В. В. Білополий, С. Г. Руденко

Придніпровська державна академія будівництва та архітектури

Соціальні та політичні трансформації українського суспільства за роки незалежності

 

Окреслено коло проблем у розвитку України за роки незалежності: політичного, економічного, соціального та культурного характеру. Відображено пріоритети в контексті сучасних викликів, які обере Україна. Чи йтиме вона шляхом демократизації, розбудови громадянського суспільства, поглиблення євроінтеграції, чи надалі залишиться на узбіччі світової історії.

Ключові слова: глобалізація, держава, національна держава, громадянське суспільство, самоідентифікація.

Освещен круг проблем в развитии Украины за годы независимости: политического, экономического, социального и культурного характера. Отражены приоритеты в контексте современных вызовов, которые выберет Украина. Будет ли она идти путем демократизации, формирования гражданского общества, углубления евроинтеграции, или останется на обочине мировой истории.

Ключевые слова: глобализация, государство, национальное государство, гражданское общество, самоидентификация.

In the article there is investigated a number of political, economical, social and cultural problems in Ukraine's development during the years of its independence. There are reflected some priorities in the context of modern challenges which Ukraine is going to choose. The problem is whether it will step onto the way of democratization, forming civil society and deepening euro integration or it will stay out of the world historical development.

Keywords: globalization, state, state national, civil society, self-identification.

На рубежі ХХ і ХХІ ст. почала інтенсивно розвиватися інноваційна складова економіки. І як результат, перше місце у ХХІ ст. посіла постіндустріальна соціально-економічна система, заснована на знаннях. Світ став нагадувати глобальну триярусну структуру, рівні якої складають держави постіндустріальні, індустріальні та доіндустріальні. Країни першого типу сконцентрували свої зусилля на створенні, застосуванні та поширенні знань, менеджменту, програмного забезпечення, освіти, масової культури, медичних, фінансових та інформаційних послуг.

Глобалізаційні виклики так різко загострили конкуренцію між державами, що ризик виявитися на периферії прогресу, зісковзнути на саме дно світового порядку надзвичайно зріс. Про це свідчать і результати наукового дослідження, яке було проведено у 2009 р. у Франції. Об’єктом аналізу стали 133 держави за винятком Великої двадцятки (G-20). Результати показали, що із вибраних 133-х лише 20 країн змогли за останні 50 років скоротити своє відставання від G-20. Решта 113 не змогли просунутися. Більше того, 43 країни із них, тобто мало не половина, мають виключно формальну державну атрибутику, потрапивши в цілковиту залежність від транснаціональних і регіональних корпоративних кланів. Аналізуючи ці дані, український вчений Валерій Геєць робить висновок, що Україна перебуває нині серед цих 113-ти, що відстають і опинилися перед більш ніж очевидною загрозою потрапити до кола 43-х квазісуверенних держав [1]. І ця загроза посилилася після підписання весною 2010 р. харківських угод із Російською Федерацією.

Світові процеси кинули виклик самоіндентифікації ще донедавна відокремленому від світу «залізною завісою» сегменту пострадянського простору під назвою «Держава Україна». Після проголошення незалежності і почавши розбудову сучасної держави, ми зустрілися з новою ситуацією у світі, коли уявлення про «національний» продукт, «національну» фірму та «національну» індустрію проголошуються фікцією вчорашнього дня. Варто зазначити, що частина українського політикуму, принаймні його національно-демократична складова, зазнає справжнього шоку від звичних для ХІХ–ХХ ст. прикладів національного розвитку, що й викликає час від часу справжні політичні потрясіння. Ми мусимо усвідомити, що в процесі розбудови національної держави необхідно визнати об’єктивність процесу глобалізації та прийняти нову ментальність: «мислити глобально, діяти локально».

Слід зауважити, що за роки незалежності зросла недовіра громадян України до своїх державних інститутів, які не спромоглися вивести з «тіньового» обігу хоча б 40 % ВВП (близько 400 млрд грн), а останнім часом – повернути на банківські рахунки заощадження громадян (від 30 до 60 млрд дол), яких сьогодні так потребує економіка. Серед 40 держав Європи за рівнем добробуту Україна – на передостанньому місці. На останньому – Молдова. Так, середній розмір статку українця – 2,7 тис. доларів, це лише на 200 доларів більше, ніж у молдаванина – найбіднішого з європейців. Такі результати рейтингу «Світовий достаток – 2010», складений експертами відомого швейцарського банку «Кредіт Свісс» [7, с. 2].

