The research studies the changes of repressive policy of soviet regime in the ukrainian village in 1933–1936

Key words: peasantry, collective farms, soviet regime, repression, policy, collectivization.

 

«Соціалістична реконструкція» аграрного сектора кінця 20-х – початку 30-х рр. XX ст. належить до найтрагічніших сторінок вітчизняної історії, викликаючи протягом останніх десятиліть незмінну зацікавленість науковців й широких кіл української громадськості. Серед різноманітних аспектів «великого перелому» особливе місце займає тема репресій і їхньої ролі у здійсненні політики суцільної колективізації. Її дослідження крім суто наукового має й велике морально-психологічне значення, оскільки мова йде про відновлення історичної справедливості щодо мільйонів наших співгромадян, що безслідно згинули в застінках і концтаборах ДПУ-НКВС. Багатотомна історіографія проблеми, представлена працями М. Івницького [17], Ю. Шаповала [23], С. Кульчицького [18], В. Васильєва [1], свідчить, що за останні роки чимало зроблено для об’єктивного висвітлення репресивної складової «соціалістичної реконструкції» села. Проте поза увагою істориків фактично залишився так званий «постголодоморний період». Тому метою даної наукової розвідки є дослідження репресивної політики радянської влади в українському селі у період 1933–1936 рр.

Період із середини 1933 р. по 1936 р. українські історики називають постголодоморним [19, с. 199], а західні й російські використовують термін «неонеп», звертаючись до іронічного визначення Л. Троцьким оновленого сталінського курсу [20, с. 7]. Катастрофічна ситуація в сільському господарстві, спричинена голодомором 1933 р. примусила Кремль дещо скорегувати аграрний курс, не відходячи при цьому від вирішення стратегічних завдань. Політика організаційно-господарського зміцнення колгоспів мала на меті максимально вдосконалити систему колективного господарювання в умовах подальшої викачки із села сировини, хліба, людських ресурсів. До того ж, як зазначає російський дослідник Ю. Мошков, на той час більшість колгоспників «звиклися з тим, що їхня праця спрямована на користь держави» [20, с. 7].

Нові пріоритети у репресивній політиці радянської влади щодо селянства у постголодоморний період були визначені таємною інструкцією ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 8 травня 1933 р., яка адресувалася органам партійно-державної влади, ОДПУ, суду і прокуратури. Й. Сталін і В. Молотов проголошували в зазначеному документі, що за три роки колгоспи стали панівною формою господарства на селі, тож перемогу колгоспного ладу вже забезпечено. Звідси випливав висновок: «внаслідок наших успіхів на селі наступив момент, коли ми не маємо потреби в масових репресіях, що торкаються, як відомо, не тільки куркулів, а й одноосібників і частини колгоспників»[12, арк. 71]. Офіційно зміст нової репресивної політики полягав у переході від масових і гострих форм репресій на селі до їх вибіркового застосування, що передбачало «посилення і раціоналізацію методів боротьби з опором класового ворогу»[9, арк. 3]. Також репресія мала використовуватися як «засіб переробки дрібнобуржуазної, приватновласницької психології селян і виховання недисциплінованих елементів із середовища трудящих»[15, арк. 152 зв.].

Документи свідчать, що незважаючи на пом’якшення репресивної складової аграрної політики радянської влади в період «колгоспного неонепу», каральні заходи проти селян продовжувалися застосовуватися, в першу чергу, як основний інструмент забезпечення виконання «гоподарсько-політичних кампаній» – сівби, збору врожаю, заготівель, збереження громадського майна.

