Схема 21. Еволюція форм власності

12. Типи, види і форми власності

13. Трудова Нетрудова [Власність народу Власність колективу

14. Одноосібне господарство

15. Рабовласниць­ке господарство

16. Акціонерна

17. Кооперативна

18. Ремісниче господарство

19. Загальнона-

20. Господарських товариств

21. Феодальне господарство.

11. Форми і види власності?

Поняття власності
Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником корінне питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Тому, щоб з'ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно передусім розкрити зміст існуючої системи відносин власності.
Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.
Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою). Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України "Про власність" так трактує право власності: "Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном".
Отже, відносини власності втілюються насамперед у певних юридичних нормативних актах. Але власність - це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини - базисні, юридичні - надбудовні.
Власність в економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин:
а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;
б) відносини господарського використання майна;
в) економічні форми реалізації відносин власності. Розглянемо ці відносини більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага - предмети природи або продукти людської праці. Проте речі самі по собі - це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворилися в гроші лише за певних виробничих відносин. Це ж стосується й відносин власності. Звичайно, об'єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія - не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей.
Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався не однаково. Для його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності.
Типи, форми і види власності
Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна. Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.
Говорячи про трудовий і нетрудовий характер приватної власності, необхідно звернути увагу на таке. В економічній літературі (особливо марксистській) нетрудові доходи розглядаються як такі; що не відповідають принципам соціальної справедливості. Однак таке твердження не завжди може бути достовірним, тому вимагає деякого пояснення.
Звичайно, з самого початку привласнення мало трудовий характер. Адже привласнювати можна лише те, що задовольняє певні людські потреби. Людина своєю працею перетворювала дані природою предмети у такі, які вона могла споживати, а отже, і привласнювати. Тому саму по собі працю можна представляти як процес привласнення.
З цих міркувань випливає, що в тих суспільствах, де переважає ручна фізична праця, нетрудові доходи справді означають експлуатацію. Такими є, наприклад, рабовласницьке і феодальне суспільства. Доходи рабовласників і феодалів - це нетрудові доходи, які вони одержують в результаті експлуатації рабів і кріпаків.
В цивілізованому суспільстві, де переважно високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Справа в тому, що застосування капіталу підвищує продуктивну силу працівника. Як зазначає П. Самуельсон, капітал має "власну продуктивність". Тому той доход, що походить від капіталу, логічно має привласнюватися власником капіталу. Якщо, наприклад, за рахунок коштів акціонерів здійснена технічна реконструкція підприємства і завдяки цьому зросли його доходи, то останні мають виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій.
Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає в формах державної і колективної власності.
Донедавна в економічній літературі приватна і суспільна власність розглядалися як антиподи, тобто такі, що заперечують одна одну і не можуть разом співіснувати. Навіть і сьогодні подібні міркування інколи висловлюються в окремих працях. Наприклад, у навчальному посібнику "Основи підприємницької діяльності" під редакцією проф. В.М. Власової (М., 1995. - С. 31) зазначається, що "відносини власності можна представляти як два полюси, на одному з яких - приватна власність, а на іншому - суспільна власність".
Подібне протиставлення двох типів власності не можна визнати правомірним. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. В кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності: це в основному сфера обслуговування населення. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес окремих галузей вимагає їх усуспільнення в рамках держави або окремого колективу (залізниця, транспорт, зв'язок та ін.).
Свого часу в нашій країні протиставлення приватної і суспільної власності дуже негативно позначилося на господарській практиці. Пряме насильне усунення приватних форм господарювання стало відчутним фактором гальмування економічного розвитку.
Таким чином, приватну і суспільну власність не варто протиставляти, не слід також вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша - регресивна. Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності. Водночас не заперечує того, що одна з них може бути переважаючою в окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.
Відносини власності також виникають у процесі господарського використання певного майна. Це особливо має місце тоді, коли власник засобів виробництва сам не веде господарську діяльність. Він надає можливість іншим особам володіти його майном на конкретних умовах. Тоді між власником і підприємцем виникають відносини використання майна. Підприємець одержує юридичне право володіння і користування чужою власністю. Прикладом цього може бути оренда - договір про надання за певну плату майна якого-небудь власника для тимчасового користування іншим особам. Аналогічні відносини виникають на державних підприємствах - між державою як власником засобів виробництва і трудовими колективами, при концесії, в акціонерних товариствах і кооперативах тощо.
Власність економічно реалізується, коли приносить доход її суб'єкту. Такий доход може бути виражений прибутком, різного роду платежами. Наприклад, в умовах оренди призначається орендна плата, при концесії - платежі, або встановлюється частка прибутку, яку тимчасово виплачують господарі власнику. Держава також реалізує свою власність через систему податків і платежів.
Власність у системі економічних відносин Відносини власності охоплюють весь господарський процес і, природно, пронизують відносини з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. Тобто вони охоплюють надто великий спектр економічних відносин. І не лише економічних. З проблемами власності ми стикаємося щоденно протягом всього життя. В основі численних конфліктів - від дрібної лайки в транспорті до світової війни - лежить невміння або небажання розмежувати "моє" і "чуже". Результатом невизначеності поняття "наше" є безгосподарність. Отже, "моє", "чуже", "наше" охоплюють багато сторін суспільного життя. Виходячи з цього іноді ставлять знак рівності між власністю і виробничими відносинами в цілому, цілковито їх ототожнюють. Дане тлумачення власності не можна визнати правомірним. Воно не враховує тієї обставини, що в системі виробничих відносин кожного суспільства поряд з елементами, що безпосередньо характеризують привласнення людьми певних благ, є елементи, пов'язані з привласненням речей опосередковано, в кінцевому підсумку. До таких належать, наприклад, значна частина організаційно-економічних відносин з приводу концентрації, спеціалізації, кооперації, конкуренції, взаємодопомоги, обміну виробничим досвідом тощо.
У цих і багатьох інших випадках економічні відносини не пов'язані з поточним споживанням речей тим чи іншим власником. Вони залежать від власності, визначаються нею, але самі не є власністю. Отже, власність - не єдиний елемент економічного базису суспільства; її не можна ототожнювати з усією системою економічних відносин. Яке ж місце вона посідає в цій системі?
Власність - це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим відношенням. При цьому мається на увазі таке.
По-перше, власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення власності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо.
По-друге, власність визначає цілі й мотиви розвитку виробництва.
По-третє, будь-які докорінні зміни в економічних відносинах мають починатися з відповідних перетворень у відносинах власності. Без цього не можна досягти скільки-небудь істотних зрушень у господарському житті.
Як живий організм людини відштовхує й поглинає чужорідні тіла, так і економічна система не сприймає часткових нововведень, розчиняє їх у своєму середовищі. Зламати адміністративно-командну систему управління можна було лише шляхом позбавлення її власності.
Оскільки власність - це основне економічне відношення, то, очевидно, з її аналізу слід починати вивчення економічного ладу кожного суспільства.