Крім цього є й не менш важливі суспільно-політичні наслідки такого ганебного стану справ: людям стає все важче ідентифікувати себе з державними інститутами України, яким вони не довіряють. І в результаті значна частина населення віддаляється від самої ідеї національної держави, її історичного минулого, української культури та державної мови, якщо вже дійшло до того, що ця «держава дбала не про нас».

Варто зазначити, що питання національної ідентичності, національних інтересів України, подальшого буття українського народу як суб’єкта історії стає визначальним показником тесту на зрілість українського правлячого класу, а також орієнтиром значимості першорядних завдань, які мають бути висунені на порядок денний найближчим часом. Усі успішні держави є проектами. Франція – проект, Німеччина – проект, так само Велика Британія. Значною мірою успішності цих проектів посприяли інтелектуальні еліти.

А що в Україні? Немає у нас дійсної і дієвої державницької еліти, ні інтелектуальної, ні політичної. У роки незалежності недостатня увага приділялася державному будівництву, і реально здійсненого проекту розбудови Української держави так і не відбулося. Сьогодні, фактично, залишаються відкритими питання про державний устрій, про модель розвитку суспільства, місце України у світі. У країні навіть не відбулася повноцінна дискусія на ці теми. Слід зауважити, що авторство проекту розвитку держави, який реалізується в Україні, до цього часу належить вузькому колу осіб. На початку 1990-х рр. чи в 2010 р. вони опинилися у найбільш вигідних умовах і захопили ініціативу у свої руки.

Частково це була стара номенклатура, яка пристосувалася до нових умов, а частково – це ті люди, яким було вигідно робити кар’єру в умовах державної нестабільності. Їх усіх об’єднувало другорядне відношення до права і зацікавленість у реальному впливі та можливостях. Необхідно звернути увагу на те, що такі масові рухи, наприклад, помаранчева революція, створювали тло і показували, наскільки у нас в Україні спотворена ситуація, наскільки далекий шлях від реального європейського устрою. Виходячи з цього, перебудувати нашу державу за короткий час досить важко.

До 2010 р. Україна перебувала у стані перманентної кризи. На наш погляд, криза в рамках природних процесів є нормальним явищем, вона дозволяє вийти на нову якість. Особливість нашої держави полягає в тому, що вона з моменту своєї незалежності ніколи не знала некризового стану. Усі ці 18 років ми переживали різні види криз: економічну, кризу еліт, політичну, духовну. Декларувалось одне, а реально будувалося інше. Те, що ми побудували, задовольняє лише досить вузьке коло людей. Отже, більшість громадян не можуть реалізувати свої права. Держава є, але це лише оболонка, яка задає форму існування, не дозволяючи наповнити її змістом.

Варто звернути увагу і на те, що в Україні не працює механізм оновлення влади і політичної відповідальності, тож ми не можемо забезпечити прихід ефективних менеджерів та власників, тобто соціальні механізми в державі гальмуються і не дають можливості взагалі щось реформувати. Сьогодні говорять про те, що реформи до 2010 р. не відбулися. Так, не відбулися, тому що ніколи не починав діяти сам механізм реформування. І як результат – низька ефективність усіх процесів і явищ. Можливо, щось зміниться в цьому плані з приходом до влади Партії регіонів.

Здавалося б, що ми доволі динамічне суспільство, але при цьому його ефективність залишається надзвичайно низькою. Наявний у нас плюралізм думок не створює достатнього вибору управління. Через практичну відсутність середнього класу і реальної цивілізованої еліти сформувався і розвивається клас політичний. Це політико-бюрократична й інтелектуальна обслуга фінансово-промислових кланів, які утворили правлячу верхівку. Політичний клас в українському форматі не є носієм стратегії розвитку країни. Тому увесь європейський досвід залишається в Україні незадіяним.

Якщо можна було б зобразити графічно шлях світової історії, то лінія України на цьому графіку поводила б себе не так як треба: вона то поверталася б назад, то закручувалася б у спіраль, то кидалася б у різні боки, зупинялася б на місці, перетворювалася на крапку, і тільки іноді йшла б уперед. Держава бездарно втрачала історичний час, відведений їй історією, щоб рухатися вперед. Для того, щоб зрозуміти складові частини цього лиха, потрібно вже сьогодні мати системну картину перспектив, ресурсів, ризиків та загроз. А у нас її немає. Є певні надії на нову владу.

У діях нинішньої влади відчувається ревізіоністський реванш регіоналів проти ненависних їм помаранчевих. Якщо говорити про нового президента, то це його бачення життя, і воно має під собою підстави. Напередодні попередніх президентських виборів у Києві відбулася конференція, присвячена майбутньому України, на яку приїхало багато науковців з усього світу. В. Янукович, будучи прем’єр-міністром, виступив на цій конференції. На початку свого виступу він сказав: «Пан Наполеон вважав, що найголовніше для політика – сила, і ми будемо діяти з позиції сили». Слушно навести давній афоризм «Владу беруть силою, а утримують – мудрістю». Безперечно, В. Янукович сильна людина, і це його кредо: утвердити себе силовими діями, чого до речі абсолютно бракувало минулому президентові. Там була благодушність і без дієвість, тоді як демократія вимагає щоденної роботи.

З чого почав В. Ф. Янукович? З утвердження своєї влади. І В. Ющенко міг скасувати ті самі зміни до Конституції, у нього тоді влади було достатньо. Певна річ, В. Янукович здійснює це брутально, зміни до Конституції, які між іншим, підтримували у 2004 р. B. Янукович і його команда, блокували будь-які дії наступного президента. Тому В. Янукович пішов такими різкими кроками, порушуючи норми конституційного права. Варто зауважити, що в цьому винна попередня влада, яка, отримавши від народу карт-бланш, через чвари й особисту слабкість минулого президента не зуміла закріпити на всіх щаблях державного устрою непохитність демократичних засад. Проте є ще і інші об’єктивні речі, оскільки нині суспільство розчароване у дуже невдалих ринкових реформах, власне у відсутності цих реформ. Ринок ніколи не був легким. Не будемо ідеалізувати капіталізм. Це жорстока система. І сьогодні в Україні лишилася велика кількість людей, особливо на Донбасі, у яких є ностальгія за радянськими часами, бо їм тоді легше жилося. Перемога В. Януковича – це не тільки бездіяльність попередньої влади, а ще й об’єктивні обставини, які зміняться тільки зі зміною поколінь, коли відійдуть ті, які жили при радянській владі. Це жорстоко, але так воно є.

Німецький професор Роланд Піч, працюючи в Києво-Могилянській академії, помітив певну закономірність, що українці рухаються вперед не так, як західні європейці. Там послідовно йдуть до якоїсь мети. В українців певний час відбувається нагромадження сил, енергії – і раптом вибух. Отже, є періоди зосередження цих сил, які ніби приспані, підспудні, але насправді накопичуються. Це у нас склалося історично. Хто міг наприкінці 1980-х уявити, передбачити, що в Україні, де, здавалося б, знищено все, всі дисиденти пересаджені, раптом з’явиться Народний Рух, який стане такою потужною силою, що фактично зруйнує радянський устрій. Далі все заспокоїлося. У Русі почали боротися за владу. Рухів відклонувалося чотири. І раптом з’являється Майдан, що стало шоком і предметом захоплення для всього світу. Отак ми й будемо рухатися, доки не станемо цивілізованою нацією. Поки ми просто народ, не об’єднаний національною ідеєю, частина тягнеться на схід, частина на захід, а якась взагалі хоче виїхати з цієї країни.

Результати місцевих виборів 2010 р. засвідчили, що більшість українців не сприймають Партію регіонів та її сателітів. Щоб мати перспективу в Україні, регіонали повинні кардинально змінити свою ідеологічну програму. Якщо цього не буде, то знову з’явиться критична маса, яка приведе до змін у нашій державі.

Сьогодні відбувається переоцінка ролі й місця культурної спадщини як в житті суспільства, так і в житті окремої людини. Відзначається справедливість положень, сформульованих М. О. Бердяєвим, про те, що «не в політиці і не в економіці, а в культурі здійснюються цілі суспільства» [2, с. 162].

Ця проблема в умовах України набуває особливої своєрідності. Суть її полягає в тому, що в добу індустріалізації у нашій державі так і не було сформоване громадянське суспільство, абстрактно-правові скріпи якого, за умов радянського періоду, заміняли тоталітарним партійно-державним та репресивним апаратом. Отже, за умов незалежності в «доганяючому режимі» Україна сьогодні має пройти власне дві фази суспільного розвитку, притаманні індустріальній добі: першу – становлення громадянського суспільства; другу – завершального етапу формування національної самосвідомості.

У нашій країні процес формування громадянського суспільства відбувається досить повільно й неоднозначно, тому дехто з дослідників уже готовий оголосити про провал проекту громадянської нації як територіально-полі-тичного утворення в цілому і тому закликає до проекту розбудови нації виключно на етнічній основі. Інші зосереджують увагу на принциповій різниці між двома типами націоналізму: етнічний націоналізм, мовляв, заснований на ідеології виключення й заперечення багатоманітності, а в основу громадянського націоналізму покладено ідеологію солідарності та визнання багатоманітної єдності.

Постановка питання в контексті «або громадянська, або етнічна основа нації» є надто схоластичною й такою, що штучно драматизує проблему. Національна свідомість, як відомо, далеко не одновимірна. Вона має два аспекти. Перший – громадянський: нація складається з громадян, які прямо чи опосередковано беруть участь у створенні законів, їхньому прийнятті та в процесі управління через виборні місцеві й центральні органи, суди, а також політичні партії та різноманітні добровільні товариства.

Другий аспект – етнічний: нація є спільнотою людей, об’єднаних однією мовою, культурою, традиціями, історією, економікою й територією. За визначенням відомого англійського дослідника Ентоні Сміта, під нацією ми розуміємо «велику, пов’язану однією територією групу, що має спільну для всіх культуру й розподіл праці, а також спільний кодекс юридичних прав і обов’язків» [6, с. 257]. Світ чудово розуміє специфіку різних регіонів і країн. У деяких націях один аспект домінує над іншими: французи, швейцарці й американці – нації насамперед «громадянські», тоді як німці й східноєвропейські народи – скоріше «етнічні».

Слід зауважити, що поняття «громадянська нація» та «етнічна нація» є лише своєрідними «ідеальними типами», які в чистому вигляді практично не зустрічаються в житті. Знаходження оптимального підходу до визначення національної ідентичності може стати ключовим для забезпечення стабільності та злагоди у суспільстві, й свого роду запорукою міцності держави не меншою мірою, ніж наявність конституції, армії й надійно захищених кордонів. Громадянин такої спільноти приймає історичну версію спільного минулого з його драмами й досягненнями, готовий словом і ділом прискорювати здійснення спільно поставленої мети і тим самим бере на себе відповідальність перед минулими й майбутніми поколіннями. Соціокультурне ядро держави та її цивілізаційну сутність для нас складають люди, які не мислять себе поза історичним досвідом свого народу; приймають як свою власну соціонормативну культуру спільноти – її розуміння «добра» і «зла», «правди» і «кривди»; з повагою ставляться до своєрідності національних меншин.

Таким чином, ідеальною є ситуація двох рівнів ідентичності – громадянської та етнічної, де культура, мова й релігія більшості виступають ядром культурної сфери суспільства, навколо якого й формується нація як громадянське багатоетнічне утворення.

У ставленні до зовнішнього світу ідентичність вміщує у свій контекст оціночні судження про себе та про інших – «ми не вони». Самовизначення України у перші роки незалежності не могло відбутися в інший спосіб, ніж через позиціювання до Росії. Власне, таке самовизначення і в Росії до останнього відбувається через позиціювання до України. І це було нормальним явищем до приходу до влади регіоналів. Нова влада нав’язує суспільству фантомний цивілізаційний вибір: нас штовхають у неіснуючу радянську державу. Йде тотальний наступ на українську мову й культуру, переписуються навчальні програми й підручники, справжніх репресій зазнає історична наука. Усе це робиться в угоду Росії. Можливо, з приходом до влади нової генерації української еліти між Україною і Росією буде рівноправний діалог й порозуміння, щоб позбутися імперського комплексу й покладено край ментальності «старшого» і «молодшого» брата.

