Епістемологія – (від гр. – знання і слово, вчення) – теорія пізнання.
Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу, можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт". Суб'єкт пізнання — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому. Проте сусп-во не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізн-я. Сусп-во виступає суб'єктом пізнання опосередковано, через пізнав. діяльність окр. людей. Суб'єктом пізн-я єлюдина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики. Кожна люд. реалізує себе в пізн-і як сусп. істота.
Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише втій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів (напр., електрон як об’єктивна реальність існував завжди, але об’єктом пізн-я став лише 100років тому). Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху і т.д. Об'єкт пізнання, таким чином, — це частина об'єктивної і частина суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт не є чимось раз і назавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, розширюючись та поглиблюючись. Тому виділяють види об’єктів:
- чуттєвий світ;
- абстрактний (ідеальний)— це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються суб'єктом у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінниками реальних предметно-чуттєвих об'єктів. Необхід. виділення ідеальних об'єктів зумовлена прогресуючим розвит. науки, все глибшим її проникн. в сутність дійсності.
Співвідношення „суб’єкт-обєкт”:
1.Поняття С. початково (напр., у Аристотеля) позначало носія властивостей, станів та діяльності і в цьому сенсі було тотожним субстанції. (Субстан. - єдина неподільне речовина, з якої складаються всі речі, внутрішня сутність речей, активно самонароджене та само розвиваюче начало). З поч. 17 ст. поняття О. стало співвідноситися з С.
2. В нім клас. філ. проблеми теорет. пізн-я пов’язувалися з дослідженням істор. розвитку форм практ. та теорет. пізн-я. Кант вперше спробував створити теорет. пізн-я незалежне від онтологічних та психологічних припущень про реальність. Реальність залежить від самого пізн-я. Об’єкт існує як такий лише в формах діяльності суб’єкта.
3. Після Канта нім. філ. прагнула подолати розрив між гносеолог. та онтолог. проблематикою.
4. Ідеалізм виводить взаємодію С. та О. та саме існування С. з його власної діяльності. С. розуміється як бог, ідея и т. д., на цій основі пояснюється його активна ролт в процесі пізнання. Для суб’єкт. ідеалізму при цьому характерне розуміння С. як єдності психіч. діяльності індивіда та спроби заперечити існування О., тобто останній розуміється тільки як сукупність станів С. (Гегель: суб’єкт та об’єкт тотожні, бо в основі дійсності лежить саморозвиток абс. духу, який є абс. суб’єктом та як об’єкт має самого себе).