12. Еволюція форм власності з розвитком факторів виробництва/ продуктивних сил?

Тепер практично всі найкрупніші підприємства західного світу існують на основі не індивідуальної, а групової власності, що свідчить про зростання процесу усуспільнення власності, а не навпаки. Первісна ж форма приватної власності, для якої характерне індивідуальне володіння й розпорядження власністю, залишається переважно на периферії економіки, тобто в сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, сфері послуг. Причому, й тут загальною закономірністю є звуження сфери дії індивідуальної приватної власності.
Типи, види й форми власності.

Отже, в процесі свого історичного розвитку суспільство використовує два основних типи власності - суспільний і приватний.

Суспільна власність характеризується спільним привласненням засобів виробництва й виробленого продукту. Можна виділити два основних види цієї власності: а)власність народу в цілому, зокрема в Україні такою власністю поки що залишається земля; б)власність окремих колективів.

Реальними формами суспільної власності є загальнонародна, державна, кооперативна, акціонерна, власність господарських товариств, громадських організацій тощо.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, й вироблений продукт, належать приватним особам. Вони можуть привласнити продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності - трудову й нетрудову.

Трудова приватна власність основана на власній праці власника або членів його сім'ї.

Основною формою такого виду власності є дрібнотоварне фермерське, ремісниче, одноосібне господарство, де власник і робітник виступають в одній особі. Йому ж належить і вироблений продукт.

Нетрудова приватна власність основана на використанні найманої (чужої) праці. Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в процесі виробництва (працює найманий робітник), а безпосереднього робітника (найманого) - від засобів виробництва (бо вони йому не належать). Тобто, власник і робітник - це різні особи. Цим закладаються основи малоефективної праці робітника, тому що продукт виробництва належить не йому, а власникові засобів виробництва.

Формами нетрудової приватної власності історично були рабовласницька, феодальна, приватнокапіталістична.

13. Відносини власності в умовах ринкової та змішаної економіки?

Змішана економіка (англ. mixed economy) — Економіка, у якій ряд рішень з розподілу ресурсів приймається приватними компаніями та господарствами,— а деякі приймаються урядом країни.

Термін описує сучасну економіку багатьох розвинутих демократичних країн, адже нині немає «чистої» ринкової економіки: більша частина господарства знаходиться у приватних руках. Проте важливі її сфери: залізниця, паливно-енергетичний комплекс, освіта, охорона природи, соціальний захист — належать державі та уряд впливає на економічні та соціальні процеси. При цьому піклування деяких держав про розвиток соціальної сфери настільки сильне, що їхню економіку називають соціально-ринковою.

Характерні риси:

· Гармонійне поєднання позитивних якостей ринкової і централізованої систем

Основні характеристики:

· функціонування економіки на засадах плюралізму форм власності — приватної, колективної, державної та розмаїття форм господарювання — оренди, акціонування, кооперації, партнерства;

· розвиток державного підприємництва і формування державного сектору економіки;

· макроекономічне прогнозування, планування і програмування розвитку економіки загалом та її окремих галузей;

· розподіл і перерозподіл державою ресурсів і доходів на основі формування державного бюджету та державних фінансів, здійснення податкової політики і соціального регулювання;

· модифікація ринкового ціноутворення внаслідок запровадження внутрішньофірмових (трансфертних) цін і державного регулювання цін на ресурси і продукти;

· державне регулювання науково-технічного та інноваційного розвитку;

· регулювання державою та профспілками умов, оплати та ринку праці;

· соціалізація економічної системи капіталізму на засадах соціального страхування і соціального захисту населення, соціального партнерства;

· підтримання конкурентних умов господарювання і запобігання монополізму.

Так як це змішаний тип економічної системи, то, звичайно, зазнали змін й основні положення вільного ринку. По-перше, зміни в конкуренції. Конкуренція з досконалої перетворюється в недосконалу. Це означає, що з'являється явище про домову цінової політки, що може негативно вплинути на баланс «покупець-продавець». Це може привести до обмеження умов вибору товарів для покупця. Новим виробникам вже не так легко пробитися на ринок товарів.

Розрізняють основні типи недосконалої конкуренції: а) Монополістична конкуренція – коли на ринку різні виробники пропонують схожі товари, але хочуть придати їм специфічного забарвлення. Наприклад, телефон з функцією мр-3 або японське кафе. б) Олігополістична конкуренція – характеризується наявністю декількох виробників, що контролюють ринок товарів деякої галузі. Наприклад, газові та нафтові трейдери, або побутової техніки (холодильники, пилососи) в) Чиста монополія – в даному випадку існує лише один продавець. Це є дуже великим перекосом в співвідношенні «продавець-покупець», й негативно для покупця, тому що в нього немає вибору покупки в іншого продавця. Він мало що може зробити, щоб вплинути на цінову політику. Прикладами цього виду є продаж зброї, випуск грошей та ін..

Розвиток приватної власності в умовах змішаної економічної системи гармонійно доповнюється поширенням колективної форми власності та модифікується внаслідок підприємницьких дій самої держави. Результатом цього є різноманітність форм власності й господарювання, притаманна сучасним розвиненим економікам.

Отже, змішана економічна - це система, що базується на гнучкому механізмі державного втручання у соціально-економічні процеси, при чому як ринок так і держава не переважають один над одним.

У Великобританії та Швеції запроваджені,в основному,державні системи охорони здоров'я,що забезпечують безкоштовну й однакову медичну допомогу всім громадянам,а приватні-обкладаються досить високими податками. В умовах змішаної економіки уряди мають право переводити у державну власність неблагополучні фірми,діяльність яких вважається життєво необхідною для національних інтересів.

Змішаною називається економіка,у якій держава відіграє важливу роль у спрямуванні інвестиційної діяльності приватних підприємств за допомогою так званої промислової політики,у регулюванні бізнесу відповідно до національних інтересів.