Наступною площиною, в якій відбувається самоідентифікація України, є переосмислення власних здобутків і втрат на шляху розбудови української незалежної держави. Мова йде про ідентичність щодо «самої себе», принаймні в контексті адекватності реформування України з одного боку, до задекларованих цілей політичного класу та соціальних очікувань широких народних мас – із іншого. Майдан 2004 р. послужив велетенським поштовхом до самоаналізу, інвентаризації наявних матеріальних та інтелектуальних ресурсів, коригування перспектив на майбутнє. Завдання реалізації ідеалів Майдану у формі нового «суспільного договору» між правлячим класом та громадянським суспільством не знято з порядку денного і сьогодні.

І ще однією площиною самоідентифікації України є осмислення Україною найближчих перспектив курсу «євроінтеграції». Тут доречно було б послатися на авторитетне судження відомого науковця-економіста, члена Римського клубу Богдана Гаврилишина: «Потрібно, щоб було більше роботи, а менше балачок про Євросоюз. Нам важливо, щоб ми були кваліфіковані згідно із копенгагенськими критеріями: нам треба піднести ефективність економіки, підняти соціальні стандарти – ми тоді були б абсолютно нормальною державою і мали вільний ринок із ЄС. Навіть з якихось причин не ставали членами ЄС» [3, с. 1, 6]. Як зазначає міністр Великої Британії у справах Європи Девід Лідінгтон, що «ключовими сферами, а також теми, які визначають, як швидко євроінтеграційні прагнення України будуть виконані, будуть демократія, свобода слова, верховенство права та умови ведення бізнесу, зокрема подолання корупції» [5, с. 1]. Дев’ять місяців діяльності нового керівництва дають надію, що Україна, зрештою, виконає своє домашнє завдання. Голова українського зовнішньополітичного відомства Костянтин Грищенко відзначив: «Ми продовжуємо працювати над амбітною Угодою про асоціацію між Україною та ЄС, яка буде будувати наші відносини на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції» [4, с. 3].

Таким чином, ми переконані у тому, що при збереженні громадянського, «територіального імперативу» держава має невідкладно перейти до цінностей збереження людського потенціалу. Лише на цьому шляху можна поєднати авторитет держави з довірою суспільства й набути того соціального капіталу, який забезпечить поєднання творчого потенціалу із середовища політичних еліт з одного боку, та соціальної енергії самодостатніх верств населення – з іншого. Українська ідентичність, полишивши сподівання на «національний міф», має насамперед орієнтуватися на соціальну взаємну відповідальність громадянського суспільства і держави, забезпечення активного діалогу між громадянським суспільством і державою з кардинальних соціальних проблем щодо форм і принципів участі у спільних соціальних проектах, коли обидві сторони дотримуються постулатів української загальнонаціональної ідеї.

Бібліографічні посилання

1. Антикризисным мерам правительства пророчат провал из-за недоверия народа. – http:// rus.newsru.ua/ukraine /02may2009/qeecz_print.html.

2. Бердяев Н. А. Смысл истории / Н. А. Бердяєв. – М.: Мысль, 1990. – С. 162.

3. Гаврилишин Б. Для змін Україні потрібна критична маса / Б. Гаврилишин// День. – 2009. – № 81. – 19 трав. – С.1, 6.

4. Грищенко К. Нова траєкторія зовнішньої політики / К. Грищенко// День. – 2010. – № 195. – 27 жовт. – С. 3.

5. Лідінгтон Д. Що далі? Україна та Європейський Союз / Д. Лідінгтон// День. – 2010. – № 185. – 13 жовт. – С. 1.

6. Смит Е. Национализм и историки / Е. Смит // Нации и национализм. – М.: Праксис, 2002. – С. 257.

7. Переднайбідніші // Україна молода. – 2010. – № 194. – 19 жовт. – С. 2.

Надійшла до редколегії 15.10.2010.

 

УДК 94(477)

Р. В. ГУЛА, О. М. ЩУРКО

Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів