Гроші: сутність та коротка історія їх розвитку. 7 страница

До показників соціальної ефективності управління належать:

1) стан трудової дисципліни;

2) оперативність і якість виконання рішень;

3) виконання апаратом управління завдань, пов'язаних з підвищенням культури спілкування з працівниками підприємства.

58. Торгівельний капітал та торгівельний прибуток?

Торговельний капітал — особливий вид сукупного капіталу, що базується передусім на найманій праці і функціонує у сфері обігу для ведення торгових операцій, власником якого (капіталу) є окрема група капіталістів.

Торговельний прибуток — прибуток, створений працею найманих працівників (у сфері торгівлі) і торговельних функціонуючих капіталістів, а також отриманий внаслідок перерозподілу частини доходів з різних секторів економіки і від різних верств населення, який привласнюється після реалізації товарів і послуг.

59. Сутність позикового капіталу та його роль у суспільному виробництві?

Позичковий капітал це капітал, який приносить доход у вигляді процента.
Як відомо, в процесі обігу капітал виступає у грошовій, продуктивній і товарній формах. Позичковий капітал постійно знаходиться у грошовій формі, однак його поняття значно вужче за змістом від поняття “грошовий капітал”.

60. Спільні риси та відміності торгівельного прибутку та позиткового відсотку?

Позичковий відсоток є винагородою, яку одержує власник грошей за те, що надав їх підприємствам або приватним особам для використання. За гроші, які підприємства беруть у позику, вони купують фактори виробництва (верстати, сировину, робочу силу) і виготовляють готову продукцію. Оскільки частину продукції одержано завдяки використанню позичених грошей, підприємство (підприємець) повинне не лише повернути борг, а й заплатити за користування грошовим капіталом. Ціна, що сплачується за користування грошима, називається нормою (ставкою) позичкового відсотка.

61. Місце та роль менеджменту у сучасному виробничому процесі?

У бізнесі і в політиці дуже важливо попередньо визначити конкретний зміст термінів, що вживаються у повсякденній діяльності. Це стосується і поняття "менеджмент" з погляду його складових, структури, хоча про це йшла мова у попередніх розділах книги. Річ у тім, що в менеджменті існують різні класифікації, що відображають погляди певних шкіл і не збігаються між собою. Тому бізнесмени, вживаючи поняття "менеджмент", можуть розуміти його по-різному. Менеджмент схожий на Кубик Рубіка. Його складові можуть по-різному виглядати (як і грані Кубика Рубіка) залежно від прийнятого підходу

Менеджмент, як і Кубик Рубіка, неможливо розкласти на незалежні компоненти, як це можна зробити, наприклад, з автомобілем і його окремими вузлами. Менеджмент потрібно і можливо розкласти на окремі складові, але слід враховувати, що кожна з цих частин містить у собі решту складових. Скажімо, цілком правильним є уявлення про менеджмент як про систему певних функцій: планування, організації, укомплектування штатів, мотивації, керівництва, контролю.

Але якщо уважно розглянути функцію укомплектування штатів, то можна помітити, що ця функція, у свою чергу, включає планування конкретної ділянки роботи — відділу персоналу, організації цієї служби, мотивації праці, керівництва підрозділами, кадрової служби, контролю за станом кадрової роботи.

Те саме буде і з іншими функціями. В самій функції планування виникає потреба чітко спланувати процес розроблення різних планів, організувати цю діяльність, створивши відповідну структуру укомплектувавши службу кваліфікованими фахівцями тощо. Тому варто зробити такий висновок: головне в систематизації менеджменту полягає не в тому, щоб розробити найкращий склад елементів системи, а в тому, щоб не забувати про зв'язки між ними.

Саме таке уявлення позбавить практиків численних помилок і прорахунків, коли за тими чи іншими елементами системи забувають про цілісність. Адже ефект менеджменту у вигляді синергії утворюється не від окремих елементів, а саме від їхньої взаємодії. Тому річ не в тім, яку Ви обираєте систему менеджменту, а в тому, яким чином Ви дотримуєтеся взаємозв'язків між елементами. Численні спостереження авторів за діяльністю організацій у бізнесі незмінне підтверджують, що головна проблема — у відсутності зазначених взаємозв'язків.

Звичайно, у світі розроблено чимало різноманітних систем менеджменту у бізнесі. Але не всі вони витримали перевірку часом. Зосередимо увагу на трьох найпоширеніших концепціях:

· функціональній системі менеджменту;

· елементній системі менеджменту;

· виробничій системі менеджменту.

Функціональна система менеджменту ґрунтується на ідеї розподілу управлінської діяльності на спеціалізовані види кваліфікованої праці або універсальні напрями діяльності, виконання яких у певній послідовності забезпечує узгоджену роботу всієї організації. Цей підхід до системи менеджменту найстаріший (з часів А.Файоля) і найпоширеніший. І хоч у різних книгах склад функцій виглядає дещо неоднаковим внаслідок різного ступеня деталізації, функціональна система є найбільш логічною.

З іншого боку, обґрунтування цілей залежить від ресурсів, що є у розпорядженні організації: працівників, капіталу, спроможностей управлінців, технології.

Після визначення цілей, що їх нерідко доводиться багаторазово узгоджувати, можна приступати до планування, а згодом і до інших функцій: організації, комплектування штатів, керівництва, контролю Нормальна управлінська діяльність дає можливість досягти певних результатів (продуктивних виходів). Вони деталізовані у вигляді прибутків, послуг, товарів та ін.

Система менеджменту охоплює два типи зворотних зв'язків. Жорсткий зв'язок (відтворення системи — зліва) здійснюється цільовими замовниками із зовнішнього середовища. Залежно від результатів працівники, споживачі, постачальники та інші заінтересовані суб'єкти середовища приймають відповідні рішення щодо своїх зв'язків з організацією і впливають на її майбутнє. Незадоволені працівники залишають організацію, а споживачі перестають купувати продукцію.

Зазначених цільових партнерів цікавить не менеджмент в організації, а лише кінцеві результати. Тому між "відтворенням системи" і функціями менеджменту відсутні зв'язки. Зовсім іншим є "зворотний зв'язок" справа. Це — гнучкий зв'язок всередині організації: між результатами і окремими функціями, між самими функціями, наприклад, між контролем і плануванням, організацією і контролем за комплектуванням штатів і керівництвом, а також цілями. У цьому разі доводиться враховувати зміну в навколишньому середовищі, зокрема наявні можливості й загрози.

62. Основні показники макроекономічного рівня?

