Тарифна система оплати праці

Тарифна система - це комплекс різних нормативних актів, які приймаються в централізованому і локальному порядку та забезпечують диференціацію оплати праці в залежності від складності (кваліфікації) праці, її умов (шкідливості, важкості, кліматичних умов), характеру і значення праці.

Тарифна система включає:

1. Тарифні сітки

2. Тарифні ставки

3. Схеми посадових окладів

4. Тарифно-кваліфікаційні характеристики(довідники)

5. Надбавки і доплати, районні коефіцієнти, списки (перечні) робіт з шкідливими і важкими умовами праці.

Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників - кваліфікації та за розрядами тарифної сітки.

Тарифні сітки - це сукупність кваліфікаційних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів. Кваліфікаційний розряд характеризує рівень кваліфікації роботи, тобто степінь її складності. Прості роботи відносяться до нижчих розрядів, складні - до вищих (проста штукатурка та фігурна). Коефіцієнтом першого розряду є одиниця, а далі коефіцієнти збільшуються на десяті долі (1, 1; 1, 2; 1, 3 і т.п.) і коефіцієнти шостого розряду (при 6 розрядній сітці) чи восьмого розряду (при восьми розрядній сітці) також може бути менше розрядів 2, 3, 4, як буде встановлено на даному ПОУ.

В залежності від вибраної одиниці часу ставки першого розряду бувають годинні, денні, іноді місячні. В більшості галузей застосовуються годинні ставки. В вугільній, гірничорудній промисловості, сільському господарстві - денні ставки.

Тарифні ставки - це найважливіший елемент тарифної системи. Це виражений в грошовій формі абсолютний розмір оплати праці різних груп і категорій робітників в одиницю робочого часу. В залежності від вибраних одиниць встановлюються годинні, денні чи місячні тарифні ставки. Вони залежно від умов праці поділяються на три категорії:

1. Нормальні тарифні ставки

2. Тарифні ставки на важких і шкідливих роботах

3. Тарифні ставки на особливо важких і особливо шкідливих роботах, розмір яких збільшується.

Тарифні ставки змінюються і в залежності від напруженості праці для робітників відрядників вони більш підвищені, чим для погодинників.

Тарифно-кваліфікаційні характеристики робіт, професій і посад - їх розробка і затвердження відноситься до компетенції Мінпраці та Соцполітики. Вони складаються з 3 частин:

1. Керівники

2. Спеціалісти

3. Технічні виконавці

Довідники встановлюють функціональні обов'язки працівників по їх спеціальності, кваліфікації, котрі працівники повинні знати і уміти виконувати. Довідники є єдині для всього народного господарства, галузеві - по видам галузевих робіт. На їх підставі можуть розроблятися локальні довідники для конкретного ПОУ.

Надбавки і доплати бувають двох видів: централізовані - встановленні законодавством і локальні - встановленні колдоговорами, угодами, трудовими договорами(контрактами).

До центральних належать надбавки і доплати за роботу в польових умовах (геологи) до 50% ставки; за рухомий, роз'їзний характер роботи - від 15 до 40% тарифу; за роботу в зоні ЧАЕС; північні і районні надбавки; за класність водіям (водіям 1 та 2 класу); надбавки за класні чини, звання (судді, прокурори).

Формування тарифної сітки (схеми окладів) провадиться на основі тарифної ставки робітника першого розряду та міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень розмірів тарифних ставок (посадових окладів), що встановлюються у розмірах, не нижчих ніж визначені генеральною, галузевою (регіональною) угодою.

Віднесення виконуваних робіт до певних тарифних тарифних розрядів і присвоєння кваліфікаційних розрядів робітникам провадиться власником або уповноваженим ним органом згідно з тарифно-кваліфікаційним довідником за погодженням з профспілковим або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом.

Згідно з проектом Трудового кодексу основою регулювання оплати праці є тарифна система оплати праці, яка включає тарифні ставки, тарифні сітки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники). Тарифна система оплати праці використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників - залежно від їх кваліфікації за розрядами тарифної сітки. Тарифна система є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати. Формування тарифної сітки (схеми посадових окладів) проводиться на основі тарифної ставки робітника першого розряду та міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень розмірів тарифних ставок (посадових окладів), які (співвідношення) встановлюються у розмірах не нижче визначених галузевою (регіональною) угодою. Віднесення виконуваних робіт до певних тарифних розрядів робітникам проводиться роботодавцем згідно з тарифно-кваліфікаційним довідником. Кваліфікаційні розряди підвищуються насамперед робітникам, які успішно виконують встановленні норми праці і сумлінно ставляться до своїх трудових обов'язків. Право на підвищення високого розряду протягом не менш як трьох місяців і склали кваліфікаційний іспит. Посадові оклади установлює роботодавець відповідно до посади і кваліфікації працівника. За результатами атестації роботодавець вправі змінювати посадові оклади працівникам у межах затвердженої в установленому порядку схеми посадових окладів (мінімальних і максимальних розмірів окладів за відповідними посадами). Тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники) затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань праці.

66. Безробіття: форми, соціально – економічні наслідки, тенденції?

Безробіття — складне економічне, соціальне і психологічне явище. Водночас це економічна категорія, яка відображає економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення. Згідно із Законом України "Про зайнятість населення" безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів через відсутність підходящої роботи та зареєстровані у державній службі зайнятості. Тобто це особи, які справді шукають підходящу роботу та здатні приступити до неї.

Сезонне безробіття обумовлене сезонними коливаннями в обсягах виробництва у певних галузях (сільське господарство, риболовля, туристичне обслуговування тощо). Технологічне безробіття викликається впровадженням у виробництво нових “безлюдних” технологій. Ці форми складають вимушене, або надлишкове безробіття.

Однак характеристика форм безробіття буде неповною, якщо не згадати про приховане безробіття. Воно виникає тоді, коли існує часткова зайнятість, тобто працівники працюють неповний робочий день (тиждень, місяць, рік) без збереження заробітної плати. Такі люди є частково безробітними, хоча й входять до категорії зайнятих. Приховане безробіття, яке розповсюджене досить широко, не дає змоги точно визначити рівень безробіття, адже частково безробітних удвічі-утричі більше, ніж повністю безробітних.

Неповна зайнятість – біда для економіки, вона є однією з причин макроекономічної нестабільності. Тому держава намагається в рамках антициклічного регулювання досягти рівня повної зайнятості, яка б відповідала пропорціям макроекономічної динаміки. Таке регулювання здійснюється через біржу праці (національну службу зайнятості) в рамках насамперед кейнсіанської макроекономічної моделі.

Безробіття ставить людей в нестандартні ситуації, вона не тільки деформує сформований економічний уклад, погіршує фінансове становище, позбавляє можливості вести звичний спосіб життя. Вона якісно змінює сприйняття самих себе як особистостей, руйнує необхідний рівень соціальної стабільності. Безробіття стало реальним чинником бідності. Причому саме такий бідності, яка охоплює групи трудоактивного населення, утвореного і професійно підготовленого.
Безробіття, як соціальне явище, призводить до збіднення населення. Цей процес може стати стійким і перерости в хронічну бідність або, у разі захисних соціальних заходів з боку держави, бути зупиненим [14, с.23].
При цьому треба мати на увазі, що трудова діяльність для переважної більшості людей у ​​недавньому минулому була не тільки і не стільки джерелом доходу, скільки справою честі, громадянської доблесті людини. І отже, позбавлення сьогодні можливості працювати - це ще й велика соціальна трагедія.
У свідомості людей поява безробіття нерозривно пов'язане з економічними реформами. Тому негативне ставлення населення до безробіття може виражатися і в неприйнятті процесу трансформації економіки. А це звужує соціальну базу реформ, стримує зростання економіки в країні. Безробіття призводить до бездіяльності людини, а це може спричинити деградацію особистості. Безробіття нерозривно пов'язана з депресією, пригніченим, пригніченим психічним станом.
Важливим соціальним наслідком безробіття для людини є втрата постійного і регулярно одержуваного джерела засобів існування. В умовах, коли доходи людини перебувають на низькому рівні, і він не має можливості створити будь-які грошові та інші накопичення, така втрата є особливо великою бідою. А саме таке становище має місце в Росії.
Безробіття, зменшуючи доходи сімей, посилює диференціацію населення. А це суперечить поняттям рівності як зрівняльного розподілу, яке вкоренилося у свідомості мільйонів наших людей. І необхідно чимало часу для того, щоб більшість населення усвідомило, що зрівняльний розподіл стримує зростання ефективності виробництва і пагубний для держави і людини. Хоча, звичайно, не можна не визнати, що існуюча сьогодні диференціація доходів економічно не виправдана і не сприяє соціальному миру в країні, ефективності виробництва.
Всі ці обставини пригнічують моральних засад поведінки людини. Він стає дратівливою, черствим, злим, байдужим до чужої долі, відчуває себе приниженим, непотрібним своїй родині, суспільству. Все це вбиває ініціативу людини, породжує у нього невпевненість у своїх силах і можливостях, знижує його трудової і цивільний потенціал. Безробіття призводить до бездіяльності, погіршення соціально-психологічного клімату в суспільства. Вона може виступити як джерело дестабілізації та соціальної напруженості, соціального вибуху.
Цілком можливо уявити таку картину. Наприклад, у великому місті, де чисельність безробітних порядку декількох сотень тисяч, а економічно активного населення більше декількох мільйонів, буде оголошено про закриття одного з найбільших підприємств. Така подія може призвести до суттєвої соціально-економічної дестабілізації.
Безробіття може виступати як умова соціально-економічної дестабілізації і в тому випадку, якщо навіть її загроза торкнеться працівників не особливо численних, але добре організованих професійних груп, що грають важливу роль в економічному житті країни або в певному виді діяльності. Прикладом таких професійних груп можуть бути шахтарі, енергетики, лікарі, вчителі. Безробіття стає чинником соціально-економічної дестабілізації і в тому випадку, коли істотно зростає група осіб, які тривалий час не можуть знайти собі роботу, - так звані "зневірені". Існування такої категорії людей пов'язане з тим, що людина, яка втратила роботу у зв'язку з непотрібністю його професії, може виявитися вимушеним працевлаштуватися на такі робочі місця, які вимагають більш низької кваліфікації, а вони, як правило, рано чи пізно "закриваються". У цьому випадку людині стає ще більш важко знайти роботу.
Її пошук може тривати досить довго, і, врешті-решт, людина втрачає надію на отримання роботи та припиняє її пошук, у зв'язку, з чим він, фактично будучи безробітним, юридично втрачає цей статус, згідно з визначенням безробітного. Інформація про цю групу населення практично відсутня.
Але тільки цим роль безробіття як чинника соціальної дестабілізації не вичерпується. Вона може виступати як "міна уповільненої дії". Мова в даному випадку йде про сучасну безробіття в деяких провідних галузях економіки. До їх числа відносяться: наука і наукове обслуговування; інформаційно-обчислювальне обслуговування; деякі галузі обробної промисловості. Безробіття в цих галузях супроводжується дискваліфікацією працівників, їх перекваліфікацією і еміграцією.
Проте рано чи пізно, коли наступить фаза пожвавлення і підйому економіки попит на цих працівників зросте, а задоволення його виявиться неможливим. Це призведе до затримки економічного розвитку Росії, до більш глибинної за своїм змістом соціально-економічної дестабілізації.
Говорячи про безробіття, треба мати на увазі, що її наслідки як складного соціально-економічного явища неможливо оцінити однозначно. Вона має не тільки негативне значення. Безробіття - одна з найважливіших умов нормального та безперебійного функціонування економіки. Вона забезпечує формування резерву робочої сили як найважливішого чинника розвитку ринкової економіки, яка постійно пред'являє попит на працю. Безробіття забезпечує необхідне виробництва перерозподіл кадрів, їх зосередження в тих видах діяльності, які виробляють продукти і послуги, що користуються великим попитом.
Особливе місце в розвитку деструктивних процесів, в концентрації бідності населення займають безробітні, які формують особливу соціальну групу. Особлива небезпека для конструктивного розвитку суспільства полягає в тому, що відбувається подальше розмивання груп середнього класу, оскільки ядро ​​безробітних - це кваліфіковані працівники - робітники, інтелігенція. І у вирішенні комплексу питань, пов'язаних зі стабілізацією рівня життя населення, з успіхами в сфері економіки, політики, соціальна держава (або держава, що наближається до цього еталону) має враховувати особливості становища всіх соціальних груп, що зазнають труднощі наслідків кризи.
Формування сукупного працівника є закономірністю історично-го розвитку особистого фактора виробництва. В умовах натураль-ного домашнього господарства людина виступала як одиничний робітник, що сам за допомогою примітивних засобів виробляв кін-цевий продукт. Однак з розвитком продуктивних сил, появою про-стого й складного поділу праці виробнича діяльність людини стає часткою сукупної праці у створенні готових виробів, а сама вона перетворюється на елемент сукупного працівника.

Сукупний працівник виникає і функціонує як соціально-еконо-мічна і техніко-організаційна єдність робітників, які органічно вза-ємопов'язані та створюють єдиний виробничий механізм у процесі вироблення кінцевого продукту.

Умовами формування сукупного працівника є: єдина виробнича мета, що грунтується на спільних економічних інтересах і потре-бах; колективна праця, її суспільний поділ та необхідність обміну продуктами індивідуального виробництва.

На стадії первісної спільності людей колективний характер праці був зумовлений низьким рівнем розвитку продуктивних сил і без-силлям людини перед природою. Основою колективних дій тут виступала "природна колективність" - сім'я, плем'я.

Суспільний поділ праці створює якісно нові передумови форму-вання і розвитку сукупного працівника. Цей тривалий процес харак-теризується суперечливою єдністю диференціації й інтеграції, спе-ціалізації й кооперації виробництва, поділом, усуспільненням і оди-ничним розчленуванням суспільної праці та її планомірною комбіна-цією. Важливими його віхами були проста кооперація, мануфактура, фабрика. Виникнення і розвиток великого машинного виробництва технологічно зумовили необхідність планомірного зв'язку, інтеграції робочої сили і праці окремих дільниць кооперації. На зміну частко-вому працівникові, простому носієві певної часткової суспільної функції приходить розвинений індивідуум, для якого різні суспільні функції є способами життєдіяльності, що змінюють один одного.

У зв'язку із суттєвим посиленням суспільного характеру праці почалося формування сучасних параметрів сукупного працівника підприємства, галузі, регіону тощо. Однак слід зауважити, що чим ширші межі сукупного робітника, тим міцність зв'язків окремих його елементів слабкіша. Особливу роль у розвитку цього процесу відіграють науково-технічна революція, діяльність транснаціональ-них корпорацій, формування світового ринку. В сучасних умовах діяльність сукупного працівника поступово виходить на міждер-жавний рівень.

Отже, процес історичного формування і розвитку сукупного працівника невід'ємно пов'язаний із змінами у характері й рівні розвитку засобів виробництва, вдосконаленням організації праці.

