It was analyzed the main conceptional points of Mikhalkov manifest and its connection with conservative ideology of the XIX–XX century

Key words: conservativeideology, guarantee state, conservatism.

Період першого десятиріччя XXІ ст. в історії сучасної Росії характеризувався процесами стабілізації політичної системи, вироблення нової економічної стратегії, реформи військової організації. Поряд з тим у розвитку суспільно-політичної думки знайшли своє відображення новітні тенденції переходу від лібералізму 90-х років XX ст. до консерватизму початку XXІ ст. Насамперед вони були пов’язані з переосмисленням історичних подій початку XX ст. та оцінкою політичних течій, зокрема консервативної складової політичного спектра історії Російської імперії.

Поняття консерватизму не має єдиного узагальненого тлумачення в парадигмі політичного та філософського знання. Окремі дослідники вважають, що консерватизм це – позиція збереження, тобто акцентують на змісті самого процесу збереження. Тобто акцентують на змісті самого процесу збереження. Інакше кажучи, ідеї консерватизму можуть бути відображені у різних філософських теоріях та політичній практиці [12, с. 18].

Як правило, терміном «консерватизм» позначають певну модель та тип соціально-політичної та філософської поведінки, проявами якої є підтримка традиційних основ суспільного життя. Консерватизм – політична ідеологія, зорієнтована на збереження, підтримку форм державного та суспільного життя, його моральних норм, які відображені у свідомості нації, окремих соціальних груп, виявляється через релігійно-культурний аспект, духовно-культурні та родинні цінності [13, с. 135–136]. Гносеологічною передумовою консерватизму є розкриття подвійної природи суспільно-політичного процесу, у якому поєднуються заперечення минулого й збереження та екстраполяція в майбутнє загальнолюдських цінностей [4, с. 80].

Загалом, консерватизм – це визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Характерними рисами консерватизму є: прихильність до існуючих та усталених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.

У науково-історичній практиці сучасної Росії простежується стійка тенденція щодо переоцінки ролі та місця так званих патріотичних, консервативних політичних організацій у суспільно-політичних процесах держави. Російські історики традиційно в аналізі подій XX ст. багато уваги приділяють вивченню суті та природи російського консерватизму. Як приклад, варто відзначити статтю В. Рєпнікова «Метаморфози російського консерватизму», у якій на основі наукових досліджень К. Побєдоносцева, М. Каткова, Л. Тихомирова, К. Леонтьєва автор виокремив такі основні постулати консерватизму:

1. Росія в процесі історичного розвитку має обрати свій суспільно-політичний та духовно-культурний шлях. Консерватизм не відкидає можливості проведення поміркованих реформ за умови збереження базових елементів та принципів функціонування діючої політичної системи.

2. Підґрунтям усіх консервативних концепцій є релігійна константа, яка обумовлена ідеократичним світоглядом, сакралізацією влади монарха (царя) та основних атрибутів держави.

3. Ще однією ідентифікаційною рисою російського консерватизму виступає воля до збереження суспільної ієрархії.

4. Консерватори із застереженням спостерігали за бурхливим розвитком капіталізму в Росії, вимагали врахування специфіки вітчизняної економіки.

5. Важливою особливістю російського консерватизму традиційно була послідовна та гостра критика парламентаризму та соціалізму [11, с. 105–106].

Основними принципами російського консерватизму, що виступав основою монархічної ідеології, були: принцип історизму, який відображав тезу про самобутність історичного розвитку Російської держави; принцип надкласовості, що базувався на ідеї народної першооснови самодержавної влади; принципу патерналізму – єднання царя з народом, батьківська турбота монарха про народ; принцип месіанства (націоналізму) – абсолютизація ролі російського народу, православ’я та самодержавної влади.

Утрата статусу наддержави Російською Федерацією викликала в суспільстві ностальгічні настрої, що були пов’язані з так званою «імперською зверхністю», це сприяло реанімації монархічних поглядів в аналізі історичного минулого Росії в окремих (особливо інтелігенція та культурна еліта) колах російського суспільства. Зокрема, звернення до пошуку варіантів вектора розвитку держави в перспективі, через аналіз минулого та запозичення окремих елементів політичної системи та принципів реалізації політичної влади призвели до проявів популяризації відродження монархії в Росії. Упродовж останнього десятиліття сформувалась стійка тенденція до реабілітації самодержавного ладу, окремі суспільно-політичні організації виступають з ініціативою відновлення інституту російської аристократії та дворянства. Проводять активну діяльність по пропаганді відновлення монархії в Росії такі організації і партії: «Всеросійський Монархічний центр», «Всеросійський Монархічний суспільний Рух», «Пам’ять», «Союз Російського Народу». Із 1997 р. є Курська політична організація «Монархічний центр», яка сформувала Оргкомітет із створення монархічної партії в Росії у 2010 р. та запропонувала програмний документ, у якому обстоює ідею відновлення монархії як найоптимальнішої форми правління у сучасних суспільно-політичних та економічних умовах. Окрім того, громадська думка сучасної Росії відображає таку ситуацію: у вересні 2006 р. Всеросійський центр вивчення суспільної думки (ВЦИОМ) провів опитування на цю тему, результати якого також свідчать про те, що монархія як форма правління є актуальною для соціуму [14]. Більше 10 % респондентів висловилися за відновлення монархії, 9 % вважають монархію оптимальною формою правління для сучасної Росії. У 2009 р. провідний американський центр вивчення громадянської позиції Pew Research Center також провів соціологічні дослідження, в резюме яких зазначено що близько 47 % опитаних росіян погоджуються з тезою, що «для Росії природно бути імперією» [15]. Також прагнення до реанімації монархії як вияв потреби в авторитарному чи навіть деспотичному правлінні можна прослідкувати частково на прикладі кампаній по реабілітації в Росії постаті Й. Сталіна. Думки про самодержавний шлях розвитку Росії висловлюють представники істеблішменту та російської інтелігенції, зокрема І. Глазунов та М. Міхалков.

Маніфест Освіченого Консерватизму «Право и Правда» М. Міхалкова – спроба переосмислення процесів розвитку основ монархічної ідеології та її принципів в умовах сучасної Росії, яка зумовлена потребою модернізації політичної системи держави [9; 10, с. 5]. Характерно, що у самому Маніфесті наголошено на відсутності зв’язку з «реакційністю» та «політикою попередження революцій» «охранительством» [9], але аналіз цього, безумовно цікавого, документа дозволяє нам зробити суперечливі висновки. На нашу думку, існує певна методологічна неопрацьованість і неузгодженість (дисонанс) понять, якими оперує автор, і з точки зору фундаментальної, і прикладної науки, зокрема, – філософії та політології.

Структурно маніфест складається з 22 глав (найбільша – «Держава», найменша – «Особистість»).

Маніфест починається історичним екскурсом, у якому автор трактує поняття церковно-консервативного світовідчуття (слід звернути увагу, що світовідчуття відображають переважно емоційно-вольову складову світогляду. Доцільніше, на нашу думку, було б вжити поняття «релігійний світогляд»). «Все життя в Церкві – ось аксіома Москви, історичне коріння того світовідчуття, яке називається церковно-консервативним» [9]. Міхалков чітко визнає релігійну константу, як основний постулат охоронної монархічної ідеології та обґрунтовує його через принцип історизму твердженням: «Київ – початок «Святої Русі». Князь Володимир охрестив руських людей в православну Христову віру. «Свята Русь» розквітла у Владимирі …подвигами великого князя Андрія Боголюбського та…стала серцем Московського царства» [9]. На думку М. Міхалкова, у цей історичний період релігія – основа душі народу. Таким чином авторське бачення та оцінки допетровського періоду історії є співзвучним до поглядів слов’янофілів XІX ст. Зокрема ще І. С. Аксаков, підкреслюючи основну роль Росії, особливість її історичного шляху наголошував на тому, що «російська держава тільки до того часу є сильною та міцною, допоки вона пронизана духом російської народності, допоки залишиться вірною джерелам руської народності, до того часу вона – Свята Русь» [1, с. 17].

Другим етапом історичного розвитку Росії стало, на думку М. Міхалкова, світосприйняття державно-консервативне (що, на нашу думку, лімітує альтернативу елементів світогляду – тобто пояснення природи відчуттів здійснено лише через аналіз мисленнєвої діяльності). Автор таким чином ілюструє свою тезу: «Петровські реформи виводять цивільне та державне життя за церковну огорожу. «Велика Росія ….є Росія Імперська. Волею імператорів …все менше в ній залишалося «Святої Русі», новою аксіомою (вже нового центру – Петербургу) стала «Все життя в Державі» [9]. Що також містить лише відносний елемент новизни, адже схожу думку висловив ще два століття тому М. Карамзін: «Ми стали громадянами світу, але перестали бути громадянами Росії. Винен у цьому Петро» [8, с. 63].

Розвиток принципу історизму ми бачимо у третьому етапі шляху Росії, який у М. Міхалкова асоціюється із світорозумінням ліберально-демократичним (не зовсім логічним та обґрунтованим є підняття рівня цього напряму до висот теоретичних основ пояснення сутності світу), що пов’язаний із функціонуванням революційно-демократичного руху.

Останній етап у маніфесті присвячений комуністичній ідеології. Як результат розвитку «імператорська Росія перетворилася в Радянський Союз – «Велику Росію» без «Святої Русі». Усе життя партії – ось аксіома радянської Росії та основа ідеології» [9]. Розвал СРСР автор трактує як геополітичну революцію, яка сформувала не лише новий світопорядок, але й значно вплинула на світобачення народу: «Ми вступили у ХХІ ст. вже не в «Святій Русі» і не у «Великій Росії», а на території Російської Федерації» [9].

Таким чином у маніфесті М. Міхалков реалізував принцип історизму, який він визначив, як «конкретний історизм – найважливіший елемент мислення та світогляду російського консерватора» [9]. Хоча наприкінці Маніфесту автор робить досить парадоксальний висновок: «псевдонаукові посилання на загальні закони історії…непереконливі. Ми служимо Богу та Батьківщині, а не ідолам Теорії та Історії» [9]. «Освічений» консерватизм?...

Слід зауважити, що мислення та світогляд взагалі базуються також і на теоретичному рівні, що містить закони, методи та категорії. В аналізі сучасного суспільного ладу Росії М. Міхалков головну загрозу бачить у «гримучій суміші …ліберальної модернізації… та засиллі місцевих начальників» [9].

Шляхом до вирішення усіх проблем, на думку М. Міхалкова є освічений консерватизм як «універсальний світогляд», який визначається як «позитивне вміння правильно осмислювати минуле та майбутнє світу речей, властивостей та відношень, а також здатність ефективно діяти в сучасному світі, не руйнуючи його» [9]. Здається, що тут більше універсальності не власне у світогляді, а передовсім майстерній «стерильності» та безвідносності визначення поняття. Закономірно виникає запитання: а яке ж філософське, політичне та соціальне вчення не може бути визначене через запропоновану ультрауніверсальну дефініцію? Джерелами формування ідеології освіченого консерватизму М. Міхалков уважає:

- фундаментальні основи православ’я та традиційних для Росії релігій;

- імперські норми, принципи, механізми державного будівництва;

- принципи, норми та звичаї російського та міжнародного публічного та приватного права;

- дореволюційний досвід російської парламентської практики та партійного будівництва;

- традиційні для Росії форми земського та міського самоуправління [9].

Фактично, можна стверджувати, що для російського суспільства запропонована ідеалізована модель реформи Російської імперії за рецептами П. А. Столипіна. Виникає запитання щодо принципової новизни запропонованих автором ідеологічних засад. Принцип суворої відповідності державної політики національній ідеї відстоював у своїх публіцистичних статтях видатний історик кінця XІX ст. Д. І. Іловайський. Підкреслюючи, що «російська національність для мене на першому плані» [6, с. 351], він виводить свій ідеал державного устрою для Росії – це «поміркована монархія, на чолі з російським царем, який спирається на народне представництво, чисто російське та православне» [6, с. 352].

Аксіологія освіченого консерватизму містить вісімнадцять положень, які деталізують поняття права й правди. Не заперечуючи важливості таких фундаментальних понять, як «Бог», «правда», «право», «честь», «гідність», «стабільність», на нашу думку, не варто було так заглиблюватись у деталізацію етичних дефініцій та категорій. Безумовно, рекомендації М. Міхалкова стосовно повного підпорядкування особистості інтересам держави, викличуть запитання, неприйняття чи навіть спротив. Адже у колективній пам’яті народу залишилися стереотипи, що пов’язані з тотальним підпорядкуванням державі ще з часів СРСР, форму правління та політичний режим у якому автор категорично засуджує [9]. Визначено такі базові принципи існування російського суспільства: Культура, Нація, Особистість, Держава.

Поняття культури М. Міхалков трактує через визначення традиції. «Російська культура з прадавніх часів …творчо переробила багато етнічних традицій. Тому вона обережно, з повагою ставиться до всіх вірувань, традицій та звичаїв багатонаціонального народу» [9].

«Нація для просвічених консерваторів – духовно-матеріальна єдність громадян Росії, мовно-культурна спільнота народів, які мешкають на її території» [9]. Прогресивний та позитивний, на нашу думку, чинник – відсутність акцентуації на ролі титульної нації, а також визначення російського народу як єдності усіх націй та народностей Росії. Але, підміна поняття російського народу, як єдності великоруського, білоруського та малоруського народів (що було основою поняття «народність» в «тріаді» графа С. С. Уварова) на сукупність всіх народів Російської Федерації, суттєво не вплинула на зміст трансформованої монархічної ідеології, яку пропонує М. Міхалков. Ілюстрацією цієї тези є цитата із маніфесту: «Нам притаманна особлива наднаціональна свідомість, яка визначає російське буття в системі євразійських координат. Ритм нашого розвитку та територія нашої відповідальності мають вимір континентального масштабу» [9].

Таким чином М. Міхалков підкреслює самобутній шлях розвитку Росії, творчо переосмисливши думку М. Бердяєва про те, що «самобутньою буде…нова Росія, де її відсталість буде переможена творчою активністю, культурним розвитком» [2, с. 90]. Поряд з тим, М. Міхалков своєрідно трактує ідею євразійства І. Ільїна [7, с. 89], включаючи в культурний аспект євразійства релігійну ідею месіанського масштабу. «Росія-Євразія – це не Європа, не Азія та не механічне їх об’єднання. Це самостійний культурно-історичний материк, органічна національна єдність, геополітичний та сакральний центр світу» [9]. Таке бачення автором місії Росії як центру православної цивілізації сформоване ідеями М. Я. Данилевського [5, с. 71–91].

Основою для розвитку нації за М. Міхалковим є «здоровий освічений націоналізм – націоналізм поліетнічний та полікультурний» [9]. Світоглядні погляди на російську націю Міхалкова є співзвучними до ідей о. С. Булгакова, який стверджував: «національна ідея спирається тільки на етнографічні та історичні основи, передусім на релігійно-культурне месіанство, у якому …відображається будь-яке свідоме національне почуття» [3, с. 32]. У главі «Особистість» М. Міхалков нарешті дає визначення основоположних понять Маніфесту – «Правда» і «Право». Варто зауважити, що зміст понять (свобода, рівність, братерство, правда), які визначають конкретно-ціннісний суб’єктивний зміст світобачення індивіда, виступають як категорії біхевіористських концепцій і філософії, і політології, становить значні труднощі в оформленні для фундаментальних наук. Незважаючи на таку особливість, М. Міхалков трактує правду як внутрішню свободу та визначає як Дар Божий, моральну відповідальність та життя «по совісті» [9]. На нашу думку, таке визначення – своєрідна суміш філософських поглядів Августина Аврелія, Хоми Аквінського, Канта, Фіхте, Л. Толстого. Для документа такого рівня, який покликаний відродити у масовій свідомості традиційні норми, культуру та цінності, як елементи політичної теорії консерватизму, сформувати громадську думку та громадянську позицію громадян стосовно відродження монархії у сучасній Росії, воно недостатньо методологічно оформлене та конкретно окреслене.

Визначення права як «зовнішньої свободи» також чітко не визначає особливостей функціонування цієї категорії для різних верств населення через призму основоположних засад монархії (які обстоюють захист перед законом прав окремих «вищих» верств населення, їх пріоритет та суспільно-політичне становище). М. Міхалков акцентує на обов’язковості публічної відповідальності за свої дії в межах встановлених державою норм, але не зазначає, що ці норми будуть різними для «простонароддя» і «царя»…А як будуть узгоджуватися справедливість та основні постулати консерватизму, які заперечують «принцип рівності»?

Найцікавішою, на наш погляд, є глава «Держава». Визначення поняття держава дається через поняття культури, нації та державного апарату та включає в себе служіння Вітчизні, духовну єдність народу та вольову силу регламентації дій громадян та неурядових організацій з метою нормалізації існування, розвитку та функціонування суспільства. Основною формою реалізації цього поняття за М. Михалковим є гарантійна держава як здійснення «національного ідеалу – єдності права та правди, як основи політичної могутності, економічного розквіту Росії та росту благополуччя населення». ЇЇ головні завдання включають у себе реалізацію ідей:

- симфонії держави та громадянського суспільства;

- союзу особистості, нації та держави;

- гармонії труда, землі та капіталу;

- рівності «прав та свобод народів» та «прав та свобод людини».

Гарантійна держава – це «новий державно-суспільний тип організації влади,… в якому державний апарат, громадянське суспільство та громадяни діють солідарно з метою досягнення єдиних національних цілей» [9].

Варто особливо наголосити, що запропонована модель держави – це не національна чи ідеальна держава, а ретроспективна утопія, абсолютно нездійснена концептуальна фантазія, якої людство намагається досягнути впродовж всього існування. Пропонуючи таку модель «гарантійної держави», на нашу думку, автор або свідомо орієнтується на суспільні верстви та групи, які через низький рівень загальнонаукових знань та недостатній рівень суспільно-політичної культури здатні вірити у фантастичні проекти, або у М. Міхалкова досить ілюзорне світовідчуття і світобачення.

М. Міхалков розкрив у главі «Держава» власний механізм побудови соціальної справедливості з розподілу матеріальних благ, викорінення насильства та корупції стосовно конкретної людини, спираючися на провідну роль держави та її бюрократичного апарату. Освічений консерватизм у Маніфесті пропонує населенню демонструвати безмежну довіру до гарантійної держави та її бюрократії навіть через обмеження особистих прав та свобод, що дисонує з попередніми главами, у яких обстоюється принцип верховенства права (що в принципі знову суперечить засадам консерватизму) у «демократичній монархії з «сильною владою»?...

Слід зауважити, що принципово нових поглядів на принципи державного та духовного будівництва автор не запропонував. Складові програми М. Михалкова базуються на постулатах російського консерватизму XІX–XX ст., який був основою для монархічної ідеології. Важко не зазначити також аналогічність основних положень твору М. Міхалкова до основних ідей Т. Гоббса, апологета та засновника теорії суспільного договору, а також до політичних поглядів Ж. Ж. Руссо. Т. Гоббс розглядає державу як результат домовленості між людьми, яка унеможливлює «війну проти всіх», також обстоював ідею про обмеженість та зречення від прав на користь та задля благополуччя держави, адже держава – «абсолютний суверен», який використовує релігію для «приборкання» народу з метою сліпого підкорення державі в особі монарха.

Автор Маніфесту розробив самодержавну за своєю суттю програму, яка опосередковано спрямована на згортання демократичних реформ, скасування гарантій дотримання прав та свобод у сучасній Росії. Цей документ «підмінив» «тріаду Уварова» – православ’я – самодержавство – народність на «тріаду М. Міхалкова» – православ’я – імперія – народність. У Маніфесті немає чітко сформульованої стратегії оформлення духовної основи імперського об’єднання народів Росії. Адже на основі суспільної мультикультурності (існує значна кількість релігій та релігійних культів, чи взагалі антисуспільні релігійні об’єднання, «секти») православ’я не може виступати чинником, який буде об’єднувати усі народи заради ідеї побудови «гарантійної держави», а виступить дезінтегруючим елементом.

Можна аналізувати, коментувати Маніфест та розглядати його з різних позицій та на основі загальнотеоретичної та прикладної науки. У контексті сучасних світових трансформаційних тенденцій як у світовій свідомості, так і у структурі глобального світопорядку, в контексті міжнародних відносин цей документ не містить практичних принципових положень, що могли б становити концептуальне значення для Росії у сучасному світі та є відверто еклектичний за змістом. Його універсальність, суміш націоналістичних, монархічних, теократичних та відверто авторитарних ідей та поглядів дозволяє зробити припущення про те, що він орієнтований «на усіх одразу», на здобуття широкого кола прибічників у російському суспільстві. Автор активно використовує наукові терміни та категорії, але на нашу думку, М. Міхалков досить некоректно та вільно формулює дефініції окремих понять, тим самим дещо їх вульгаризує та спрощує.

Маніфест за своєю суттю є концентрованим відображенням особистих поглядів видатного кінорежисера сучасності на основи духовно-державного будівництва Росії, які він послідовно висловлює впродовж останніх 20-ти років. Тому слід віддати автору належне за тверді державні позиції – ідей підтримання стабільності та порядку, справедливості та честі, культури та поваги до історичного минулого. А сентенція «Створюй, не руйнуючи!», безумовно є актуальною для осмислення українським політичним істеблішментом та інтелігенцією в процесах кристалізації національної державницької ідеї, визначення основних пріоритетів загальнодержавного та загальноцивілізаційного розвитку у сучасних геополітичних умовах.

 

Бібліографічні посилання

1. Аксаков И. С. Сочинения 1860–1886. Статьи из «Дня», «Москвича» и «Руси». – Т. 1. Славянский вопрос. Речи в Славянском комитете в 1876, 1877 и 1878 / И. С. Аксаков. – М.: Тип. И. Сытина, 1886–1887. – 791 с.

2. Бердяєв Н. А. Душа России / Н. А. Бердяєв. – М.: Мысль, 1990. – 210 с.

3. Вехи. Сборник статей о русской интеллигенции. – Спб.: Б.и., 1909. – 126 с.

4. Гаджиев К. С. Современный консерватизм: опыт типологизации / К. С. Гаджиев // Новая и новейшая история. – 1991. – № 1. – С. 79–92.

5. Данилевский Н. Я. Россия и Європа / Н. Я. Данилевський. – М.: Книга, 1991. – 574 с.

6. Иловайский Д. И. Мелкие сочинения, статьи и письма 1857–1867 годов / Д. И. Иловайский. – М.: Изд. Моск. ун-та, 1888 – 426 с.

7. Ильин И. А. О русской идее / И. А. Ильин // Слово. – 1990. – № 8. – С. 88–91.

8. Карамзин Н. М. Записка о древней и новой России / Н. М. Карамзин. – Спб.: Летописец, 1914. – 133 с.

9. Михалков Н. С. Манифест Просвещенного Консерватизма / Н. С. Михалков // http://www.polit.ru/kino/2010/10/26/manifest.html

10. Победоносцев К. П. Московский сборник / К. Победоносцев. – Изд. 5-е, доп. – М.: Синод. тип., 1901. – 366 с.

11. Репников В. Метаморфозы русского консерватизма / В. Репников // Отечественная история. – 2001. – № 3. – С. 104–107.

12. Сокольская И. Б. Консерватизм: идея или метод / И. Б. Сокольская // Полис. – 1998 – № 5. – С. 18–31.

13. Современный западный социологический словарь. – М.: Мысль, 1990. – 569 с.

14. http://wciom.ru/index.php?id=268&uid=3253

15. http://pewresearch.org/pubs/1396/european-opinion-two-decades-after-berlin-wall-fall-communism

Надійшла до редколегії: 26.11.2010

УДК 339.92(477+438)+94(477+438)