1. Макроекономічні показники Головним макроекономічним показником у статистиці розвинених країн та міжнародних організацій (ООН, МВФ, МБРР, ЄБРР) вважають валовий внутрішній продукт (ВВП). Він закономірно займає центральне місце і в системі національних рахунків. Проте передбачається також використання валового національного продукту (ВНП), оскільки ВВП не призначений для вимірювання виробництва, яке здійснюється за межами економічної території країни. Валовий національний продукт (ВНП) – це сумарний обсяг продукції, виробленої за допомогою факторів виробництва (землі, праці, капіталу та підприємницького хисту), що належать представникам певної країни, наприклад, українцям, незалежно від того, де ці фактори розміщені (ресурси) – в Україні чи за кордоном. Наприклад, частку продукції (заробітна плата), яку створив українець, котрий проживає в Росії, США, Великобританії враховують у нашому ВНП, тобто у ВНП України. Навпаки, ту частку продукції (доходу), що вироблена в Україні за допомогою факторів виробництва, які належать іноземцям, вираховують із ВНП України. Валовий внутрішній продукт (ВВП) – враховує вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених у межах деякої країни за допомогою факторів виробництва, незалежно від того, кому ці ресурси належать, – громадянам даної країни чи іноземцям. Наприклад, вартість товарів, вироблених за допомогою іноземного капіталу, є частиною українського ВВП. Навпаки, доходи, що їх отримали українці за кордоном не враховують у ВВП України. Спільними ознаками ВВП і ВНП є: - відображають кінцеві результати діяльності людей матеріального і нематеріального виробництва; - визначаються у вартісному (грошовому) вимірі; - період обрахування – квартал, рік. Відмінними ознаками ВВП і ВНП є величина чистих іноземних факторних доходів (Ід). Чисті іноземні факторні доходи (Ід) визначають за формулою Ід = Р – С, де Р – плата України за використання іноземних факторів виробництва що належать іншим країнам світу, С – доходи, які Україна отримала від продажу власних факторів виробництва іншим країнам світу. Якщо Ід додатній, то ВВП > ВНП, якщо Ід від’ємний – ВВП< ВНП. Більшість країн світу, включаючи Україну, використовують як показник обсягу національного виробництва саме ВВП. ВВП розраховують двома методами – за сумою витрат і за сумою доходів. 1. Обрахування за сумою витрат. Валовий внутрішній продукт визначають як витрати домогосподарств (споживачів), держави, інвестиції, чистий експорт. ВВП= СВ+ДВ+ІВ+ЧЕ, де витрати споживачів СВ – на товари першої необхідності, тривалого користування та на послуги; державні витрати ДВ – на культуру, освіту, охорону здоров’я, органи влади; інвестиційні витрат ІВ – враховують кошти, які підприємці вкладають у придбання устаткування, будівництво нових споруд і формування виробничих запасів (сировини); чистий експорт ЧЕ – різниця між витратами іноземців на придбання вітчизняних товарів та послуг і витрати громадян даної країни на придбання закордонної продукції. 2. Обрахування за сумою доходів. До ВВП входить заробітна плата (ЗП), рентні платежі (РП), проценти за вкладами та цінними паперами (ПЦ), підприємницький прибуток (ПП) й амортизаційні відрахування (А), непрямі податки (НП). ВВП = ЗП+РП+ПЦ+ПП+А+НП. Підприємницький прибуток (ПП) – це дохід власника фірми від виробничої діяльності. Амортизація не є доходом, оскільки ці кошти йдуть на придбання машин, обладнання і т. д. проте їх все ж таки витрачають на відновлення виробництва, тому відносять до прибутків. Важливий економічний показник поряд із ВНП – чистий національний продукт. Він відрізняється від ВНП на величину амортизаційних відрахувань. ЧНП= ВНП – А= СВ+ ДВ + ЧЕ + (ІВ – А), де СВ – споживчі витрати; ДВ – державні витрати; ЧЕ – чистий експорт; ІВ – інвестиційні витрати; А – амортизація. 2. Номінальний та реальний ВВП. Дефлятор ВВП Номінальний ВВП – це ринкова вартість товарів і послуг, виражена у поточних цінах, або ВВП, обчислений у цінах того самого періоду, за який її визначають, тобто у поточних цінах. У багатьох країнах значна частина приросту ВВП припадає на зростання цін, або інфляцію. Реальний ВВП вимірюється вартістю виробленого продукту за різні роки з використанням цін загального базового року. Це незмінні ціни в тому розумінні, що вимірюється ВВП рік за роком з постійною купівельною спроможністю. Реальний ВВП вимірює економічне зростання, тобто зростання, в якому не враховують ефект інфляції. Отже, реальний ВВП відображає вартість створених товарів і послуг, яку обчислюють у незмінних цінах певного часового періоду, що називається базовим. Використання цін базового року дає змогу проводити кількісне порівняння обсягів продукції та послуг різних років. Чинники зростання реального ВВП. Головними чинниками зростання