Key words: Mensheviks, quantity, RSDLP(m), Soviet power, national democracy revolution, social parties.
Останніми роками, в умовах принципово нових можливостей розвитку історичних досліджень, активізувалася суспільна увага на найважливіших віхах 90-річної давності. Серед інших незаперечних історіографічних надбань особливої уваги заслуговує проблема діяльності та ліквідації РСДРП(м) в Україні. Питання ж про чисельність меншовиків в період національно-демократичної революції та громадянської війни в Україні є дуже важливим як в науково-теоретичному, так і в історико-політичному значенні.
Актуальність проблеми посилюється ще й тим, що в різні історичні епохи дослідники вказували різну чисельність членів РСДРП(м) в Україні. Так, радянська історіографія завжди значно зменшувала чисельність меншовиків, щоб показати безумовну перевагу впливу і кількості більшовиків [6; 13].
Сучасна українська історіографія намагається дати більш-менш об’єктивну картину цього питання. Так, у роботах безпосередньо присвячених діяльності меншовиків в Україні в добу революції, питання про їх чисельність або зовсім не висвітлюється [5], або дається лише часткова картина їх чисельності – тільки на 1917 р. [1; 2] Докладного аналізу питання про чисельність меншовиків в Україні протягом всієї революції 1917–1920-х рр. поки що не має. Ось чому цьому питанню і присвячена дана робота.
Треба підкреслити, що керівний орган меншовицької партії – Організаційний Комітет (ОК) – вважав меншовицькі організації в Україні, зокрема Харкова, Катеринослава, Донбасу і Києва, одним із найважливіших центрів меншовизму усієї країни [12]. Тому ОК приділяв велику увагу розвитку меншовиків в Україні. Але до революції місцеві організації меншовиків навіть у великих центрах практично не існували, наприклад в Катеринославі, Полтаві, Одесі тощо. Майже всі вони стали знову виникати тільки після революції. У зв’язку з тим, що до політики потягнулися найширші кола населення, значну більшість якого складали дрібнобуржуазні верстви, їхні погляди стали тоді переважати. А це супроводжувалося швидким зростанням рядів російських соціалістичних партій, в тому числі і меншовиків в Україні. Тому вже на кінець квітня – початок травня 1917 р. меншовицькі організації були досить чисельними. Так, у Донецько-Криворізькому регіоні меншовицькі організації налічували майже 10 тис. осіб, у тому числі у Харкові – 2 тис., Макіївці – 2 тис., Олександрівську – 1500, Катеринославі – 800, Луганську – 540. В Південно-Західному районі було біля 4 тис. осіб, у тому числі у Києві – 2500. На Півдні Україні в об’єднаних організаціях налічувалось майже 2 тис. меншовиків, а всього по Україні понад 15–16 тис. осіб [14, арк. 13]. У той же час на кінець квітня 1917 р. більшовиків в Україні нараховувалося всього майже 14 тис. осіб [1, с. 54].
Якщо в кількісному відношенні організації меншовиків були досить численними, то в ідейному відношенні вони залишалися політично хиткими. У всіх їхніх організаціях були представники різних ідейно-політичних течій: оборонці, які підтримували війну до переможного кінця, і меншовики-інтернаціоналісти, які засуджували війну лише на словах. Важливим центром оборонців була меншовицька організація у Києві на чолі з місцевими лідерами М. Балабановим і В. Дрелінгом. Проте у Харкові значно переважали меншовики-інтернаціоналісти на чолі С. Саном та І. Бером [14, арк. 25].
Треба сказати, що делегати меншовицьких організацій Києва, Харкова, Катеринослава, Луганська, Макіївки та інших міст брали активну участь у роботі Всеросійської конференції меншовицьких і об’єднаних організацій, яка відбулася 6–12 травня 1917 р. у Петрограді [14, арк. 29]. З такого важливого для України питання, як національне, конференція не змогла прийняти ніякого рішення, хоча національна секція на конференції складалася майже наполовину з представників від меншовицьких організацій України [14, арк. 30].