Провідним напрямом у діяльності репресивних органів у цей період була боротьба зі шкідництвом в аграрному секторі. При цьому шкідництво вбачали у всіх проявах безгосподарності, яка стала нормою життя в колективних об’єднаннях: неналежному зберіганні насіннєвих фондів, несвоєчасному ремонті сільськогосподарської техніки, поганому утриманні худоби. Особливу увагу центральне партійне і радянське керівництво приділяло «боротьбі з хижацьким ставленням до коней». Кампанії з виявлення шкідників серед тих, хто доглядав за худобою: конюхів, ветеринарів, проводилися в період 1934–1936 рр. із завидною регулярністю. Між тим поганий стан кінського поголів’я в колгоспах зумовлювався взаємодією кількох чинників. По-перше, відсутністю належної кормової бази, на формування якої негативно впливало неправильне визначення структури посівів у колективних господарствах. Реалізуючи курс партії на розширення посівних площ під зерновими культурами, деякі колгоспи взагалі не включали до виробничих планів відведення землі під пасовища та сіножатті. До того ж збільшення обсягу заготівель у 1931–1932 рр. за умов зменшення виробництва зерна неминуче призвело до суттєвого скорочення кількості кормового зерна, що залишалося в селі. За підрахунками дослідників Р. Девіса і С. Віткрофта, в цілому по країні скорочення виробництва фуражного зерна становило від 23,3 млн тон у 1927/28 р. до 13,8 млн у 1932 р.[22, с. 100]. Тому основний раціон колгоспного поголів’я складали незапарена полова і солома, від яких у ротовій порожнині коней утворювалися рани. Але і такого фуражу, як правило, не вистачало до весни.

Між тим хворих і виснажених коней продовжували використовували на важкій роботі. Це підтверджує і судова статистика: найбільша кількість засуджених за «хижацьке ставлення до коней» припадала на перший і четвертий квартали року. Виснаження і масовий падіж худоби на початку року зумовлювалися відсутністю фуражу. А через використання коней на важких роботах під час осінньої посівної кампанії збільшувалася кількість абортів конематок наприкінці року [12, арк. 37].

Ще однією причиною поганого стану кінського поголів’я було те, що більшість усуспільненої худоби утримували в «примітивних, пристосованих із старих, які абсолютно не відповідали зоотехнічним вимогам, приміщеннях. Лише в Оріхівському районі Дніпропетровської області такі приміщення в колгоспах становили 95 %» [5, арк. 76]. На стан кінського поголів’я впливав і суб’єктивний чинник: велика плинність кадрів у конюшнях через постійні «чистки» колгоспів. Приміром у колгоспі ім. Карла Маркса Оріхівського району конюхами працювали по 2–3 дні [5, арк. 34]. До того ж новоспечені колгоспники не ставилися сумлінно до своєї роботи. Обстеження колективних об’єднань Чернігівської області на початку 1934 р. засвідчило, що у половини з них коні були виснажені, хворіли на коросту, вшивість, екзему. В одному колгоспі виснажений кінь навіть не міг стояти, його тримали у підвішеному стані [7, арк. 21].

Але партійне керівництво республіки вбачало вихід із катастрофічної ситуації в організації нової «чистки колгоспів від ворожих, контрреволюційних елементів». Тому постанова ЦК КП(б)У від 16 лютого 1934 р. зобов’язала обкоми здійснити перевірку особистого складу колгоспів: конюхів, бригадирів, комірників, членів правлінь [7, арк. 23]. За «неповними даними» прокуратури УСРР у 1934 р. в республіці «за хижацьке і недбале ставлення до коней» було засуджено 13 281 особу, з них 3 307 осіб до позбавлення волі [21, с. 428]. Але застосування судової репресії не могло змінити ситуацію на краще. Як визнавала Дніпропетровська обласна прокуратура, «не зважаючи на значну кількість справ, розглянутих судами області в 1934 р., і велику кількість засуджених, падіж і виснаження коней, абортування конематок тривали» [14, арк. 37].