За своєю суттю сукупний працівник є носієм рис тієї чи іншої форми поділу праці, характеризує стадію зрілості її кооперування. З одного боку, сукупний працівник - це результат розвитку про-дуктивних сил, а з другого - його соціальна природа, форма і розміри визначаються характером виробничих відносин, формою власності на засоби виробництва, межами того чи іншого госпо-дарства (общини, мануфактури, маєтку, підприємства, монополії, регіону тощо).

Трудовий потенціал - це потенціал робочого часу населен-ня. Йому властива сукупність кількісних і якісних суспільне корис-них характеристик, які визначаються рівнем розвитку того чи ін-шого регіону, його господарськими, історичними, демографіч-ними, етнічними особливостями. Трудовий потенціал - це маса всіляких можливих ресурсів праці, що визначаються чисельністю всіх працездатних людей і тих, які наближаються до цієї кате-горії.

Складовою частиною трудового потенціалу суспільства є насе-лення, зайняте як у виробничій, так і у невиробничій сферах: люди працездатного віку, зайняті домашнім господарством, навчанням, військовою службою; працездатні пенсіонери та деякі інші.

Трудовий потенціал не слід пов'язувати лише з кількістю носіїв робочої сили. Поліпшення якісних характеристик збільшує трудо-вий потенціал у рамках однієї й тієї ж кількості працездатного на-селення. Крім того, трудовий потенціал збільшують і такі процеси, завдяки яким з'являється додатковий потенціальний робочий час, наприклад, робота за сумісництвом, наднормова праця, додаткові зміни роботи.

Трудовий потенціал населення країни як складне поєднання фізичних здібностей, знань, досвіду, духовних і моральних цінно-стей, культурно-національних настанов, звичаїв і традицій містить два основних компоненти:

а) професійно-кваліфікаційну підготовленість населення, що грун-тується на певному загальноосвітньому рівні, включає життєвий господарський досвід, практичні навички;

б) готовність і здатність працівників до продуктивної праці, що визначається їх ціннісними орієнтаціями і трудовою мотивацією.

Отже, трудовий потенціал як соціально-економічне явище функ-ціонує у суперечливій єдності об'єктивних і суб'єктивних чинників.

На відміну від трудового потенціалу до трудових ресурсів нале-жать ті, хто не лише є носієм робочої сили, здатним працювати, а й реалізує цю здатність у суспільному виробництві згідно з чинним законодавством у певних вікових межах.

Сукупний працівник як носій сукупної робочої сили означає складну єдність працюючих, здатну функціонувати тільки як орга-нічна цілісність, в якій окремі робітники організовані та пов'язані один з одним на основі конкретної форми власності та господарю-вання. Комбінована й інтегрована на різних економічних рівнях робоча сила має більші виробничі можливості, ніж сума індивіду-альних працівників. Вона перетворює характеристики, що є недо-ліками часткового робітника, на достоїнства і переваги.

До складу сукупного працівника входять не тільки ті, які безпо-середньо діють на предмет праці, а й ті, що зайняті розумовою працею, беруть участь в управлінні, плануванні й організації сус-пільного виробництва, тобто виконують певну його функцію. Важ-ливою складовою частиною сукупного працівника є наукові пра-цівники. Це зумовлено перетворенням науки на безпосередньо

продуктивну силу суспільства, зростанням її ролі у виробничому процесі.

Таким чином, структура сукупного працівника визначається структурою національної економіки, ступенем розвитку й проник-нення науки у виробництво, процесами комбінування і спеціалі-зації праці тощо.

Сукупний суспільний робітник - це категорія, що безперервно розвивається. Сучасний сукупний працівник характеризується різким поглибленням диференціації й одночасно інтеграції його частин.

Проявами диференціації є поява нових галузей народного господарства, спеціальностей і сфер діяльності. Інтеграція означає взаємне збагачення спеціальностей, виникнення професій, що мають універсальне значення, посилення зв'язків між наукою і виробництвом. Широкий розвиток світових господарських зв'яз-ків як наслідок відкритості ринкових економік також суттєво впливає на інтеграційні процеси в структурі сукупного праців-ника.

Основними тенденціями розвитку сукупного працівника є під-вищення й удосконалення загальноосвітнього і загальнокультурно-го рівня, професійно-кваліфікаційної підготовки, підвищення про-дуктивності праці.

В умовах формування багатоукладної економіки, різноманітності форм власності й господарювання з'являються нові форми зайня-тості виробників, що зумовлюють мобільність, гнучкість, активність сукупного працівника в цілому.

Якщо раніше домінували погляди на явище сукупного працівни-ка за виробничо-технологічним критерієм, то тепер досліджуються сукупності працівників і за іншими критеріями. Наприклад, таке соціально-економічне явище, як середній клас, визначається не стільки сферою зайнятості, скільки рівнем отриманого сукупного доходу, рівнем споживання окремих товарних груп, домінуванням на конкретних часткових ринках. Це означає, що суто виробничі процеси та характеристики все тісніше переплітаються зі спожив-чими, розподільчими.

Інтелектуалізація праці, підвищення ролі інженерної підготов-ки, економічних знань формують творчого працівника. Удоскона-лення здібностей до праці, ефективна реалізація їх поєднуються з розвитком усіх здібностей людини, тобто трудовий процес стає важливим фактором її гармонійного розвитку.

 

67. Види банків та небанківських установ; їх основні функції?

Банк - це кредитна організація, що має виключне право здійснюватив сукупності наступні банківські операції: залучення у внескигрошових коштів фізичних і юридичних осіб, розміщення зазначених коштіввід свого імені і за свій рахунок на умовах повернення, платності,терміновості, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних і юридичних осіб.

Банк - фінансове підприємство, яке зосереджує тимчасововільні грошові кошти (вклади), надає їх у тимчасовекористування у вигляді кредитів (позик, позик), є посередником у взаємнихплатежах і розрахунках між підприємствами, установами або окремимиособами, регулює грошовий обіг у країні, включаючи випуск (емісію)нових грошей.

Центральний (емісійний) банк у більшості країн належитьдержаві. Але навіть якщо держава формально не володіє його капіталом
(США, Італія, Швейцарія) або володіє частково (Бельгія - 50%, Японія -
55%), центральний банк виконує функції державного органу.
Центральний банк має монопольне право на випуск в обіг
(емісію) банкнот - основною складовою готівково-грошової маси. Він зберігаєофіційні золотовалютні резерви, проводить державну політику,регулюючи кредитно-грошову сферу і валютні відносини. Центральний банкбере участь в управлінні державним боргом і здійснює касово -розрахункове обслуговування бюджету держави.

По своєму положенню в кредитній системі центральний банк грає роль
"Банку банків", тобто зберігає обов'язкові резерви і вільні засобикомерційних банків та інших установ, надає їм позики, виступаєяк "кредитора останньої інстанції", організовує національну системувзаємозаліків грошових зобов'язань або безпосередньо через своївідділення, або через спеціальні розрахункові палати.

Комерційні банки - основна ланка кредитної системи. Вони виконуютьпрактично всі види банківських операцій. Історично склалисяфункціями комерційних банків є прийом вкладів на поточні рахунки,короткострокове кредитування промислових і торговельних підприємств,здійснення розрахунків між ними. У сучасних умовах комерційнимбанкам вдалося істотно розширити прийом термінових і ощаднихвкладів, середньо-та довгострокове кредитування, створити систему кредитуваннянаселення (споживчого кредиту).

Інвестиційні операції комерційних банків пов'язані в основному зкупівлею-продажем цінних паперів уряду і місцевих органів влади. Післякризи 1929-1933 рр.. в США, Франції, Великобританії, у ряді інших країнкомерційним банкам заборонено брати участь у випуску та придбання цінних паперівприватних підприємств небанківського сектора. Ця заборона в даний часдолається шляхом відкриття банком трастових відділів та установитрастових компаній, що управляють майном клієнтів за дорученням (в США
2/3 цього майна представлено цінними паперами корпорацій).