реального ВВП є зростання використовуваних ресурсів і технологічне зростання. Зростання використовуваних ресурсів означає зростання робочої сили і капіталу. Кількість робочої сили збільшується із зростанням населення. Проте для ВВП важливе значення має не тільки і не стільки збільшення робочої сили, скільки її використання. Технологічне зростання означає збільшення виробництва, а отже, і величини ВВП завдяки застосуванню нових наукових знань, впровадженню нових технологій і нових методів економічної діяльності. Потенційний (природний) ВВП означає довготермінові виробничі можливості національної економіки за максимального використання наявних ресурсів в умовах стабільних цін. Недоотриманий ВВП (або розрив ВВП) – це різниця між поточним виробництвом товарів і послуг та рівнем виробництва, який міг би бути за наявності повного використання існуючих у суспільстві ресурсів. Дефлятор ВВП. Показник ВВП у базових цінах може за рік зростати менше або більше, ніж ВВП у поточних цінах у країні. Це відбувається через зміну загального рівня цін. Отже, дефлятор ВВП – це відношення номінального ВВП до реального ВВП, помножене на 100 відсотків. Дввп = (Нввп: Рввп) • 100%. Дефлятор ВВП вимірює інтенсивність інфляції (або дефляції), коли є зниження загального рівня цін в країні. Якщо індекс цін виявився більшим за одиницю, це свідчить про дефлювання ВВП (елімінування інфляції). Якщо ж індекс цін менший за одиницю, то провели інфлювання ВВП (очищення номінального ВВП від впливу дефляції). Для України, наприклад, дефлятор ВВП у 1999 р. порівняно з 1990 р. становив 235 765, а у 2000 р. – 3 015 556. Дефлятор ВВП є загальним індексом цін, бо він ґрунтується на вирахуваннях, що враховують усі товари і послуги. Щоправда, вони повністю не збігаються, мають деякі розбіжності. 3. Система національних рахунків Мета системи національних рахунків (СНР) – дати наочне цифрове відображення стану національної економіки в цілому за певний період. СНР характеризує економічні процеси, а також основні узагальнені показники. Вона пов’язує воєдино найважливіші макроекономічні показники, що розраховані на основі ВВП. Йдеться насамперед про обсяг випуску товарів і послуг, сукупні доходи і сукупні витрати суспільства. СНР – це сучасна система збирання та опрацювання бази даних, яку використовують сьогодні практично в усіх країнах світу для макроекономічного аналізу ринкової економіки. Вона дає змогу подати ВВП на всіх стадіях його руху – виробництво, розподіл, перерозподіл і кінцеве споживання. Показники цієї системи відбивають структуру ринкової економіки, інституції й механізми функціонування тощо. Система національних рахунків виникла в розвинених західних країнах наприкінці 30 – у першій половині 40-х років. Її виникнення було зумовлене насамперед потребами органів державного управління в інформації для розробки економічної політики, прийняття рішень щодо регулювання ринкової економіки. Необхідність такого регулювання була особливо очевидною після економічної кризи кінця 20 – початку 30-х років. Практичні потреби зумовили необхідність створення системи макроекономічних показників, що відбивають усі головні параметри функціонування ринкової національної економіки. Вперше національний доход був розрахований у 1932 р. в США, Німеччині, Японії. Згодом його почали розраховувати у Великій Британії, Франції. Удосконаленню системи національних рахунків особливу увагу приділяли і приділяють міжнародні організації. Йдеться насамперед про ООН. Стандартну систему національних рахунків, яку розробляла Статистична комісія ООН у 1951 – 1953 рр., застосовували з 1953 р. У 1968 р. було введено нову версію міжнародного стандарту системи національних рахунків (діяла до 1993 р.), яка включала такі рахунки: зведені рахунки; рахунки виробництва, споживання і використання капіталу; рахунки доходів і витрат та рахунки фінансування капітальних витрат. Із 1993 р. діє нова, третя модифікація міжнародної стандартної системи національних рахунків, побудована на досвіді окремих країн. Ця система визначила сфери виробництва ВВП, що охоплюють виробництво практично всіх товарів і послуг, за винятком послуг у домашньому господарстві. В економічне виробництво за цією системою рахунків включено також діяльність, пов’язану з захистом довкілля. Застосування системи національних рахунків необхідне для ефективної макроекономічної політики держави, економічного прогнозування, а також для міжнародного порівнювання. Діюча система національних рахунків як міжнародний стандарт складається з двох рівнів: зведені рахунки, що характеризують рух ВВП, національного доходу НД, фінансування капіталовкладень, операції з іншими країнами; конкретизовані рахунки, що показують міжгалузеві зв’язки, рух доходів, розподіл і кінцеве їх споживання.

