Основні проблеми сучасної гносеології. Основні види і принципи пізнання

Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філ., що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності. Головне питання – про відношення суб’єкту та об’єкту (знання про світ до власне світу), чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Сучасна т.п. базується на теорії відображення. В філ. існує 3 основ-х точки зору на мож-сть пізнання:

1. оптимізм (принципова можливість пізнання світу);

2. агностицизм (заперечення можливості достовірного пізнання сутності дійсності);

3. скептицизм (не заперечують мож-сть пізн-я, але вираж-ть сумнів щодо нього).

Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, шо пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю. Проте слід зазначити, шо агностицизм виявив важливу проблему гносеології — що я можу знати? Це питання стало провідним у праці Канта "Крит. чис. розуму" і досі залиш-ся акт. Агност. все знання зводить або до звички, пристос-я, специфічної організації психічної діяльності (Юм), або до конструктивної діяльності розсудку (Кант), утилітарної користі (прагматизм), до прояву специфічної енергії органів чуття (Мюллер), до правдоподібності, а не об'єктивної істинності його змісту (Поппер). Сп. ідея — знан. не дає відобр-я сутності дійс-ті, а в кращому разі - обслуг-є утиліт. потреби та запити люд.

Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеол-х проблем мат. і ідеалізм докорінно відрізн-ся. Ця різниця – у розумінні природи пізнання, так і в самому обгрунтув-і можливості досягн. об'єктивно істинного знання, а найкраще — у питанні про джерела пізнання.

· Для ідеалізму, який заперечує існув-я світу не залеж. від свідомості, пізн-я уяв-ся як самодіяльність цієї свідомості. Свій зміст знання отримує не з об'єкт. дійсності, а з діяльн. самої свідом-ті; саме вона і є джерелом пізн-я.

· Матеріаліст. гносеологія: джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і суспільної) об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності — це процес творчого відображення ЇЇ в свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання — це суб'єктивний образ об'єктивного світу. Проте є принципова різниця в розумінні процесу пізнання як відображення дійсності домарксист. матер-м та сучас -ю матер. теорією пізнання.

Значний крок в розвитку теорії пізн-я було зроблено європ. філ. 17-18ст., головними стали проблеми зв’язку „Я” із зовнішнім світом. Центральна – проблематика теорет. пізн-я. Завд-я – пошук достовірного знання, яке дозволило б стати граничною основою решти сукупності знань та наданню їм оцінки за ступенем цінності.

В нім клас. філ. проблеми теорет. пізн-я пов’язувалися з дослідженням істор. розвитку форм практ. та теорет. пізн-я. Кант вперше спробував створити теорет. пізн-я незалежне від онтологічних та психологічних припущень про реальність. Реальність залежить від самого пізн-я. Об’єкт існує як такий лише в формах діяльності суб’єкта.

Після Канта нім. філ. прагнула подолати розрив між гносеолог. та онтолог. прооблематикою (Гегель: суб’єкт та об’єкт тотожні, бо в основі дійсності лежить саморозвиток абс. духу, який є абс. суб’єктом та як об’єкт має самого себе). Маркс став на позиції матеріалізму: об’єкт (матер. світ) перебуває поза та незалежно від свідомості. Діалект. мат-зм знімає протиріччя теорет. пізнання та онтології та пов’язує теор. пізн-я з проблемами соц. буття. Пізнання відбувається від чуттєвого → до абстракт. мислення → до практики, причому воно відбув-ся в формі соц.-істор. процесу розвитку знань (в голові індивіда): с-ма знань змін-ся в процесі розвитку пізн-я. Моделі пізн-я: 1) пасивна (об’єкт (природа)формується суб’єктом – Фейєрбах. Пізнання – практика відносин об’єкт-суб’єкт.); 2) активна (суб’єкт пізн-я (сусп-во або люд. в с-ві). Пізн-я – створ-я нового світу – Маркс ).

Фрагмент буття, що виявився в фокусі пізн-я є об’єктом. Його не слід отож-ти з дійсністю (напр., електрон як об’єктивна реальність існував завжди, але об’єктом пізн-я став лише 100років тому). Предмет п. – конкретні аспекти, на які спрямована дія думки. Основні аспекти пізання:

1. Інформаційний (пізання – процес здобування занадь, створ-я образів, моделей, теорій реальності).

2. Вольвий (прагнення оволодіти реальністю).

3. Смисловий (бажання досягти найважливішого стану – досконалості).

Стр-рі процесу пізн-я (за рівнями) відповідає певна форма пізання:

Донаукове → уявлення - це емпіричний (чуттєвий) світ, де для пізання достатньо уявлення. 44. Наука як феномен культури і об'єкт філософського дослідження. Специфіка і основні функції науки.

В загальному вигляді наука - це діяльність люд. з вироблення, систематиз-ї та перевірки знань. Наука зародилася в давнину. Передумови з’явилися на Др Сх.: Єгипет, Вавілон, Індія, Китай. Тут накопичув-ся та узаг-ся емпіричні знання про природу та суп-во, виникли зачатки астроном., матем., етики, логіки. Ці досягнення сприяли побудові теорем. системи в Др. Греції., де зявились мислителі, які нею спец. займалися, відмежувавшись від міфологічних та реліг. традицій.Хар-ку науки вперше було дано Аристотелем. Він створює науку як особл. форму знання – зн-я заради самого знання, в досяг-і його є вища мета людської діяльності. Становл-я н. вимагало поширення раціоналізації для опори на факти. В Новий час (16-17 ст.) відбувся поворот до мислення і наука відмежувалася від буденного знання.В істор. генезісі науки можна виділити три осн. періоди: 1) особистісно-світоглядна орієнтація науки: від її виникнення до Галілея і Ньютона. Основною метою наукової діяльності в соціальному плані було формування загального уявлення про світ і місце в ньому людини. 2) технологічна, матеріально виробнича орієнтація науки: починаючи з 17 ст. до сучасності. 3) орієнтація на розвиток інтелектуально творчого потенціалу особистості (сучасний етап).

Нині н. перетвор-ся в продуктивну силу, практична реаліз-я рез-в якої відбувається через її особистісне втілення. Для сучасної науки характерним є посилення взаємозв’язків між великою кількістю різноманітних галузей, інтегративних тенденцій у розвитку кожної з них. Важливим стимулом розвитку наук і їх інтеграції є практична суспільно-виробнича діяльність людини. Інтегративні тенденції породжуюються і потребами соціально-економічного характеру. Інтеграція передбачає установлення і посилення зв’язків між науками Філософія, з одного боку, узагальнює інтегративні тенденції в окремих науках, а з другого, виконуючи методологічні функції пізнання, здійснює як синтез знання в окремих наукових дисциплінах, так і "зовнішній" синтез між дисциплінами та їх основними підрозділами. Філософія, що є ядром таких інтегративно-загальнонаукових форм пізнання, як методологія, світогляд, наукова картина світу безпосередньо через них справляє великий вплив на зближення наук про природу і суспільство, на розвиток техніки. Розвиток будь-якої галузі наук має 4 фази: 1) латентна (починається з виникнення "зародкових" робіт); 2) розвитку ідей; 3) експлуатації ідей; 4) насичення: галузь вичерпує себе, і основні ідеї переходять у підручники. Наукова революція як закономірність розвитку науки має дві функції: 1) критична, руйнівна стосовно системи старих понять теорій, принципів і законів даної науки; 2) конструктивна, творча.

Можна виділити три основні складові блоки основ науки:

· ідеали та норми дослідження вираж. ціннісні та цільові установки н., відповідаючи на питання: для чого потрібні певні пізнавальні дії; який тип продукту виступить результатом їх здійснення; яким способом можна його отримати;

· наукову картину світу, яка складається в результаті синтезу знань різних галузей н. і містить загальні уявлення про світ, вироблені на відповідних стадіях історичного розвитку науки;

філософські основи – це філос. ідеї та принципи, які обґрунтовують як ідеали та норми н., так і змістовні уявлення наукової картини світу, а також забезпечують включення наук. знання в культутру.

В філ. існує проблема ідеалу науковості, серед ідеалів та норм н. виділяють:

а) власне пізнав. установки, які регулюють проце відтвор-я об’єкта в різин формах наук. знання;

б) соц. нормативи, які фіксують роль н. та її цінність для суп. життя на пев. етапі істроич. роз-ку, управляють процесом комунікації досдіників, віднош-ми наук. спільнот між собою та суп-вом.