Еволюція ринкової економіки та основні риси сучас­них економічних систем. Ринкова економіка (або ринко­ве господарство), згідно з теорією А. Сміта, — це лад, в якому відбувається вільна гра ринкових сил (принцип laissez—faire). Природною рушійною силою господарсь­кого розвитку є прагнення індивіда до реалізації своїх економічних інтересів. Дбаючи про свої інтереси, така економічно вільна людина як покращує свій добробут, так і примножує багатство суспільства. Суперечності між

індивідом і суспільством не існує. Розуміючи, що в умо­вах свободи господарської діяльності та свободи торгівлі деякі індивіди можуть домовлятися про підвищення цін або окремий суб'єкт господарювання прагнутиме до без­межного привласнення прибутку, А. Сміт вважав, що ін­тереси таких індивідів певною мірою гармонізує конку­ренція, що вона є регулятором особистого егоїзму, завдя­ки чому досягається економічна рівновага. Конкуренція вирівнює попит і пропозицію, відновлює пропорційність тощо, тобто здійснюється саморегулювання економіки.

У ринковій економіці державі належить другорядна роль: вона виконує лише ті функції, які не може викона­ти або робить це економічно неефективно окремий інди­від. Такими функціями є: організація громадського по­рядку, державної поштової служби, запровадження обо­в'язкового шкільного навчання, забезпечення національ­ної оборони, емісія крупних банкнот, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів) та їх утримання в на­лежному стані.

З часом теорія ринкової економіки зазнала істотних змін. Так, концепція «соціального ринкового господарст­ва», основоположниками якої є західнонімецькі економі­сти А. Мюллер-Армак, В. Ойкен та ін., значно відрізня­ється від теорії класичного ліберального господарства (тобто від концепції «ринкової економіки»), в якій дер­жаві відводилася роль «нічного сторожа». Вони визна­ють, що «перед сучасною державою стоять нині величез­ні завдання», що в середині XX ст. можливість звільни­ти державу від обов'язків малоймовірна. Одним із найважливіших завдань держави Л. Ерхард вважає забезпечення вільної конкуренції. Вільна власна ініціа­тива і конкуренція повинні поєднуватися з активною роллю держави в господарському житті. Головним критерієм свободи, за Л. Ерхардом, є свобода споживан­ня, що «знаходить своє логічне доповнення у свободі під­приємця виробляти та продавати ті продукти, які відпо­відають попиту...». Громадяни країни також мають право на стабільну валюту.

14. Переваги і недоліки приватної власності?

Насправді, у ринку як громадського механізму безперечні, очевидні і сьогодні переваги:

- - ефективний розподіл ресурсів товариства, які ринок направляє на виробництво необхідних товарів;

- - можливість успішного функціонування за наявності обмеженої інформації;

- - гнучкість, швидка пристосовність до умов, що змінюються,:

- - постійне прагнення до вдосконалення, до використання досягнень науково-технічного прогресу під впливом конкуренції і гонитви за максимальним прибутком;

- - свобода вибору і дій для підприємців і споживачів.

Окремо варто сказати про одну з найважливіших складових ринкової економіки - приватної власності на засоби виробництва. Ідея її знищення виявилася утопічною, оскільки приватна власність має ряд достоїнств, які важко оспорити, у тому числі і з позицій засадничих марксистських положень. Ці достоїнства полягають в тому, що приватна власність:

- - дозволяє здійснити право людини на самореалізацію, на якнайповніше виявлення своїх здібностей;

- - дозволяє реалізувати право людини на вибір джерела отримання доходу;

- - забезпечує ефективне управління виробництвом завдяки мінімальній дистанції між власником, зацікавленим в результатах праці, і виконавцями;

- - якнайкраще забезпечує права споживача завдяки ефективному зворотному зв'язку.

Але не можна заперечувати і недоліків ринку, систематизовану критику якого (і разом з ним капіталізму як системи) дав в XIX ст.. К. Маркс, що запропонував як вихід централізоване планування, - тобто директивну економіку замість ринкової. З точки зору сучасних представлень, ці недоліки зводяться до наступних положень:

- - ринок не містить економічного механізму для вирішення завдань, що мають довгострокове і колективне значення - охорону природного середовища, проведення фундаментальних наукових досліджень, організації соціально-інфраструктурної діяльності (комунальне господарство, громадський транспорт, освіта, охорона здоров'я і тому подібне);

- - ринок орієнтований не на виробництво соціально необхідних товарів, а на задоволення запитів тієї частини товариства, у якої є гроші;

- - ринок не забезпечує найважливіших соціальних прав - на працю, на гарантований життєвий рівень;

- - ринок схильний до нестабільного розвитку з кризами.

Такий найважливіший ринковий механізм, як конкуренція, має свої специфічні недоліки:

- - витісняючи частину конкурентів з ринку, вона породжує в товаристві соціальних аутсайдерів;

- - цінова конкуренція нерідко йде за рахунок зниження якості;

- - існує небезпека недобросовісної конкуренції, що порушує права споживачів, а також конкурентів,: сюди відноситься використання дезорієнтуючої або відверто помилкової реклами, кримінальні методи боротьби з конкурентами; недобросовісним методом конкуренції вважається і демпінг - продаж за ціною нижчий за собівартість;

- - конкуренція виховує і збуджує в людях далеко не кращі якості.

ХХ століття почалося із спроби реалізації поглядів Маркса, причому спроби спочатку багато в чому досить успішною (чи що здавалася такій). У 30-х роках під впливом світової кризи капіталістичного господарства на тлі згаданих успіхів з'явилися роботи Дж. М. Кейнса, що обгрунтував необхідність державного регулювання ринкової економіки, почалися перші спроби застосування цих ідей на практиці ("Новий курс" в США, "шведський соціалізм").

У післявоєнні роки цей досвід широко поширився (разом з досить високою популярністю чисто марксистських ідей). Підсумком стала поява в 60-х роках теорії конвергенції капіталізму і соціалізму (У. Гэлбрейт, А. Д. Цукрів), яка припускала поступове злиття двох систем, з позбавленням від вад кожної з них.

Подальші тенденції світового економічного розвитку, включаючи розвал соціалістичної системи, привели до розквіту неокласичних теорій, до свого роду ринкового радикалізму, що заперечує всяку цінність не лише марксизму, але і кейнсіанства. Проте не можна забувати, що цей радикалізм має на увазі ринок сучасний, що багато в чому пристосувався до реальностей сьогоднішнього дня і пом'якшив деякі свої протиріччя. Якоюсь мірою само це пристосування можна розглядати як результат конвергенції.

Такими адаптаційними характеристиками сучасного ринку є:

- - зростання дрібного бізнесу, що більш менш гармонійно співіснує з монополіями;

- - участь найнятих робітників в управлінні і власності фірм;

- - державне регулювання конкуренції, інфляція і тому подібне;

- - державна соціальна (а нерідко також екологічна, регіональна та ін.) політика, спрямована на запобігання або пом'якшення негативних наслідків дії ринкових механізмів.

