Культурологічні концепції філософії історії (М.Данилевський, О.Шпенглер, А.Тойнбі, П.Сорокін)

Неоціненна заслуга М.Я. Данилевського в тому, що саме він, по суті вперше розглянув проблему цивілізації не з позицій європоцентризму як становлення і розвиток однієї і єдиної цивілізаціі західноєвропейської - на противагу всім іншим, "доцивілізованим" народам, а як проблему множинності цивілізації.

Відповідно до вимог «природної системи історії» Данилевський нараховує десять культурно-історичних типів. Цими типами або самобутніми цивілізаціями, розташованими в хронологічному порядку, є: 1) єгипетський, 2) китайський, 3) асиро-вавілоно-фінікійський, халдейський, або стародавньосемітичний, 4) індійський, 5) іранський, 6) європейський, 7) грецький, 8) римський, 9) новосемітичний, або аравійський, 10) германо-романський, або європейський.

До народів, що утворювали подібні культурно-історичні типи і були рушійною силою в історії людства, Данилевський зараховує ще два — мексиканський та перуанський, вважаючи, однак, що вони загинули насильницькою смертю і не встигли здійснити свого призначення. Перші ж десять він розглядає як такі, що вже доросли до періоду «квітування і плодоношення», тобто цивілізації. Дещо пізніше в коло розгляду потрапляє і слов'янський тип, який лише виступив у зазначений період розвитку.

О. Шпенглер тлумачить цивілізацію не як злет, а як омертвіння відповідної історичної культури. Загальна кількість культур у Шпенглера — вісім. До них належать: китайська, вавілонська, єгипетська, антична (аполонівська, або греко-римська), арабська (магічна), західна (фаустівська), культура майя та російська (слов'янська). Найдокладніше Шпенглер зупинився на порівняльному аналізі життєвого кола (завершальною стадією якого і є цивілізація) чотирьох культур — китайської, античної, арабської та західноєвропейської.

Таким чином, у Данилевського і Шпенглера термін «цивілізація», крім відмінностей в епітетах, має ще й різне семантичне значення.

За М. Данилевським цивілізація — це період розкриття тих унікальних задатків, що зумовлюють своєрідність духовного світу народів і утворюють відповідний культурно-історичний тип, етапи інтенсивної реалізації його духовних потенцій. Цей період виснажує раз і назавжди життєву силу відповідного культурно-історичного типу і більше не повертається. Отже, цивілізація —це пік розвитку культури, гребінь тієї хвилі, на якій піднімається та чи інша локальна культура в широкому потоці культури вселюдської.

У концепції О. Шпенглера цивілізація — період не розквіту, а навпаки, омертвіння певної локальної культури. Кожна культура, яка є специфічним організмом, має певну тривалість життя — близько тисячоліття. Вмираючи, культура перероджується в цивілізацію. Це перетворення можна охарактеризувати як перехід від становлення до окостеніння, від «душі» до «інтелекту», від «діяння» до «роботи».

Формування цивілізації відбувається, за Шпенглером, як деформація внутрішньої форми культури. Це період, коли встановлюються джерела творчості. З приходом цивілізації і вербальна (усна), і образотворча мистецька творча діяльність, гадає він, вироджується в спорт. Синхронно з цим у сфері етики та філософії на зміну продукуванню символів, які відіграють щодо культури визначальну роль і утворюють її ядро, приходить «холодне», рефлексивно-критичне осягнення цих символів та їх регулятивне застосування.

 

Окремі представники розвивали філософію матеріалістичного номіналізму (Т.Котарбиньський), феноменологічну теорію пізнання (Р.Ін-гарден), конвенціоналістську концепцію наукових теорій (К.Айдукевич). В цілому Львівсько-Варшавська школа зробила значний внесок до теорії множин, логічної семантики, до розробки неокласичних систем математичної логіки.

3. Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д.Мура,Л.Вітгенштейна, Г.Райла (1900—1976), П.Стросона, Д. Остіна та ін. Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на їхню думку, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. У цьому виявляється сутність даної філософської течії. На думку Вітгенштейна, філософія не може втручатися у фактичне вживання мови, вона може лише описувати її. Незважаючи на суперечливість поглядів представників філософії лінгвістичного аналізу, основне завдання цієї філософії можна сформулювати так: розробка систематичної теорії значень мовних виразів, яка є одночасно теорією розуміння. В цілому ця течія справила значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику.

4. Загальна семантика, основними представниками якої є С. Чепзча С.Хайякава. Основна ідея цієї течії: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови. Поруч із цими класичними напрямками можна назвати ще цілий ряд дуже різнорідних, а часто і суперечливих неопозитивістських течій. Проте можна виділити те спільне, що 'їх об'єднує. На відміну від класичного позитивізму О.Конта та Г.Спенсера неопозитивісти вбачали завдання філософії не в систематизації та узагальненні конкретно-наукового знання, а в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього знання та можливостей його вираження у мові.

Розглядаючи неопозитивізм у цілому як явище філософської культури, слід виділити його основні риси: 1) за зразок для методологічних побудов було взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки; 2) основна увага зверталася на аналіз структури наукового знання; 3) відділення процесу появи нового знання від процесу його обгрунтування; 4) обгрунтування ідеології демаркаціонізму, тобто розмежування наукового і ненаукового знання, емпіричної науки і формальних наук; 5) методом демаркації стала фальсифікація, тобто принципова спростовуваність будь-якого твердження, що належить до науки.

Неопозитивізм, досліджуючи широке коло методологічних проблем, сприяв розвитку філософії науки — напрямку, що досліджує характеристики науково-пізнавальної діяльності. Для неї характерне: 1) виділення науки як знання і діяльності; 2) дослідження логічних структур; 3) співвідношення філософії і науки.

З точки зору Поппера предметом вивчення філософії є не вислови, а наука як цілісна система. Наукове пізнання є цілісним по своїй природі, його не можна розбити на окремі вислови та окремі рівні(емпіричний та теоретичний).

Будь-який емпіричний вислів визначений деякою теорією. Філ. вислови теж входять в систему науки.

Закони науки не зводяться до емпіричного знання, вони не верифіковані(верітас - істина).

В науці слід використовувати принцип фальсифікації. Тобто не підтвердження на істинність, а заперечення неістинності.Фальсифікація – це принципове заперечення будь-яких тверджень щодо науки. Істинний вислів не заперечується дослідом. Якщо ж знайдено умову, при якій атомарний вислів є неправдивим, то дана теорія є запереченою.

Коли дослідне заперечення гіпотези відсутнє, вона може вважатись істинною.

Наукове знання не зводиться до дослідного (емпіричного). Емпіричний – це один із рівнів, повязаний з теоретичним.

Тому принцип фальсифікації – не спосіб емпіричної перевірки, а установка на критичний аналіз змісту наукового знання.

Томас Кун. Наука розвивається дискретно через ряд парадигм (модель наукового дослідження, набір положень, поділених усіма вченими на даному етапі розвитку науки). Нормальна наука вирішує головоломки (у рамках парадигми). Однак у контексті визначеного розвитку з часом виявляються аномалії, розбіжності з глобальними принципами парадигми. До визначеного моменту вчені їх відкладають на потім. Раптом випливає переключення з однієї парадигми на іншу, відхід наукового суспільства з одних фундаментальних принципів на інші. Приклад: перехід у хімії від флагистону до кисню. Говорити, яка парадигма краще, важко.

 

 

І, нарешті. А-Тойнбі. налічуючи в історії понад 30 цивілізацій, вичленовує з них як розвинуті в перших десяти тома свого 12-томного "Дослідження історії" двадцять одну, зводячи, зрештою, чисельність іх до тринадцяти. 3 них донині збереглося, на його думку, лише 6: західна, візантійсько-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, далекосхідна (китайська, японо-корейська). Аналізуючи цивілізації, Тойнбі використовує концепцію "виклику і відповіді". На його думку цивілізація виникає як вдала "відповідь" на зовнішні "виклики", як реакція на неповторну історичну ситуацію.

Суть концепції в тому, що виклик виводить систему з рівноважного і пасивного стану. Відповіддю на виклик повинен бути або ріст - “перехід у більш високий і більш удосконалений з погляду ускладнення структури” стан, або смерть.

Оскільки більшість членів суспільства інертна і пасивна, то щоб суспільство змогло відповісти на виклик, у ньому необхідна наявність Особистостей, надлюдей. Саме вони здатні дати відповідь і повести за собою всіх інших. Тойнбі називає механізм взаємодії творчої меншості і пасивної більшості, соціальне наслідування, - “мимесис”.

Суспільства, що виділяють зі свого Середовища «творчу меншість», що усвідомлює «виклик» і здатна дати на нього задовільну відповідь, розвиваються. Ця купка ентузіастів власним прикладом захоплює за собою відсталу масу, і суспільство переходить на нові рейки. Починається формування вторинної цивілізації, що успадкувала досвід своєї попередниці.

Генезис цивілізацій теж розуміється Тойнбі за допомогою концепції виклику і відповіді. Причому стимули до генезису можуть бути як природними, так і соціальними. Доводячи своє припущення, Тойнбі аналізує велику кількість різних цивілізацій і в кожному випадку знаходить такий стимул.

Англійський історик визнає циклічну схему розвитку цивілізацій: народження, ріст, розквіт, надлам і розпад. Але ця схема не є фатальною, загибель цивілізацій ймовірна, але не неминуча.

Основним критерієм, покладеним в основу типології культури в П. Сорокіна, є специфіка способу сприйняття й освоєння світу. Він виділяє два типи культури з найбільш чіткою поляризацією і домінуванням способів світосприймання: ідеаційний і почуттєвий.

У ідеаційному типу культури виявляється панування раціонального способу сприйняття, а в почуттєвому - панування чуттєвості. Крім того, П. Сорокін розрізняє ще два проміжних (перехідних, “не чистих”) типи культури:

а) змішаний-гармонічний, його він називає ідеалістичний, прикладом якого може служити культура Золотого віку Древньої Греції або європейський Ренесанс; б) змішаний, негармонійний - еклектичний тип культури, прикладом якого може служити культура першого століття нашої ери (християнство і язичництво).

Оскільки одним з найважливіших дослідницьких завдань П. Сорокіна було завдання розкрити соціокультурну динаміку, процес зміни культури, то він не тільки позначає існування різних типів культури, але і вказує на те, що двоє “чистих”, “полярних” типи культури - ідеаційний і почуттєвий змінюються хвилями. Центральні теми культур, на його думку повторюються, але своєрідно в різних культурах. Своєрідність це П. Сорокін пояснює станом психіки (подібність з концепцією О. Шпенглера) і релігії.

Оцінюючи кризу сучасної культури, П. Сорокін вихід з нього пов'язує з формуванням і універсалізацією нових цінностей.

Специфічні риси і коло проблем сучасної герменевтики як теорії розуміння, методу гуманітарних наук, мистецтва тлумачення текстів та інших досягнень культури людства (Х.-Г.Гадамер).

З одного боку, герменевтика — це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була розроблена в рамках історико-філологічної науки XVIII ст., хоч корінням своїм сягає сивої давнини.

З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є Г.-Г.Гадамер (нар. 1900), К.Аппель (нар. 1922), П.Рікьор (нар. 1913) та ін. Необхідно розрізняти філософську герменевтику і традиційну, яка орієнтована на іманентне розуміння тексту на відміну від його історико-генетичного пояснення.

Філософська герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання. Можливість трансформації герменевтики у філософію була закладена феноменологією Гуссерля, і його внесок у цей процес є подвійним. З одного боку, саме пізня феноменологія з її критикою об'єктивізму породжує герменевтичну проблему не тільки опосередковано, а й безпосередньо, оскільки вона порушує питання про те, як дільтеєвський метод може бути об'єктивним і в науках про природу. З іншого, пізня феноменологія спрямовує свою критику об'єктивізму в об'єктивне русло, а саме до онтології розуміння: ця нова проблематика є темою життєвого світу, тобто зникає стара проблема суб'єкт-об'єктного відношення. Свідомість постає у феноменології як поле значень і смисл слів, тим самим відкривається можливість інтерпретації, а, отже, і герменевтики. Такий поворот до герменевтичної феноменології мав вирішальне значення для становлення герменевтики як філософської дотритни. Основним її питанням стає питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає в розумінні. Звідси випливають три основні моменти, які дають змогу зрозуміти герменевтику як філософську течію: 1) герменевтика перетворюється із методології розуміння на її онтологію; 2) спостерігається відмова від феноменологічного підходу до свідомості як самодостатньої і безпередумовної; 3) принцип рефлексії обмежується принципом інтерпретації.