Комерційні банки виконують розрахунково-комісійні та торговельно -комісійні операції, займаються факторингом, лізингом, активно розширюютьзарубіжну мережу філій і беруть участь у багатонаціональних консорціумах
(банківських синдикатах).

Інвестиційні банки (у Великобританії - емісійні будинку, у Франції --ділові банки) спеціалізуються на емісійно-установчих операціях. Задорученням підприємств про держави, які потребують довгострокових вкладень іщо вдаються до випуску акцій і облігацій, інвестиційні банки беруть на себевизначення розміру, умов, терміну емісії, вибір типу цінних паперів, атакож обов'язки по їх розміщенню та організації вторинного обігу.
Установи цього типу гарантують купівлю випущених цінних паперів,купуючи і продаючи їх за свій рахунок або організовуючи для цього банківськісиндикати, надають покупцям акцій і облігацій позики. Хоча часткаінвестиційних банків в активах кредитної системи порівняно невелика,вони завдяки їх поінформованості та засновницьким зв'язків грають уекономіці найважливішу роль.

Ощадні банки (у США - взаімосберегательние банки, у ФРН --ощадні каси) - це, як правило, невеликі кредитні установимісцевого значення, які об'єднуються в національні асоціації і зазвичайконтролюються державою, а нерідко і належать йому. Пасивніоперації ощадних банків включають прийом вкладів від населення напоточні та інші рахунки. Активні операції представлені споживчими таіпотечним кредитом, банківськими позиками, купівлею приватних і державнихцінних паперів. Ощадні банки випускають кредитні картки.

Іпотечні банки - установи, що надають довгостроковий кредит підзаставу нерухомості (землі, будівель, споруд). Пасивні операції цихбанків полягають у випуску іпотечних облігацій.

Іпотечний кредит - це довгострокова позика, що видається іпотечними,комерційними банками, страховими та будівельними товариствами та іншимифінансово-кредитними установами під заставу землі та будівельвиробничого та житлового призначення. Іпотечний кредит застосовується головнимчином у сільському господарстві, а також у житловому та інших видахбудівництва. В результаті збільшується розмір продуктивновикористовуваного капіталу.

Комерційними банками, фірмами - постачальниками обладнання, фінансовимикомпаніями надаються кредити промислово-торговельним корпораціям підзаставу машин і устаткування. У цьому випадку сума іпотечного кредиту нижчеринкової вартості заставленого обладнання та інших активів корпорацій.
Крім того, розміри іпотечного кредиту зменшуються в залежності від ступенязносу закладається обладнання.

Процентні ставки по іпотечному кредиту визначаються попитом іпропозицією і диференціюються в залежності від фінансового станупозичальника.

Іпотечний кредит широко поширений у країнах з ринковою економікою.
Позики виділяються на житлове і виробниче будівництво під високийвідсоток (10-20 %).

Банки споживчого кредиту - тип банків, які функціонують восновному, за рахунок кредитів, отриманих у комерційних банках, і видачікороткострокових і середньострокових позик на придбання дорогих товарівтривалого користування і т.д.

Головну роль у банківській справі відіграють банківські групи, у складіяких виділяються головна компанія (великий банк - холдинг), філії
(дочірні товариства), а також представництва, агентства, відділення.

Банківський холдинг являє собою держательскую (холдингову)компанію, що володіє пакетами акцій та інших цінних паперів інших компаній іщо здійснює операції з цими цінними паперами. Крім чистих холдингів,займаються тільки зазначеними операціями, існують змішані холдинги,які, крім того, ведуть підприємницьку діяльність у різнихсферах економіки. У цьому випадку холдинг створюється, як правило, у зв'язку зпідставою головною компанією дочірніх виробничих фірм. Холдинговікомпанії можуть мати складну структуру, коли головний холдинг контролюєчерез систему участів, тобто через володіння акціями, дочірні компанії -холдинги, у свою чергу, що є власниками акцій різних фірм.
Материнська (головний) холдингова компанія отримує прибуток за рахунокдивідендів на контрольовані нею акції дочірніх компаній, а також удеяких випадках за рахунок переведення частини прибутку дочірніх компаній наоснові спеціальних угод. Холдинг, зазвичай, виступає в якостівласника контрольного пакету акцій, що дозволяє йому надавативирішальний вплив на функціонування підконтрольних компаній. Як правило,холдинги можуть мати різні правові форми: товариств з обмеженоювідповідальністю, товариств, компаній, акціонерних товариств. Найбільшпоширені холдинги, організовані як акціонерні товариства (у томучислі і за участю держави).

Особливістю банківських груп є наявність в їх складі філій.
Банківський філія виступає як юридична особа, реєструється в місцевихорганах влади і вважається резидентом країни вимоги, маєсамостійний баланс. Він може виконувати всі ті ж операції, що і банк -засновник, але може бути і спеціалізованим. Великі банки частозасновують філії, що займаються факторингом, лізингом, консультаціями.
Користуючись юридичною незалежністю філій, комерційні банкиздійснюють через них заборонені операції з цінними паперами компанійнебанківського сектора.

На відміну від філії представництво, агентство і відділенняюридичними особами не є і не мають самостійного балансу.
Представництво займається лише збором інформації, пошуком клієнтів ірекламою. Комерційна діяльність представництвам заборонена. Агентствоуповноважена здійснювати активні банківські операції (кредитні таінвестиційні), розрахункове обслуговування. Проте ці операції вона проводитьза рахунок банку-засновника, так як саме агентство не має права приймативнески і, отже, не має власної ресурсної бази.
Відділення, на відміну від агентства, проводить як активні, так і пасивніоперації. Перелік їх може збігатися з переліком операцій банку-засновникаабо обмежуватися якоюсь його частиною.

Банки за характером власності поділяються на: приватні, кооперативні,муніципальні (комунальні); державні, змішані; створені заучастю держави.

У банківській справі, як і в промисловості, вільна конкуренціянеминуче викликає концентрацію. Одні банки поглинаються більшмогутніми конкурентами, інші, формально зберігаючи самостійність,фактично потрапляють під владу більш сильних конкурентів. Відбуваєтьсязлиття, "сплетіння" банків. Число банків скорочується, але разом з тимзбільшуються їх розміри, зростає обсяг операцій. У кожній країнівиділяються деякі найбільші банки, на рахунках яких збираються величезнісуми вільних коштів, які шукають прибуткового застосування.

Конкуренція спостерігається як між окремими банками, так і міжнайбільшими спілками банківського капіталу. У останніх все більш посилюєтьсяпрагнення до монополістичному угодою, до об'єднання банків. Великіфінансові операції - розміщення державних позик, організаціявеликих акціонерних товариств - все частіше здійснюються не яких-небудьокремим банком, а за допомогою угоди між кількома провіднимибанками.

Централізація банківського капіталу виявляється в злиття великих банківв найбільші банківські об'єднання, в зростанні філіальної мережі великихбанків. Банківські об'єднання - це банки-гіганти, які відіграють панівнуроль у банківській справі.

Існують декілька форм банківських об'єднань.

Банківські картелі - це угоди, що обмежують самостійністьокремих банків і вільну конкуренцію між ними шляхом узгодження тавстановлення однакових процентних ставок, проведення однаковоїдивідендної політики тощо

Банківські синдикати, або консорціуми - угоди між декількомабанками для спільного проведення великих фінансових операцій.

Банківські трести - це об'єднання, що виникають шляхом повного злиттядекількох банків, причому відбувається об'єднання капіталів цих банків іздійснюється єдине управління ними.

Банківські концерни - це об'єднання багатьох банків, формальнозберігають самостійність, але перебувають під фінансовим контролемодного великого банку, скупив контрольні пакети їхніх акцій.