63. Національний доход: сутність, методи розрахунку, використання?

Результатом національного виробництва, як було з'ясовано раніше, виступає суспільний продукт. Вартість його складається з

двох частин: 1)старої перенесеної артості (С) й 2)нової вартості, створеної в процесі виробництва даного продукту (V+m). Стара перенесена вартість повертається знову до виробництва у вигляді фонду заміщення (на відновлення спожитих засобів виробництва), що забезпечує просте відтворення, а новоутворена вартість, яка отримала назву національного доходу, використовується суспільством на особисте споживання й розвиток виробництва. Отже, національний доход по суті - це нова, створена суспільством за певний період часу (рік) вартість. Кількісно національний доход - це різниця між сукупним суспільним продуктом і фондом заміщення.

Національний доход має як вартісну, так і натурально-речову форми. За вартістю він становить сукупність чистого продукту всіх галузей виробництва. За натурально-речовою формою національний доход складається насамперед з усіх вироблених у суспільстві за рік предметів особистого споживання, а також тієї частини виготовлених за цей час засобів виробництва, яка використовується для розширеного відтворення.

Величина національного доходу - це один з найважливіших макроекономічних показників. Він найбільш повно дає уявлення про рівень економічного розвитку країни, а також про її потенційні можливості забезпечувати добробут населення й вирішувати соціальні проблеми. А точніше - це той економічний ефект, який досягається суспільним виробництвом на тому чи іншому етапі його розвитку.

Західна економічна наука (і це знайшло відображення в системі національних рахунків (СНР)) розглядає національний доход як суму доходів, отриманих учасниками суспільного виробництва. Мова про це йшла в попередній темі. В нашій економічній теорії і практиці національний доход поки що розуміється (до повного введення в практику СНР) як заново утворена вартість у галузях матеріального виробництва. Саме в такому плані ми розглядаємо його в даній темі.

Не слід змішувати національний доход з національним багатством. Національний доход, як -було визначено, - це сума новоство-реної вартості за рік. Національне багатство - це сукупність матеріальних благ, створених працею людей за весь період існування країни, розвіданих природних ресурсів і нагромаджених культурних та духовних цінностей.

Методи розрахунку ВНП

ВНП = ВВП + Сальдо первинних доходів, отриманих з-за кордону або переданих за кордон (до таких першим доходах зазвичай відносять оплату праці, доходи від власності у вигляді дивідендів)

Існують 3 способи вимірювання ВНП (ВВП):

1. За витратами (метод кінцевого використання).

2. За доданою вартістю (виробничий метод).

3. За доходами (розподільчий метод).

При розрахунку ВНП за витратами підсумовуються витрати всіх економічних агентів, що використовують ВНП (домогосподарств, фірм, держави та іноземців). Фактично мова йде про сукупний попит на вироблений ВНП.

Сумарні витрати можна розкласти на декілька компонентів:

ВНП = Y = C + I + G + NX,

де C - особисті споживчі витрати, які включають витрати домогосподарств на товари тривалого користування і поточного споживання, на послуги (крім витрат на покупку житла).

I - валові приватні внутрішні інвестиції. Включають виробничі капіталовкладення (інвестиції в основні виробничі фонди), інвестиції в житлове будівництво та інвестиції в запаси (ТМЦ). Інвестиції розуміються як додавання до фізичного запасу капіталу. Придбання фінансових паперів (акцій, облігацій) не є інвестиціями. Термін «внутрішні інвестиції» означає, що це інвестиції, вироблені жителями даної країни (у т.ч. витрати на імпортні товари). Термін «приватні» інвестиції означає, що вони не включають державні інвестиції. Термін «валові» означає, що з інвестицій не віднімається амортизація: Валові інвестиції = Чисті інвестиції + Амортизація. Зростання запасів враховується зі знаком «+», а зменшення зі знаком мінус.

G - державні закупівлі товарів і послуг (будівництво та утримання шкіл, доріг, армії, витрати на національну оборону, зарплату державних службовців і т.д.). Сюди не входять трансфертні платежі. Державні трансферти - це виплати, не пов'язані з рухом товарів і послуг. Вони перерозподіляють доходи держави через допомогу, пенсії, виплати по соціальному страхуванню.

NX - чистий експорт. Він дорівнює різниці вартісних обсягів експорту та імпорту. Якщо країна експортує більше, ніж імпортує, то на світовому ринку вона виступає «нетто-експортером», а ВНП перевищує обсяг внутрішніх витрат. Якщо ж імпортує більше, то є «нетто-імпортером», величина чистого експорту є негативною. Сума витрат перевищує обсяг виробництва.

Дане рівняння ВНП називають основною макроекономічною тотожністю або тотожністю національних рахунків.

При підрахунку ВНП виробничим методом підсумовується вартість, додана на кожній стадії виробництва кінцевого продукту. Додана вартість (ДВ) - це різниця між вартістю продукції, виробленої фірмою, і вартістю проміжних продуктів, придбаних фірмою.

Величина ВНП у цьому випадку представляє собою суму доданої вартості всіх фірм виробників. Цей метод дозволяє врахувати внесок різних фірм і галузей у створення ВНП. ВНП = Σ Додана вартість + Непрямі податки - Державні субсидії. Для економіки в цілому сума всій ДС повинна дорівнювати вартості кінцевих товарів і послуг. При розрахунку ВНП за доходами підсумовуються всі види факторних доходів (зарплата, рента,%), а також 2 компонента, що не є доходами: амортизаційні відрахування і чисті непрямі податки на бізнес (податки мінус субсидії).

Існує зв'язок між показниками ВНП і ВВП:

ВНП = ВВП + чисті факторні доходи з-за кордону.

Розглянемо валовий національний продукт у двох дуже істотних аспектах: (1) як вживання доходу, одержуваного від сукупного виробничого процесу, і (2) на які категорії товарів і послуг витрачаються ці засоби.

Стосуючись першого аспекту проблеми, ми в стані стверджувати, що вживання засобів, що надходять з валового національного продукту, може бути підрозділене на три категорії:

1. уживання доходу для споживчих витрат;

2. уживання доходу для сплати податків;

3. уживання доходу для заощаджень.

Нехай GNP позначає валовий національний продукт, З - споживання, Т - податки і S' - валові заощадження. Ми можемо, стало бути, дати наступне підсумкове визначення категорій, на які підрозділяється валовий національний продукт під кутом зору вживання доходу: GNP = З + Т + S'.

Стосуючись другого аспекту поставленої проблеми, ми можемо стверджувати, що доход затрачається на товари і послуги, з яких складається валовий національний продукт, у такий спосіб:

1. Суми, призначені для цілей споживання, йдуть на споживчі витрати.

2. Податки і заощадження витрачаються на оплачувані державою заходи і послуги і на валові інвестиції.

Позначимо буквою G державні витрати і буквою І' валові інвестиції. Тоді GNP = З + G + І'.

Податки плюс заощадження дорівнюють державним витратам плюс інвестиції. Ці рівняння є, звичайно, простими тотожностями чи трюїзмами. Та частина GNP, що не витрачається на особисте споживання, неминуче повинна бути або заощаджена, або виплачена у виді податків. І знов-таки та частина GNP, що не є об'єктом споживчих витрат, повинна служити об'єктом державних витрат чи об'єктом інвестиційних витрат на капітальні блага. Отже, T + S' = G + І'.

Щоб проілюструвати ці поняття, скористаємося статистичними даними по США, що відносяться до 1994 р. (табл. 6).

Державні закупівлі товарів і послуг склали в 1994 р. 96,5 млрд. дол., тим часом як валові інвестиції - всього 4,3 млрд. дол. Отже, G + І'= 100,8 млрд. дол. Незначна розбіжність між величиною (G + І') і величиною (S' + Т) порозумівається головним чином статистичними погрішностями.

У статтю податків ми не включили податки на потреби соціального страхування (5,2 млрд. дол.), а в статтю державних витрат - трансферні виплати (5,8 млрд. дол.). У 1994 р. трансферні виплати складалися переважно з допомог по соціальному страхуванню і з відсотків по федеральному боргу. Трансферні виплати не є платежами за куплені товари і послуги і тому вони виключаються з валового національного продукту. Відповідно до цього слід виключити і грошові надходження держави, накопичені для цих трансферних виплат. У 1994 р. случилося так, що податки по соціальному страхуванню приблизно покрили трансферні виплати і тому в залік виключених трансферних платежів ми відняли з загальної суми стягнених податків зазначені доходи. Загальне правило, застосовне до всіх років, полягає в тому, що з державних касових надходжень слід відняти суму, рівну витратам, що виключається, по трансферних виплатах. Коли це зроблено, то сума податків (із зазначеним виправленням) плюс валові заощадження буде дорівнювати сумі державних витрат (із зазначеним виправленням) плюс валові інвестиції.

64. Ринок праці та його вплив на ціну робочої сили?

Ринок праці — сфера формування попиту і пропозиції на робочу силу. Через ринок праці здійснюється продаж робочої сили на визначений термін. Ринок впливає на всi сфери економiки. Вiн дає вiдповiдi на питання ЩО, ДЛЯ КОГО, ЯК виробляти. Ринок працi, зокрема, регулює рух трудових ресурсiв у народному господарствi.

Ринок праці — ринок одного з факторів виробництва, де домогосподарства в ролі найманих робітників пропонують свою працю, а фірми — виробники товарів та послуг (працедавці) — потребують її. На ринку праці встановлюється ціна праці — ставка заробітної плати — та обсяг використання праці.

Праця (або послуги праці) — один з основних факторів виробництва, власниками якого є домогосподарства; це фізичні і розумові здібності людей, що можуть бути використані у виробництві благ.

Унікальність праці як виробничого фактора полягає в тому, що послуги праці неможливо відокремити від робітника. Але через те, що об'єктом купівлі-продажу є лише послуги праці робітника, а не сам робітник, поряд із ціною праці не менше важать умови праці, які визначаються трудовими угодами і чинним законодавством.

Обсяг використання праці вимірюються у годинах роботи протягом певного періоду (отже, праця — це потокова величина). Запаси праці в економіці вимірюються показником робоча сила: це працездатне населення, тобто кількість людей, які досягли певного віку (в Україні 16 років) і працюють або хоча й не мають роботи, то шукають її чи очікують, що їм запропонують роботу.

Обґрунтував відмінність (про яку було сказано в попередньому розділі) К. Маркс. Як і будь-який інший товар, робоча сила має ціну. Ціною робочої сили є вартість товару "робоча сила", що виражена в грошовій формі, тобто в грошах. У реальних відносинах між найманим працівником і капіталістом ціна робочої сили виступає у формі заробітної плати. Тому заробітна плата, з одного боку, є ціною, тобто перетвореною формою вартості товару робоча сила, а з іншого - економічним відношенням між найманим працівником і капіталістом у сфері обігу (купівлі-продажу) товару "робоча сила". Згідно з концепцією, що ототожнює робочу силу з живою працею, заробітна плата є платою за працю. Саме таке трактування заробітної плати викладається в підручниках "Економікс" різних авторів.

Ціна робочої сили регулюється і контролюється державою і профспілками. Створюються певні закони, трудові (тарифні) угоди профспілок і роботодавців тощо. У генеральній угоді зазначається мінімальна ціна робочої сили, що дає змогу нормально існувати. У зв'язку зі змінами умов життя, праці, в виробництві угоди через певні періоди мають оновлюватися.

На ціну робочої сили впливає її якість. чим вищий освітній рівень працівника, тим вища якість праці, а отже, й ціна.

Для роботодавця (покупця робочої сили) інтерес в цьому акті (купівлі-продажу робочої сили) зовсім протилежний. Для нього робоча сила - джерело додаткової вартості, а отже, і майбутніх прибутків. Чим дешевше він купує (наймає) робочу силу, тим на більший прибуток може розраховувати. Отже, якщо ми говоримо про певну спільність інтересів між найманим працівником, який продав свою робочу силу, і роботодавцем, який її купив, то очевидно, що припускаємося помилки, оскільки для одного (продавця) в цьому акті йдеться про виживання, а для іншого (покупця) - про можливість отримати більший або менший прибуток. Таким чином можна зробити висновок: чим вища заробітна плата (плата за робочу силу), тим меншим є прибуток підприємця, і, навпаки.

Купівля-продаж робочої сили об’єктивно на поверхні виступає у формі купівлі-продажу праці, тому вартість (а отже, й ціна) робочої сили перетворюється на заробітну плату, тобто набуває перетвореної форми. Перетворена форма, оскільки заробітна плата враховує купівлю-продаж робочої сили і стирає межі між необхідною і додатковою працею, приховує наявність експлуатації. Вартість робочої сили, виражена в грошах, набуває форми ціни робочої сили. Отже, заробітна плата - це грошовий вираз вартості і ціни товару “робоча сила” та результативності функціонування робочої сили.