Наймасовіша кампанія по боротьбі з хижацьким ставленням до коней в південних регіонах республіки припадає на початок 1935 р. Неврожай 1934 р. негативно вплинув на формування кормової бази. Щоб вирішити цю проблему, партійне керівництво Дніпропетровщини навіть запропонувало у травні 1934 р. колгоспам і радгоспам почати силосування очерету й осоки до їх здерев’яніння, щоб зняти протягом року 2–3 врожаї [3, арк. 33 зв.]. Деякі колгоспи області заготовляли корми виключно з різноманітного бур’яну, серед якого значну частину складали отруйні рослини. Тому Дніпропетровський обком КП(б)У ще у вересні 1934 р. прогнозував, що «значна частина тяглової сили через нестачу кормів буде перебувати навесні 1935 р. у виснаженому і підірваному стані» [8, арк. 33].

Але коли в колгоспах Дніпропетровщини починається масовий падіж худоби, органи НКВС беруть всі справи під особистий контроль, вважаючи, що причиною загибелі коней було свідоме отруєння, здійснене працівниками колгоспів. Із підозрюваних починають вибивати зізнання. Так, рахівник артілі ім. Блюхера Плосковської сільради Верхньодніпровського району К. Варакута під час допитів дев’ять разів зізнавався у тому, що «отруїв коней миш’яком за намовою куркуля Якова Дєнісьєва», а потім стільки ж разів відмовлявся від своїх свідчень [14, арк. 32]. Бактеріологічні дослідження, здійснені Дніпропетровською лабораторією і Харківським інститутом судово-медичної експертизи, встановили відсутність медикаментозної отрути у внутрощах коней. Причиною загибелі худоби, як правило, був неякісний силос. Приміром, у колгоспі ім. Леніна Веселовської сільради Верхньобілозерського району 20 коней захворіло і 5 загинуло після вживання отруйного бур’яну-гірчаку. Але висновки бактеріологічних лабораторій вже не могли зупинити працівників НКВС і прокуратуру, які вважали, що «клінічна картина захворювання і первинний висновок ветеринарних лікарів відрізняються від даних бактеріологічного дослідження» [14, арк. 44]. Тому були сфабриковані справи про розкриття у Верхньодніпровському і Сталіндорфському районах двох антирадянських груп, члени яких нібито свідомо створили умови, що «прискорювали процес загибелі коней» [14, арк.44].

Та істерія, яка нагніталася навколо шкідників засобами масової інформації, постійне залякування колгоспників судом нерідко призводили до трагічних наслідків. 23 травня 1934 р. покінчив життя самогубством через побоювання бути притягнутим до кримінальної відповідальності старший конюх колгоспу ім. Косіора Ровенської сільради П’ятихатського району Мороз, оскільки один з коней, за яким він доглядав, почав шкутильгати [3, арк. 126]. У ніч на 13 березня 1935 р. повісився колгоспник Новоолександрівської сільради Запорізького району Яків Кремер. Як було встановлено прокуратурою, ймовірною причиною його самогубства була стаття у стінній газеті Калинінської МТС, в якій його звинувачували у навмисному знищенні власного теляти і вимагали притягнення до кримінальної відповідальності [13, арк. 161].

Кампанія по боротьбі за охорону кінського поголів’я призвела і до чергових «перекручень революційної законності». У наказі Наркомату юстиції УСРР від 1 квітня 1935 р. визнавалося, що органи прокуратури механічно штампували справи проти шкідників, притягуючи до кримінальної відповідальності соціально-близькі елементи і низовий колгоспний актив. Тому рядові колгоспники і працівники радгоспів складали 82 % засуджених. До того ж суди припиняли значну частину порушених справ, а підсудних виправдовували. Приміром, нарсуди Вінницької області із 3950 підсудних виправдали 829 осіб. А касацією Одеського облсуду у 1934 р. було затверджено лише 46 % оскаржених вироків, 15 % змінено і 34 % скасовано [14, арк. 94]. Тому Наркомат юстиції категорично заборонив притягувати до кримінальної відповідальності колгоспних активістів і зобов’язав активізувати роботу сільських і товариських судів, передаючи на їхній розгляд дрібні справи.

