Гроші: сутність та коротка історія їх розвитку. 5 страница

Ринкова ціна рівноваги виконує три наступні функції:

· передає інформацію;

· стимулює впровадженню найбільш економічних методів виробництва;

· розподіляє прибутки (встановлює, хто і яку частину виробленого продукту отримує).

42. Капітал як економічна категорія?

Капітал є похідним фактором виробництва і виник услід за такими факторами, як праця та земля. До капіталу, як зазначалось раніше, належать усі використані в процесі виробництва засоби виробництва, а також складські запаси готової та напівготової продукції у вартісному виразі, які приносять додану вартість або дохід власнику засобів виробництва при використанні праці найманих працівників.

Згідно з поглядами А. Сміта і Д. Рікардо, капітал як економічна категорія — це сукупність засобів виробництва, його можна розглядати як нагромаджену працю. Ці погляди мали і мають багато послідовників як наприкінці XVIII ст., так і нині. Сучасні економісти розглядають капітал як блага, що мають вартість, купівельну спроможність і приносять дохід.

Друга точка зору пов'язана з поглядом на капітал як на сукупність грошей. Капітал починається з грошей, однак не будь-які гроші є капіталом, оскільки не всі вони приносять дохід. Відповідно до третьої точки зору капітал — це інтелектуальне досягнення, вдосконалена праця людини, людський фактор. Цей погляд також має право на існування, тому що в своїй основі виробництво спирається тільки на два фактори: природу та людину. Все інше — машини, устаткування, технологія, інформація, нововведення і нематеріальні акти — результат праці людини. Слід зазначити, що людський капітал стає капіталом лише тоді, коли він приносить дохід. Дохід відрізняється від капіталу тим, що це прирощення до первісно авансованого розміру вартості активів.

Отже, капітал може бути різноманітним (рис. 17). Капітал як фактор виробництва — це засоби виробництва, які належать підприємцям або іншим власникам і використовуються в процесі створення товарів і послуг. Процес виготовлення й нагромадження цих засобів виробництва називається інвестуванням. Інвестиційні товари, на відміну від споживчих, які задовольняють потреби безпосередньо, роблять це опосередковано, забезпечуючи виробництво споживчих товарів.

43. Авансований та діючий капітал?

Суть авансованого капіталу може бути розкрита на основі теорії відтворення факторів виробництва (виробничих ресурсів). Адже відомо, що для того, аби розпочати будь-яке виробництво, потрібна певна сума грошових коштів, отже, саме вони є первісною формою капіталу. Однак щоб організувати виробництво, капітал з грошової форми повинен перейти у продуктивну (виробничу). Така метаморфоза капіталу здійснюється через придбання за грошові кошти виробничих ресурсів — засобів праці, предметів праці, землі, а також через наймання робочої сили.

При здійсненні виробництва ресурси виробничо споживаються, в результаті чого створюються нові споживні вартості (товари), тобто відбувається процес трансформації капіталу з виробничої у товарну форму, а з останньої завдяки реалізації товарів — в свою первісну, грошову форму. Такий рух капіталу відбувається безперервно, тому на кожний даний момент капітал одночасно знаходиться у трьох формах — грошовій, виробничій (продуктивній) і товарній. Цим і зумовлюється та обставина, що певна частина капіталу завжди знаходиться у сфері виробництва, а інша — в сфері обігу.

Кількісною мірою виробничих ресурсів, що перейшли зі сфери виробництва до сфери обігу, є фонди обігу. Вони є функцією не тільки спожитих в процесі виробництва засобів виробництва, а й маси додаткового продукту — прибутку, створеного живою працею. Саме тому вони активно впливають на процес виробництва і виступають як відносно самостійний ресурс. Адже без фондів обігу підприємство не змогло б своєчасно покривати поточні витрати (виплата заробітної плати, купівля паливно-мастильних матеріалів, отрутохімікатів, добрив тощо) та інвестувати основні виробничі фонди.

