Еволюція сучасної релігійної філософії: неотомізм, персоналізм, тейярдизм

За умов посилення кризових ситуацій, дегуманізації взаємин між людьми активізується роль релігійної ф-ї, тих ф-х течій, які став. завдання посилити віру, включити релігію в зміст ф-ї.Головне питання релігійної філософії - це питання про ставлення Бога до створеною ним світу та до людини і ставлення людини до Бога. Релігійна філософія дає своє вирішення онтологічних і гносеологічних, космологічних, соціальних та ін. проблем. В основі онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Для гносеології характерне роздвоєння об'єктів на природні та надприродні. Основою пізнання вважається одкровення, зафіксоване в системі догматів. Завдання ж філософії і науки - допомогти людині наблизитись до одкровення для укріплення віри Найавторитетнішою течією с неотомізм (офіційна філософська доктрина Ватікана). Представники: Е. Жільсон, Ж.Марітен (Франщя), Ранер (Німеччина), К.Войтила (нинішній Папа Римський Іоанн-Павло II). Неотомізм базується на вченні Фоми Аквінського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму. Неотомісти розрізняють два джерела пізнання - природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог відкрив людині через слово і що вимовлене Богом є істинним). Філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних філософських дисциплін: метафізики, гносеології, натурфілософії та ін. Ядром є метафізика. Загальна метафізика поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію (філософське вчення про Бога), прикладна метафізика - це філософське вчення про світ та людину. Бог, за основним положенням метафізики неотомізму, є тотожністю сутності та існування

Своєрідним синтезом екзистенціальної та релігійної філософії с персоналізм, основна характерна риса якого - атеїстична тенденція, що визнає особистість та її духовні цінності вищим смислом земної цивілізації. Представники: П Боун, М Калкінс(США), Лакруа (Франція) Предметом філософського дослідження в персоналізмі є творча суб'єктивність людини Дві тенденції в персоналізмі: американська і французька. Американська:" Персона" - це особливий "світ у собі", замкнутий для інших створених особистостей і відкритий лише для всевідаючого творця. "Персона" за своєю природою ніколи не буває об'єктом, тому що повне занурення й в світ речей означало б для неї втрату духовної унікальності. Особливості американського персоналізму: 1)в центрі філософських інтересів лежить релігійно-етична проблематика, 2)основна увага приділяється питанням свободи та морального виховання. Моральне самовдосконалення громадянина веде до суспільства гармонії особистотостей - це основна ідея американського П Французькі персоналісти виділяють три основні риси особистості: І)екстеріоризація - це самовтілення людини в зовнішньому світі; 2)інтеріоризація - духовний світ індивіда, 3) трансценденція - це осягнення вищих божественних цінностей - істини, краси

Поняттям, протилежним за своїм змістом поняттю Бог, виступає видима натура або тварь. Видима натура - це «лжа», вона обманює нас, приховуючи справжню основу всього існуючого - невидиму натуру або істину. Вченню про двонатурність він надав діалектичний х-р вирізнивши протилежності, з яких складається світ, його суперечності й постійний рух. З одного боку Бог тотожний природі, є буттям усього, а з іншого – світ далекий від Бога, який є джерело, сонце світу.

С.розробив ще теорію 3х світів. Разом з теорією 2х натур вони мали дати відповідь на питання: „Світ, що ти є?”. Всю дійсність поділяв на 3 взповязані світи –макрокосм, мікрокосм і символічний (Біблію). Кожен з них складається з 2х натур – видимої і невидимої.

Першим і головним світом у Сковороди є увесь Всесвіт - макрокосм. Макрокосм містить у собі все породжене в цьому великому світі, складеному з рівнобіжних незліченних світів. У цьому світі немає ні початку, ні кінця - він вічний і безмежний.

Людина, мікрокосм для Сковороди - це центр, в якому сходяться і набувають свого значення усі символи макрокосму і Біблії. Вчення про малий світ, або людину, с стрижнем усієї філософської системи Г.С.Сковороди. Усе, що відбувається у світі - макрокосмі, знаходить своє завершення в людині - мікрокосмі. З позицій навчання Сковороди можливості пізнання світу людиною нічим не обмежені. Третім - з існуючих "трьох світів" - є символічний світ. Він ототожнюється Сковородою з Біблією Світ символів, відповідно до його вчення, виступає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Прагнення людини до пізнання ототожнюється з прагненням людини до бога без посередників, тому що богом є сама природа, а людина - її творіння, - пізнаючи бога - пізнає самого себе. У цьому змісті Сковорода заперечує агностицизм - вчення про непізнаваність світу.

Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості прані. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Таким чином, філософ наполягає на тому, їло життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама.

Теорія пізнання В. Соловйова повністю підпорядкована його ідеалістичній та релігійно-містичній філософській системі, де вирішальна роль відводилась інтуіції та містиці. Творець теософської системи, Соловйов воював з матеріалістами перш за все через питання про джерело та характер нашого знання, принижуючи значення чуттєвого сприйняття та досвідних даних в пізнанні дійсності. Досвідні та раціональні знання він об’являв нижчими, примітивними формами пізнання. Так як істина, міркував Соловйов, знаходиться в «абсолюті» - бог, то вона може бути пізнана тільки через релігійне сприйняття, через віру, через містичну інтуіцію. Соловйов - автор теорії «вселенської теократії». В останню чверть XIX ст.. коли особливо стала загострюватись класова боротьба в Росії, коли в країні нарастав революційний рух, Соловйов пропогував, що в відношеннях між собою люди повинні забути всю ворожнечу і керуватися християнським вченням про любов до ближнього. Цей же принцип повинен бути покладен в основу відносин між окремими народами (державами), і краще це може здійснити християнська релігія. Щоб перетворити в життя християнський принцип «любові до ближнього» і викреслити із суспільства класові та національні протиріччя православній, католицькій і протестантській церквам необхідно злитись в одне ціле під егідою римського папи і російського самодержавия, створивши вселенську теократію. Хоч філософська концепція Соловйова і носила релігійно-ідеалістичний та містичний характер, офіційна церква відносилась до мислителя та його вчення настороженно, а порою навіть вороже. Це пояснювалось тим, що в ряді своїх праць («Росія та Вселенська церква», «Великий спір і християнська політика», «Історія та майбутність теократії» та ін..) Соловйов брав під сумнів окремі положення офіційного богослів’я, нерідко критикував догматизм теологів, відкидаючи протиставлення ними небесного земному, божественного людському:

Н. Бердяєв протиставляв особистість суспільству, восхваляв одиноку, замкнуту особистість, яка зайнялась самопізнанням, стверджував, що особистість передує буттю, що їй повинно належати центральне місце в новій релігійній свідомості. При цьому Бердяєв видавав себе за захисника «оновленого» або «універсального християнства», яке базується на «творчому одкровенні» особистості. Джерелом філософії він об’являв «інтуіцію буття», стверджуючи, що «релігійне одкровення для філософа є інтуицією філософа». Розвиваючи екзістенціалістичні ідеї, Бердяєв доводив, що «остаточне подолання самотності здійснюється лише в містичному досвіді, де все в мені і я у всьому». Бердяєв стверджував, що існують два світи - «вищий» (або Бог) и «нижчий» (фізичний світ), що не тільки людина нуждається в Богові, але і Бог в людині, що вище призначення людини заключається в «одкровенні творчості» і в звертанні до вічного Бога. Оточуючу нас реальність він об’явив «символічною», «вторинною», «відображеною» від божественного буття, продуктом «гріхопадіння». Існуючий світ Бердяєв розглядав як «зло», від якого потрібно позбутися. „Свобода від світу - пафос моєї книги”, заявляв Бердяєв в праці «Смисл творчості». Звідси слідував релігійно-містичний висновок про те, що «смисл історії в искуплении гріха», в подоланні «ірраціональної свободи» через «творчість особистості», через страждання, жертви. Якщо під «раціональною свободою» Бердяєв розумів виконання людиною морального обов’язку, то під «ірраціональною свободою» він розумів свободу «нестворену», яка, згідно його вченню, споконвічно закладена в бутті, передує Богу та Буттю, несе в собі як добро, так и зло. Відповідальність за зло як прояву «ірраціональної свободи» повністю несе особистість, не Бог. При цьому сама особистість тлумачилась як спірітуалістичне, а не соціально-історичне явище. Особистість, по Бердяєву, має більшу цінність, ніж суспільство чи держава, вона повинна захищати свою духовну свободу і від суспільства, і від держави. Всесвітній суспільно-історичний процес, згідно Бердяєва, це дія трьох сил - Бога, долі та людської свободи. Тут не може бути яких-небудь законів і розумного смислу. С цих позицій суб’єктивізму і ірраціоналізму Бердяєв нападав на марксистськє вчення про класову "боротьбу та революційне перетворення світу, на науковий соціалізм, діалектичний та історичний матеріалізм. Все це логічно привело Бердяєва до боротьби проти комунізму.

Неотомістським уявленням про людину і світ протистоїть вчення П’єра Тейяр де Шардена.(1881-1955). –основоположник тейярдизму. Він претендував на створення наукової феноменології, яка б синтезувала дані науки та релігійного досвіду для розкриття смислу всесвіту, породженням якого є людина. Він писав, що релігія і наука – дві нерозривно пов’язані сторони чи фази одного й того самого повного акту пізнання, який міг би охопити минуле і майбутнє еволюції.

Сучасна наука, вважав ТШ, істотно скорегувала середньовічну конструкцію світобудови, довела, що світ перебуває в постійному русі та розвитку. Тому необхідно докорінно переосмислити християнське світорозуміння. Центральний методологічний принцип сучасного мислення у ТШ-еволюціонізм. Принцип еволюції притаманний усім явищам природи. Основні кретичні точки розвитку світу – етапи: ”переджиття”(неорганічна природа), „життя”(органічна матерія), „мислення”, „ноосфера” і „наджиття”.

Особлива увага – мислення. На етапі мислення з’являється людина, яка концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу. До появи людини з її мислення все у світі було роз’єднаним. Людина своєю діяльністю здійснює вищий синтез всього існуючого, створює нову сферу – сферу духу.

Для вчення Т Де Шардена характерним є панпсихізм, т.о. визнання присутності духовного начала. Духовний пласт буття розглядається як особлива енергія – радіальна. Радіальна енергія призводить до ускладнення матеріальних явищ, а сама являється природною формою божественної благодаті. Процес еволюції заключається в кінцевій меті –досягнення "наджиття", а в ній точки "Омеги". "Точка Омега" - центр Всесвіту і символізує собою Христа, співпричепного до Всесвіту і одночасно трансцендентного до нього. Христос завдяки механізму втілення володіє універсальними космічними атрибутами. Саме тому він є особистісним центром всього універсуму, від якого починаються і до якого сходяться всі шляхи еволюції. Космогенез у Шардена ототожнюється з "христогенезом"