Продовжувалася в період «колгоспного неонепу» й боротьба з крадіжками колгоспного майна. Аналіз кримінальних справ, розглянутих судовими органами у цей період, дозволяє зробити висновок про виділення таких видів злочинів як зрізання і крадіжки колосків, крадіжки і розбазарювання пального, крадіжки обмолоченого зерна на елеваторах і під час його перевезення. Зрозуміло, що порівняно з 1932–1933 рр. кількість засуджених за цими видами злочинів кардинально зменшилася. Так, якщо під час збиральної кампанії 1933 р. за крадіжку і зрізання колосків у Дніпропетровській області було засуджено 2044 осіб, то станом на 31 липня 1934 р. – 52 особи [6, арк. 11–12].

Ще одним напрямом репресивної політики стала боротьба проти назаконної оренди землі. Частина колективних об’єднань республіки через брак робочих рук і сільськогосподарської техніки була неспроможна забезпечити обробку всього масиву колгоспної землі, сформованого внаслідок конфіскації наділів куркулів і усуспільнення селянських ділянок. Лише в Магдалинівському районі Дніпропетровської області налічувалося 6 тис. га радгоспних і колгоспних земель, які не оброблялися з 1928–1929 рр., перетворившись на розсадник бур’янів [4, арк. 15]. Намагаючись вирішити цю проблему, частина колгоспів УСРР почала здавати землю в оренду селянам «на умовах відробки певної кількості трудоднів або за грошову оплату» [11, арк. 564]. Зрозуміло, що такі дії колгоспного керівництва дискредитували саму ідею суцільної колективізації. Тому 19 липня 1934 р. ЦК КП(б) У попередив керівників радгоспів, лісгоспів та інших організацій про неприпустимість подібних дій, нагадавши про судову відповідальність [11, арк. 571]. А 1 вересня 1934 р. Наркомат юстиції УСРР розіслав облпрокурорам директиву, в якій вимагав притягнення до кримінальної відповідальності за 97 ст. КК посадових осіб, «винних в ламанні законів про націоналізацію землі». До орендарів мали застосовувати санкції, передбачені 147 статтею ЦК [11, арк. 564].

Важливим напрямом репресивної політики в цей період була боротьба проти селян-одноосібників. Офіційне закінчення суцільної колективізації в основних зернових районах України (Степ і Лівобережжя) у серпні 1931 р. не призвело до повної ліквідації індивідуального сектора. Особливо значним прошарок одноосібних господарств залишався в центральних і північних регіонах, які не входили до зони тотальної колективізації, як степова частина республіки. Приміром, у с. Заброди Богодухівського району Харківської області із 818 господарств до складу колгоспів вступило лише 200 [21, с. 130]. У Чернігівській області залишалися великі села з рівнем колективізації 15–20 % [21, с. 176].

Протягом 1932–1933 рр. керівництво країни, зайняте вирішенням заготівельної проблеми, не приділяло особливої уваги одноосібнику, не втягувало його до колгоспів, хоча економічний тиск на цю категорію селян залишався. Додамо, що за цей період кількість колективізованих селянських господарств не тільки не зросла, а навпаки зменшилася через відхідництво і голодомор. Колгоспи також не поспішали приймати до свого складу нових членів, оскільки одноосібники перед вступом розпродавали майно і худобу, приходячи до колективних об’єднань, за виразом П. Постишева, «голими». Так, 521 господарств, які вступили до колгоспів району обслуговування Диканської МТС Харківської області у 1933/34 сільськогосподарському році, поповнили колгоспний фонд лише на 20 коней, 33 плуга, 5 сіялок, 1 жатку, 37 возів і 11 борон [21, с. 132]. До того ж через високий рівень землезабезпеченості колективні об’єднання не бажали обтяжувати себе наділами нових членів, для обробки яких не вистачало техніки і робочих рук. Тому на початок липня 1934 р. індивідуальний сектор в Україні налічував 971 тис. господарств, що становило 22,8 % від загальної кількості селянських дворів [21, с. 176].