У конкурентній боротьбі великі банки мають вирішальні переваги переддрібними. По-перше, вони мають більші можливості для залученнявнесків, тому що вкладники вважають за краще розміщувати свої кошти у великі,солідніші і стійкі банки, а не в дрібні, які частіше зазнають краху.
По-друге, великі банки зазвичай володіють мережею філій (відділень,агентств, контор), розташованих у багатьох містах, чого не мають дрібнібанки. По-третє, у великих банків витрати з ведення операційщодо менше внаслідок більшого масштабу цих операцій. Цедозволяє великим банкам стягувати меншу плату з клієнтів за виконання дляних розрахункових і кредитних операцій, що, природно, привертає клієнтуру.
Перевага великих банків ще більше посилюється через широкезастосування комп'ютерів та іншої обчислювальної техніки.

У боротьбі з банками-аутсайдерами банківські об'єднання вдаються дорізних методів конкурентної боротьби: за допомогою реклами, шляхом відкриттясвоїх філій у районі діяльність?? і аутсайдерів і переманювання клієнтівза допомогою надання їм тих чи інших пільг. Боротьба за клієнтуруведеться і між самими банківськими об'єднаннями, кожен великий банкпрагне переманити клієнтів у інших великих банків.

Між банківськими об'єднаннями ведеться також боротьба за контроль надпідприємствами, в яких вони беруть участь. Якщо, наприклад, акціямипромислової компанії володіють кілька великих банків, то кожен з нихпрагне просунути на керівні посади в цій компанії своїхпредставників, щоб надавати найбільший вплив, а, отже,отримувати найбільші вигоди для ведення грошово-кредитних операцій.

1.2 ця функція банків

Основною функцією банків є функція збирання або акумулюваннятимчасово вільних грошових коштів та перетворення їх у капітал. Виконуючицю функцію, банки акумулюють грошові доходи і заощадження у формівкладів. Вкладник отримує винагороду у вигляді відсотка або надаютьсябанком послуг. Сконцентровані у вкладах заощадження перетворюються напозиковий капітал, що використовується банками для надання кредитівпідприємствами підприємцям. Тільки за допомогою банків, заощадженняперетворюються на капітал. Акумуляція коштів стає одним з основнихвидів діяльності банків. Для здійснення цієї функції потрібноспеціальний дозвіл-ліцензію.

Наступною функцією банків можна сміливо назвати кредитуванняпідприємств, держави і населення. У сучасних умовах розвиткупідприємництва, малого і середнього бізнесу, це дуже важлива іактуальна функція. Так як для розвитку приватного бізнесу, що розвиваєтьсяринкової економіки, потрібно значних фінансових витрат, якіможна отримати або через банк, або шляхом отримання іноземнихінвестицій. А так як іноземні інвестори бояться вкладати капітал в
Україну з-за нестабільної економічної і політичної ситуації, банкиє єдиним місцем, де можливо отримати кредит. Банк виступаєв якості фінансового посередника, отримуючи грошові кошти у кінцевихкредиторів і даючи їх кінцевим позичальникам. За рахунок банківських кредитівздійснюється фінансування промисловості, сільського господарства,торгівлі, а також забезпечується розширення виробництва.

Банки надають позики споживачам на придбання товарівтривалого споживання, сприяючи, тим самим, зростання їх рівня життя. І,нарешті, тому що державні витрати не завжди покриваються доходами,банки кредитують фінансову діяльність уряду.

Третя функція банків - це функція регулювання грошового обороту.
Банки виступають центрами, через які проходить платіжний оборот різнихгосподарюючих суб'єктів. Завдяки системі розрахунків, банки створюють длясвоїх клієнтів можливість здійснювати обмін, обіг грошових коштів ікапіталу. Через банки проходить оборот як окремо взятої людини, так іекономіки країни в цілому. Через них здійснюється перелив грошових коштіві капіталів від одного суб'єкта до іншого, від однієї галузі народногогосподарства до іншої.

Наступна функція банків - це посередницька функція, відповідно доякій діяльність банків розуміється як посередника у платежах. Черезбанки проходять платежі підприємств, організацій та населення. Здійснюючи на їхнюдорученням платежі, цим самим банк виконує посередницьку місію. У рукахбанків ця функція стає значно ширше, ніж елементарнапосередницька діяльність. Банк може акумулювати невеликі розміритимчасово вільних грошових коштів багатьох клієнтів і підсумовувати їх,направити величезні грошові ресурси тільки одному суб'єкту. Також банкможе брати гроші у клієнтів на короткий термін, а видавати їх на тривалийчас. Він може акумулювати ресурси в одному секторі економіки будь -або регіону, або перерозподілити їх в інші галузі і зовсім іншірегіони. Так як банки перебувають у центрі економічного життя, вони отримуютьможливість змінювати розмір, строки та напрямки капіталів відповідно довиникають потребами господарства.

Також маючи ліцензію Центрального банку на здійснення банківськихоперацій, банки мають право здійснювати випуск, купівлю. Продаж, облік,зберігання та інші операції з цінними паперами, що підтверджують залученнякоштів у внески і на банківські рахунки. З іншими цінними паперами, операціїз якими не вимагають спеціальної ліцензії, банки мають право також здійснюватидовірче управління за договором з фізичними та юридичними особами.

Банки виконують і інформаційно-консультативну функцію. Вони надаютьконсультаційні послуги своїм клієнтам із приводу випуску і обігу ціннихпаперів, котирування валют та акцій. Банки інформують клієнтів і населення прозміни фінансового стану в економіці країни, зміни процентнихставок і проблем на валютному ринку. Найчастіше інформацією такого родуволодіють лише банки та дізнатися про це можливо тільки тому, що банкивиконують інформаційну функцію.

Банк може розміщувати свої ресурси в цінні папери від свого імені,тоді всі ризики, пов'язані з таким розміщенням, усі доходи і збитки відзміни ринкової оцінки придбаних цінних паперів відносяться за рахунокакціонерів банку.

Окремими функціями наділено Центральний банк. Центробанк - цеемісійний банк, тобто, він наділений правом емісії грошових знаків узвернення. Характерними для Центрального банку є наступні функції:

> Емісія і контроль грошового обігу;

> Функція резервного центру банків;

> Управління державним боргом;

> Поповнення держбюджету;

> Виконання ролі "кредитора" останньої інстанції "банку - банків";

> Проведення наукових досліджень;

> Контроль і вплив на комерційні банки;

Дати визначення функцій банку можна приблизно таке: різні видиоперацій банків з грошима і цінними паперами, надання фінансових послугуряду, підприємствам, громадянам, а також іншим банкам.

Небанківська фінансова установа — юридична особа, яка не є банком, надає одну або кілька фінансових послуг.

До небанківських фінансових установ належать:

· кредитні спілки,

· ломбарди,

· лізингові компанії,

· довірчі товариства,

· страхові компанії,

· установи накопичувального пенсійного забезпечення,

· інвестиційні фонди і компанії

· інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

68. Роль банків в розвитку суспільного виробництва. Банківський прибуток?

