таких радикальних соціальних змін, як розвиток промислового капіталізму на Заході. Головним чинником стримування цих змін була релігія. Наприклад, індуїзм Вебер називає релігією іншого світу". Тобто її найвищі цінності полягають у втечі від трудів матеріального світу до вищої сфери духовного існування. Релігійні почуття й мотивування, зумовлені індуїзмом, не надають значення конролюванню чи формуванню матеріального світу. Навпаки, індуїзм дивиться на матеріальну дійсність як на запону, що приховує справжні цілі, на які має орієнтуватися людство. Конфуціанство теж спрямовувало зусилля стороною від економічного розвитку, як його розуміли на Заході, наголошуючи на необхідності гармонії зі світом, а не сприяючи активному оволодінню ним. Хоча Китай тривалий час був наймогутнішою та найрозвинутішою в культурному відношенні цивілізацією світу, його панівні релігійні цінності гальмували неухильний економічний розвиток як такий.
Вебер розглядає християнство як релігію спасіння, у котрій присутня віра в те, що людей можна "порятувати", якщо вони приймуть віру і дотримуватимуться її моральних принципів. Важливу роль тут відіграють поняття гріха та уникнення його завдяки Божій ласці. Вони створюють напруженість та емоційний динамізм, значною мірою невластиві для східних релігій. Релігії спасіння мають "революційний" аспект. Тимчасом як релігії Сходу культивують пасивне ставлення віруючого до існуючого порядку, християнство передбачає постійну боротьбу проти гріха, відтак може стимулювати повстання проти існуючого стану речей. Релігійні провідники, такі як Ісус Христос, з'являються, щоб перевитлумачити наявні доктрини у такий спосіб, аби кинути виклик існуючій структурі влади.
Оцінка
Маркс, Дюркгайм і Вебер визначили деякі важливі загальні характеристики релігії, і деякою мірою їхні погляди доповнюють один одного. Маркс був правий, стверджуючи, що релігія часто має ідеологічний підтекст і є виправданням інтересів правлячих груп за рахунок інших; це підтверджується численними прикладами з історії. За приклад візьмемо вплив християнства на зусилля європейських колонізаторів підпорядкувати собі інші культури. Священики, котрі прагнули навернути "варварів" до християнської віри, були, поза сумнівом, щирими у своїх прагненнях, проте результатом їхніх проповідей було посилення руйнації традиційних культур та нав'язування панування білих. Різноманітні християнські деномінації майже всі толерували рабство в Сполучених Штатах та інших частинах світу або й підтримували його аж до XIX століття. З'являлися доктрини, які проголошували, що рабство ґрунтується на божественному законі, а непокірних рабів звинувачували у повстанні як проти Бога, так і проти своїх господарів.
І все-таки Вебер, звичайно, має рацію в тому, що наголошує на деструктивному і часто революційному впливові релігійних ідеалів на попередні форми суспільного ладу. Незважаючи на початкову підтримку церквою рабства в Сполучених Штатах, багато релігійних провідників відіграли згодом вирішальну роль у його скасуванні. Релігійні вірування стимулювали багато суспільних заворушень, котрі мали на меті повалити несправедливі режими, наприклад, відіграли видатну роль у русі за громадянські права у США в 1960-і роки. Крім того, релігія вплинула на соціальні зміни, нерідко призводячи до кровопролиття, через збройні сутички та війни, що велися з релігійних мотивів.
Такі суперечливі наслідки релігії, що мали історичне значення, майже не згадуються у працях Дюркгайма. Дюркгайм наголошує, перш за все, на ролі релігії у згуртуванні суспільства. І все-таки неважко використати його ідеї для пояснення релігійного розмежування, конфліктів та змін, як і солідарності. Врешті-решт, міра неприязні, що може виникати до інших релігійних груп, випливає із релігійних цінностей, що культивуються у межах кожної громади віруючих.
Серед найцінніших аспектів праць Дюркгайма відзначимо його наголос на ритуалах і церемоніях. У всіх релігіях відбуваються регулярні зібрання віруючих, на яких виконуються ритуальні обряди. Як справедливо зазначає Дюркгайм, ритуальні обряди супроводжують і головні події життя — народження, подорослішання (у багатьох культурах існують ритуали, пов'язані зі статевим дозріванням), одруження і смерть (van Gennep, 1977).
У заключній частині цього розділу ми скористаємося ідеями, розвинутими усіма трьома авторами. По-перше, ми розглянемо різні види релігійних організацій, а також питання релігії й тендеру. Далі ми перейдемо до обговорення релігійних рухів проти існуючого суспільного ладу — рухи "тисячолітників" (millenarian) у середньовічній Європі, та деяких неєвропейських культур XX століття. Потім обговоримо один із найважливіших моментів релігійного відродження сучасності — розквіт ісламського фундаменталізму, а також місце релігії в сучасних країнах Заходу. ИПИ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ
Вебер і Трелч: церкви і секти
Усі релігії привертають громади віруючих, проте такі громади організовані багатьма різними рпособами. Один із способів класифікації релігійних організацій уперше запропонував Макс Вебер та його колега, історик-релігієзнавець Ернст Трелч (Troeltsch, 1981). Вебер і Трелч розмежовували церкви і секти. Церква — це велике, усталене релігійне формування, скажімо, католицька або англіканська церкви. Секта — це невелика, не така організована група переконаних
Роберт Вутноу Соціолог як віруюча особа
віруючих, котра утворюється здебільшого на знак протесту проти церкви, як свого часу зробили кальвіністи й методисти. У церквах переважно існує офіційна бюрократична структура з релігійною ієрархією, і вона тяжіє до консерватизму в релігії, оскільки інтеґрується в існуючий суспільний порядок. Більшість віруючих, як і їхні батьки, є членами церкви.
Секти порівняно невеликі; зазвичай вони мають на меті знайти і дотримуватися "вірного шляху" і прагнуть відмежуватися від довколишнього суспільства, створюючи власні громади. Члени секти вважають традиційні церкви корумпованими організаціями. У більшості з них мало або й взагалі немає посадових осіб, а всі члени вважаються рівноправними. У сектантському середовищі народжується незначна частка людей, а найактивніше пристають до сект ті, хто прагне зміцнити свої вірування.
Бекер: деномінації й культи
Типологію церков і сект, започатковану Вебером і Трелчем, далі розвинули інші автори. Наприклад, Говард Бекер додав ще два види; деномінація й культ (Becker, 1950). Деномінація — це секта, котра
"охолола" і перетворилася на інституційний орган, радше, ніж на активну групу протестантів. Секти, котрі існують протягом певного часу, неминуче стають деномінаціями. Так, у період свого раннього формування сектами були кальвіністи й методисти, які із запалом проповідували серед своїх прихильників; проте з роками вони стали " поважнішими ".
Деномінації визнаються церквами як більш-менш законні формування, котрі існують паралельно із церквами і часто успішно співпрацюють з ними.
Культи нагадують секти, однак мають інший акцент. З усіх релігійних організацій вони мають найбільш ліберальну і швидкоплинну природу, оскільки складаються з осіб, котрі заперечують цінності навколишнього суспільства. Вони зосереджуються на індивідуальному досвіді, котрий об'єднує осіб з подібним способом мислення. Люди не приєднуються до культу офіційно, а радше дотримуються певних теорій або рекомендованих способів поведінки. Членам переважно дозволяється підтримувати зв'язки з іншими релігійними організаціями. Як і секти, культи досить часто згуртовуються навколо духовного провідника. На Заході до культів нині можна віднести групи прихильників спіритизму, астрологи або трансцендентальної медитації.
Оцінка
При аналізі аспектів релігійної організації доцільно скористатися чотирма поняттями, щойно розглянутими нами, однак це слід робити обережно, почасти тому, що вони відображають характерні християнські традиції. Як свідчить приклад ісламу, не завжди є окрема церква, відмежована від інших інституцій у нехристиянських релігіях, а в інших усталених релігіях не існує сформованої бюрократичної ієрархії. Наприклад, індуїзм є такою внутрішньо неоднорідною релігією, що в ній важко відшукати риси бюрократичної організації. Тож немає сенсу численні підвиди індуїзму називати "деномінаціями".
Поняття секти і культу, можливо, мають широке застосування, проте тут, знову-таки, необхідна певна обережність. У межах найбільших світових релігій часто існували угруповання, подібні до сект. Вони демонструють більшість рис — самозречення, винятковість, відхід від ортодоксії, котрі є характерними для сект Заходу. Водночас багато таких груп, наприклад в індуїзмі, більше подібні до традиційних етнічних громад, ніж християнських сект (В. Wilson, 1982). Багатьом із цих груп бракує здебільшого характерного для християнства запалу "справжніх віруючих", оскільки в "етичних релігіях Сходу" більше терпимості до альтернативних поглядів. Група може йти "своїм власним шляхом", не зустрічаючи опору з боку більш усталених організацій. Термін "культ" має широке використання і може, наприклад, застосовуватися до деяких видів руху "тисячолітників", хоча останні більше нагадують секти, ніж види культу, котрі Бекер мав на увазі, формулюючи це поняття.
Поняття церкви, секти та деномінації може певною мірою пов'язуватися з якоюсь культурою, проте вони допомагають нам проаналізувати напруженість, яку всі релігії зазвичай породжують між ревівалізмом та інституціолізацією. Релігійні організації, що вже проіснували якийсь час, тяжіють до бюрократизації та негнучкості. Але ж релігійні символи мають для віруючих надзвичайний емоційний заряд і опираються зменшенню їхньої ролі до рутинного рівня. Постійно виникають нові секти й культи. Тут можна скористатися дюркгаймівським розмежуванням священного й світського. Чим більше релігійні дії стандартизуються і набувають механічного відтворення, тим більше втрачається елемент святості, а релігійні ритуал і віра уподібнюються до світського повсякденного життя. З іншого боку, церемонії можуть пожвавити відчуття відмінності релігійних переживань і призвести до натхненної віри, яка може відрізнятися від усталеної ортодоксальності. Групи можуть поривати зв'язки з головною громадою, інспірувати протестантські чи сепаратистські рухи або в інакший спосіб відрізнятися від моделей усталеного ритуалу й віри. ГЕНДЕР і РЕЛІГІЯ
СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ
Як видно з попереднього обговорення, церкви та деномінації є релігійними організаціями з визначеними системами влади. У цих ієрархіях, як і в інших сферах суспільного життя, жінки переважно не допускаються до влади. Це чітко видно на прикладі християнства, однак характерне також для всіх найголовніших релігій).