У 1934 р. Кремль кардинально змінює політику щодо одноосібника. На той час у московських і місцевих можновладців сформувалася думка, що одноосібник живе краще за колгоспника. Документи свідчать, що певною мірою це відповідало дійсності. Частина одноосібників після голодомору 1932–1933 рр. змогла пристосуватися до нових колгоспних реалій, відмовившись від польового наділу і зосередившись на присадибній ділянці та промислах. Приміром, у Новопразькому районі Дніпропетровської області лише у шести одноосібних господарств із 110 залишився польовий наділ [8, арк. 25]. Одночасно одноосібники, в першу чергу приміських районів, всіма правдами і неправдами збільшували присадибні ділянки, у тому числі, за рахунок нелегальної оренди землі колгоспників. Тому у Магдалинівському, Кам’янському, Оріхівському, Новомосковському районах Дніпропетровщини розміри присадибних ділянок одноосібників досягали 3–4 гектарів [8, арк. 24]. Сільськогосподарську продукцію, вирощену на них, селяни продавали на міських базарах, отримуючи додатковий прибуток, який майже не оподатковувався.

Крім того селяни, які вели індивідуальне господарство, на відміну від колгоспників зберігали право тримати коня. Користуючись тим, що правління колгоспів не виділяло своїм членам коней для поїздок на базар, до лікарні, для обробки присадибних ділянок, одноосібники ставали сільськими перевізниками або здавали коней в оренду. Додатковим джерелом прибутків для одноосібників було відхідництво на заробітки з сільської місцевості. У результаті, партійне керівництво непокоїло те, що «прибутки одноосібників значно перевищують загальні прибутки колгоспника, отримані, як від колгоспу, так і від неусуспільненої частини господарства» [8, арк. 25]. Такий стан речей дискредитував саму ідею суцільної колективізації, яка спиралася на тезу про переваги колективного способу життя. Й. Сталін з цього приводу висловився однозначно: «Якщо у індивідуала йдуть справи, то він, зрозуміло, знущається над колгоспом» [21, с. 189].

Сигналом до початку нового наступу на одноосібника стали рішення липневої наради 1934 р. в Кремлі з питань колгоспного будівництва, на якій Генеральний секретар зажадав від республіканського і обласного керівництва забезпечити щорічне зростання колективного сектора на 2–4 %. Іншою настановою Й. Сталіна була вказівка посилити економічний і фінансовий тиск на одноосібників: «у сфері податків, торгівлі і в інших сферах», щоб «дати їм зрозуміти, що їм вигідніше бути у колгоспі, ніж в індивідуалах» [21, с. 190–191]. Тому 26 вересня 1934 р. РНК і ЦВК СРСР запровадили надзвичайний одноразовий податок на одноосібні селянські господарства. Ставки податку значно збільшувалися залежно від наявності засобів виробництва і ринкових прибутків [16, с. 43].

Приводом до розгортання нової хвилі масових репресій проти одноосібників стало невиконання ними хлібозаготівельних планів під час заготівельної кампанії 1934 р. Цей рік виявився неврожайним через складні погодні умови: жахливу посуху в південних регіонах республіки. Як зазначав, перший секретар Дніпропетровського обкому М. Хатаєвич, того року опадів випало навіть менше, ніж у голодному 1921 р. [2, арк. 128]. У результаті у 900 колгоспах Дніпропетровської області із 3 700 середня врожайність зернових становила менше 3-х центнерів з га. Ще 1 400 колгоспів мали врожай від 3 до 5 центнерів.