Слід брати до уваги, що в ринковій економіці діяльність суб’єктів господарювання може бути різнобічною. Тому деяка частина капіталу може авансуватися ними в придбання (створення) засобів, що функціонують за межами класичної виробничої сфери, наприклад на купівлю цінних паперів, здійснення внесків до статутних фондів інших підприємств, на кредитування, фінансування розвитку соціальної сфери тощо. Ця обставина дає одну з підстав трактувати капітал як економічну категорію значно ширше, ніж це прийнято в класичній політичній економії. Як відомо, нею капітал визначається як сукупність основних і оборотних засобів виробництва і нарівні із землею та працею визнається основним фактором виробництва. Проте основні та оборотні засоби, праця і земля мають багато істотних спільних рис, які дають, крім названої (основний фактор виробництва), й інші вагомі підстави для того, щоб об’єднати всі ці ресурси в єдине поняття — авансований капітал.

Такими рисами є: притаманність кожному ресурсу (землі, праці, капіталу) грошової (вартісної) оцінки; незамінність кожного з ресурсів іншими засобами і неможливість здійснення процесу виробництва за відсутності будь-якого з них; можливість вивільнення з процесу виробництва з метою продажу, обміну, звільнення з місця роботи тощо; спрацювання вказаних ресурсів у процесі виробництва і потреба в їх відтворенні; необхідність в авансуванні грошових коштів для придбання цих ресурсів, підтримання їх у функціонуючому стані. Названі ресурси являють собою лише можливість для виробництва продукції. Щоб забезпечити таке виробництво, вони, включаючи фонди обігу, повинні знаходитися в органічній єдності, метою якої є створення споживних вартостей.

Таким чином, авансований капітал аграрних підприємств можна визначити як сукупність авансованих органічно взаємопов’язаних ресурсів, взятих на всіх стадіях їх кругообігу, що забезпечують функціонування підприємства за всіма напрямами його діяльності.

Авансований капітал підприємства представлений його активами, що відображаються у формі 1 «Баланс». Активи — це ресурси авансованого капіталу, що контролюються підприємством і використання яких, як очікується, забезпечить отримання в майбутньому певної економічної вигоди.

 

 

44. Роль факторів виробництва у вартості зновстворенного товару?

Фа́ктори виробни́цтва - ресурси, необхідні для виробництва товарів або послуг. Класичними факторами виробництва є робоча сила (всі розумові та фізичні здібності людей), земля (природні багатства), капітал (вже інсуючі/вироблені засоби виробництва, а також фінансовий капітал). Четвертим фактором вважається підприємливість, який об’єднує попередні три фактори.
У вченнях класиків по-різному ставилися акценти на окремі фактори виробництва. Наприклад, в працях фізіократів та Франсуа Кене як засновника цієї школи земля/природа була єдиним продуктивним фактором виробництва. Отже, землевласники були єдиним продуктивним класом суспільства. Адам Сміт вважав працю та її поділ основним продуктивним фактором виробництва, оскільки забезпечення товарами та послугами стало з часом краще, проте, якість землі та клімат особливо не змінилися. Такий підхід пояснює також економічний ріст. Теорію щодо оцінки вартості продукту на основі праці розвинули пізніше Давид Рікардо та Карл Маркс. Капіталісти вважали/вважають капітал найбільш важливим фактором виробництва.

45. Робоча сила як товар: умови існування та властивості?

Робо́ча си́ла (англ. Labor power, нім. Arbeitskraft) у економічній теорії — здатність людини до праці, сукупність фізичних і духовних здібностей, що людина використовує у своїй діяльності^[1]

Робоча сила (англ. Labor force) у статистиці — кількість людей, готових працювати за наймом. У різних країнах цей показник розраховується по різному. Зазвичай він включає кількість працюючих з додаванням зареєстрованих безробітних. Існують вікові й інші обмеження. Наприклад, американська статистика враховує людей, не молодших від 16 років. Є певні методологічні питання — наприклад, чи включати в цей показник «самозайняте» населення (дрібні підприємці, фермери, художники), чи тільки працюючих за наймом. У більшості випадків «самозайняте» населення враховується у складі іншого показника — «економічно активне населення».

Іноді під робочою силою розуміють працівників будь-якого підприємства за винятком адміністративного персоналу.

Робоча сила у популярній літературі і публіцистиці — робітники. Найчастіше маються на увазі робітники фізичної праці, що виконують роботи низької кваліфікації. Зазвичай у таких випадках не робиться різниці між добровільним найманням на роботу і примусовою працею. Приклад: «Метою окупаційного режиму було знищення СРСР як держави та перетворення території в аграрно-сировинний придаток i джерело дешевої робочої сили для Німеччини та її союзників.»

2. Властивості робочої сили як товару. В попередньому розділі розглядалися умови перетворення робочої сили на товар. Так як робоча сила - специфічний товар, то вона має сво властивості. Перш за все, особливість праці як товару складається в тому, що власником і носієм цього товару є робочий зі всіма його правами людини і громадянина суспільства. Власник грошей не може використовувати робочого, як йому забажається, він повинен дотримуватись суспільних норм права і моралі, вимог державного законодавства і міжнародних конвенцій, які регулюють ринок праці. Наприклад, по відношенню до робітника не можна застосовувати тілесних покарань, не можна принижувати людську гідність працівника, позбавляти його свободи слова і брати участь в суспільних рухах тощо. Підприємець не має права порушувати законодавство про приватність робочого часу, про оплату праці, безпеку праці в різних умовах тощо.

Важливою властивістю товару робоча сила є її вартість. Вартість робочої сили, як будь-якого іншого товару, визначається робочим часом, необхідним для виробництва і відтворення цього специфічного товару. У робочий силі як вартості міститься певна кількість суспільно необхідної праці. Що означає виробництво і відтворення товару робоча сила? Робоча сила, являючи собою здатність до праці, невіддільна від самої людини. Її виробництво і відтворення означають насамперед відтворення самої людини, збереження її нормальної життєдіяльності, що можливо лише шляхом задоволення ї потреб, для чого живий організм потребує певної суми життєвих засобів. Таким чином, робочий час, потрібний для відтворення робочої сили, зводиться до робочого часу, необхідного для створення цих життєвих засобів існування, необхідних для підтримання життя її власника. Але робоча сила здійснюється лише шляхом зовнішнього її прояву, вона здійснюється тільки в праці, витрачається певна кількість людських м’язів, нервів, мозку тощо, яка повинна бути знову відновлена. Ця посилена затрата припускає посилене відшкодування. Власник робочої сили, який працював сьогодні повинен бути в змозі повторити завтра той же самий процес за старих умов сили і здоров’я. Отже, сума життєвих засобів повинна бути достатньою для того, щоб підтримати працівника у стані нормальної життєдіяльності. Природні потреби(їжа, одяг, житло тощо) різні в залежності від кліматичних та інших природних особливостей тієї чи іншої країни. Необхідні для відтворення робочої сили життєві засоби не обмежуються лише засобами, що задовольняють природні потреби. До них належать також засоби, які задовольняють духовні запити робітника, наприклад, потреби в газетах, радіо, телебаченні тощо. Втрати, пов’язані з задоволенням цих духовних запитів, також входять до вартості робочої сили. Потреби людей не є вродженими, даними людині від природи. Вони - продукт суспільного розвитку. Обсяг і структура життєвих потреб, а також способи задоволення їх залежать від економічного і культурного рівня розвитку певної крани і значною мірою від того, за яких умов і в зв’язку з якими життєвими засобами сформувався її робітничий клас. Так, обсяг потреб робітників розвинутих країн значно перевищує обсяг потреб робітників у країнах, відсталих в економічному відношенні. Таким чином, визначення вартості робочої сили включає в себе історичний і моральний елемент.

Безперервне перетворення грошей у капітал потребує постійного заміщення робочих сил, які зникають з ринку внаслідок зношування організму і смерті робітників. Ринок праці може поповнюватись насамперед за рахунок дітей робітників. Тому до вартості життєвих засобів, потрібних для відтворення робочої сили, включаться також вартість засобів існування дітей робітників. Отже, необхідність утримання сім’ї робітника визначає збільшення вартості його робочої сили. Робітник повинен мати досвід, навички, знання з тієї чи іншої галузі праці. Тому витрати на набуття ним цих навичок і знань, тобто на освіту, навчання, також входять у вартість робочої сили.