Початки банківської діяльності сягають часів Стародавнього Вавилону, коли храми приймали вклади на зберігання і видавали позички під проценти, беручи у клієнтів письмові зобов’язання чи заставу. Аналогічні операції, а також грошові розрахунки здійснювалися у Стародавній Греції жрецями, храмами і міняйлами-трапезитами, а у Стародавньому Римі – менсаріями. З падінням Римської імперії занепали і початки банківського ремесла. Розвиток виробництва і торгівлі у середні віки призвів до відродження банківництва. У 1171 р. був заснований банк Венеції, а у XIV-XV ст. банкіри вже були потужною суспільною силою. У багатьох країнах Європи банки виникли завдяки розвитку торгівлі. Вони створювалися купцями для зберігання грошей і здійснення розрахунків. У подальшому банківська справа набуває інтенсивного розвитку й удосконалення. Повноцінні гроші в банківських операціях поступово витісняються борговими розписками, записами на рахунках. З розписок, іменних1 векселів виростає банкнота, розширюються застосування чеків, практика безготівкових розрахунків, що призводить до розвитку “жиробанків”. Кредитування значною мірою залишається в руках приватних банкірів-лихварів.
Потужним поштовхом для активізації й удосконалення банківського бізнесу став розвиток капіталістичного виробництва. Батьківщиною класичного капіталізму, як відомо, є Англія, тому саме там найперше почали складатися основи і принципи банківської справи в її сучасному розумінні. Першим великим акціонерним банком, який широко розгорнув комерційне кредитування, був Англійський банк, за ним ряд інших.
Якісно новим етапом у розвитку банківських операцій став перехід від діяльності, що базується передусім на емісії банкнот, наданні позичок з власних коштів, до кредитування за рахунок залучених коштів у формі клієнтських вкладів. Пріоритетними стають посередництво у платежах і кредитуванні. Швидко розвиваються пасивні операції – збирання, залучення вільних коштів у населення, підприємців, торговців, що зумовлює розширення активних операцій, і передусім “торгівлі грошима” (вигідного їх розміщення) з метою одержання прибутку. Власний капітал банків втрачає первісну функцію джерела активних операцій і слугує передусім фондом, який гарантує вклади клієнтів і платоспроможність банківської установи.
Разом із розвитком функцій зростають і самі банки як особливі капіталістичні підприємства. У XVII ст. з’являються банки у формі акціонерних товариств, а наприкінці XIX ст. у розвинутих капіталістичних країнах акціонерні банки займають провідні позиції. Під впливом концентрації виробництва у промисловості різко посилилась концентрація банків. Вона відбувалась шляхом інтенсивного зростання великих банків, об’єднання банків, а також поглинання одних банків іншими. На початок XX ст. у більшості капіталістичних країн провідні позиції в кредитній системі зайняли кілька гігантських банків, які налічували сотні філій (відділень) і мали тісні зв’язки з промисловими монополіями. І зараз у країнах з розвинутою ринковою економікою концентрація банків дуже висока.
У сучасних умовах банки західних країн виконують важливу роль у фінансуванні держави, розміщенні облігацій державних позик. У деяких країнах (Франції, Італії та ін.) держава володіє спеціалізованими комерційними банками. Існують різні форми державного регулювання банківської системи, іноді держава бере на себе гарантування банківських депозитів і позичок. У 70-80 роки XX ст. набула швидкого розвитку міжнародна діяльність великих банків. Поряд з міжнаціональними корпораціями в промисловості та інших галузях з’явилися національні банківські монополії, які діють переважно за межами країни базування. Такі банки мають назву транснаціональних (ТНБ). Діяльність ТНБ має різні форми, що визначаються національними традиціями, законодавством тощо. Виникають також багатонаціональні угруповання, до яких входять великі банки різних країн, тобто утворюються консорціуми. З концентрацією банків пов’язана тенденція до їх універсалізації – розширення великими банками кола операцій. Універсалізація поєднується з процесом спеціалізації банків. Обидві ці тенденції постійно взаємодіють. Серед спеціалізованих банків виділяються інвестиційні, ощадні, зовнішньоторговельні, сільськогосподарські, іпотечні тощо.
Банки відіграють важливу роль у суспільстві. Вони забезпечують передачу грошового капіталу зі сфер накопичення у сфери використання. Завдяки банкам діє механізм розподілу і перерозподілу капіталу за сферами і галузями виробництва. Банки забезпечують економію суспільних витрат обігу і раціоналізацію всіх процесів обігу товарів і капіталів, сприяють подальшому зростанню концентрації виробництва і капіталу. Через банки мобілізуються великі капітали, необхідні для інвестицій, розширення виробництва. Роль банків суттєво змінюється в умовах дальшого розвитку ринкової економіки. Вони стають надзвичайно важливими суспільними інституціями, від діяльності яких значною мірою залежить економічне благополуччя держави, країни в цілому і кожної людини зокрема. Функції банків все більше виходять за межі простого фінансово-кредитного посередництва. Вони стають важливим механізмом проведення державної грошово-кредитної політики, а через неї – впливу на всі основні економічні процеси в суспільстві. Поряд з традиційними банківськими операціями (кредитуванням, розрахунками) розвиваються нетрадиційні. Це насамперед банківські послуги, серед яких чільне місце посідають трастові, гарантійні, консультативні та ін.

Комерційні банки та їх установи працюють на принципах комерційного розрахунку, тобто в процесі виконання своїх функцій вони одержують прибуток.
Банківський прибуток є одним із найважливіших показників ефективності функціонування банку, його стабільності. У ньому зацікавлені всі учасники економічного процесу. Розмір банківського прибутку хвилює акціонерів, тому що є показником отриманого доходу на інвестований ними капітал. Вкладникам прибуток гарантує стабільний дохід і впевненість у завтрашньому дні, оскільки збільшення резервів і власних коштів банку свідчить про його стабільність. Позичальники також зацікавлені в прибутках банку, адже таким чином зростають їх власні накопичення.
Банківський прибуток формується у результаті здійснення кредитних, розрахункових, грошових операцій та інших видів діяльності банків. Він є джерелом виплати дивідендів акціонерам, створення фондів банку, базою підвищення добробуту банківських працівників. Прибуток банку – це різниця між валовими доходами банку та витратами. Прибуток банку складають:
- прибуток від основної діяльності;
- валовий прибуток, до якого, крім прибутку від основної діяльності, входять небанківські операційні доходи і витрати, відрахування в резерви, непередбачені доходи і витрати;
- чистий прибуток, який залишається у розпорядженні банку після сплати податку на прибуток.
Прибуток розподіляється таким чином:
- сплата податку на прибуток (в нашій країні ставка податку дорівнює 30%);
- відрахування до резервного фонду банку;
- відрахування до фонду матеріального заохочення;
- відрахування у фонд виробничого та соціального розвитку;
- відрахування в інші фонди банку;
- сплата дивідендів акціонерам.
Прибутковість банку залежить від ефективності використання його власних і залучених коштів. Рівень доходності банк може підняти шляхом зміни структури активних операцій і співвідношення між позичковими та інвестиційними операціями на користь більш вигідних, а також через регулювання своєї короткострокової заборгованості й депозитних рахунків.
Потрібно раціонально й ефективно розміщувати кошти банку для забезпечення його фінансової стійкості. Виконання цієї умови дозволить позбавитися суперечностей між ліквідністю, надійністю із прибутковістю комерційного банку.

69. Кредит та його основні форми?

Кредит – це угода, яка укладається між кредитною організацією та позичальником, з надання коштів кредитором позичальнику у вигляді позики на певних умовах. Між кредитором і позичальником укладається договір, відповідно до якого кредитор надає кошти (кредит) позичальникові в заздалегідь обумовленому розмірі, на обумовлений термін, і за винагороду кредитора. Кредит може надаватися із забезпеченням, тобто заставою або ж без нього, з поручительством або без нього, все це розглядається кредитною організацією в кожному конкретному випадку. Кредит надаються на різні цілі і на різних умовах як для фізичних осіб, так і для бізнесу. Кредит може надаватися, наприклад, на покупку автомобіля, нерухомості, побутової техніки та інших товарів і послуг, а також на будь-які Ваші цілі.

Розрізняють такі основні форми сучасного кредиту, а отже і кредитних відносин: комерційний, банківський, споживчий, державний, іпотечний, міжнародний.
Комерційний кредит - кредит, який надається одними підприємствами (фірмами, компаніями) іншим у формі продажу товару з відстрочкою платежу і оформляється векселем.
Надається з метою прискорення реалізації товарів, ціна яких зростає на суму відсотка.
Банківський кредит - кредит, який надається кредитно-фінансовими установами (насамперед банками) будь-яким господарюючим суб'єктам (підприємствам, державі, підприємцям, власникам домашніх господарств тощо) у формі грошових позик.
При цьому він може збільшувати як обсяг платіжних засобів, так і розміри капіталу. Крім того, завдяки своїй масовості, регулярності, значним масштабам банківський кредит може надаватися за нижчу ціну (відсоток).
Споживчий кредит - кредит, який надається банками, спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами та торговими компаніями приватним особам для придбання товарів тривалого користування.
Виступає у формі комерційного кредиту (у разі продажу товарів через роздрібні магазини) і банківського кредиту (у разі надання позик на придбання споживчих товарів) і надається, як правило, до трьох років. Ціна за користування споживчим кредитом досягає 30%, внаслідок чого населення витрачає на оплату цього кредиту до 20% своїх доходів (про що йшлося при розгляді реальної заробітної плати).
Іпотечний кредит - кредит, який надається банками та спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами у формі довготермінових позик під заставу нерухомості.
Державний кредит - кредит, який надається державі (в тому числі місцевим органам влади) фізичними та юридичними особами.
Існує у формі державних позик, про що йшлося у попередній темі.
Міжнародний кредит - кредит, який надається у формі валютних та товарних цінностей підприємствами (в тому числі банками та державою) однієї країни підприємствам та урядам інших країн.
Міжнародний кредит надають також міжнародні та регіональні фінансово-кредитні установи.
Щоб з'ясувати, за допомогою яких інститутів здійснюється акумулювання вільних грошових коштів та їх перетворення на позичковий капітал, необхідно визначити сутність банківської системи, зокрема банків.

70. Ведуча роль національного банку у економіці держави?

Нам уже відомо, що розуміють під монетарною політикою, що її проводить центральний банк. У розвинутій ринковій економіці центральний банк посідає особливе місце — він є центром грошово-кредитної системи національної економіки, головною функцією якого є контроль та ре­гулювання пропозиції грошей у країні. Окрім цієї, центральний банк виконує низку інших функцій — випускає в обіг національну валюту, зберігає золотовалютні резерви країни та обов'язкові резерви комер­ційних банків, виступає міжбанківським розрахунковим центром, здій­снює касове обслуговування уряду тощо. Крім того, центральний банк може бути покупцем і продавцем на міжнародних грошових ринках та координувати зарубіжну діяльність комерційних банків. Ще одна фун­кція — "кредитора останньої надії"— полягає в тому, що централь­ний банк забезпечує резервами банківську систему, коли масові банкрутства банків можуть спричинити банківську і фінансову па­ніку, що веде до банківської кризи.

У різних країнах існують різні моделі побудови центральних бан­ків та їхньої організаційної структури. У більшості країн центральні банки є державними. В окремих випадках центральний банк не на­лежить державі (наприклад Федеральна резервна система СІЛА, На­ціональний банк Швейцарії) або держава володіє лише частиною капіталу (наприклад у Банку Японії — 55%). Центральний банк країни, незалежно від того, в чиїй власності він перебуває, керує грошовим обігом та кредитною системою країни. З населенням та діловими підприємствами центральний банк жодних операцій не здійснює.

Центральним банком України є Національний банк (НБУ). Оскільки на нього покладено відповідальність за стан грошового обігу й кредитної системи країни, НБУ не підпорядковується урядо­ві, а належить до безпосереднього відання Верховної Ради України.

У США роль центрального банку виконує Федеральна резервна система (ФРС). Вона складається з двох організаційних ланок — Ра­ди керуючих та 12 федеральних резервних банків. Останні викону­ють функції центральних банків для округів, на території яких вони розташовані. Крім цих банків, членами ФРС є близько 6 тис. комер­ційних банків. Банки — члени ФРС є найбільшими приватними ко­мерційними банками. До того ж вони є клієнтами одного з резерв­них банків і користуються його послугами, в тому числі отримують необхідні суми позик.

Рада керуючих ФРС здійснює контроль і нагляд за функціону­ванням грошової та банківської систем країни. Сімох членів цієї Ради призначає Президент США за згоди Сенату. Термін їхніх повнова­жень тривалий (14 років) і розведений у часі: відтак один член Ради змінюється кожні два роки. Членів Ради саме призначають, а не ви­бирають, щоб відокремити монетарну політику від політики партій.

Оскільки монетарну політику здійснює центральний банк краї­ни, доцільно розглянути суть його балансу. Як і баланс комерційних банків, баланс центрального банку складається з активів і пасивів.

Основними видами активів центрального банку е цінні папери, позики комерційними банкам, золотовалютні резерви та ін.

Цінні папери — це головно державні облігації, куплені централь­ним банком. Ці цінні папери уряд випускає для фінансування мину­лого і поточного дефіциту державного бюджету, тому вони є части­ною державного боргу. Центральний банк купує державні цінні папери на відкритому ринку у населення чи комерційних банків або безпосередньо у міністерства фінансів. Купівля—продаж державних цінних паперів дає змогу центральному банкові впливати на резерви комерційних банків і, отже, на їхню здатність створювати гроші че­рез надання позик.

Позики комерційним банкам — це кредити, які центральний банк надає комерційним банкам. Рівень облікової ставки впливає на ве­личину цих позик.

Золотовалютні резерви містять вартість монетарного золота, ва­люту інших країн та СДР.

Інші активи — це облігації, що поіменовані в іноземних валютах, а також такі матеріальні товари, як комп'ютери, устаткування при­міщень або будівлі, що перебувають у власності центрального банку.

У підрозділі "Пасиви" основними є такі статті: резерви комерцій­них банків, депозити скарбниці (казначейства), банкноти центрально­го банку та інші його зобов'язання.

Резерви комерційних банків — це обов'язкові резерви, які комер­ційні банки зберігають у центральному банку.

Депозити казначейства — це кошти від податкових надходжень та гроші, отримані з продажу облігацій населенню чи банкам. Для казначейства ці вклади є активами, а для центрального банку — па­сивами.

Банкноти Національного банку України визначають пропозицію грошей в державі. Ці паперові гроші е вимогами на активи НБУ. Тільки банкноти, що перебувають у обігу, є зобов'язаннями цент­рального банку, оскільки ті, що містяться у його касі, не є ні акти­вом, ні пасивом.

Ознайомившись із балансом центрального банку, можемо тепер розглянути знаряддя, за допомогою яких цей банк може впливати на здатність банківської системи створювати гроші.

Знаряддя монетарної політики

Центральний банк регулює пропозицію грошей у національній економіці, або, інакше кажучи, проводить монетарну політику за допомогою знарядь прямого та непрямого регулювання. Основними знаряддями прямого регу­лювання пропозиції грошей, які здебільшого використовуються у країнах з перехідною економікою та тих, що розвиваються, є обме­ження обсягів кредитів, що надаються певним галузям; пряме регулю­вання процентної ставки; обмеження величини кредитів для окремих банків. Ці знаряддя ефективно спрацьовують лише у короткостроко­вому періоді: вони дають змогу не допускати надмірного створення банками грошей.

Однак тривале застосування інструментів прямого регулювання пропозиції грошей справляє несприятливі впливи на розвиток на­ціональної економіки: зменшується рівень конкуренції між банка­ми, підривається посередницька функція банків, спотворюється структура наданих банками кредитів тощо. Тому у розвинутій рин­ковій економіці застосовують головно знаряддя непрямого регулю­вання пропозиції грошей, до яких належать операції на відкритому ринку, зміна облікової процентної ставки, зміна норми резервування.

Застосування непрямих знарядь монетарної політики передбачає наявність розвинутого грошового ринку, їхня перевага полягає в то­му, що вони дають банкам змогу розподіляти кредитні ресурси від­повідно до потреб ринку. Використовуючи знаряддя непрямого регулювання грошового обігу, центральний банк не має безпосеред­нього контролю над пропозицією грошей, оскільки вона містить депозити, які створюють комерційні банки. Непрямі знаряддя ко­ригують величину пропозиції грошей, впливаючи на надлишкові резерви або грошовий мультиплікатор.

Операції на відкритому ринку. Ці операції є найважливішим зна­ряддям, за допомогою якого центральний банк контролює пропози­цію грошей. Як уже зазначалось, операції на відкритому ринку — це купівля центральним банком державних цінних паперів (облігацій) у населення, фірм чи банків або продаж їм цих паперів, щоб змінити величину або структуру резервів комерційних банків і, отже, пропо­зицію грошей. Та як же купівля і продаж державних цінних паперів впливають на надлишкові резерви комерційних банків?

Припустімо, що центральний банк купує державні цінні папери. їх можна купити у населення, фірм або комерційних банків, але в усіх випадках результат однаковий: резерви комерційних банків збільшуються. Якщо, наприклад, центральний банк купує державні цінні папери у комерційних банків, то він оплачує ці папери збіль­шенням резервів комерційних банків на суму купівлі.

У результаті цієї операції цінні папери перемістяться від комер­ційних банків до центрального банку. Тому перед цінними папера­ми у підрозділі "Активи" балансу комерційних банків стоїть знак мінус, що означає зменшення їхньої кількості. І навпаки, перед цін­ними паперами у підрозділі "Активи" балансу центрального банку стоїть знак плюс.

Центральний банк оплачує купівлю цінних паперів у комерцій­них банків, збільшуючи їхні резерви. Тому у балансі комерційних банків перед резервами стоїть знак плюс. Це означає, що резерви комерційних банків збільшилися, а отже зросла їхня здатність вати позики.

Якщо ж центральний банк купує цінні папери у фірм чи насе­лення, вплив цієї операції на резерви комерційних банків аналогіч­ний. Річ у тім, що населення або фірми, продавши цінні папери, збільшують свої вклади у банках, а водночас і фактичні резерви ко­мерційних банків. Загалом, коли центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків збільшуються. Якщо банки надаватимуть у позику більше грошей, то пропозиція грошей у національній економіці зросте.

Продаж центральним банком цінних паперів комерційним бан­кам зменшує їхні резерви. Купуючи цінні папери, комерційні банки виписують чеки на свої вклади, тобто на резерви у центральному банку. Центральний банк ураховує чеки і відповідно зменшує резер­ви комерційних банків.

Знак мінус перед резервами у підрозділі "Активи" комерційних банків вказує на їх зменшення; можливості до створення комерцій­ними банками грошей звужуються. Продаж центральним банком державних цінних паперів населенню чи фірмам спричиняє анало­гічний результат. Отже, коли центральний банк продає цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків зменшуються. Зменшен­ня резервів комерційних банків спричиняє зменшення пропозиції грошей у національній економіці.

Постає запитання: що спонукає населення або комерційні банки продавати державні цінні папери або купувати їх? З теми 6 нам відо­мо, що ціна облігацій і процентна ставка перебувають у зворотній залежності. Якщо центральний банк купує державні облігації, попит на них зростатиме. Ціна облігацій також зростатиме, а процентна ставка знижуватиметься. Підвищення ціни облігацій і зниження процентної ставки спонукатимуть комерційні банки, фірми чи домогосподарства продавати їх центральному банкові. І навпаки, коли центральний банк продає державні облігації, їхня пропозиція зрос­тає, що знижує ціну облігацій і підвищує процентну ставку на них. Це стимулює комерційні банки та населення купувати державні об­лігації.

Операції на відкритому ринку поділяють на два види: динамічні та захисні. Динамічні операції спрямовані на зміну обсягу резервів і грошової бази. Захисні операції мають на меті нейтралізувати впли­ви інших чинників, що можуть змінити пропозицію грошей у націо­нальній економіці.

Прикладом захисних операцій є угоди про зворотний викуп (їх часто називають "репо"). Такі угоди передбачають, що центральний банк купує цінні папери за умови, що продавець викупить їх через короткий період часу, — як правило, менш ніж за тиждень. Операції "репо" чинять лише тимчасовий вплив на обсяг банківських резер­вів — після їх завершення цей обсяг встановлюється на попередньо­му рівні. Якщо центральний банк хоче здійснювати тимчасовий продаж цінних паперів на відкритому ринку, то він укладає угоди про їх продаж-купівлю ("зворотне репо"). За цих угод центральний банк продає цінні папери, а покупець погоджується продати їх назад центральному банкові у близькому майбутньому.

Прикладом динамічних операцій є угоди у формі "аутрайт", які означають остаточну купівлю чи продаж центральним банком цін­них паперів з негайною їх оплатою. Ці операції мають на меті оста­точно змінити пропозицію грошей у національній економіці.

Облікова ставка. Як нам уже відомо, процентну ставку, за якою центральний банк надає позики комерційним банкам, називають обліковою, або дисконтною. Позики центрального банку комерційним банкам називають дисконтними позиками. Ці позики надаються ко­мерційним банкам на короткий період часу: по-перше, для підтри­мання їхніх обов'язкових резервів на необхідному рівні, по-друге — для підтримання ліквідності комерційних банків в ситуації "навали на банк".

Отримуючи дисконтну позику, комерційний банк передає цент­ральному банкові виписане-на себе зобов'язання, що гарантоване певною заставою — здебільшого державними цінними паперами, що належать позичальникові. Боргове зобов'язання банку-пози-чальника є активом для центрального банку, що записується в акти­вах балансу центрального банку як позики комерційним банкам. Водночас у пасивах його балансу буде збільшено резерви комерцій­них банків. Для комерційного банку його боргове зобов'язання є пасивом і записується у його балансі як "Позика в центрального бан­ку". Оскільки позики у центрального банку не вимагають жодних обов'язкових резервів, уся сума позики є надлишковими резервами.

Отже, отримання комерційними банками позик у центрального банку збільшує їхні резерви та здатність до кредитування.

Центральний банк контролює обсяг позичених у нього комер­ційними банками коштів через облікову ставку. Зниження облікової ставки заохочує комерційні банки до отримання додаткових резер­вів через позики у центрального банку. Кредити комерційних банків на основі цих позик збільшують пропозицію грошей. Підвищення облікової ставки знеохочує дисконтні позики і, отже, стримує збіль­шення пропозиції грошей у національній економіці.

Однак результати від зміни облікової ставки залежать не від цен­трального банку, а від комерційних банків. Якщо, наприклад, об­лікову ставку знижено, але небагато банків хочуть взяти дисконтні позики, то це може не вплинути на резерви банків і пропозицію гро­шей. Обсяг позик у центрального банку визначається не лише рів­нем облікової ставки, а й вартістю отримання позики з альтернатив­них джерел, зокрема рівнем процентної ставки на міжбанківському ринку. Якщо процентна ставка на цьому ринку нижча за облікову, то обсяг позик комерційних банків у центрального зменшується.

Наслідки зміни облікової ставки досить невизначені для націо­нальної економіки, бо центральний банк не може точно передбачи­ти обсяг кредитів, які візьмуть у нього