Низький врожай 1934 р. не примусив Кремль кардинально переглянути заготівельні плани. Тому на середину вересня у більшості колгоспів Дніпропетровської області було вилучено все зерно нового врожаю, навіть те, що мали засипати до насіннєвих фондів [2, арк. 128]. На відміну від колективних об’єднань, які не могли притримати врожай – конвеєрним методом його прямо з поля вивозили на державні заготівельні пункти, одноосібники не поспішали здавати хліб державі. Станом на 10 вересня 1934 р. одноосібники Дніпропетровської області виконали план зерноспоставок лише на 21 %, Донецької – на 23 %, Одеської – на 29 % [10, арк. 132 зв.]. Поширеною реакцію одноосібників на доведення нереальних заготівельних планів, як і в 1932 р. було стихійне відхідництво. Так, з Каменівської, Мусієвської, Корніївської сільрад Білозерського району у серпні 1934 р. виїхали майже всі власники індивідуальних господарств [11, арк. 506].

Партійне і радянське керівництво республіки пояснило невиконання хлібозаготівель одноосібним сектором у традиційний спосіб – «куркульським саботажем», – звинувативши у втраті революційної пильності керівників райвиконкомів і сільрад. Поява 14 вересня 1934 р. постанов ЦК КП(б)У і РНК УСРР, а також директиви Наркомату юстиції республіки свідчить, що влада знову звернулася до апробованої зброї – репресій. Так, постанова Раднаркому УСРР визначила такі методи впливу на одноосібників: накладення штрафів у розмірі п’ятикратної ринкової вартості незданого хліба і вилучення незданого зерна. Злісних нездатчиків мали також притягувати до кримінальної відповідальності. Постанова створювала юридичне підґрунтя для здійснення нових депортацій селян: одноосібників, які вели підривну діяльність проти хлібозаготівель, передбачалося позбавляти земельних наділів і виселяти за межі області. За навмисне псування хліба до кримінальної відповідальності мали притягувати одноосібників, які ховали хліб в ямах, а найбільш злісних – депортувати за межі області. Черговий раз встановлювалася прискорена процедура розгляду судових справ із хлібозаготівель: не більше 5 днів з моменту передання справи до суду [10, арк. 132 зв.].

Порядок притягнення до кримінальної відповідальності одноосібників деталізувала директива Наркомату юстиції. Звертає на себе увагу спрощення самої процедури покарання тих селян, які не виконували заготівельних планів. Якщо раніше одноосібники визнавалися злісними несдатчиками лише після застосування до них методів адміністративного впливу, то тепер потреба у цьому відпала. Одноосібників, які не виконали хлібозаготівель, мали відразу притягувати до кримінальної відповідальності за с. 58-1 КК УСРР з конфіскацією майна [10, арк. 131]. І хоча ЦК КП(б)У застерігав секретарів райкомів, голів райвиконкомів і начальників політвідділів від масового і хаотичного застосування репресій, було зрозуміло, що традиційних перекручень не уникнути.

Тому 14 листопада 1934 р. Прокуратура і Наркомат фінансів СРСР «категорично заборонили» вилучати у колгоспників і колгоспів майно і худобу з метою повернення колишнім власникам – одноосібним господарствам – у разі перегляду рішень щодо його конфіскації. Селяни могли розраховувати лише на відшкодування його вартості у грошовій формі за рахунок того бюджету, до якого були перераховані кошти після його реалізації [10, арк. 114]. Враховуючи, що після конфіскації майно нерідко зникало у невідомому напрямі, шансів на відновлення справедливості у селян було небагато. Тих посадових осіб, які б насмілилися повернути одноосібникам незаконно відібране майно, мали притягати до кримінальної відповідальності за 97 та 99 ст. КК УСРР [10, арк. 105].