Отже, вартість робочої сили є вартість життєвих засобів, необхідних для її відтворення і притому відтворення нормальної якості. З розвитком виробництва, з прогресом засобів виробництва змінюється і робоча сила. Підвищується майстерність, вміння, досвід робітника. Зростають потреби людей. Кожному етапу розвитку виробництва відповідає своя суспільно нормальна якість робочої сили. Нижчу, або мінімальну, межу вартості робочої сили утворює вартість життєвих засобів, фізично необхідних для існування робітника і підтримання його здатності до праці. З розвитком капіталізму вартість робочої сили зазнає змін в результаті того, що одночасно діють фактори, які зумовлюють як зниження так і підвищення її. До факторів, що знижують вартість робочої сили, належить насамперед зростання продуктивності суспільної праці, внаслідок чого вартість засобів існування робітників, а тим самим і вартість робочої сили знижується. Зниженню вартості робочої сили сприяє також залучення у виробництво членів сім’ї робітника - жінок і дітей, оскільки в цьому разі утримання сім’ї забезпечується вже не лише за рахунок вартості робочої сили її голови, а й усіх членів сім’ї, що не працюють.

До факторів, які підвищують вартість робочої сили, належать зростання кваліфікації робітника і включення в коло його потреб нових товарів і послуг. Сучасна науково-технічна революція ставить, нові підвищені вимоги до загальноосвітньої і спеціальної підготовки робітників, внаслідок чого збільшується витрати на їхнє навчання. Змінюється склад продуктів, що їх споживають робітники, зростають транспортні витрати, з’являються нові соціальні і духовні запити. Підвищення вартості робочої сили зумовлюється також збільшенням інтенсивності праці робітника, бо тоді він витрачає більше енергії і потребує більшої кількості засобів існування. Отже, чим вища інтенсивність праці, тим вища вартість робочо сили.

У вартості робочої сили виражаються виробничі відносини капіталістичного способу виробництва - купівля-продаж робочої сили та її використання власниками засобів виробництва для здобування додаткової вартості. Іншою властивістю товару робоча сила є споживча вартість. Треба розрізняти працю і здатність до праці. Капіталіст купує здатність до праці, а не працю. Праця -процес споживання робочої сили. Споживна вартість робочої сили саме і виявляється в процесі споживання, який є процесом виробництва товарів, вартості і додаткової вартості. На відміну від інших товарів робоча сила створює вартість і до того ж вартість більшу, ніж вона сама має. Надлишок вартості, створений працею робітника понад вартість його робочої сили, становить додаткову вартість. У здатності створювати додаткову вартість полягає споживча вартість робочої сили.

Робоча сила завжди продається в кредит, тобто оплачується після використання її капіталістом. Робітник авансує капіталістові споживчу вартість своєї робочої сили, вартість якої оплачується через певний строк з моменту її купівлі, наприклад, через тиждень, місяць, тобто після того, як капіталіст протягом якогось часу вже використав робочу силу. Особливість товару робоча сила полягає також у тому, що її не можна покласти до складу на зберігання, як це можна зробити з іншими товарами. Якщо робітник не продав свою здатність до праці, то йому як власнику робочої сили нема жодної користі з цього. Більше того, він не буде мати прибутку, отже, і всіх необхідних для свого існування життєвих засобів. Тим не менше його здатність до праці вимагатиме все нових життєвих засобів для її підтримання. Кількість цих життєвих засобів та х ціна на ринок споживчих товарів визначені як до продажу здатності до праці і потрібні йому постійно, незалежно від того, продав чи він свою робочу силу.

Є щ одна особливість робочої сили як товару, на яку не можна не звернути увагу. Це - корисність цього товару після його купівлі, коли він вже починає використовуватись. Робоча сила не знищується при використанні, а навпаки створює всі блага людства і бере участь у збагаченні всіх верств населення. Робітник, працюючи на підприємця, за свою працю отримує винагороду, яка є заробітною платою. Заробітна плата за сучасно дійсності є складних і часто двозначним поняттям. Потрібний певний ряд попередніх відмінностей. Перша відмінність ґрунтується на джерелі отриманого прибутку: зарплата за виробіток і соціальна заробітна плата. Зарплатою за виробіток (прямою зарплатою) називають таку її форму, яка напряму пов’язана з участю робітника у виробничому процесі; вона вимірює продуктивний внесок працівника в діяльність підприємства. Зарплата за виробіток є переважно індивідуальною; існують три основні її варіанти:

· почасова, розмір якої залежить від кількості відпрацьованого часу; може бути погодинною або поденною, потижневою або помісячною;

· відрядна(поштучна) залежить від кількості виробленої продукції;

· преміальна(прогресивна) зарплата намагається об’єднати переваги почасової і відрядної форм.

В деяких випадках зарплата за виробіток є колективною, бо виплачується групі робітників, щоб посилити їхню взаємну солідарність. Поряд із прямою зарплатою розвивається соціальна (непряма) заробітна плата, яка не залежить від виробничої діяльності робітника, але відображає увагу до нього як до особистості, враховує його сімейне і соціальне положення.

Соціальна заробітна плата включає:

· сімейну зарплату: всі регулярні виплати на родину і виплати разового характеру;

· виплати із соціального забезпечення;

· передбачувані платежі(оплачувана відпустка);

· відкладена зарплата: пенсії.

Заробітна плата становить собою і витрати, і прибуток. Все залежить від того, як дивитись - збоку власника грошей чи з боку того, хто їх отримує.

Зарплата, виплачувана підприємцем, включає:

· зарплату за виробіток, яка доповнюється преміями і оплатою натурою індивідуального і колективного характеру;

· відпускні, оплачувані святкові дні та особливі винагороди (річні премії);

· податки, прямо пов’язані з наймом робочої сили;

· соціальні внески, які приймають форму податку;

· соціальні витрати, які підприємства сплачують добровільно;

· витрати підприємств на житло і на професійну підготовку свого персоналу;

· оплати натурою індивідуального і колективного(утримання їдалень, медичних служб тощо) характеру.

Заробітна плата для робітника включає пряму і соціальну зарплату, виключаючи виплати на відкладену зарплату(внески в пенсійний фонд або фонд соціального страхування) та кошти на оплату прямих податків, якими оподатковуються особи найманої праці. В результаті у працівника залишається частковий прибуток. Крім цього, розрізняється також номінальна і реальна заробітна плата. Перша з них означає суму грошей, яку отримують робітники за свою працю. Друга засвідчує кількість товарів і послуг, які працівник може придбати на зароблені гроші. З метою визначення рівня реальної зарплати індекс номінальної ділиться на індекс вартості життя. Оплата праці грає подвійну функцію: з одного боку, є головним джерелом прибутків робітників і підвищення їх життєвого рівня, з іншого - основним важелем матеріального стимулювання росту і підвищення ефективності виробництва. При більш близькому розгляді можна виділити наступні функції заробітної плати:

· забезпечує відтворення робочої сили, тобто підтримання умов життя робітника, який повинен мати можливість нормально жити, відпочивати від роботи, ростити дітей (майбутні трудові ресурси);

· матеріальне стимулювання:

· підвищення кваліфікації(у підприємствах зацікавлені у висококваліфікованих кадрах, яким платять більшу зарплату, тому робітник повинен підвищувати свою кваліфікацію);

· підвищення продуктивності праці;

· поліпшення якості продукції.

Таким чином, ціною праці є заробітна плата - грошовий вираз вартості і ціни робочої сили. Зарплата визначається вартістю засобів існування, необхідних для її відтворення. До неї входять вартість харчування, одягу, взуття, послуг, витрат на утримання сім’ї, освіту, охорону здоров’я, відпочинок, задоволення культурних запитів та інші потреби.

46. Додатковий продукт та його вартість?

