Субурбанізація та занепад центрів міст
Більшість моделей змін у містах повоєнної Америки повторюються у Британії. Протягом останніх тридцяти років населення усіх головних центральних районів міст Сполученого Королівства зменшилося, переважно завдяки пересуванню до навколишніх приміських зон і "спальних містечок" (містечка за межами міста, в яких зазвичай живуть ті, що працюють у місті) та сіл. За період з 1970 по 1985 роки населення Великого Лондона зменшилося майже на півмільйона, тимчасом як у багатьох невеликих містах і містечках за цей же період воно зросло, наприклад, у Кембриджі, Іпсвічі, Норвічі, Оксфорді та Лестері. Центри великих міст зазнали прогресуючих збитків у сфері виробництва, особливо на півночі країни.
За деякими винятками, "переліт до передмістя" був не так чітко виражений, як у США, і наслідковий занепад центральних районів міст відбувся більш плавно. Однак деякі центри міст, наприклад у Ліверпулі, занедбані так само, як і більшість центральних кварталів американських міст. У звіті англіканської церкви від 1985 року "Віра в місто" центральні міські райони змальовано в похмурих тонах: "Сірі стіни, засмічені вулиці, забиті наглухо вікна, графіті, руїни й сміття — така похмура реальність районів і церковних приходів, за які ми відповідаємо... помешкання у центральних районах є старішими, ніж десь-інде. Близько чверті будинків Англії було споруджено до 1919 року, проте їхня частка у центральних кварталах становить 40—60 відсотків" (Church of England, 1985, p. 18).
Як і в Сполучених Штатах, нові промислові об'єкти значною мірою створювалися подалі від центру міста, або по зовнішній межі міста, або в малих містечках. Цей процес почасти штучно підсилювався розробкою проектів нових міст, таких як Мілтон Кейнс у Пекін ґемширі. Прагнучи відродити життя в центральних районах, органи влади запровадили низку державних програм, які включали, наприклад, субсидії на реконструкцію власникам будинків або податкові пільги для підприємців, однак ці заходи найчастіше не приносили успіху. У доповіді Скармена від 1982 року, де підсумовувалися результати офіційного розслідування Брікстонських бунтів у Лондоні, що сталися роком раніше, вказувалося на відсутність скоординованого підходу до вирішення проблем центральних районів міст (Scarman, 1982). У 1985 році бунти повторилися в кількох районах (включаючи знову-таки Брікстон та маєток Бродвотер Фарм у Тотенхемі, північний Лондон, де було вбито полісмена). Подальші міські заворушення відбулися в 1990 — 1991 pp. в Оксфорді, Брістолі та інших містах. Бунт стався в Брікстон і в 1995 році.
Пол Гарісон, описуючи Хекні, одне з найбідніших лондонських містечок, змалював атмосферу відчаю:
"Перед силами поліції поставили практично нездійсненне завдання — утримати покришку на посудині з вибухонебезпечною сумішшю інгредієнтів, які динаміка британського суспільства зібрала разом у центрі міста. Ця суміш, підігріта економічним спадом та високим рівнем безробіття, неминуче спричинює високий рівень злочинності. Це, своєю чергою, вимагає присутності численних і всюдисущих сил поліції, більших, ніж у будь-якому іншому районі, що призводить до почастішання неприємних контактів поліції з потенційно підозрілими людьми, а, отже, до збільшення ймовірності помилок і незаконних дій поліції" (Harrison, 1983, p. 369).
Виникає зачароване коло. Найупослідженіші не тільки більше страждають від злочинності, ніж інші групи, їм ще й доводиться миритися із присутністю значних сил поліції. Своєю чергою, більше число їх стають на шлях злочину, хоча за інших обставин цього б не зробили. Як застерігає Гарісон, у таких районах, як Хекні, відбувається перехід до "суспільства барикад і самооборони", котре позначене також "стійкою ерозією громадянських свобод".
Безробіття 1995 року в деяких лондонських кварталах становило понад 40 відсотків серед чоловіків віком до 25 років, а серед чорношкірої молоді деколи сягало 60 відсотків. Бездомні стали в Лондоні такою ж проблемою, як і в Нью-Йорку: у Лондоні число бездомних осіб з початку 1980-х до початку 1990-х років зросло в 4—5 разів. У звіті урядової комісії від 1987 року про стан справ у центральних районах Лондона робився висновок, що незадовільне управління містом, зокрема брак загальнодоступного сервісу, спричинив проблеми Нью-Йорка, і що Лондон йде тим самим шляхом.
Втім, в урядовій програмі "Допомога містам", прийнятій у 1988 році, увага приділялася не ролі держави, а заохоченню приватних інвестицій та вільного підприємництва, що мало б покращити становище. Незважаючи на це, Майкл Хезлтайн, відповідальний міністр, усе ж закликав до "партнерства", поєднання приватної ініціативи та державних стимулів. До 1990 року, згідно з даними уряду, завдяки субсидуванню та допомозі з державного бюджету на потреби міст було виділено близько 900 мільйонів фунтів стерлінґів перерозподілених приватних коштів. І все-таки реакція з боку підприємців була значно слабшою, ніж це передбачалося.
Як показують результати досліджень, окрім цього випадкового розрекламованого проекту, створення стимулів і очікування від приватного бізнесу виконання всієї роботи е неефективним способом вирішення фундаментальних суспільних проблем, породжуваних центральними містами. У внутрішніх районах міст нагромадилося стільки гнітючих обставин, що процеси занепаду, вийшовши з-під контролю, неймовірно ускладнились. Однак без значних фінансових видатків держави, на які уряд навряд чи зважиться, перспективи радикального поліпшення становища дуже сумнівні (Macgregor and Pimlott, 1991). Фінансова криза в британських містах
СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ
Фінансові кризи вражали багато центральних районів міст Британії. Закон про місцеву владу від 1972 року визначив шість нових "метропольних графств" Мерсісайд, Великий Манчестер, Південний
Йоркшир, Вест Мідлендс, Західний Йоркшир, а також Тайн і Веар. Ради графств відповідали за загальне планування міських районів, а невеликі районні ради — за освіту, деякі соціальні послуги, будівництво житла та інші види послуг. У Лондоні існувала інша система. Протягом 21 року ним керувала Рада Великого Лондона (РВЛ), утворена в 1965 році. Близько половини надходжень, від яких залежать метропольні графства, як залежала від них РВЛ до її розпуску в 1985 році, направляють центральні урядові джерела.
З кінця 1970-х років на місцеві органи влади почали чинити тиск, вимагаючи обмежити видатки з бюджету та згорнути послуги на місцевих рівнях, навіть у центральних міських районах, найбільш занепалих. Законопроект, проведений через парламент у 1980 році, передбачав покарання тих представників влади, котрі перевищили рівні видатків, визначені національним урядом. Деякі ради найзанедбаніших центральних районів міст не змогли утриматися у встановлених бюджетних рамках, що призвело до запеклих конфліктів між урядом та рядом метропольних рад, особливо контрольованих Лейбористською партією, наприклад у Ліверпулі або Шефілді. Дехто з самого початку відмовився дотримуватися будь-яких обмежень, визначених у Вайтхолі, а 80 членів рад — у Ліверпулі або Шефілді. Дехто з самого початку відмовився дотримуватися будь-яких обмежень, визначених у Вайтхолі, а 80 членів рад у Ліверпулі й Ламбеті було оштрафовано за небажання співпрацювати.
Наприкінці 1980-х років місцеві фінансові відділи були уражені подушним податком (що офіційно називався "збором з громади"). Його запровадили з метою гарантії сплати кожним індивідом — заможним чи бідним, котрий може голосувати за збільшення видатків місцевих органів влади і одержувати від цього вигоди податку, а не місцевого збору, котрим був податок на нерухомість. Незважаючи на всі модифікації, новий податок було важко збирати, і, хоча його врешті-решт стягли, наслідки виявилися показовими. Багато міських рад одержали меншу суму надходжень, ніж раніше, і були вимушені економити на тому, що всі вважали життєво важливими послугами. Відсоток осіб, що відмовилися сплачувати податок, у центральній частині був більший, ніж десь-інде, і, намагаючись уникнути сплати, багато найбідніших повикреслювали свої імена зі списків виборців і втратили право голосувати.
Від державного житла до приватного
Закон, прийнятий у 1980 році, надав наймачам державного житлофонду — орендованих помешкань, що їх надають місцеві органи влади, — право викуповувати ці будинки із знижкою до 60 відсотків, залежно від тривалості періоду проживання в них. Така політика здобула велику популярність, і багато людей скористалися наданою їм можливістю. 85 відсотків проданої нерухомості становили не квартири, а будинки, і це свідчило, що більшість проданих об'єктів — за межами центральних районів міст. На 1988 рік у країні налічувалося на 1,3 мільйони менше орендованих будинків, ніж вісьмома роками раніше.
Така ситуація виникла почасти через відсутність рівноцінної заміни державному житлу, пропонованому на продаж, а почасти внаслідок падіння попиту на оренду нерухомості. Приватний сектор оренди житла десятиліттями скорочувався, проте до певного часу це компенсувалося будівництвом нових державних будинків, що здавалися в оренду. Закон про житлобудівництво, прийнятий у 1988 році, де-реґулював ринок оренди нерухомості, скасувавши попередньо існуючий контроль за рівнем оплати. Однак частка нерухомості, що здавалася в оренду, зросла дуже незначно.
Фонд державного житла невпинно розкуповували заможні мешканці. Так держава позбулася більшості своїх найкращих будинків. Постає небезпека руйнування решти державного житлофонду, і незрозуміло, де проживатимуть люди, яким більше немає куди подітися. У багатьох державних будинках процеси руйнації вже почалися, певною мірою через фінансові обмеження, з якими зіткнулися більшість рад (Raynsford, 1991).
На фоні тривалого економічного спаду в Сполученому Королівстві кінця 1980-х — початку 1990-х років вартість житла різко зменшилася. Багато людей, включаючи тих, хто викупив державні будинки, заставили їх на великі суми у той час, коли, здавалося, вартість будинків безмежно зростатиме і дасть їм, за умови продажу житла, великі прибутки. Сподіваних прибутків вони не одержали, тож число випадків відмови від власності тих осіб, які вже не могли сплачувати рахунки по заставних, значно зросло. В Сполученому Королівстві набагато більше людей мешкає у власних будинках, ніж у будь-якій іншій країні, і більшість людей воліють проживати не в орендованих помешканнях, а мати власний будинок, сплачуючи гроші будівельним компаніям. Водночас продаж державних будинків деякою мірою рикошетом ударив по тих, хто мав намір максимально від цього виграти. Упорядкування або "оновлення міста"
СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ
Оновлення — реставрація старих будівель для їх подальшого використання — набула у великих містах значного поширення. Іноді такі спроби робилися в рамках запланованих програм, однак частіше це результат оновлення будівель у занедбаних міських кварталах і подальший їх продаж групам осіб з високими доходами, а також створення таких закладів обслуговування, як крамниці й ресторани для їхніх потреб.
Найперший приклад — реставрація району Доклендс у Лондоні. То що це — унікальна історія успішного відродження міста чи, так би мовити, цілковита поразка? У кожного з цих поглядів е свої прихильники, хоча всі згодні з тим фактом, що, оскільки економіка в стані спаду, оновлення Доклендса було не таким вдалим, як сподівалися його прибічники. Площа Доклендса охоплює близько восьми з половиною квадратних миль території Східного Лондона, що прилягає до Темзи. В економічному відношенні тут був цілковитий занепад через закриття доків та промисловий спад. Доклендс дістав назву "найбільшої реконструйованої території у Західній Європі" та "найбільшої нагоди з часів лондонської пожежі".
Доклендс близько прилягає до фінансового центру — Лондон-Сіті, а з іншого боку межує також з бідняцькими, пролетарськими кварталами. Починаючи з 1960-х років точилися палкі суперечки, що тривають і сьогодні, з приводу того, якою має бути його доля. Багато жителів Доклендса та сусідніх районів обстоювали реконструкцію за рахунок програм розвитку в інтересах бідніших жителів. Із створенням 1981 року Корпорації по реконструкції Доклендса, цей район посів чільне місце в стратегії заохочення приватних підприємців до першочергової участі у програмі відродження міст.
Сьогодні район разюче відрізняється від навколишніх бідняцьких кварталів. Тут багато сучасних будівель, часто примхливого дизайну. Склади перетворилися на розкішні квартири, а поряд з ними виросли нові будинки. На пристані Кенері споруджено величезний офіс із центральною будівлею, котру видно з багатьох інших частин Лондона. Водночас серед цієї пишноти трапляються занедбані будівлі та пустирі. Багато офісів стоять порожні, як і деякі нові помешкання, котрі не вдалося продати за початково запланованою ціною. У кварталах Доклендса є кілька найбідніших будинків у країні, і їх мешканці мало виграли від сусіднього будівництва. На продаж пропонувалося багато "доступних за ціною" помешкань, однак лише незначна частина місцевих жителів спромоглися або захотіли їх купити. У 1991 році пристань Кенері опинилася в тяжкій фінансовій кризі, і тривалий час більшість будинків залишалися порожніми.
Доклендс роздирають безпрецедентні протиріччя між "мати" і "яе мати". Хоча тут було споруджено багато нових будівель та оновлено чимало старих, район вочевидь не став цілісною територією. Його назвали "недільною пустелею, призначеною для роблення грошей, позбавленою справжньої душі та рятівної грації класичної архітектури, надійного транспорту та громадських місць" (Brownhill, 1990, p. 177).
Річард Сенет, протестуючи проти таких проектів, як Доклендс, стверджував у своїй книжці про історію міста "Совість погляду" (The Conscience of the Eye / 1993), що проектувальникам міст слід намагатися зберегти або повернутися до того, що він називає "гуманне місто". Великі, безликі будівлі в багатьох містах змушують людей замикатися в собі, відвертають їх один від одного. Однак міста можуть повернути людей обличчям до інших, допомігши їм пізнати різноманітність культур і способів життя. Нам слід прагнути до створення міських вулиць не просто безпечних, а й "сповнених життя", чого не можуть забезпечити "транспортні артерії з їхнім стрімким автомобільним рухом". Приміські вулички з однаковісінькими тротуарами та крамницями такі ж далекі від "гуманного міста", як і транспортні магістралі. Натомість нам слід черпати натхнення в старих міських кварталах, таких як у центрах багатьох італійських міст, котрі орієнтовані на людину і поєднують розмаїття із вишуканістю архітектури. УРБАНIЗМ ТА МІЖНАРОДНІ ВПЛИВИ
СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ
У сьогоднішньому аналізі міського життя, як і в багатьох ділянках соціології, ми мусимо вміти пов'язувати глобальні та місцеві проблеми. Деякі чинники впливу на центри міст беруть початок від змін, що відбуваються далеко за межами Британії. Наприклад, проблеми Ліверпуля або Тісайду значною мірою випливають із занепаду деяких головних галузей, котрі раніше тут зосереджувались, але не витримали міжнародної конкуренції.
Аналізуючи, яким чином міські райони дедалі тісніше пов'язуються з міжнародною системою економічних відносин, Лоґая і Молотч визначили п'ять майбутніх різновидів міста (Logan and Molotch, 3 987, chapter 7). Перший — це місто штаб-квартир. Місто цього типу є осідками великих транснаціональних корпорацій, які розгортають тут свою головну діяльність, зорієнтовану на глобальні питання. Наприклад, Лондон перетворився на одну з провідних штаб-квартир у світі — центр фінансових та промислових операцій, а також мереж комунікацій і транспорту, котрі простягаються по всьому світу.
Другий різновид міста — це інноваційний центр. Це міський район, де зосереджені науково-дослідні установи, які розробляють науково-технічні технології, що повсюдно застосовуються у виробництві товарів. Прикладом е Кембридж, де університет має зв'язки з великим "науковим парком". Найвпливовішим світовим центром є Сілікон Белі в північній Каліфорнії. Інноваційні центри Сполучених Штатів, і меншою мірою Британії, часто безпосередньо пов'язані з потребами військового виробництва. Бюджетні витрати міністерства оборони на науково-дослідні роботи становлять близько третини усіх видатків на науково-дослідні розробки у Сполучених Штатах; розміщення найбільших контрактів істотно позначається на рівні розквіту інноваційних центрів.
Сілікон Белі — сукупність містечок, що розкинулися на багато квадратних миль. Майже те саме спостерігається і в інших галузях. Наприклад, долина річки По на півночі Італії є місцем зосередження італійської індустрії моди. У цій долині багато людей зайняті взаємопов'язаною діяльністю, це — дизайнери, швачки, ткачі та фарбувальники. Б долині тягнеться ряд невеликих містечок, таких як Пратс або Бієла, де виробляється 80 відсотків від загального обсягу випуску вовняних тканин у країні.
Третій різновид міста — це місце модульного виробництва. В існуючому сьогодні складному міжнародному поділі праці товари виробляються і комплектуються у віддалених один від одного регіонах по всьому світу. Деякі міські райони стають місцями виготовлення частин виробів, а остаточне комплектування здійснюється в інших регіонах або країнах. Наприклад, кілька транснаціональних компаній збудували свої заводи в Белфасті, звідки комплектуючі частини для кінцевих виробів надходять в інші місця.
Четвертий різновид міста - це транзитний пункт для країн "третього світу", який навіть тісніше, ніж інші різновиди, пов'язаний з міжнародними впливами. Міста цього типу є прикордонними центрами, через які проходить значне число іммігрантів Із країн "третього світу". Прикладом є Марсель, головний перепускний пункт для північно-африканців, які прибувають до Франції. У Сполучених Штатах найяскравішими прикладами є міста, пов'язані з південноамериканськими спільнотами. Це Маямі з численним кубинським населенням і Лос-Анджелес із його дедалі більшими мексиканськими кварталами.
Нарешті, існують міста, які стають центрами пенсіонерів. Нині значне число пенсіонерів перебирається в місця з кращим кліматом. Ця міграція почасти е внутрішньою: наприклад, в Англії люди обирають нове місце проживання на таких курортах південного узбережжя, як Борнмаут або Вортінґ. Місця розселення пенсіонерів теж мають виразний міжнародний характер: британці, які мають власні літні будиночки в Іспанії, після виходу на пенсію можуть перебиратися туди на проживання.
Глобальне місто
Головні міста штаб-квартири є прикладами того, що Саскіа Сасен (Sassen, 1991) називає глобальним містом. Вона ґрунтує свою працю на дослідженні трьох таких міст — Нью-Йорка, Лондона і Токіо. На її думку, сучасний розвиток світової економіки відводить найбільшим містам новітню стратегічну роль. Більшість таких міст здавна були центрами міжнародної торгівлі, проте зараз вони набули чотирьох нових характеристик;
1. Вони перетворилися на "командні пункти" — центри управління та формування політики світової економіки.
2. Такі міста є головними осідками розміщення фінансових фірм і компаній спеціалізованих послуг, які більше, ніж саме виробництво, впливають на економічний розвиток.
3. Вони є місцями виробництва та інновацій у новостворених галузях.
4. Ці міста є ринками, на яких купуються, продаються та в різний спосіб обмінюються "продукти" фінансових та сервісних галузей.
У Нью-Йорка, Лондона й Токіо дуже різні історії, однак ми можемо порівняти зміни в їхній природі за останні два-три десятиліття. У сьогоднішній, надзвичайно розпорошеній світовій економіці такі міста забезпечують централізований контроль за проведенням ключових операцій. Як стверджує Сасен, чим більше глобалізується економічне життя, тим більше керівництво ним зосереджується в кількох чільних центрах. Проте глобальні міста — це щось набагато більше, ніж просто місця координування; це умова виробництва. Важливе значення тут має не виробництво матеріальних благ, а надання спеціалізованих послуг, необхідних бізнесовим організаціям для управління офісами та підприємствами, розкиданими по всьому світі, а також для продукування фінансових інновацій і ринків. Послуги й фінансові блага є тими "товарами", що їх продукує глобальне місто.
Ділові райони глобальних міст забезпечують концентровані ділянки, на яких у тісній взаємодії можуть працювати цілі групи "виробників", котрі часто мають особисті контакти. У глобальному місті місцеві фірми змішуються з національними та мультинаціональними організаціями, а також численними зарубіжними компаніями. Так, у Нью-Йорк-Сіті мають свої офіси 350 зарубіжних банків та 2500 інших іноземних фінансових корпорацій; кожен четвертий банківський службовець міста працює на зарубіжний банк. Глобальні міста конкурують одне з одним, проте водночас являють собою взаємозалежну систему, почасти ізольовану від тих країн, де вони розташовані.
Глобальні міста мають свої вади. Службовці фінансових установ та компаній глобального сервісу одержують високу зарплатню, райони їхнього проживання впорядковані. Водночас традиційні виробничі місця втрачаються, а сам процес впорядкування створює значну пропозицію низькооплачуваних робочих місць — у ресторанах, готелях і невеликих крамницях. Поряд із розкішним багатством існує бідність: так би мовити, те ж саме протиріччя, що має вияв і в контрастних пейзажах лондонського Доклендса. УРБАНІЗАЦІЯ В КРАЇНАХ "ТРЕТЬОГО СВІТУ"
СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ
Міські райони, що нині бурхливо розвиваються в країнах "третього світу", істотно відрізняються від міст індустріалізованих країн. Люди в країнах "третього світу" тягнуться до міст через розпад їхньої традиційної системи аграрного виробництва або з огляду на можливість здобути в міській зоні високооплачувану роботу. Іноді вони мігрують до міста на відносно короткий час, мріючи повернутися до своїх сіл, заробивши достатньо грошей. Дехто справді повертається, проте більшість, з тієї чи іншої причини втративши своє становище в попередній громаді, вимушені залишитися. Мігранти поповнюють населення зон скватерів (осіб, які оселяються на незайнятій землі. — Прим, перекл.), що густо обліплюють околиці міст. У міських кварталах країн Заходу новоприбульці найчастіше оселяються ближче до центральних частин міста, однак у країнах "третього світу" все навпаки — мігранти осідають на території, яка дістала назву "санітарного кордону" міста. Багато людей проживає в умовах, майже неймовірних для тих, хто звик до західних стандартів життя, навіть жителів найзанедбаніших кварталів.
Як приклад візьмімо міста Індії та Латинської Америки. Населення Індії й досі зростає швидкими темпами, багато людей не може знайти роботу в рамках традиційної економіки аграрних районів. Темпи міграції до міст, навіть за мірками "третього світу", винятково високі. Столиця країни, Делі, зростає найшвидше, проте і Калькутта, і Бомбей, і Мадрас налічують по кілька мільйонів жителів.
Ці міста надзвичайно перенаселені. У багатьох районах безліч волоцюг тиняються протягом дня, а вночі там же і сплять. Вони бездомні.
Інші животіють в обшарпаних, зроблених із мішковини або картону халупах на околицях міста, де є бодай якийсь вільний клаптик землі. Навіть якщо хтось із іммігрантів і знаходить роботу, темпи міської імміграції надто високі, щоб мати постійне житло. Мешканці халуп в індійських містах практично не мають жодного майна, там часто існують високорозвинуті форми колективізму та самодопомогових організацій.
Мегаполіс сьогодні: Джакарта
Нові міста Азії не мають нічого спільного з європейським ідеалом мальовничих гористих містечок Тоскані? чи то паризьких бульварів. Вони густонаселені, вульґарні, хаотичні й неосяжні. Тут е мереживо торгових вуличок та хмарочосів, аеропортів і ділових районів. Проте всі ці вже знайомі нам прикмети перетворилися на щось відмінне від їхніх західних оригіналів. Місцеві архітектори полюбляють
блискучий білий кахель, дзеркальне скло і хром. Тут бракує місць відпочинку, великомасштабного планування та мальовничих обріїв.
Європа забула, що значить жити в місті, де населення подвоюється і зростає вчетверо протягом життя одного покоління, де тринога геодезиста з кілочками та мотузкою на вільній площі постає на тлі хмарочосів, так нагадуючи моментальну фотографію. Але саме це спостерігається на тихоокеанському узбережжі — бум будівництва, небачений, відколи в XIX столітті Лондон і Париж перетворилися на найбільші міста світу. Тож сьогоднішні турботи європейців про зелені насадження та занепокоєння щодо занепаду центрів міст видаються прозаїчними.
Делі
Щоб продемонструвати, як форми організації громади відрізняються від аналогічних форм на Заході, розгляньмо приклад Делі, столиці Індії. Міська зона Делі охоплює "старе місто" та Нью-Делі — збудований набагато пізніше масив, де зосереджені будівлі уряду. Як і в інших великих індійських містах, у деяких районах у порівняно невеликих кварталах скупчується багато людей, тоді як в інших районах густота населення досить незначна. Старе місто — це заплутаний лабіринт невеликих вуличок, тимчасом як у сусідніх кварталах пролягають широкі проспекти. Більшість населення пересувається радше пішки або на велосипедах, ніж на моторизованому транспорті.
Тут не існує чітко виражених ділових районів, як у містах Заходу; банки й офіси знаходяться переважно за межами центру. У старому місті розташовані численні підприємства малого бізнесу, що займаються здебільшого торгівлею, а багато крамниць має завширшки не більше кількох футів. У таких закладах виробництво й торгівля дуже часто поєднуються. Тут дуже багато вуличних торговців. Квартали Нью-Делі відносно відкриті і спокійні. Ті, хто працює в них, як правило, проживають у порівняно фешенебельних передмістях, на кілька миль ближче до межі міської зони. Уздовж цієї межі, де багато під'їзних шляхів, розкидані тимчасові оселі скватерів, що виникають, як правило, у кожній покинутій чи незабудованій зоні, включаючи громадські парки, а іноді квартали, де колись жили заможні люди. Скватери часом поселяються невеликими громадами, а частіше — багатотисячними скупченнями. Міські органи влади періодично очищають такі райони від халуп скватерів, однак вони знову з'являються в інших місцях. Мехіко-Сіті
СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ
Найбільші латиноамериканські міста також оточені незліченними рядами халуп, заселених новітніми мігрантами та родинами, котрих зігнали з місця роботи по відбудові міста і прокладання автомагістралей. У Мехіко-Сіті більше третини населення проживає у кварталах, де немає протічної води, а в чверті будівель відсутня каналізаційна система. У місті є старий центр, ділові райони, райони розваг та фешенебельні квартали (це все, що бачить більшість туристів).
Водночас майже по всьому периметру міста розташовані занедбані будинки, або трущоби. У місті е великий фонд житла, субсидований державою, проте проживання в цих будинках вимагає такого рівня доходу, який має не більше як 40 відсотків міського населення. Лише близько 10 відсотків городян може придбати чи орендувати помешкання на приватному ринку житла. Для решти мешканців це недоступно. Більшість самі дають собі раду — впорядковують територію і зводять власні будинки. Найчастіше такі поселення є, власне, незаконними, однак міська влада заплющує на це очі.
У Мехіко-Сіті налічується три види районів " народного житла". Пролетарські колонії — це зліплені власноруч жалюгідні халупи на околицях міста, здебільшого самоправно. Більше половини населення Великого Мехіко живе в таких оселях. Більшість цих районів були заселені скватерами не спонтанно, а з мовчазної згоди місцевих органів влади та за допомогою нелегальних забудовників. Останні мають місцеву мережу агентів, яким жителі цих районів змушені регулярно платити. Земельні ділянки, зайняті поселенцями, найчастіше перебувають у державній або комунальній власності, яку, згідно з мексиканською конституцією, заборонено продавати або передавати у приватні руки.
Другий вид помешкань — це vecindadas, або нетрі. Вони знаходяться здебільшого в старих кварталах міста, де численні родини туляться у занедбаних будівлях. Два мільйони чоловік животіє у таких нетрях, в умовах, не менш злиденних, як скватери. Третім видом є ciudades perdidas, або злиденні містечка. Вони подібні до colonias proletarias, однак розташовані не на околицях міста, а в його центрі. Деякі з цих поселень останніми роками були зруйновані органами міської влади, а їхні мешканці перебралися до околиць.