До адаптаційних характеристик сучасного ринку можна віднести і появу маркетингу, з його орієнтацією на споживача.

15. Значення та функції державної власності в умовах сучасної ринкової економіки?

Держава завжди виконувала певні економічні функції. Вона законодавчо встановлювала “загальні правила гри”, тобто систему нормативних актів, що регулюють діяльність суб’єктів ринку, в тому числі таких інститутів, як комерційні банки, біржі, акціонерні товариства.В державних судових органах розглядалися не тільки кримінальні справи, але й майнові, господарські конфлікти. Держава збирала податки, за рахунок яких не тільки утримувала чиновників, але й фінансувала закупівлі зброї і спорядження у приватних компаній. В ряді країн державі належали залізниці і так хвані “казенні” заводи. Однак у цілому економічна роль держави ще на початку ХХ століття була гранично обмежена, народне господарство залишалося майже вийнятковою сферою приватного бізнесу.
Становище змінилося в період першої світової війни, коли спочатку в Німеччині, а потім і в країнах Антанти держава стала активно втручатися в господарське життя з метою мобілізації обмежених ресурсів для досягнення воєнної перемоги. Зазначені заводи, однак, мали надзвичайний, воєнно-мобілізаційний характер, а тому із закінченням війни державне втручання у господарське життя зійшло нанівець, все повернулося “на круги своя”.
До початку 30-х років серед західних економістів панувала думка про те, що економічні спади (кризи) пояснюються випадковими причинами, що механізм ринкового саморегулювання в принципі забезпечує відповідність між сукупним попитом і сукупною пропозицією, отже, і автоматичний вихід економіки з кризи та наступне її піднесення на базі оновлення основного капіталу й ліквідації нерентабельних підприємств. Звідси робиться висновок про небажаність і навіть шкоду державного втручання в економічне життя.
Однак глибока криза і затяжна депресія 30-х років докорінно суперечили зазначеній теорії. Стало очевидним, що механізм ринкового саморегулювання не справляється зі своїми функціями, не забезпечує автоматичний вихід з кризи, що й потребувало переходу до активного державного регулювання економіки. Таке регулювання на практиці стало здійснюватись в США з 1933 р. командою Ф,Д,Рузвельта яка розробила і пеалізувала так званий “новий курс”. Теорія державног регулювання ринкової економіки була, як відомо, створена Дж.М.Кейнсом і його послідовниками. Кейнс зробив висновок про те, що вихід з глибокої кризи, зростання обсягів виробництва та рівня зайнятості неможливі без активної участі держави, яка має не тільки стимулювати зниження дисконтної норми комерційних банків (процента), але й здійснювати масштабні державні закупівлі з метою збільшення сукупного платоспроможного попиту. Крім того, держава повинна виплачувати соціальні допомоги безробітним(упеше вони були введені Ф.Рузвельтом), людям похилого віку та іншим непрацездатним членам суспільства з метою не допустити соціального вибуху. [1, стор. 69-70]
Таким чином, найбільш далекоглядні державні діячі та економісти західних країн приходять до принципового висновку про те, що ринковий механізм має бути доповнений механізмом прямого державного регулювання економіки. В результаті реалізації даної концепції склався своєрідний тандем: ринковий механізм і механізм державного регулювання при провідній ролі ринку, який і регулює сучасну ринкову економіку.
Взагалі, державне регулювання економіки – це система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки і всього суспільства.
Взагалі, для регулювання економіки держава повинна діяти у напрямках:
підтримуючий (підтримка функціонування ринку) передбачає: правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової і виробничої інфраструктури, підтримання конкуретного середовища тощо.
компенсаційний повинен компенсуватинедоліки або негативні наслідки функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з безробіттям тощо.
регулюючий передбачає регулювання економічних та соціальних відносин з метою реалізації певних цілей.
макроекономічної ефективності, тобто:
а) забезпечення зростання продуктивності праці у суспільному виробництві на основі його технічного і технологічного оновлення, вдосконалення організації і управління;
б) збалансований, пропорційний розвиток економіки;
в) повне та оперативне задоволення соціально-економічних потреб суспільства.
реалізації соціальних цілей розвитку суспільства:
а) соціальної справедливості;
б) ефективної зайнятості;
в) екологічної рівноваги;
г) задоволення соціально-культурних, духовних потреб населення.
Тобто, сформувалися основні функції державного регулювання економіки (в тому числі ринкової):
Цільова – полягає у визначенні цілей, пріоритетів і основних напрямків розвитку національної економіки.
Стимулююча передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливатина діяльність господарюючих суб’єктів (їхні інтереси) і стимулювати економічні процеси у бажаному для суспільства напрямку.
Нормативна (регламентуюча) – держава за допомогою законів, законодавчих актів і нормативів встановлює певні правила діяльності для суб’єктів економіки, визначає правовий простір.
Коригуюча – зводиться до коригування розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів, усунення негативних екстерналій і забезпечення нормальних соціально-економічних умов життя суспільства.
Соціальна – передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин (напр., між підприємцями і робітниками), перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту та соціальних гарантій, збереження навколишнього середовища тощо.
Безпосереднє управління неринковим сектором економіки передбачає регулювання державного сектору економіки, створення суспільних товарів і благ.
Контролююча – означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних та соціальних стандартів тощо.
Мінімальні функції держави:
створення правової бази
захист конкуренції
забезпечення економіки необхідною кількістю грошей
розподіл і перерозподіл доходів
виробництво товарів і благ.

16. Економічна система та її складові?

Економічна система - це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності.
Структурні ланки, що утворюють різноманітні економічні системи, за своїм змістом неоднорідні. Вони поєднують у собі загальні та специфічні, основні та похідні, нові, що народжуються, та відмираючі старі, перехідні та проміжні економічні форми, кожна з яких функціонує на основі спільної для всієї системи і разом з тим власної логіки розвитку. В сучасних економічних умовах структурні елементи системи характеризуються динамізмом, мінливістю, суперечністю розвитку. Цим визначається необхідність структурної диференціації складових ланок економічної системи суспільства, без якої неможливо пізнати об'єктивні закони та принципи її функціонування.
Будь-яка економічна система характеризується ієрархічністю, прагне набути стану цілісності та органічності.
Ієрархія системи визначається місцем її елементів в соціальній структурі та механізмом їх субординації. Тип взаємозв'язку елементів системи може бути "вертикальним" або "горизонтальним". Вертикальна залежність виявляється у відносинах примусу, влади - підкори, керованості - підлеглості. Горизонтальні зв'язки є партнерськими, добровільними, конкурентними.
У соціальне орієнтованих економічних системах домінують саме партнерські взаємини. Особливе місце в становленні, функціонуванні та розвитку економічної системи належить її суб'єктам як активній рушійній, перетворюючій силі. Кожний суб'єкт є носієм певних прав, обов'язків та відповідальності, які реалізує в процесі своєї функціональної діяльності. Залежно від цього існують різноманітні класифікації економічних суб'єктів: індивід, колектив, держава; виробник (продавець), посередник, споживач (покупець); фізичні та юридичні особи; вітчизняні та іноземні; інституціональні (виробничі підприємства, банки, біржі) тощо.
Наявність не тільки необхідних, а й достатніх елементів для саморозвитку, самовідтворення, поліфункціональної діяльності системи характеризує її цілісність, самодостатність. Ознака органічності системи вказує на внутрішню, родинно-генетичну єдність, чистоту, нечужинність її елементів. Чим більше в економічній системі перехідних, змішаних явищ, форм та процесів, тим нижчий ступінь її органічності, чистоти. Таку тенденцію розвитку не слід розцінювати як однозначно негативну. Якщо в сучасних умовах взаємозалежність, взаємопереплетіння, конвергенція розвитку економічних систем збагачують, вдосконалюють одна одну - це прогресивний процес.
Економічна система характеризується різними сферами функціонування, рівнями господарювання її суб'єктів.
Сучасна економічна система є не сукупністю індивідуальних господарств одного рівня, а складною субординованою системою трьох рівнів, що взаємодіють (рис. 1).
Розвиненість, взаємодія та взаємодоповнення економічних рівнів є запорукою стійкості, динамічності та ефективної результативності системи.
Здатність комплексно, адекватно і своєчасно реагувати на зміни навколишнього середовища свідчить про мобільність економічної системи. Це, в свою чергу, є запорукою як макро-, так і мікроекономічної рівноваги.
Економічна система має три основні ланки, підсистеми: економічну структуру продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм господарювання.
Продуктивні сили - це система економічних факторів, які в процесі суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень продуктивності суспільної праці.

Економічні відносини являють собою сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв'язків між господарюючими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів.
Механізм господарювання узгоджує функціонування і розвиток ланок економічної системи, приводить у відповідність продуктивні сили і економічні відносини. Він являє собою сукупність конкретних форм господарювання, організаційно-інституціональних систем, методів та важелів регулювання економічних процесів.

17. Розвиток економічних систем?

Економічна система - це надзвичайно складна категорія, яка має дуже розгалужену структуру, цілу систему законів її функціонування і розвитку. Причому йдеться не про простий набір різних елементів, а про ієрархічну побудову, де є основні системоутворюючи елементи, які визначають природу економічних систем.
Поняття "економічна система" широко використовується в економічній науці,політології, політиці. Проте в його трактуванні відсутня єдність поглядів. Зумовлено це тим, що поняття, яке розглядається, є складним системним утворенням з багатоманітними характеристиками, кожна з яких, хоч і відображає суттєві сторони економічної системи, не є повною. Саме тому в науковій літературі економічна система визначається як економіка, спосіб виробництва, тип господарства, сукупність виробничих відносин (економічний базис), сукупність видів господарської діяльності тощо. Між цими поняттями часто ставлять знак рівності, розглядають їх як синонімічні.
Поняття "економічна система" можна доповнити суб'єктивним фактором у зв'язку з тим, що, по-перше, економічна система не існує без людей, по-друге, до складу продуктивних сил входять не тільки люди, а й продукти їхньої інтелектуальної діяльності (наука, технологія), менталітет, що відрізняє один народ від іншого. Невід'ємною складовою економічної системи є природне середовище, що перетворюється людьми.
Економічна система - це одна з підсистем суспільства, яка інтегрує в собі сукупність усіх компонентів (елементів, ланок) економіки (галузі підприємства, індивідуальні господарства, людей, що стоять за ними), природне середовище і виробничі відносини. Функціонування і розвиток економічної системи визначають економічне життя суспільства.
Економічна система суспільства формується на основі суспільного виробництва і спрямована на його розвиток, якісне удосконалення, що є базою для реалізації багатоманітних потреб та інтересів суб'єктів виробничої діяльності всіх членів суспільства.
На основі суспільного виробництва формуються економічні відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання створених матеріальних і нематеріальних цінностей.
Основними елементами економічної системи є:
* Соціально-економічні відносини, які базуються на системі форм власності на економічні ресурси та результати господарської діяльності
* Організаційні форми господарської діяльності
* Господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макроекономічному рівні
* Економічні зв'язки між господарськими суб'єктами
Таким чином, економічна система - це надзвичайно складне утворення, яке включає в себе продуктивні сили і виробничі відносини, тобто спосіб виробництва на даному етапі розвитку. Одночасно в економічну систему входять економічна роль держави та її політико-правові форми.

18. Власність і становище людини у суспільстві?

Суспі́льство — організована сукупність людей, об’єднаних характерними для них відносинами на певному ступені історичного розвитку. Суспільство — також соціальна самодостатня система, заснована на співпраці людей і зі своєю власною динамічною системою взаємозв’язків його членів, об’єднаних родинними зв’язками, груповими, становими, класови­ми та національними відносинами. Відносини людей у межах суспільства називають соціальними.

Термін суспільство іноді заміняють запозиченим з латинської мови словом соціум. Відповідно, прикметник соціальний у багатьох контекстах синонімічний прикметнику суспільний.

У суспільстві існують, як правило власні культурні та історичні надбання, суспільні норми та установи. У кожному суспільстві є свої власні суб’єкти соціального спілкування — особа, сім'я, клас, група, нація, держава та інші. Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця, сім’я. Суспільство — основоположна категорія філософії, соціології та антропології.

Окремим видом суспільства є людство — спільнота всіх людей на планеті Земля.

Річ у тому, що сьогодення – надзвичайно важкий час для українського народу та держави в цілому. Глобальна переорієнтація економічної системи занурила нас у глибоку кризу, необмежену кількістю проблем, оточуючих її: адміністрація, міжнародні відносини, внутрішня та зовнішня політика, демос, екологія… вирішення проблем для підняття матеріального та духовного життя суспільства – першочергове завдання як для країн в цілому, так і для кожного “я” зокрема. Проте усі без заперечення політики та економи стверджують, що ще недовго ми будемо рахувати копійки і мріяти про краще життя: надто глибоко в'їлася ідеологія планової економіки у шкіру державного взаємозв'язку “продавець - покупець”; надто важко змінити клімат на інший, якщо перший – усе твоє життя.

Сьогодні ми як би заново народжуємось. Змінюється основа людської свідомості, багато з нас лишилися при своєму, хтось змінився, хтось досяг своєї мрії. Розкладання теперішнього життя по полицях досягнення відносної рівноваги як грунту до нових ідей – справа наших батьків, тому що в першу чергу повинні розібратися вони. Нам, тобто, і мені теж, будувати на основі батькового грунту нові, світлі ідеї та реалізовувати їх у життя. Як казав один з відомих майстрів слова: “Життя – це велика плита, на якій стоїть дім із безліччю надбудівль та прибудівль”. Нам потрібна лише надійна, міцна основа, на якій нам будувати цей дім. І ні в кого не виникне сумнівів, що головним засновником і будівничим має бути політик та економіст.

Економіка сягає у всі сфери життя суспільства. Стратегічні розрахунки, ведення підприємницької політики, пошук виходів та їх альтернативи, ще багато чого – все це методи і основи будь – якої ланки господарства, а з другого боку – це питання економіки. Що виробляти, як створювати і для чого? Ці питання задає собі кожна людина, що замислюється над механізмом ринку. Та лише економіст ладен дати на них чітку, повну аналізуючу відповідь. Ця нова професія чомусь може вирішити багато, спрямовуючи зусилля саме туди, де вони потрібні, залучати людей, раціонально розподіляти час. Звичайно, все це за умов певної відповідальності. Тепер, у часи ринку та приватної власності держава обмежила свою відповідальність саме у цьому аспекті, що на мій погляд принесло позитивний результат: людина стала більш свідомою у намірах та діях, покращився результат праці, стали зрілими політекономічні стосунки “людина – людина”. З іншого боку демократія та право вільного вибору впевнили людину в собі, надали їй голосу і свободи, що теж має велике значення у складному сьогоденному процесі.

Економіст – професія нової епохи. Ця людина живе не сьогоднішнім днем, а думкою про майбутнє (річ іде про справжніх економістів), дбає про добробут, досягає цілей завдяки величезному обсягу знань, здобутому на основі того грунту, про який я вже говорив, та завдяки таланту до економічної справи. Звісно, хто з нас не мріяв виділитись із сірої маси таких, як і він?

19. Сучасне ринкове господарство, змішана економіка?

У народному господарстві України відбуваються глибокі соціально-економічні зміни, суть яких полягає в переході до ринкової економіки. Світова економічна наука сформулювала низку ознак, які визначають режим вільного ринку. Це, насамперед, необмежена кількість учасників конкуренції, вільний доступ на ринок та вихід з нього. Кожна особа в умовах ринкового господарювання має право займатися будь-яким видом підприємництва, організовувати його на свій розсуд і припиняти діяльність за власним бажанням. Власник грошових доходів має право вибору та придбання тих товарів і послуг, які йому потрібні.

Для ринкового господарювання характерною є мобільність матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів. Кожен учасник конкуренції може оперативно вкладати і переміщувати свій капітал з однієї галузі виробництва в іншу, з однієї сфери народного господарства в іншу залежно від власних економічних інтересів.

У ринковій економіці кожен учасник конкуренції володіє певним обсягом ринкової інформації (відомості про попит і пропозицію, ціни, норму прибутку та ін.). Без цієї інформації товаровиробник не в змозі прийняти правильне управлінське рішення.

Отже, ринок - це система соціально-економічних відносин між людьми, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну, споживання і ґрунтуються на певних принципах, основними з яких є економічна доцільність і свобода діяльності.

Ринкові відносини як виробничі виникають на основі розвиненого товарного виробництва, суспільного поділу праці, економічної відокремленості виробників. Це і є об'єктивні умови існування ринку.

Функціональна визначеність ринку полягає в забезпеченні ним процесів саморегулювання економічної системи. Він виконує регулюючу функцію у процесі безперервного відтворення та надійного зв'язку між виробництвом і споживанням, в об'єднанні економіки в єдине ціле, в розподілі ресурсів між різними сферами виробництва. В цьому значенні ринок виступає функціональною формою економічних зв'язків між суб'єктами економічної системи. На ринку виявляються попит і пропозиція, відповідність виробництва споживанню, економічні інтереси суб'єктів, індивідуальні витрати праці на виробництво товарів порівнюються із суспільним еталоном, виявляється міра корисності товарів і послуг відповідно до дії закону вартості.

Реально виконувати свої функції ринок може за таких умов:

- незалежності суб'єктів господарювання, наявності певних прав і свобод товаровиробників у поєднанні з їхньою економічною відповідальністю;

- права власності на засоби виробництва, створений продукт і дохід;

- права самостійно визначати ціни на виготовлені товари й послуги та ринок збуту продукції;

- свободи вибору господарської діяльності, джерел фінансування і ресурсів;

- розвиненої ринкової інфраструктури (фондові та товарні біржі, банки, страхові організації та ін.);

- стійкої фінансової і грошової системи;

- наявності певного економічного середовища і клімату, які сприяли б господарюванню в ринкових умовах. Йдеться про достовірну інформацію щодо ринку і його суб'єктів та правових гарантій вільного підприємництва.

Основна властивість економіки ринкового типу полягає в проникненні ринкових відносин у всі господарські сфери, галузі і регіони країни. Глибина проникнення ринкових відносин, широта охоплення ними соціально-економічних явищ і процесів у різних галузях і секторах економіки різна. Практично всі вони перебувають під впливом ринкових змін. Таким чином, уся економіка виступає як сукупність ринків.

Вивчення структури ринку дає комплексне уявлення про ринкову економіку як єдність взаємопов'язаних і взаємодіючих ринків.

При найвищому ступені структуризації в складі єдиного ринку виділяються ринки:

- предметів споживання і послуг;

- засобів виробництва і виробничих видів діяльності;

- капіталів;

- цінних паперів;

- праці;

- інформації, інтелектуального продукту, інновацій.

У свою чергу кожний з перелічених ринків ділиться на часткові ринки, які входять до його складу.

Ринок предметів споживання і послуг представлений ринками: а) продовольчих товарів; непродовольчих товарів народного споживання; б) побутових, комунальних, транспортних послуг; в) послуг культури, освіти, охорони здоров'я; г) житла, приміщень і споруд невиробничого призначення.

Ринок засобів виробництва і виробничих видів діяльності включає ринки: а) знарядь праці, машин, устаткування, приладів, виробничих приміщень і споруд; б) сировини, матеріалів, енергії; в) робіт і послуг виробничого призначення.

Ринок капіталів представляє один із різновидів грошового ринку, в якому об'єктом ринкових відносин є капіталовкладення.

Ринок цінних паперів передбачає існування фондових і валютних бірж, бірж цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, облігацій, інших видів грошових зобов'язань).

Ринок праці пов'язаний з правом кожної особи на продаж своєї робочої сили за власним вибором, ринковою ціною на основі контракту між працівником і власником. Він включає систему підготовки і перепідготовки кадрів, працевлаштування і захисту при безробітті.

Ринок інтелектуального продукту охоплює сферу інформаційних послуг, купівлю-продаж інтелектуального продукту (програмні продукти для ЕОМ, авторські права тощо), інновацій (нововведень, винаходів, раціоналізаторських пропозицій).

Ринки предметів споживання і послуг, засобів виробництва та виробничих видів діяльності можуть бути узагальнені поняттям "товарний ринок".

Конкретна взаємодія ринків здійснюється за допомогою певних установ, інститутів ринку, а саме: фондових і товарних бірж, бірж праці, кредитних і страхових установ тощо, які загалом становлять ринкову інфраструктуру.

У межах кожного ринку діють спеціалізовані організації інфраструктури. Так, на товарному ринку функціонують товарні біржі, системи гуртової та роздрібної торгівлі, фірми, які займаються маркетингом, посередницькі компанії, служби сервісу та інші ланки інфраструктури. Ринкова інфраструктура займає великий економічний простір - від виробників до споживачів товарів і послуг, організовує укладання контрактів на постачання продукції, сприяє прогнозуванню товарних потоків за галузями і регіонами, регулює збут і обслуговування споживачів. Інфраструктура товарних ринків вловлює сигнали про попит і пропозицію та адекватно реагує на них.

Важлива роль на ринку цінних паперів відводиться фондовій біржі, де здійснюється купівля і продаж акцій та облігацій, встановлюється їх ринковий курс. Об'єднуючи майбутніх інвесторів і власників заощаджень, біржа організовує міжгалузеве і міжрегіональне переміщення фінансових потоків, без якого ринкова система не в змозі функціонувати.

На ринку цінних паперів не обійтися без банків і страхових компаній. Банківська система включає центральний (національний) банк, який несе відповідальність за стан грошового обігу, комерційні, іпотечні (виділяють кредит під заставу нерухомості), інноваційні (кредитують розроблення та освоєння технологічних нововведень), інвестиційні банки.

З огляду на соціально-економічні наслідки та методи регулювання ринок значно відрізняється в різних країнах, тому потрібно глибоко і всебічно вивчити досвід, проблеми й особливості його функціонування.

Деякі економісти вважають, що ринок і його регулювання - несумісні поняття. Однак досвід високорозвинених держав свідчить, що потреба в такому регулюванні виникла ще в другій половині XIX ст. у зв'язку з появою монополій і посиленням процесу усуспільнення виробництва. Держава, виражаючи інтереси монополій, за допомогою податків, кредитно-фінансової політики та інших економічних заходів прагнула до централізованого впливу на структуру і пропорції виробництва з метою запобігання економічним кризам і обмеженню безробіття.

Панування монополій призвело до обмеження конкуренції, яка виявлялася в безжалісних формах і мала руйнівні наслідки. Зростала кількість збанкрутілих підприємств, банків, посередницьких фірм. Монополії сприяли зростанню продуктивних сил, однак стримували науково-технічний прогрес. Виникла потреба втручання держави в економіку шляхом прийняття антимонопольних законів. Державне регулювання дало змогу країнам Заходу значною мірою здолати стрибкоподібний розвиток продуктивних сил, прискорити освоєння досягнень науково-технічного прогресу, послабити панівну тенденцію завищення цін і збільшення прибутку.

У XX ст. відбувся ще більший розподіл суспільного капіталу на капітал-власність і капітал-функцію. Організація виробництва в межах великих компаній досягла високого рівня. В економічно розвинених країнах - Швеції, Франції, Японії, Італії та ін. - деякі державні відомства почали виконувати планово-координуючі функції, особливо в частині розроблення та виконання науково-технічних, соціальних, енергетичних, природоохоронних та інших програм.

Завдяки зростанню усуспільнення виробництва, посиленню інтеграційних процесів у його розвитку, ролі централізованого впливу економічних методів на розподіл і використання додаткової вартості, створенню механізму стимулювання нововведень було досягнуто істотних результатів у розв'язанні глобальних економічних і соціальних проблем. Економіка набула ознак організованого господарства, розвиток якого здійснювався з допомогою системи економічних, правових методів регулювання ринку і структури виробництва, а також використання на рівні держави і підприємств планових методів для усунення негативних явищ. Особливо зросло регулююче значення наукових прогнозів, цільових програм, зведених балансових розрахунків, економіко-математичних методів.

Ринкова форма господарювання сприяє підвищенню ефективності виробництва, його соціальній орієнтації. Однак ринок не можна розглядати як єдиний регулятор виробництва. Самі ринкові відносини потребують регулювання. Тому йдеться про створення планово-ринкового механізму регулювання виробництва та ринку в їх взаємозв'язку. Через те особливий інтерес викликають погляди вчених Заходу про роль планування в системі управління народним господарством.

Так, відомий економіст США Дж. Гелбрейт підкреслював, що всі великі звершення індустріальної системи є результатом планування. В усіх випадках йдеться про детальне планування випуску продукції, ретельний контроль за цінами, детальні розрахунки відповідно до випуску продукції, попиту на неї, забезпеченість виробництва необхідними компонентами - робочою силою, сировиною і матеріалами, машинами - та можливість їх придбання в потрібній кількості за попередньо відомими цінами і в певні терміни. Віддати розв'язання цих проблем ринкові означає передати його сліпому випадкові. Вчений писав про те, що не можна говорити ні про переваги ринку, ні про переваги планування. При розв'язанні деяких проблем ринковий механізм має перевагу і виконує свої корисні функції, однак загалом на нього покладатися недоцільно. На зміну йому приходить планування попиту і пропозиції.

Перехід до ринкової форми господарювання ще не гарантує успіху, а лише відкриває можливості, які можна використати краще чи гірше або зовсім втратити. Справу вирішує насамперед якість, обґрунтованість і реалізм державного регулювання на всіх рівнях управління народним господарством.

Змішана економіка (англ. mixed economy) — Економіка, у якій ряд рішень з розподілу ресурсів приймається приватними компаніями та господарствами,— а деякі приймаються урядом країни.

Термін описує сучасну економіку багатьох розвинутих демократичних країн, адже нині немає «чистої» ринкової економіки: більша частина господарства знаходиться у приватних руках. Проте важливі її сфери: залізниця, паливно-енергетичний комплекс, освіта, охорона природи, соціальний захист — належать державі та уряд впливає на економічні та соціальні процеси. При цьому піклування деяких держав про розвиток соціальної сфери настільки сильне, що їхню економіку називають соціально-ринковою.

Характерні риси:

· Гармонійне поєднання позитивних якостей ринкової і централізованої систем

Основні характеристики:

· функціонування економіки на засадах плюралізму форм власності — приватної, колективної, державної та розмаїття форм господарювання — оренди, акціонування, кооперації, партнерства;

· розвиток державного підприємництва і формування державного сектору економіки;

· макроекономічне прогнозування, планування і програмування розвитку економіки загалом та її окремих галузей;

· розподіл і перерозподіл державою ресурсів і доходів на основі формування державного бюджету та державних фінансів, здійснення податкової політики і соціального регулювання;

· модифікація ринкового ціноутворення внаслідок запровадження внутрішньофірмових (трансфертних) цін і державного регулювання цін на ресурси і продукти;

· державне регулювання науково-технічного та інноваційного розвитку;

· регулювання державою та профспілками умов, оплати та ринку праці;

· соціалізація економічної системи капіталізму на засадах соціального страхування і соціального захисту населення, соціального партнерства;

· підтримання конкурентних умов господарювання і запобігання монополізму.

Так як це змішаний тип економічної системи, то, звичайно, зазнали змін й основні положення вільного ринку. По-перше, зміни в конкуренції. Конкуренція з досконалої перетворюється в недосконалу. Це означає, що з'являється явище про домову цінової політки, що може негативно вплинути на баланс «покупець-продавець». Це може привести до обмеження умов вибору товарів для покупця. Новим виробникам вже не так легко пробитися на ринок товарів.

Розрізняють основні типи недосконалої конкуренції: а) Монополістична конкуренція – коли на ринку різні виробники пропонують схожі товари, але хочуть придати їм специфічного забарвлення. Наприклад, телефон з функцією мр-3 або японське кафе. б) Олігополістична конкуренція – характеризується наявністю декількох виробників, що контролюють ринок товарів деякої галузі. Наприклад, газові та нафтові трейдери, або побутової техніки (холодильники, пилососи) в) Чиста монополія – в даному випадку існує лише один продавець. Це є дуже великим перекосом в співвідношенні «продавець-покупець», й негативно для покупця, тому що в нього немає вибору покупки в іншого продавця. Він мало що може зробити, щоб вплинути на цінову політику. Прикладами цього виду є продаж зброї, випуск грошей та ін..

Розвиток приватної власності в умовах змішаної економічної системи гармонійно доповнюється поширенням колективної форми власності та модифікується внаслідок підприємницьких дій самої держави. Результатом цього є різноманітність форм власності й господарювання, притаманна сучасним розвиненим економікам.

Отже, змішана економічна - це система, що базується на гнучкому механізмі державного втручання у соціально-економічні процеси, при чому як ринок так і держава не переважають один над одним.

У Великобританії та Швеції запроваджені,в основному,державні системи охорони здоров'я,що забезпечують безкоштовну й однакову медичну допомогу всім громадянам,а приватні-обкладаються досить високими податками. В умовах змішаної економіки уряди мають право переводити у державну власність неблагополучні фірми,діяльність яких вважається життєво необхідною для національних інтересів.

Змішаною називається економіка,у якій держава відіграє важливу роль у спрямуванні інвестиційної діяльності приватних підприємств за допомогою так званої промислової політики,у регулюванні бізнесу відповідно до національних інтересів.

20. Еволюція суспільного господарства, натуральне, товарне виробництво?

Товарне виробництво існувало вже 5-7 тисячоліть тому, за часів первісного суспільства. Тією чи іншою мірою воно було поширене в різних соціально-економічних системах. Так, автори посібнику «Україна і світ», характеризуючи економіку Стародавньої Греції, звертають увагу на те, що широкого розвитку набули у грецьких містах грошовий обіг і товарне виробництво. Щодо нашої країни, то тут вже на початку ХІІІ ст. з'являється тенденція товарного ремесла, коли предмети вироблялися не тільки на замовлення, а й на продаж. Отже, існують спільні для різних історичних епох причини виникнення товарного виробництва.

Першою з цих причин слід вважати суспільний поділ праці, який змінюється відповідно до вдосконалення знарядь праці. Технічний прогрес не має часових меж, отже необмеженим є і розвиток поділу праці в суспільстві, а отже вдосконалення товарного виробництва. За сучасних умов науково-технічна революція спричинила появу нового, поглибленого поділу праці — виготовлення окремих деталей складних виробів на різних заводах, між якими склалися взаємні торговельні відносини. У другій половині ХХ ст. для багатьох підприємств стала характерна не спеціалізація на виготовленні одного виду продукції, а диверсифікація — виробництво декількох товарів.

Другою причиною появи товарного виробництва є господарське відокремлення виробників, кожен з яких займається виготовленням якогось певного товару. Такий вид організаційно-економічних відносин органічно доповнює суспільний поділ праці. Людина обирає якийсь вид роботи і перетворює його на самостійну діяльність. Це, звичайно, підсилює залежність цього товаровиробника від інших, спричиняє необхідність обмінюватися різнорідною продукцією та встановлювати господарські зв'язки за допомогою ринку. В цьому разі відпадає всякий позаекономічний примус до праці. Працівник сам відчуває потребу і матеріальну зацікавленість в тому, щоби збільшити і якісно поліпшити виготовлення корисних речей.

Господарське відокремлення виробників пов'язано з формами власності на засоби виробництва. Воно є найбільш простим і навіть абсолютним, коли товаровиробник — це приватний власник. Меншою мірою воно досягається, коли якесь майно дається в оренду — тимчасове володіння і користування. Тоді орендар набуває права тимчасово володіти і розпоряджатися чужим майном. Проте слід зазначити, що і приватна власність сама по собі не породжує товарно-ринкового господарства. Це помітно на прикладах рабовласницького та феодального суспільств, коли попри існування в обмежених масштабах товарного виробництва панівним у суспільстві залишається натуральне. Виробництво товарів не може нормально розвиватися в межах загальної спільної власності, яка ускладнює госп