Разом з тим із документів прокуратури стає зрозумілою неефективність застосування репресії у вигляді штрафування одноосібників. Згідно з 110 ст. Адміністративного кодексу заборонялося вилучати у селян на погашення штрафів корову, коня і будинок, а іншого майна у них, як правило, не було. Тому районні і обласні прокурори вимагали від Наркомату юстиції і Генпрокуратури змінити процедуру штрафування, зазначаючи, що, якщо стягнення не буде здійснюватися з усього майна, то репресія буде носити «паперовий характер» [11, арк. 509–509 зв.]. Додамо, що у руслі реалізації постанов від 14 вересня міських прокурорів та нарсуддів зобов’язали організувати у сільрадах, де саботаж хлібоздачі одноосібниками був «особливо злісним», показові судові процеси «з широким висвітленням у пресі» [10, арк. 129].

У цілому, можна дійти висновку, що, незважаючи на задекларовану Кремлем у 1933 р. відмову від «гострих форм репресій» і перехід до «масової політичної і організаційної роботи» [12, арк. 72], ситуація в українському селі в постголодоморний період кардинально не змінилася. Для влади репресії продовжували залишатися найефективнішим засобом впливу на колгоспне селянство, забезпечуючи виконання основних господарсько-політичних кампаній.

Бібліографічні посилання

1. Васильєв В. Ціна голодного хліба: Політика керівництва СРСР і УСРР у 1932–1933 рр. / В. Васильєв // Командири великого голоду: Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932–1933 рр. / за ред. В. Васильєва, Ю. Шаповала. – К.: Генеза, 2001. – С. 12–80.

2. ДАДО. – Ф. 19, оп.1, спр. 1467.

3. ДАДО. – Ф. 19, оп.1, спр. 1469.

4. ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 1471.

5. ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 1477.

6. ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 1478.

7. ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 1483.

8. ДАДО. – Ф. 19, оп. 1, спр. 1489.

9. ДАДО. – Ф. 1520, оп. 3, спр. 35.

10. ДАДО. – Ф. 1520, оп. 3, спр. 76.

11. ДАДО. – Ф. 1520, оп. 3, спр. 129.

12. ДАДО. – Ф. 1520, оп. 3, спр. 134.

13. ДАДО. – Ф. 1520, оп. 3, спр.172.

14. ДАДО. – Ф. 1520, оп. 3, спр. 175.

15. ДАДО. – Ф. 2262, оп. 1 дод., спр. 1.

16. Зеленин И. Е. Коллективизация и единоличник (1933-й – первая половина 1935 г.) / И. Е. Зеленин // Отечественная история. – 1993. – № 3. – С. 35–55.

17. Ивницкий Н. А. Репрессивная политика советской власти в деревне (1928–1933 гг.) / Н. А. Ивницкий. – М.: РАН. Ин-т рос. истории, Ун-т г. Торонто, 2000. – 350 с.

18. Кульчицький С. В. Ціна великого перелому / С. В. Кульчицький. – К.: Україна, 1991. – 431 с.

19. Марочко В. І. Соціально-правовий статус колгоспного селянства / В. І. Марочко // Історія українського селянства. Нариси: у 2 т. – К.: Наук. думка, 2006. – Т. 2. – C. 199–211.

20. Мошков Ю. А. Советское сельское хозяйство и крестьянство в середине 1930-х годов / Ю. А. Мошков // Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927–1939: Документы и материалы: в 5 т. / под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. – М.: Рос. полит. энцикл., 2002. – Т. 4. – С. 7–38.

21. Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. 1927–1939: Документы и материалы: в 5 т. / под ред. В. Данилова, Р. Маннинг, Л. Виолы. – М.: Рос. полит. энцикл., 2002. – Т. 4. – 1056 с.

22. Уиткрофт С. Г. Кризис в сельском хозяйстве (1931–1933 гг.) / С. Г. Уиткрофт, Р. У. Дэвис // Отечественная история. – 1998. – № 6. – С. 95–109.

23. Шаповал Ю. Г. Голодомор і репресії в Україні / Ю. Г. Шаповал // Критика. – 2008. – №12. – С. 8–10.

 

Надійшла до редколегії 27.10.2010

 

УДК94:329(477) «1955/1965»

О. Ф. Нікілєв

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара