Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара
В. І. Головченко, В. Ф. Солдатенко. Українське питання в роки Першої світової війни.
Проаналізовано монографію відомих українських учених із важливої й актуальної проблеми. Зроблено аналіз діяльності політичних партій та організацій на етапах державного будівництва України – доби Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського по виділенню українського питання.
Ключові слова: Національна революція, Центральна Рада, дипломатія, автономія, Генеральний Секретаріат, Українська Держава, договір.
Прованализировано монографию известных украинских учёных с важной и актуальной проблемы. Сделан анализ деятельности политических партий и организаций на этапе строения государственности – периода Центральной Рады, Гетьманата П. Скоропадского.
Ключевые слова: Национальная революция, Центральный Совет, дипломатия, автономия, Генеральный Секретариат, Украинская Держава, договор.
Reviewed by a monograph of known Ukrainian scientists with main and actual questions. Analysis of activity of the political parties and organizations was done at the beginning of Ukraine country building in the age of Central Rada, Getmanatu of P. Skoropadskiy, and in the age of the decision of Ukrainian question.
Key words: National revolution, Central Rada, diplomacy, autonomy, Generality Secretariat, Ukrainian country, the argument.
Перша світова війна прискорила визрівання національно-політичних процесів в Україні. Чужа війна втягнула українську націю у круговерть світових проблем. Розколота нація була у складі двох імперій, які мали власні, протилежні геополітичні інтереси. Народ ментально тяжів до об’єднання, однак через об’єктивні і суб’єктивні чинники не міг здійснити своєї мрії. Війна сприяла пробудженню та піднесенню національного руху. Протягом часу бездержавності України накопичилося багато проблем, а відтак й суперечок щодо українського питання.
Автори рецензованої монографії обґрунтували висновок про «об’єктивний характер виникнення й аж до свого розв’язання, проблеми, яку з повним правом можна іменувати українським питанням» [1, с. 5]. На їхню думку, це питання «не було результатом ані польської, ані австрійської, ані будь-чиєї іншої «інтриги», воно не було плодом гарячкових фантазій і злих настроїв якихось руйнівних сил – сепаратистів, – не було нерозумною забаганкою монстрів-революціонерів тощо. Воно «проросло» із сутності українсько-російських стосунків і було цілковитою історичною реалією» [1, с. 10]. У сучасних умовах значне місце займає проблема витоків української державності і навіть існування окремої української нації, про що існує багато суперечок та спекуляцій.
Дослідники переконливо наводять слова Петра І (які в силу різних причин не часто цитують наші науковці). «Цей малоросійський народ і дуже розумний, і дуже хитрий: він як бджола працелюбна, дає російській державі і кращий мед розумовий, і кращий віск для свічі російської просвіти, але у нього є й жало. До того часу, доки росіяни будуть любити й поважати його, не зазіхаючи на свободу і мову, доти він буде волом уярмленим і світочем російського царизму: але якщо тільки зазіхнуть на його свободу й мову, то з нього виростуть драконові зуби, і російське царство залишиться в не авантажі» [1, с. 7]. Звучить дуже актуально. Дотримуючись основоположного принципу історизму, в монографії подається широка палітра слів і справ російських можновладців, інститутів держави, а також відомих істориків М. Погодіна, В. Соловйова, В. Ключевського, які заперечували існування українців як окремої нації. Такої думки були й політики та науковці Польщі та Австро-Угорщини.
На початку ХХ ст. політичний рух носив ліберальне забарвлення, а домінуючим гаслом була вимога «автономії» майже у всіх політичних партій та організацій України. Це закономірно. Самостійницька ідея формувалася упродовж значного часу.
Із самого початку наукової праці видно, що у помилках політичних та громадських українських діячів періоду національно-демократичної революції 1917–1921 рр. автори не збираються звинувачувати сусідні держави, у чому часто «грішать» більшість дослідників, а намагатимуться з’ясувати історичні реалії того періоду й визначити як досягнення, так і прорахунки різних політичних сторін. У роботі аналізується проблема виникнення та діяльності українських політичних партій та організацій. Мова йде про Головну Українську Раду (ГУР), Союз визволення України (СВУ) та ін. Відомо, що ГУР розпочала свою діяльність 1 серпня 1914 р. на чолі з К. Левицьким; діяв також Союз українських парламентських і сеймових послів із Буковини під керівництвом М. М. Василька та об’єднання стрілецьких організацій в Українських січових стрільців (УСС), яких очолив Т. Рожанковський і К. Трильовський. Згодом, 4 серпня 1914 р., було створено Союз визволення України на чолі з Д. Донцовим. У монографії досить детально подано аналіз його персонального складу та діяльності, геополітичні плани аж до утворення балто-чорноморської федерації у складі України, Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви й Білорусії [1, с. 59]. Широка дипломатично-пропагандистська робота СВУ сприяла поширенню «самостійної української ідеї» [1, с. 69]. Автори дослідили й проаналізували як ці ідеї знаходили відображення на шпальтах друкованих органів західних держав. Прикладом можуть слугувати погляди П. Рорбаха, автора книги «Подорожня книга світової політики. 1897–1915», який заперечував тезу (що, між іншим, інколи продовжує існувати і в сучасній українській історіографії), начебто Наддніпрянська Україна не виступала за незалежність України удовоєнний період. Однак, тут же автор запевнив читача, що на українських землях спостерігається досить стійка традиція боротьби за незалежність: «Якщо сьогодні в Україні з’явиться той, хто серед чернігівських та катеринославських селян знову підніме прапор Мазепи – геть від московітів! – чи підуть вони за ним? Сільські та міські вчителі, дрібні службовці, яких не принесло з якоїсь російської далечі, студенти, деякі купці та землевласники, молодь, – вони об’єднаються і згадають Богдана Хмельницького, великого гетьмана; згадають Батурин, у минулому блискучу резиденцію виборних гетьманів України, яку зруйнував Меншиков за наказом Петра» [1, с. 78].
Дослідники слушно посилаються на думку першого голови дипломатичного відомства УНР, створеного 22 грудня 1917 р., О. Шульгіна, який стверджував, що Росія була провідним союзником Антанти у війні. Тому ні Британія, ні Франція «не збиралися всерйоз брати до відома «українське питання»» [1, с. 97]. Цим користувалася Російська імперія. Окупація Галичини російськими військами здійснювалася під гаслами приєднання цих земель до єдиної і нероздільної великої Росії.
У монографії подана розлога характеристика ставлення до «українського питання» еліти різних країн, яке було суперечливим і неоднозначним. Централізована Франція, наприклад, симпатизувала ідеї «Єдиної і нероздільної Росії» [1, с. 95]. Деякі держави використовували це питання для вирішення своїх власних завдань. Революція 1917 р. в Росії поклала початок і Українській національно-демократичній революції. Основні гасла, які відстоювали українські політичні сили – це «Федеративна Росія» і «Автономія України». Вивчаючи сформульовані стратегічні завдання та тактичні кроки представників українських політичних партій, складається враження, що основною проблемою було вирішення питання «как нам обустроить Россию», (гасло О. Солженіцина), а не боротьба за незалежну державу Україна. Політичне керівництво Центральної Ради вибрало еволюційний шлях розвитку України. Відбувалися процеси формування дипломатичної служби, йдеться про утворення Генерального Секретаріату міжнаціональних справ, яким керував О. Шульгін.
«Українці не мають бажання від когось відділюватись, відмежовуватись – вони хочуть тільки, щоб їм і всьому громадянству України була змога порядкувати крайові справи, будувати долю краю без усяких сторонніх втручань і без можливості таких втручань. Вони знають свої сили і засоби й певні того, що коли край буде мати таку волю і буде забезпечений від усяких гальмувань і втручань збоку, він буде розвиватись настільки сильно і успішно, що йому не треба буде яких-небудь штучних огорож від чужих впливів чи конкуренції» [1, с. 107]. Приблизно такої точки зору дотримувався і В. Винниченко. Але навіть ці погляди не сприймалися російським урядом. Зовсім нічого страшного… ні в рішеннях, ні у вимогах українців… не бачив і вождь більшовиків В. І. Ленін.
Автори висвітлюють дипломатичну діяльність уряду Центральної Ради, Генерального Секретаріату у напрямі відносин з Росією. Цю роботу В. Винниченко сформулював таким чином: де виникає українське питання, там закінчується російська демократія [1, с. 116]. Встановлення влади більшовиків у Петрограді і проголошення Центральною Радою ІІІ-го Універсалу було формальним актом утворення федерації Української Народної Республіки. Д. Дорошенко писав, що Україна брала на себе почин і завдання створити всеросійську федерацію з таким урядом, який би визнали всі держави, що вступлять до неї. На основі документів глибоко проаналізовано українсько-російські домовленості протягом березня – червня 1917 р. та їхні протиріччя, серед яких уперше в українській історіографії детально подано визначення лінії кордону між Росією та Україною [1, с. 108–116], агітація й погрози більшовиків у Чернігівській губернії щодо питання приєднання цієї території до РСФРР та ін. За матеріалами спогадів В. Винниченка, С. Єфремова, М. Ковалевського, автори охарактеризували пошук шляхів вирішення національного питання провідних діячів Центральної Ради, їхні бачення та вимоги.
Велику увагу приділено проведенню «З’їзду представників народів та областей Росії», рішенню на ньому мовного питання [1, с. 118–119]. Підсумовуючи значення З’їзду народів, дослідники слушно зауважили на с. 120, що ці рішення не мали юридичної сили, проте вони мали колосальний політичний резонанс, а роль України у боротьбі за федерацію Росії ще більше посилилася.
Чільну увагу в праці приділено зовнішньополітичним поглядам Центральної Ради: спроби налагодити відносини як з австро-німецьким блоком, так і з Антантою. Це видається цілком виправдано. Адже ця тема мало досліджена в українській історіографії. Однак зауважимо, що автори дещо однобічно охарактеризували цю проблему, приділивши увагу дипломатичним відносинам українських діячів лише з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Францією. З початком Першої світової війни поступово за кордоном було визнано назву держави «Ukrasner» замість «Ruthenen». Газета «L’information» від 16 серпня писала: «Хочемо ми того чи ні, але Україна – це історичний, географічний, етнографічний і соціальний факт, з яким ми мусимо рахуватися» [1, с. 152].
У монографії детально проаналізовано кроки діячів Центральної Ради у формуванні власної дипломатичної служби та їхні переговори із представниками західних країн в умовах «тріумфальної ходи» радянської влади. Досить переконливо та детально визначено чинники, що змусили Генеральний Секретаріат зробити вибір на користь Німеччини та її союзників. Величезне значення мало проголошення Української Народної Республіки як самостійної, незалежної суверенної держави, яке було задекларовано у ІV-му Універсалі. Універсал надав юридичні підстави для визначення УНР іншими державами. Про це свідчить Брестський мирний договір між УНР, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 р. Це був перший мир у Світовій війні. У роботі детально охарактеризовано й проаналізовано першу і єдину широкомасштабну зовнішньополітичну акцію Української Народної Республіки – участь у Брестській мирній конференції. На основі досліджень спогадів та епістолярної спадщини членів української делегації у Брест-Литовську (В. Голубовича, О. Севрюка, М. Любинського, М. Полоз і ін.) подано детальну характеристику проведення переговорів. Завдяки цьому авторам монографії вдалося чітко визначити питання стосовно Східної Галичини, що ставилися на переговорах. Також тут чи не вперше в українській історіографії показано позиції держав Антанти стосовно цих переговорів [1, с. 169–175]. Дослідники справедливо засвідчили, що з підписанням договору «… патріотично-демократичні сили одержували ще один шанс продовжити вже при вирішальній підтримці зовнішньополітичного чинника процес українського державотворення, національного відродження» [1, с. 187]. Це був тріумф і трагедія одночасно.
Рецензована праця містить науковий аналіз тих випробувань, що були тісно пов’язані з проблемами національних меншин, які мешкали на території УНР. Це перш за все бессарабське питання. Далі подано детальну характеристику відносинам УНР і Центральних держав після Брестського миру, визначено політичні погляди українських діячів стосовно подій, що розгорталися протягом 1918 р. [1, с. 194–260]. Українським дипломатам вдалося домовитися про надання УНР військової допомоги.
У четвертому розділі «Українське питання в міжнародному контексті гетьманської держави» [1, с. 261–300], викликає великий інтерес аналіз здійснення сценарію перевороту, де спільно виступали як внутрішні так і зовнішні сили, але долю уряду Центральної Ради вирішили Німеччина. Як пишуть автори: «26 квітня 1918 р. командувач Київської групи армій генерал-фельдмаршал фон Ейхгорн нарешті отримав офіційний дозвіл кайзера на проведення державного перевороту в Києві» [1, с. 265]. Перевороту передувало ухвалення Конституції УНР – «Статут про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки як парламентської держави».
До цього часу між істориками ведуться суперечки щодо типу української державності цього періоду. Законодавча, виконавча та судова влада була зосереджена у руках гетьмана. Про це говорив закон «Про Гетьманську владу». «У новотвореної держави не було нічого спільного з республіканською формою правління, яка була характерною для УНР. Гетьман фактично мав диктаторські повноваження, Українська Держава, відповідно, була однією з форм диктатури» – зазначив В. Солдатенко у іншій своїй праці «Українська революція. Історичний нарис» [4]. З такою трактовкою не можна не погодитися. Як зазначав Д. Дорошенко, гетьманський уряд змушений був виконувати положення Берестейського договору «як найважнішим під той час чинником не тільки в обсягу внутрішніх відносин, але й щодо міжнародного становища Української держави» [2, с. 91].
Зовнішня політика гетьманату П. Скоропадського свідчила про певну тяглість з політикою УНР. Автори висвітлили проблеми щодо приєднання Криму до Української Держави тощо. У монографії слушно підкреслено, що визначальним чинником у ставленні Центральних держав до гетьманського режиму залишалася його здатність виконувати умови поставок продовольства й сировини [1, с. 281]. На основі численних документів й попередніх досліджень науковцями визначено, що «коли Німеччина обстоювала хоча б формальний державний суверенітет України, то Австро-Угорщина розглядала гетьманат як тимчасове суспільно-політичне явище, домагаючись задоволення лише своїх прагматичних інтересів» [1. с. 281]. А між тим, як стверджують автори, єдності поглядів щодо українського питання між Німеччиною та Австро-Угорщиною не існувало. На сторінках німецької преси була певна ейфорія. Газети підкреслювали германофільську позицію П. Скоропадського, і начебто ця політика відповідала інтересам усієї України, а не лише гетьмана. Водночас, гетьман відкидав звинувачення щодо русифікаторської політики. «Мої устремління такі: притягти до співпраці здатних і корисних для краю людей без огляду на походження, навести порядок і утвердити самостійність України». Однак зауважимо, що попри такі висловлювання проросійський фактор у гетьмана все ж існував.
Преса наводила приклади наступу на свободу слова, маючи на увазі припинення виходу опозиційних газет «Нова Рада», «Боротьба», «Народна воля», «Відродження», повернення російської мови, заборона селянського та військових з’їздів. Як стверджував один з учасників Української революції, І. Мазепа, влада в Україні фактично опинилася в руках російських реакційних кіл. Не дивно, що ця влада стала знаряддям російських реставраційних кіл, які весь час намагалися використати «гетьманську Україну для відбудови єдиної монархічної Росії» [3, с. 60].
На наш погляд, новизна праці полягає і в тому, що вперше в українській історіографії у такому обсязі висвітлено регіональну політику Української Держави. Автори дослідили й детально охарактеризували відносини Центральної Ради з Білорусією, Донською республікою, Кубанською Народною Республікою, Польщею, Кавказькими державами, Фінляндією, а також визначили зміни рівня довіри міжнародних відносин зазначених держав із Центральною Радою та Гетьманатом П. Скоропадського.
Одним із першочергових завдань було вирішення кримської проблеми, включаючи і Чорноморський флот. Опираючися на статус Української Держави як самостійного суб’єкта, включення Криму до України могло відбутися на правах автономії. Д. Дорошенко у своєму листі, адресованому послу Німеччини – Мумму фон Шварценштайну, – писав: «Стоючи на принципі самоозначення, не бажаючи порушувати волі населення, нарешті, розуміючи ріжні відміни в житті Криму, Український уряд уважає, що приєднання Криму може відбутись на автономних підставах» [1, с. 303]. На сторінках книги читач ознайомиться з реакцією на цю ініціативу різних держав, у тім числі й Росії.
Чимало місця науковці репрезентованої монографії відвели ходу переговорів з актуальних проблем: розвитку економічних, фінансових зв’язків, розподілу майна, виконанню міжнародних зобов’язань Російської імперії тощо. Українська дипломатія відстоювала «широкий комплекс національних інтересів України» (підкреслено нами. – І. К., О. Д.) [1, с. 390].
У монографії слушно зауважено, що «кримська політика гетьманату була перспективною і єдино доцільною… Її недовершеність зумовлена не помилковістю в розрахунках чи ваганнями у здійсненні, а незворотними зрушеннями в регіональній системі міжнародних відносин, пов’язаних із закінченням Першої світової війни» [1, с. 311]. Державницька позиція за доби гетьмана П. Скоропадського особливо проявилася у відносинах з Доном та Кубанню. Переговори були надзвичайно складними. Автори заперечують твердження деяких істориків, що за Брестською угодою до УНР було включено Ростовський, Таганрозький і Шахтинський округи [1, с. 393]. При веденні переговорів члени гетьманського уряду «у своїй роботі понад усе ставили державні інтереси України, а не особисті політичні уподобання чи вказівки «згори»» (підкреслено нами. – І. К., О. Д.) [1, с. 396]. Підписана на високому державному рівні 7 серпня 1918 р. «Попередня угода» між Українською Державою і Доном забезпечувала «стратегічного і потужного військово-політичного союзника на випадок агресії з боку більшовицької Росії» викликала неоднозначну оцінку з боку різних політичних сил України [1, с. 401].
Останній розділ присвячено дослідженню мирних українсько-російських переговорів у 1918 р., політичним позиціям Берліна та Відня, які наголошували, що лише такий крок засвідчить «повну державну незалежність». Детально охарактеризовано склад української та російської делегацій на переговорах у квітні 1918 р. у Курську, їхні політичні погляди [1, с. 370–373]. Показово, що переговори проводилися державними мовами за допомогою перекладачів [1, с. 372]. Шкода, що це так лякає деяких політиків сучасної незалежної України.
В. І. Головченко і В. Ф. Солдатенко велику увагу також приділили висвітленню проблем дебатів між українськими й радянськими політиками стосовно Донбасу та інших економічно стратегічних прикордонних регіонів. Дослідники зазначили, що Ленінський уряд вів переговори з Україною не для того, щоб укласти мир, а з метою забезпечити собі певний військово-політичний перепочинок [1, с. 383]. Далі науковці прийшли до висновку, що проблема визначення лінії проходження українсько-російського міждержавного кордону та його режиму хоч і була головною, проте не єдиною, оскільки не менші розбіжності на переговорах виникали й при укладенні торговельного договору та вирішенні фінансово-розрахункових питань тощо. Однак усі ці домовленості мали незавершений характер, що визначався міжнародною ситуацією. Таким чином, 24 грудня 1918 р. з анулюванням Брестської угоди Україна більше не визнавалася радянським урядом незалежною державою.
Радянська дипломатія почала орієнтуватися на українські опозиційні сили, які виступали з позицій, близьких до більшовиків. Про це свідчать спогади В. Винниченка про готовність «визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у справи Української Самостійної Народної Республіки (підкреслено нами. – І. К., О. Д.). З свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні» [1, с. 384]. А як відомо, у резолюції І з’їзду КП(б)У, що відбувся у Москві 5–12 липня 1918 р. «українське питання» не отримало вирішення. Ставилося завдання «боротися за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки».
Підсумовуючи своє дослідження, автори констатували, що оскільки українські землі по обидва боки австро-російського кордону стали одним з головних театрів бойових дій, то переконливо засвідчили як Центральним державам, так і країнам Антанти, що надалі ігнорувати українське питання, яке виявилося розв’язаним лише частково, неможливо.
Загалом у монографії стисло охарактеризовано політичну та міжнародну ситуацію на західноукраїнських землях у зазначений період, тоді як Наддніпрянській Україні приділено значно більше уваги. До того ж текст перенасичений цитатами документів, спогадів українських діячів тієї доби, попередніх дослідників. Монографія В. І. Головченка і В. Ф. Солдатенка «Українське питання в роки Першої світової війни», поза сумнівом, знайде свого читача не тільки серед науковців, а й викличе інтерес у багатьох шанувальників вітчизняної історії. Вона послужить надійним підґрунтям для подальшої наукової розробки інших проблем української революції 1917–1921 рр.
Бібліографічні посилання
1. Головченко В. І. Українське питання в роки Першої світової війни / В. І. Головченко, В. Ф. Солдатенко. – К.: Парламент. вид-во, 2009. – 477 с.
2. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр.: у 2 т. – Т. 2: «Україна Гетьманська Держава 1918 року» / Д. Дорошенко. – К.: Темпора, 2002. – С. 91.
3. Мазепа Ісак. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921 / Ісак Мазепа. – К.: Темпора, 2003. – С. 60.
4. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис / В. Ф. Солдатенко. – К.: Либідь, 1999. – 518 с.
Надійшла до редколегії 07.12.2010.
С П О ГА Д И
УДК 378.4(477.63)(092)
В. Ю. Пушкін
Національний гірничий університет