Додатковий продукт – частина суспільного продукту, створеного працівниками різних сфер суспільного виробництва понад необхідний продукт. Додатковий продукт виникає в період розпаду первісного ладу на основі нових знарядь праці, першого суспільного поділу її. Поява додаткового продукту вивільнила частину людей від створення засобів до фізичного існування і дала їм змогу займатися мистецтвом, наукою, державними справами, сформувала необхідні умови для розвитку людської цивілізації. Водночас вона створила умови для виникнення й посилення майнової нерівності та приватної власності, що базується на чужій праці, тобто поділу суспільства на класи, експлуатації людини людиною. Додатковий продукт у різних формаціях набуває неоднакових соціально-економічних форм. За рабовласницького ладу він виступає насамперед у вигляді продуктів, послуг, робіт, що їх отримує в натурі рабовласник від праці своїх рабів. Суспільною формою додаткового продукту вільних селян був лихварський відсоток, який вони сплачували за позичене у землевласників зерно, худобу. У феодальному суспільстві додатковий продукт набуває форми феодальної ренти (відробіткової, продуктової і грошової). На нижчій стадії капіталізму – форми додаткової вартості (див. Додаткова вартість). У колишньому СРСР, зокрема під час впровадження сталінської моделі соціалізму, додатковий продукт виражався значною мірою в натуральній формі рабської праці мільйонів політв'язнів, напівфеодальній праці колгоспників, у штучному заниженні заробітної плати більшості інших працівників. У наступний період соціальною формою додаткового продукту було штучне обмеження розміру заробітної плати і формування надмірних суспільних фондів споживання. Існування надмірної частки національного доходу в державному бюджеті через механізм оподаткування. Частина його відтак поверталася у вигляді суспільних фондів споживання. В Україні у 90-ті ступінь централізації національного доходу в державному бюджеті значно зріс через механізм оподаткування: з підприємств вилучалося понад 80% додаткового продукту, що гальмувало процес модернізації виробництва. Водночас значна частка додаткового продукту залишалася в тіньовій економіці, незаконно вивозилася за кордон.

Додаткова вартість - соціально-економічна форма додаткового продукту в умовах розвинутих товарно-грошових відносин, перш за все при капіталізмі. Д. в. - це вартість додаткового продукту, створеного найманими працівниками, яка повністю привласнювалась класом капіталістів в XVI - перші десятиліття XX ст. У наш час деяка частка додаткового продукту у формі дивіденду /Див. Дивіденд/ привласнюється найманими працівниками - власниками певної кількості акцій. На підприємствах, викуплених трудо­вими колективами, більша частка Д. в. привласнюється працівниками цих підприємств, а менша вилучається державою через механізм оподаткуван­ня банками та іншими фінансовими інститутами шляхом отримання процентів за кредити. Передумовою виникнення додаткової вартості було формування класу найманих працівників — вільних, але позбавлених власності на засоби виробництва і виготовлений продукт. Щоб отримати необхідні життєві блага, вони змушені були продавати свою робочу силу. Виробництво Д. в. здійснюється завдяки здатності найманого працівника створювати своєю працею більшу вартість, ніж вартість його робочої сили. Тому, купуючи робочу силу навіть за її вартістю, капіталіст отримує замість цього весь продукт праці, створений найманим працівником. Він складається з еквівалента вартості робочої сили та додаткової вартості, На цьому побудований весь механізм експлуатації при капіталізмі, Щоб створити Д,в. капіталіст повинен купити і засоби виробництва, але ця частина авансованого ним капіталу в процесі капіталістичного виробництва не змінюється, тому отримала назву постійного капіталу.

 

 

47. Основний та оборотний капітал?

Оборотний капітал (підприємства, фірми, інших установ) – це такий капітал, який бере участь у виробничому процесі і отриманий дохід дальше переноситься на створення продукції. Цей капітал є повністю в русі і призначений для розширення виробництва. До нього входять купівля засобів виробництва, ресурсів, праця людей.
Основний капітал -це головний капітал, який виконує переважно виробничу функцію (будівлі, устаткування, машини та ін.). Цей капітал

потребує постійного оновлення з боку виробника. Застаріла техніка і устаткування приноситиме великі затрати на виробництво т оварів і буде не конкурентною на ринку товарів та послуг.
Для соновного капіталу є така характерна ознака як знос капіталу.

48. Амортизація, норма амортизації, політика прискореної амортизації?

Амортизáція (пізньолат. amortisation — погашення, сплата боргів) — процес поступового перенесення вартості основних фондів на продукт, що виготовляється з їх допомогою (наприклад, на видобуте вугілля). Для заміщення зношеної частини основних засобів виробництва підприємства роблять амортизаційні відрахування, тобто відрахування певних грошових сум відповідно до розмірів фізичного і морального зносу засобів виробництва. Амортизаційні відрахування проводяться за встановленими нормативами А. основних засобів. Річна норма амортизаційних відрахувань визначається у відсотках від початкової вартості об'єктів. Амортизаційні відрахування обчислюються щомісяця у розмірі 1/12 частини річних норм, зараховуються до амортизаційного фонду і включаються у собівартість продукції або витрати обігу. Амортизаційні відрахування використовуються для повного відтворювання зношених основних фондів (на реновацію), а також для їх часткового відшкодування (на капітальний ремонт і модернізацію).25 відсотків амортизаційних відрахувань надходять до державного бюджету для фінансування структурної перебудови економіки.

АМОРТИЗАЦІЇ НОРМА, (від амортизація і лат. norma — правило) (рос. норма амортизации; англ. depreciation (amortization) rate; нім. Amortisationsnorm f, Verschleiβnorm f) — величина, яка визначає суму щорічних амортизаційних відрахувань; зумовлюється вартістю і терміном служби основних фондів, витрат на капітальний ремонт і модернізацію основних фондів протягом періоду їх функціонування, а також ліквідаційною вартістю вибулих основних фондів.

Одним з елементів облікової політики акціонерного товариства є амортизаційна політика, що надає можливість підприємству самостійно обирати методи нарахування амортизації, враховуючи власні економічні інтереси.Особливою складовою амортизаційної політики є прискорена амортизація, впровадження якої суттєво впливає на прибуток, створюючи фінансові резерви для відновлення зношених необоротних активів. Пошук ефективних методів нарахування амортизації постійно перебуває в полі зору науки. Цим питанням приділяють увагу багато науковців і практиків: М. Дем’яненко, П. Орлов, С. Орлов, В. Пархоменко, Т. Кононенко Н. Рязанова та інші. Однак питання прискореної амортизацій залишається актуальним. Досі не вирішена проблема впливу прискореної амортизації на капітал підприємства. Тому метою публікації є вивчення поняття прискореної амортизації, її впливу на діяльність в акціонерних товариства АПК та її облік в сучасних умовах. Прискорена амортизація явище не нове. В усіх розвинутих країнах світу існує така непряма пільга, як прискорена амортизація, що є методом непрямого державного стимулювання розширеного розвитку через створення умов для формування й накопичення на підприємствах фінансових джерел, що забезпечують їх інвестиційну діяльністью. При використанні прискореної амортизації величина амортизаційних відрахувань, яка вилучається з оподатковуваного прибутку, може бути вищою, ніж величина самого прибутку. При такому завищенні частина прибутку включається у витрати виробництва і тим самим звільняється від оподаткування. Тобто, застосування дозволених законодавством різного роду способів прискореної амортизації дають можливість компаніям відшкодовувати свої витрати ще задовго до кінця служби активів i, таким чином, фактично під виглядом амортизації приховувати від оподаткування значну частину прибутку [4]. Однак, слід зауважити, що при оцінці обсягів прибутку й амортизації треба врахувати одну важливу обставину – інфляційний ріст цін у той чи інший період. Оскільки амортизаційні відрахування визначаються від повної первісної вартості, при рівномірному методі, встановлена норма амортизації може виявитися нижче її економічно обґрунтованої величини. У цьому випадку прискорена амортизація, хоча б частково, доводить амортизаційні відрахування до економічно обґрунтованої величини. Податковим виграшем у даному випадку виступає лише перевищення суми нарахованої амортизації над прибутком, переведеної за допомогою прискореної амортизації у витрати виробництва. При високому рівні інфляції цей виграш може бути зовсім незначним або навіть негативним (тобто прибуток, прихований за допомогою прискореної амортизації від оподаткування, є меншим, ніж податкові втрати від підвищення вартості основних фондів унаслідок інфляції). 49. Просте та розширене відтворення. Джерела розширенного відтворення? Просте відтворення — це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості та якості виготовленого продукту. Фактори виробництва при цьому залишаються незмінними в кожному наступному циклі виробництва, весь додатковий продукт повністю використовується на особисте споживання. Таке відтворення характерне для традиційних суспільств з неринковою економікою, де надзвичайно низькі темпи розширення виробництва, а звідси — уповільненість економічного та соціального прогресу. Сьогодні просте відтворення розповсюджене в багатьох країнах, що розвиваються, в традиційних укладах їх економіки. Розширене відтворення — це відновлення виробництва в кожному наступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту. При цьому, по-перше, завжди зростає кількість виготовленого суспільного продукту; по-друге, часто досягається також поліпшення якості його складових. Для розширеного відтворення в кожному наступному циклі потрібні додаткові чи якісніші ресурси, фактори виробництва. При такому відтворенні фактори виробництва не залишаються незмінними: основним джерелом їх розширення або якісного поліпшення є додатковий продукт, який у такому процесі вже не може бути повністю використаний на особисте споживання, Кількісні та якісні зміни факторів виробництва досягаються також за рахунок раціоналізації їх використання, розвитку науково-технічного прогресу. Такий вид відтворення типовий для розвинутого ринкового суспільства, проте досягти безперервності кількісного чи якісного зростання виробництва, безперервності розширеного відтворення при існуючих ринкових економічних системах неможливо. Вони не забезпечують безперервності зростання виробництва, оскільки об’єктивно породжують і не можуть усунути появу стагнації, спадів та періодичних криз в економіці. Джерелами простого і розширеного відтворення основних засобів можуть бути власні, позичкові і залучені кошти та цільові надходження і благодійні внески. До власних джерел відносять прибуток від основної операційної та іншої операційної діяльності; від фінансово-інвестиційної діяльності та від позареалізаційних операцій; амортизаційні відрахування; надходження від реалізації вибулих основних засобів. Специфічним джерелом фінансування відтворення основних засобів, що не вимагає вкладень, є їх індексація. До позичкових коштів відносять кредити банків та інших фінансово-кредитних установ, а до залучених — випущені підприємством акції й облігації. Головним джерелом відтворення основних засобів є амортизаційні відрахування і прибуток. Саме завдяки їм підприємство може здійснювати не лише просте, а й розширене відтворення цього ресурсу. Прийнято вважати, що амортизаційні відрахування є джерелом здійснення простого відтворення основних засобів. Проте вони нерідко можуть стати і джерелом розширеного відтворення у випадках, коли підприємству ще немає потреби замінювати працюючі основні засоби, а отримані суми амортизаційних відрахувань завдяки введенню прискореної амортизації є досить значними і можуть бути використані для придбання додаткової кількості основних засобів. 50. Кругооброт промислового капіталу? Кругооборот капіталу — рух капіталу у сфері виробництва та обігу, у процесі якого він послідовно набуває грошової, продуктивної і товарної форми і завдяки праці повертається до вихідного пункту у зростаючому обсязі. Оскільки двома основними сторонами капіталу (безвідносно до будь-якої конкретної форми) є речовий зміст і суспільна форма, то рух капіталу здійснюється у процесі кругообороту кожної з них. З точки зору суспільної форми кругооборот капіталу — це процес функціонування і розвитку капіталістичних відносин економічної власності у кожній зі сфер суспільного відтворення на основі збільшення і вдосконалення об'єктів цієї власності, передусім привласнення результатів експлуатації досконалішої робочої сили.

51. Час обороту капіталу: час виробництва та час обігу?