Ці два аспекти ідеалів і норм науки відповідають 2-м аспектам її функц-я: як пізнав-ї діяльн-ті та як соц. інституту. В змісті б.-якого виду ідеалів та норм можна виділити 3 пов’язаних рівні: 1) представлений ознаками, які відрізняють науку від інших форм пізн-я; 2) зміст ідеалів та норм досчлідж-я, представлений історично-змінними установками, які х-ризують стиль мислення, що домінує ув науці на певному істор. етапі її розвитку; 3) конкретиз-я установок 2-го рівня стосовно специфіки предмет-ї області конкретної науки (матем., фізика, біологія, соціол.).

Вирішальне значення для правильного визначення шляхів подальшого розвитку науки мають філософський, особливо логіко-гносеологічний і соціологічний аспекти дослідження. З позицій логіко-гносеологічного підходу, наука розглядається як система знань. Наукове знання являє собою ідеальне утворення, специфічне духовне явище, необхідний компонент науки, без якого вона не існує як цілісність. Наука стає лише тоді справжньою наукою, коли здіснюється процес створення нового знання. Продуктом науки є нові знання. Соціологічний аналіз науки призводить до розуміння її як форми наукової діяльності, галузі духовного виробництва, певного соціального інституту. Наука - не лише сума знань, це система знань, що постійно розвиваються і одночасно є специфічним видом духовного виробництва. Наука як соціальний інститут являє собою організацію людей, що займаються науковою діяльністю і матеріальних засобів її здійснення у вигляді системи організацій і установ для виконання функцій свідомого і цілеспрямованного керування науковою діяльністю. Специфічні риси науки:

1. орієнтація на вивчення об’єктів, які можуть бути включені в діяльність (актуально або потенційно як можливі об’єкти майбутнього освоєння) – ідеалізовані об’єкти, що не зводяться до буденних.

2. дослідж-я об’єктів як таких, що підкоряються об’єктивним законам функціонування та розвитку;

3. Оперування певними засобами впливу на матер. світ: націленість на вивчення об’єктів, які потвор-ся в нинішній прак-ці, тобто таких, що можуть стати предметом масового практ. освоєння в майбутньому. Це розмежовує наукове та стихійно-емпірич. пізн-я та дозволяє вивести ряд конкретних визначень, що характеризують природу наук. дослідження. З розвитком н. пертвор-ся на цінність цивілізації, тому спосіб мисленні активно впливає на буденну свідомість. Н. має справу з особливим набором об’єктів реальності, як не можна звести до об’єктів буденного світу. Виробл-я спец. мови, придатної для їх опису, є необхід. умовою наук. дослідж-я. Вона проявляє зворот. зв’язок з буденною мовою, напр., „холодильник”, „електрика” раніше були специфіч. науковми термінам, а сьогодні – буденні.

4. Системність та обґрунтованість наукового знання (поряд із штуч. (спеціаліз-ю) мовою потребує спец. знарядь).

5. Методи пізнав-ї д-сті. Об’єкти буденної свідомості формуються в повсякденній практиці. Прийоми виділення та фіксації об’єкту в якості предмету пізнання не усвідомлюються суб’єктом ік специфічний метод пізн-я. В науці – саме виявлення об’єкту є трудомістким завданням. Заняття н. вимагає особливої підготовки суб’єкту, в ході якої засвоюються історично складені засоби наук. дослідж-я, оволодіння прийомами та методами оперування ними.

6. Наука формує специф. способи обґрунтування істинності знання – експерим. контроль за отриманим знанням, вивед-я одних знань з інших, істинність яких вже доведена.

7. Орієнтація на майбутнє.

8. Предметність та об’єктивність нукового знання.

9. Певна система цілісної орієнтації та умовних припущень, специфіч. для н. Вища її цінність – об’єктивна істина. Обґрунтування наук. знання забезпечує цілісність предметної області. Вона визначає стратегію наук. пошуку і значною мірою забезпечує включ-я його рез-в в культуру відповідної історичної епохи.

Критерії науковості 1. Відтворюванність; 2. Перевірка; 3. Проблемність; 4. Мобільність; 5. Критичність; 6. Практичність; 7. Імперсональність; 8. Системність.

Функції науки (І):1) практична - призначення науки не лише пояснювати світ, а й перетворювати його, ставати безпосередньо продуктивною силою суспільства; 2) гносеологічна - це означає, що чим вищий рівень розвитку науки, тим ширше можливості для подальшого пізнання дійсності. Пізнавальна й практична функції зумовлюютьодна одну і виступають в діалектичній єдності; 3) прогностичн а як основа управ-я суп. процесами, наукові знання допом. передбач. спрямованість розв. дійс-ті; 4) культурно-світоглядна функція - наука сприяє формуванню наукового світогляду.(ІІ): 1) світоглядна - пізнання сівту; 2) управлінська – управ-я власною д-стю для отримання певних результатів на основі занань про розвиток світу; 3) культуролог. – н. форм. не тільки ставл-я люд. до прир., але й до ін. люд. (с-во) на о-ві нов. знань про саму люд.

45. Проблема істини у філософії. Співвідношення абсолютної та відносної істини в процесі пізнання. Конкретність істини.

Процес пізнання можливий лише при наявності взаємодії суб'єкта і об'єкта, в якій суб'єкт є носієм діяльності, а об'єкт — предметом, на який вона спрямована. Результатом процесу пізнання є пізнавальний образ (суб'єктивний образ) дійсності, який є діалектичною єдністю суб'єктивного та об'єктивного. Пізнавальний образ завжди належить суб'єкту. Структура знань: 1) об’єктивна реальність -визначається специфікою біолог. та соц. організ-єю люд. (нервова система, органи відчуттів, мозок, спосіб опрацювання інформації, істроична епоха тощо); 2) необ’єктивна реальність визнач-ся специфікою самих явищ та процесів, що відображаються свідомістю. Є проблема: чи може люд. виділити в знанні зміст, не залежний від неї (інд. та сусп.), і як встановити міру відповідності цього змісту об’єкт. реальності. Класичне визначення істинидав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали такі різні за своїми філософськими поглядами мислителі, як Т.Аквінський і П.Гольбах, Г.Гегель і Л.Фейєрбах, а також К.Маркс та його послідовники. Хоча різняться погляди в питанні про хар-р відображу. реальності та про механізм відповідності. Концепції істини:

1. Іделістична (Платон, Августин) – істина – вічний та абсолютний доказ ідеальних об’єктів.

2. Теорія когеренції (Кант) – істина – це згода мислення з самим собою, його апріорними формами.

3. Діалектична (Гегель) – істина – діалект. процес розв. знання, в якому досяг-ся відповід-ть поняття предмету думки.

4. Неопозитивізм – істина – узгодженість пропозицій науки з чуттєвим досвідом.

5. Конвенціонаїзм (Пуанкаре) – істина та її зміст тносять відносний характер.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає:

· дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище;

· пізнання та його результат — істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина — це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.

Сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: "об'єктивна істина", "абсолютна істина", "відносна істина", "конкретність істини", "заблудження". Об'єктивна істина (термін введено Леніним)визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ні від суб'єкта, ні від людини, ні від людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується на незалежності від суб'єкта саме змісту істини.

Положення про об'єктивність істини не означає, що вона є елементом об'єктив. світу. Будучи рез-том суб'єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб'єкта. В якості базових визнаються положення:

1. об’єктивний світ, що відображається в знанні, постійно змінюється та розвивається;

2. практика, що є основою пізн-я, і задіяні в ній допоміжні засоби також змінна та розвивається;

3. знання, що з’являються на основі практики та перевір-ся нею, змін. та розвив., тому об’єкт. істина змін. та розвив.

Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. В цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною. Відносна істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Історичний процес розвитку пізнання саме в тому і полягає, що неповне, однобічне знання замінюється більш точним, всебічнішим. Проте відносність наших знань, їх незавершеність не означає, що в них відсутній об'єктивний зміст. У тій мірі, у якій картина світу визначається не волею і бажанням суб'єкта, а реальним становищем речей, вона є об'єктивною істиною. Абсолютна істина — це такий зміст знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання - практики. Абсолютність істини пов'язана з її об'єктивністю. Оскільки істина об'єктивна за змістом, вона одночасно є і абсолютною, але тільки в певних межах. Приклад: механіка Ньютона дає вичерпне знання про речі матер. світу за умови припущення про існування абс. простору-часу. Вона підтверджується на практиці тільки в області більш заг. теорії відносності Ейнштейна. Саме тому об'єктивна істина неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна. Межі визнач-ся рівнем істор. розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб'єкта. Окремо абс. і віднос. істини немає і бути не може. Агностицизм – абс. істина недосяжна, всі зання – відносні. Оптимізм – існує як своєрідна мета, до якої прагне люд. пізнання.

Абс-сть істини розгляд-ся відносно конкретних умов, перехід яких перетворює істину в її протилежність — оману. Істина і омана подібно до всіх логічних категорій, які вважаються полярними протилежностями, мають абсолютне значення тільки в рамках надзвичайно обмеженої сфери. Як тільки ми станемо застосовувати протилежність істини і омани поза межами зазнач. сфери, ця протилеж. стає відносною і, отже, непридатною для точного наукового способу висловлювання.

Одним із основних принципів гносеології є принцип конкретності істини, який передбачає максимально повне і точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об'єктивною істинністю. Проблему конкретності-абстрактності описував Гегель («Хто мислить абстрактно?»). Напр., вбивця – це вбивця (абстрактність, оскільки не виявляється люд. сутність). Незнання цих меж або ігнорування їх перетворює наші знання з істини в оману. Омана — це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно. Це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб'єкта. Вона має певні закономірні підстави для свого існування, и необхідним моментом і результатом пізнання та практики, історично зумовлена.

У реальному процесі пізнання омана, як і істина, є його закономірним результатом. Пізнання здійснюється через єдність та боротьбу полярних ротилежностей — істини та омани. Постійне їхнє співіснування та взаємодія мають джерелом практику, оскільки саме вона є основою пізнання в цілому, а, значить і його результатів.

Це положення на перший погляд суперечить іншому фундаментальному положенню сучасної матеріалістичної гносеології про практику як критерій істини. Здавалося б, істина і тільки вона має бути продуктом вивіреного практикою процесу пізнання. Омана ж, навіть коли вона з'являється в разі нерозвинутості самого пізнання, має відразу ж виявлятися практикою і виключатися з подальшого функціонування в системі знання. Проте в дійсності все відбувається по-іншому: підтвердження певного знання практикою передбачає, що діяльність здійснювана згідно з даними знаннями, дала очікуваний результат або що дане знання без суперечностей пояснює всі наявні факти даної теорії. Проте складність в тому, що омана в цьому плані може бути не менш доказовою, ніж істина. Істина, справді, несуперечливо пояснює наукові факти, реалізуючись у дії, дає корисний ефект. Але це не означає, що несправедливим буде і протилежне твердження: з корисного ефекту неодмінно витікає істинність того чи іншого положення. Омана досить часто може давати і дає корисний ефект, особливо, коли це не стосується суспільнозначущих цілей і потреб у їх загальноісторичному значенні.

Тобто роль практики суперечлива: вона — джерело не лише істини, а й омани. Практика є діяльністю, що перетворює світ у відповідності з потребами і цілями людини — це головна її функція. Практика не може бути абсолютним критерієм істини, оскільки вона завжди є практикою певного історичного етапу розвитку. Але практика, яка сама є іторичним процесом, завжди функціонує як діалектична єдність абс. та віднос. Тому практика є одночасно і абсолютним, і відносним критерієм істини, значення її в пізнанні визначається тим, що це основний і всезагальний критерій істини, єдиний спосіб виявлення об'єктивного змісту наших знань про дійсність.

 

2. Вивчаються одиничні предмети, їх сторони, явища. За допомогою почуттів фіксуються ознаки предметів у вигляді образів. 5 органів почуттів не обмежують люд. (люд. з 1-м органом, що живе в сусп-ві, може бути набагато вищою від Мауглі).

3. наукове → поняття.

4. філос. → категорія.

Ці рівні виникають як різні предмети дослідж-я. Існує універсальна закономірність буття, субстанції, сутності..., пізн-я яких можливе тільки через найзагальніші поняття – філ. категорії. Істроія свідчить про розвиток пізн-я: від чуттєвого → абстракт. мисл-я → перевірка практикою. Види пізн-я (1): 1) буденнне (пізнання явищ); 2) наукове (пізнання сутності явищ); 3) художнє (пізн-я світу в худож. образах); 4) філософське (найбільш загальні закони).

Наступна проблема – якості зань (істини) – ідеалу пізнання. Вона постає скоріше віднос., ніж абсолют. В негативному плані якість знання оцін-ся через оману – зміст люд. знання, в якому дійс-сть відтвор-ся неадекватно.

Тривалий час матеріалістична філософія процес пізнання розглядала ізольовано від суспільно-історичної практики людства, виключно як пасивний споглядальний процес, у якому суб'єктом був окремий абстрактний індивід з вічними і незмінними пізнавальними здібностями, заданими йому природою, а об'єктом — така ж вічна і незмінна в своїх закономір-х природа. Подальший розвиток матеріалістичної теорії пізнання полягає у:

· поширенні діалектики на пояснення пізнавальних процесів;

· введенні принципу практики як основного і вирішального для з'ясування сутності гносеологічних проблем та їхнього вирішення. Введення в теорію пізнання принципів діалектики і практики дало змогу застосувати до пізнання принцип історизму, зрозуміти пізнання як суспільно-історичний процес відображення дійсності в логічних формах, що виникають на основі практики; науково обгрунтувати здатність людини в своїх знаннях давати істинну картину дійсності, розкрити основні закономірності процесу пізнання, сформулювати основні принципи теорії пізнання:

1. Об'єктивності, тобто визн-я об'єктив. існув-я дійсн. як об'єкта пізн-я, її не залеж. від свідомості та волі суб'єкта.

2. Пізнаванності: людські знання в принципі здатні давати адекватне відображу-я дійсн., її об'єктив. істинну картину; пізнанню люд. в принципі немає меж, хоч на кож. історич. етапі пізн-я обмеж. рівнем розвитку практ. діяльн. людства.

3. Активного твор. відображення: процес пізнавання — це цілеспрям. творче відображ. дійсності в свідомості людини. Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності і можливості, відображаючи не тільки дійсно існуючі предмети та явища, а й усі їхні можливі модифікації.

4. Діалектики: визнання необхід-ті застосування до процесу пізн-я основних принципів, законів, категорій діалектики.

5. Практики: визнання суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини, спрямованої на перетворення природи, суспільства та самої себе, основою, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини.

6. Принцип історизму: вимагає розглядати усі предмети та явища в їхньому історик. виникненні і становленні, а також через призму історик. перспектив їхнього розвитку, через генет. зв'язок з іншими явищами та предметами дійсності.

7. Конкретності істини: абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.

 

 

Предмет науки – оточуючий світ. Рівні пізн-я в науці: теорет. та емпірич. рівні дослідження та організ-ї знань:

· емпіричний (елементами є факти, що отримаються за допомогою спостережень та експериментів і констатують якісні та кількісні хар-ки об’єктів і явищ. Стійка повторюваність та зв’язки між емпірич. хар-ками виражаються за допомогою емпіричних законів, які часто мають імовірнісний характер. Представ.: емпіризм Гоббс, Локк.

· теоретичний передбачає відкриття законів, що дають можливість ідеалізованого опису та пояснення емпір. ситуацій, тобто пізнання сутності явищ. Формув-я теорет. рівня н. призводить до якісної зміни емпір. рівня. Організація теорет. рівня знань передбачає: 1) окремі теорет. моделі та закони; 2) розвинута теорія. Базується деяка узагальнена модель, що охоплює всі часткові випадки. Представники: раціоналісти: Декарт, Спіноза, Кант, Гегель. Методологія – вчення про методи наукового пізнання та перетворення дійсності, система способів та принципів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності, а також вчення про цю систему. Метод науки – система регулятивних принципів, перетворюючої, практичної або пізнавальної, теоретичної наукової діяльності. Загальним методом суч. наук. зн-я є діалект. особливі: спостереження, індукція, дедукція, аналогія, формаліз-я, математиз-я. Процес н. немислимий без широкого соц.-гуманітар. подходу, єдності наук. і гуманіст. ідеалів.Методи емпір. пізн-я.:1) состереж-я та опис; 2) вимірюв-я; 3) порівн-я; 4) експеримент.

Методи теор. пізн-я: 1) формаліз-я (побудова абстрак.-матем. моделей, що розкривають сут-ть процесів); 2) аксіомат. метод (спочатку задається набір вихід. положень, які не вимагають довед-я); 3) гіпотетико-дедукт. розгорт-я теорії (створ-ся гіпот. констр-я, що дедукт. розгорт-ся, утворюючи систему, яка згодом дослідно перевір-ся з метою конретиз-ї та уточн-я); 4) від абстракт. до конкрет. (вияв-ся головне віднош-я → поступове відстеж-я видозмін в різних умовах → відкриття нових зв’язків → сутність об’єкта вивч-я → теорія).

Форми розвитку наук. знань: проблема →гіпотеза → теорія. На відміну від знань, рез-т яких в принципі буває відомий наперед, наука дає приріст нового знання. Тому н. виступає як сила, що пост. революціонує інші види д-сті.

Критерії: Пізнання – вища форма відображения об’єктивної дійсності. Практика – чуттєво-предметна діяльність люд., їх вплив на конкрет. об’єкт з метою його пертвор-я потреб, що історич. склалися. Досвід – міра навиків та вмінь.

Наука як феномен культури: Н. увійшла в культуру як невід’ємна її частина. Крім тго, вона сприяє формуванню нової етики та естетики. В світі визнана цінність саме доказового міркування. Заняття н. формує ціннісне ставлення до світу. Застосування досягнень н. не є нейтральним ні в політич., ні в соц., еколог., моральному плані (наприкл., поряд з кожним наук. відкриттям розгорт-ся суп. дискусії: прийняти чи заборонити). Відповідальність несуть, насамперед, творці науки, хоча і вони вповні не можуть передбачити всіх наслідків.

Норми науки (за Р.Мертоном) базуються на системі основоположних цінностей – етика н.:

1. універсалізм – переконання в тому, що об’єкт вивч-я н. повюди протікає однаково та істинність наук. Стверджень має оцінюватися незалежно від віку, статті, авторитету тих, хто їх формулює. 2. загальність – наук. знання повинне вільно перетворюватися на загальне досягнення суп-ва. Той, хто його отримав вперше, невправі монопольно володіти ним. 3. бескорисність - первинним стимулом діяльності вченого є пошук істини, вільної від міркувань особистої вигоди (слави). Визнання та винагорода – можливий наслідок наук. досягнень, а не мета, в імя якої провод-ся дослідж-я. 4. організов. скептицизм – кожен вчений несе відповідальність за оцінку доброякісності того, що зроблено. Т.ч., в наук. діяльності однаково необхідні повага до роботи попередників та критичне ставл-я до їх рез-в.

Прогрес – не самоціль люд-ва, а засіб розвитку люд., покращення її матер. умов при бузумовній наявності духов. цінностей (понять свобода, справедливість, щастя). Проблеми майбутнього не можуть вирішуватися поза аналізом сучасних тенденцій розвитку н. та її перспектив. Незважаючи на існування антисцієнтиського руху, в цілому наука є одним з найвищих досягнень культури та цивіліз-ї.

Філософія науки.ПОППЕР (1902-1994) англ. заснов. шк. критического рационализма. Зробив спробу побудови логічної теорії правдоподібності, згідно якої макс. правдоподіб. буде теорія, що дає повне та вичерпне знання про світ: розвиток знання не є переходом від одного істинного до іншого, а як перехід від одних проблем до інших (більш глибоких). Механізм цього розв. – метод спроб та помилок – припущень та заперечень. Свій крит. рац-зм доповнив "теорією трьох сівтів": 1 – фіз. об'єкти і стани, 2 - стан свідомості, вихідні філ. абстракції, що виникли в часи станов-я філ, 3 - об'єктивного змісту мислення з елем-ми: теорії, поет. роздуми, твори мист-ва.КУН висунув концеп. наук. револ. як зміни парадигм - способів постановки проблем і методів дослідження, які панують внауці відповідного історичного періоду.ФЕЙЕРАБЕНД Концеп. направлена на заперечення традиц. об'єднання науки з наявністю в ній особливого методу дії. Цінність науки – примарна, бо в суч. світі вона не відріз-ся від інших репресивних соц. інститутів, напр. держави, церкви. Для демокр. суп-ва, наука, що обмежує свободу її членів, є загрозою. Принижу. знач-я науки, Ф. надавав перевагу цінностям демократії. Дилема науковості філософії

 

 

Логічне доведення має широке застосування в наук. пізнанні. Це дає підстави визначити критерієм логіку. Постановка питання про логічний критерій істини безпосередньо пов'язана з існуванням логічного доказу, можливого без звернення до практики. Звичайно, логіка виявляє помилки, коли вони є в тій чи іншій концепції, але усунення логічних помилок забезпечує лише логічну правильність висновків. Інакше, логічна правильність є необхідною основою наукового мислення, ефективного дослідницького пошуку, попередньої перевірки умовиводів. Декарт, Спіноза, Лейбніц – крит. - чіткість та ясність мислення (Прикл., квадрат має 4 сторони. Ясність і очевидн. – суб’єктивний стан свідомості та потребують опори на щось більш вагоме).

Загальнозначимість: істинне те, що відповідає думці більшості (Прикл., Копернік був правий, але не визнаний).

На противагу раціоналізму, емпіризм, розробляючи в принципі правильне вчення про чуттєве походження наших знань, доходить, проте, помилкового висновку, що істинність будь-яких теоретичних побудов може бути перевірена лише шляхом їхнього порівняння з вихідними даними чуттєвого досвіду. Між тим історія науки свідчить, що її найвидатніші досягнення досить часто суперечать вихідним чуттєвим даним. І ця суперечність між теорією і чуттєвими даними зовсім не означає помилковості ні того, ні іншого. Розв'язання цієї суперечності передбачає застосування критерію практики.

Важлива роль в процесі пізнання належить суспільновиробленим цінностям та оцінкам, в яких виражені певні граничні орієнтації знань, інтересів і пріоритетів суб'єкта. Цінності — це специфічно суспільні визначення об'єктів навколишнього світу, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і суспільства (добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе в цих об'єктах), тобто те, на що орієнтується суб'єкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності. Процес орієнтації на цінності пов'язаний з оцінкою. Оцінка — це сам процес і логічно втілений в оціночному судженні наслідок, усвідомлення позитивної чи негативної значущості будь-яких явищ природи, витворів праці, форм виробничо-трудової діяльності, суспільно-історичних подій, суспільно-політичних утворень, моральних вчинків, творів мистецтва, здобутків пізнання для задоволення людських потреб, інтересів, цілей суб'єкта. Спираючись на досвід оцінок (тобто, оцінок явищ, які вже відбулися), суб'єкт має змогу оцінювати за аналогією наявні у нього можливості подальшої діяльності і поведінки. Але оцінки можуть правильно скеровувати людей лише за умови, якщо в них адекватно усвідомлюється на емоційно-чуттєвому та раціонально-логічному рівнях об'єктивне соціально-практичне значення відповідних подій і явищ, тобто коли самі оцінки істинні.

Зазначені фактори (цінності), безумовно, сприяють розрізненню істини та омани і досить часто відіграють роль покажчиків правильності шляху дослідницького пошуку, а інколи навіть стимулюють інтуїтивне осягнення істини, їхнє значення в процесі пізнання не слід недооцінювати, але висока оцінка усіх цих складових процесу пізнання все ж не може бути підставою, щоб вважати їх критерієм істини.

Критерієм істини не може бути ні свідомість суб'єкта в будь-яких її проявах, ні предмет пізнання. Критерій істини може виконувати свою функцію лише в тому випадку, якщо він включається як певна дія в сам процес пізнання і в той же час підкоряється закономірностям дійсності. Практика і є саме таким суб'єктно-об'єктним відношенням, специфічною діяльністю, яка об'єктивує знання, втілюючи його в цілеспрямованій і доцільній зміні дійсності. В той же час практика підкоряється об'єктивним законам самої дійсності. Ця двоєдина природа практики і забезпечує їй функцію критерію істини: знання про реальний світ, втілені через практичну діяльність і дійсність, контролюються законами самої дійсності.

Прагматики: критерій – корисність (наприкл., вірний діагноз при відсутності коштів не є корисний), а істинні ідеї – це ті, які добре працюють (корисні) (прикл., якщо уявл-я про Б. - задовольняють ці критерії, то вони істинні).

У процесі обгрунтування положень наукового пізнання суб'єкт користується різноманітними засобами опосередкованого порівняння наукових тверджень з дійсністю: логічним доказом, принципами відповідповідності, простоти і несуперечності, правилами зведення складного до простого і т.д. Вони лише в кінцевому рахунку зв'язані з практикою, причому досить часто через складні опосередковані ланки. Але, незважаючи на наявність багатьох факторів, що сприяють розрізненню істини та омани, саме практика з притаманною їй універсальністю та різноманітністю проявів є єдиним достовірним критерієм істини. Правда, і вона є критерієм істини лише в діалектичній єдності абсолютності та відносності. Перевірка істини практикою не здійснюється стихійно, без дослідницької діяльності. Практик. перев. наук. концепції, теорії (так само як і її фактичне застосування) можлива не завжди, а лише при певних умовах на певному рівні розв. пізн-я, матер. вир-ва, техніки, практики взагалі.