Разом з тим відомо, що меншовики Києва, Катеринослава, Харкова та інших міст на шпальтах газет та в публічних виступах неодноразово висловлювалися проти тих головних вимог і гасел, які висувалися Центральною Радою; перш за все, вимоги надання політичної автономії Україні. Типовим у цьому плані є рішення обласного з’їзду меншовиків Південно-Західного краю, який відбувся 21–23 квітня 1917 р. у Києві. У доповіді з національного питання, з яким виступив В. Дрелінг, а також в прийнятій резолюції, меншовики рішуче заперечували проти автономії України та федеративного устрою Росії що, на їхню думку, «суперечить історичному розвитку і загрожує державним роздробленням». Разом із тим меншовики не заперечували проти культурно-національної автономії України [14, арк. 29–31]. Однак це було вже досягнуто самим життям після Лютневої революції. Таким чином, меншовики зараз же зайняли українофобські позиції відносно Центральної Ради, національно-визвольного руху.
Тому цілком зрозуміло, що коли 10 червня 1917 р. Центральна Рада прийняла свій І Універсал, в якому говорилося про самостійне введення автономії України, меншовики зараз же виступили проти цього. Але коли Тимчасовий Уряд змушений був досягнути домовленості з Центральною Радою (ЦР) про визнання ЦР крайовою владою в Україні, що було оприлюднене 3 липня 1917 р. у ІІ-му Універсалі ЦР, меншовики тепер вітали цю згоду і навіть, увійшли до складу ЦР [1, с. 70–71].
Після липневих подій, у зв’язку з тим, що новий коаліційний уряд на чолі з соціалістом есером О. Керенським обіцяв, що незабаром вирішить всі пекучі соціально-економічні та політичні вимоги, які вимагали найширші верстви народних мас і які ще вірили меншовикам, лави меншовиків поки-що зростали. Так, згідно з матеріалами мандатної комісії «Об’єднавчого з’їзду» партії меншовиків, який відбувся 16–29 серпня 1917 р. в Петрограді, в меншовицьких організаціях України на середину серпня налічувалося близько 40 тис. осіб. У Донецько-Криворізькому басейні налічувалося майже 22 тис. осіб: в Харкові – 3100, Макіївці – 3000, Катеринославі – 2500, Луганську – 1200, Юзівці – 700. У Південно-Західному краї налічувалося 10600 осіб: у Києві – 5044 осіб, Кременчуці – 1200, Житомирі – 750, Полтаві – 600 осіб. На Півдні України було більш 5 тис. меншовиків, у тому числі в Одесі – 2100, Миколаєві – 1200 (об’єднана) [14, арк. 29–32]. Але самі меншовики визнавали принципову різницю між обліковим складом і фактичними справами, тому що значна частина меншовиків – майже третина – вже фактично порвала з партією [10, с. 9–12; 14, арк. 31–32]. Тобто чисельність меншовиків України зросла з весни до серпня 1917 р. майже у 2,5 рази, а то й у 3 рази. Здавалося, що чисельність партії буде зростати і надалі.
Але незабаром, наприкінці серпня в країні відбувся так званий Корніловський заколот, коли реакційні сили намагалися встановити воєнну диктатуру і знищити майже всіх революціонерів. До підготовки Корніловського заколоту були причетні і лідери меншовиків та есерів. Після розгрому заколоту вплив, а разом і чисельність меншовиків почали зменшуватися. Також у середовищі самих меншовицьких організацій в Україні вплив оборонців тепер значно зменшувався, а меншовиків-інтернаціоналістів значно зростав. Тепер «ліві» меншовики перевищували в кількості не тільки в Харкові, Катеринославі, а також в Одесі, Полтаві, Кременчуці, Юзівці [1, с. 76–77].
25–26 жовтня 1917 р. в Петрограді швидко перемогло збройне повстання, яке стало початком соціалістичної революції в країні. Було проголошено встановлення Радянської влади, влади більшовиків, створено РНК на чолі з В. Леніним. Ураховуючи анархію та безвладдя в центрі, Центральна Рада 1 листопада взяла всю повноту влади на себе. 7 листопада 1917 р. було прийнято ІІІ Універсал ЦР, який оголосив про створення Української народної республіки – суто української народної держави, що мало велике історичне значення.
Зрозуміло, що меншовики вороже зустріли Жовтневу революцію, проти якої почали боротьбу. З іншого боку, вони цілком визнали в Україні владу УНР [1, с. 100]. Боротьба меншовиків проти Радянської влади обумовила подальше зменшення впливу і чисельності меншовиків в Україні. Так, 7 грудня 1917 р. в Петрограді завершив роботу Надзвичайний з’їзд партії меншовиків, який повинен був розробити нову тактику в умовах Радянської влади. Уперше в історії на з’їзді значно переважали меншовики-інтернаціоналісти, тобто ліві, резолюція яких і була прийнята. Рішення з’їзду мали велике значення для меншовиків України, де також посилився вплив лівих і значно послабилася довіра до правих меншовиків. Згідно з даними мандатної комісії з’їзду, чисельність меншовицьких організацій в губерніях і містах України скоротилася з серпня до грудня майже вдвічі, а у великих пролетарських центрах Донецько-Криворізького регіону – майже втричі.
Так, наприклад, Катеринославська губернська організація меншовиків у серпні нараховувала біля 15 тис. членів, в грудні 1917 р. вже – 9071 осіб, Київська губернська організація меншовиків – відповідно – 7 тис. і 3 тис. осіб, Таврійська губернська організація – 5 тис. і 3 тис. осіб. Місцеві організації: Київська – відповідно – 5044 і близько 3 тис., Одеська – 2100 і 1800, Харківська – 3100 і 1325, Макіївська – 3 тис. і 1 тис. осіб. Якщо в серпні меншовицькі організації України нараховували близько 42 тис. осіб, то тепер, у грудні 1917 р. – 27–28 тис. осіб [14, арк. 14–18, 31–32].
Відомо, що наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада отримала свою першу тимчасову поразку і в Україні встановилася Радянська влада більшовиків. А з середини лютого по квітень 1918 р. вся Україна була захоплена німецькими окупантами. На короткий час була відновлена влада Центральної Ради УНР, але вже 29 квітня 1918 р. стався державний переворот – була розігнана Центральна Рада, а до влади прийшов затверджений німцями генерал П. Скоропадський. З’їзд заможних землевласників проголосив його гетьманом України.
Німці і Гетьманат почали переслідувати представників усіх соціалістичних партій, чинити політичні репресії, кидати за грати. Тому в цих умовах значна частина рядових меншовиків відмовилася від відкритої політичної діяльності, залишали лави меншовицької партії заради збереження свого життя. Тому і чисельність меншовиків в Україні значно скоротилася.
Так, порівнюючи з серпнем 1917 р., коли партія меншовиків нараховувала більше 40 тис. членів, їхні лави скоротилися майже в 10 раз. Меншовицькі організації Донецько-Криворізького басейну нараховували більше 22 тис. осіб., а на серпень 1918 р. – біля 3 тис., серед них у Харкові – майже 1000, Луганську – 700, Єнакієві – 400, Слав’янську – 200, Бахмуті – 150. Усе це було свідченням безупинного відходу мас з-під впливу меншовиків. На Всеукраїнській конференції меншовицьких організацій в червні 1918 р. більшістю у дві треті голосів була прийнята резолюція «лівих» меншовиків, в якій підкреслювалося, що гетьманський режим «хиткий та нестійкий», що він залежить від іноземного капіталу і «загрожує знищенням усіх досягнень революції в Україні» [9]. Таким чином, ми бачимо, що влітку 1918 р. в лавах меншовиків зосталися найбільш стійкі партфункціонери – всього 5 тис. осіб. Але тепер серед них значно перевищували так звані ліві, меншовики-інтернаціоналісти.
Приблизно така сама чисельність (5 тис. осіб) була у меншовиків у добу Директорії, другого приходу Радянської влади в Україну навесні – влітку 1919 р., а також в період збройної боротьби проти денікінців влітку–восени 1919 р. Але в цей період меншовики майже роз’єдналися на дві частини.
Праві меншовики Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси та інших міст з радістю вітали прихід білогвардійців, активно співпрацювали з ними, боролися проти Радянської влади. Ліві, меншовики-інтернаціоналісти, навпаки, рішуче виступали проти денікінщини, боролися за збереження Радянської влади і, навіть, співпрацювали з більшовиками. Ще 19–20 квітня 1919 р. Всеукраїнська партійна конференція меншовиків, яка відбулася у Харкові, прийняла переважною більшістю голосів резолюцію лівих меншовиків, в якій говорилося про необхідність розгорнути збройний опір білій контрреволюції Денікіна і за необхідність вступу до лав Червоної армії [8].
Багато лівих меншовиків воювали потім у лавах Червоної армії. Разом з тим треба підкреслити, що, перебуваючи в лавах Червоної армії, багато лівих остаточно порвали з меншовизмом і переходили до лав партії більшовиків. Так, згідно з проведеним у 1922 р. Всеросійським переписом членів РКП(б) в Україні в лавах КП(б)У було тоді 2579 осіб колишніх меншовиків і бундівців, які вказували в анкетах, «що розірвали з меншовиками і перейшли до лав більшовицької партії в роки революції, особливо в період громадянської війни з білими» – десь близько 2 тис. меншовиків [4, с. ХІ].
Таким чином на початок 1920 р. в Україні було всього десь близько 2 тис. меншовиків, які діяли поки що легально. Але більшовики, виконуючи настанови В. Леніна про необхідність знищити всіх меншовиків як активних посібників білої контрреволюції, почали шалений наступ на меншовиків. Уже в березні 1920 р. більшовики швидко провели судовий процес над київськими меншовиками., а потім почали застосовувати широкомасштабні арешти меншовиків у 1920–1922 рр. Так, 17 серпня 1920 р. українська НК заарештувала всіх делегатів Всеукраїнської конференції РСДРП у Харкові, а потім і в інших містах України, коли сотні меншовиків були кинуті за грати [7, с. 251].
На початку березня 1921 р. організації меншовиків зазнали нового, ще більш сильного удару з боку ВУНК, коли у Харкові, Катеринославі, Києві, Одесі та інших містах були заарештовані майже всі меншовики. Згідно з даними, наведеними самими меншовиками, було заарештовано 1440 осіб, в тому числі у Катеринославі – 200 осіб, Харкові – 100, Одесі – 80, Києві – 75, Донбасі – 350 меншовиків [14, арк. 6–8].
Ще масштабніша хвиля масових арештів прокотилася на початку 1922 р. Арешти, зрозуміло, дуже послабили організації меншовиків, посилювали внутріпартійну кризу, коли так звані нові ліві меншовики почали виступати за припинення політичної діяльності і ліквідацію меншовицьких організацій. Так, першими наприкінці травня 1923 р. заявили про ліквідацію своєї організації меншовики Катеринослава, потім Кривого Рогу і Кам’янського. У серпні – Олександрівська, Бердянська, і в жовтні – Києва, Одеси, Харкова та інших міст України [1, 204].
Заключним актом політичної драми по ліквідації меншовицьких організацій був так званий «Всеукраїнський з’їзд колишніх меншовиків», який відбувся в Харкові 1–3 лютого 1924 р. «45 посланців від Київської, Харківської, Катеринославської, Одеської губерній, а також Донбасу представляли біля 700 колишніх меншовиків з партстажем від 10 до 25 років», у тому числі від Катеринослава – 165 осіб, Донбасу – 147, Одеси – 98, Києва – 90 осіб.
У зв’язку з цим слід відмітити, що наведена цифра 700 осіб – це лише частина й при цьому значно менша частина всіх меншовиків України. Справа полягає в тому, що це були лише так звані «організовані» меншовики, які об’єдналися на місцях, як вони самі називали, в «ліквідаторські групи» по розпуску своїх організацій і, разом з тим, прохали про «колективний вступ до партії більшовиків». Так, наприклад, київський делегат повідомляв, що і у них, у Києві, як і в інших містах, «прийом до групи ліквідаторів відбувався дуже обережно і багато хто з тих, котрі подали заяви, не були прийняті». Тому інша, друга, значно більша частина меншовиків, які зосталися поза цими організованими групами, при ліквідації організації просто виходили з партії і припиняли будь-яку активну партійно-політичну діяльність взагалі.
У доповідях делегатів та рішеннях з’їзду говорилося, що «рух за ліквідацію партії меншовиків виник повністю самостійно, без будь-якого тиску згори». У рішенні з’їзду вказувалося, що «як не важко ліквідовувати партію, але треба поховати те, що давно вже вмерло само» і «гробарем всього меншовизму став пролетаріат, який пішов за більшовиками». Тому «РСДРП в Україні розвалилася не тільки ідейно, але і фізично». З’їзд постановив «розпустити всі організації меншовиків в Україні, ліквідувати Головний комітет України, а колишнім членам РСДРП вступати до Компартії» [11]. Праві меншовики, які нараховували 200–300 осіб і які були незгодні з рішенням з’їзду, були незабаром, протягом 1924–1925 рр., остаточно ліквідовані ВНК. Так, з політичної арени зник меншовизм в Україні [2, с. 278–279].
Бібліографічні посилання
1. Вєтров Р. Політичні партії України в першій чверті ХХ століття (1900–1925 рр.) / Р. Вєтров, С.Донченко. – Д.; Дніпродзержинськ, 2001. – 245 с.
2. Вєтров Р. Ліквідація багатопартійності в Україні (1920–1925 рр.) / Р. Вєтров. – Дніпродзержинськ: Вид-во ДДТУ, 2007. – 344 с.
3. Всероссийская конференция меньшевистских и объединенных организаций РСДРП. – Пг. – 1917. – 30 с.
4. Всероссийская перепись членов РКП. Итоги переписи 1922 г. на Украине. – X.: Изд-во ЦК РКП(б), 1922. – 162 с.
5. Голікова М. Меншовики в Україні у роки революції і громадянської війни (1917–1920 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «історія України» / М. Голікова – Харків, 2000. – 20 с.
6. Курас И. Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине / И. Курас. – К.: Наук. думка, 1978. – 315с.
7. На защите революции.Из истории Всеукраинской Чрезвычайной Комиссии (1917–1922 гг.): сб. док. и материалов. – К., 1971. – 305 с.
8. Наш голос (орган ГК меньшевиков Украины). – Х. – 1919. – 24 мая.
9. Наш Юг (орган Харьковского обкома меньшевиков). – 1918. – 7 июня.
10. Партийные известия(ОК меньшевиков). – Пг. – 1917. – № 6–7. – С. 9–12.
11. Правда(орган ЦК РКП(б)). – М., 1924. – 3–5 февраля.
12. Рабочая газета (орган ОК меньшевиков). – Пг., 1917. – 22 марта.
13. Рубан Н. Октябрьская революция и крах меньшевизма / Н. Рубан. – М.: Политиздат, 1968. – 399 с.
14. РДАСПІ(Російський державний архів соціально-політичної історії). Ф. 275, оп. 1, спр. 7, арк. 6–13, 25, 29–32.
Надійшла до редколегії: 24.11.2010
УДК 94 (477. 63) «1933/1936»
Н. Р. Романець
Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара
