Просвітництво – це загальний культурний рух, що вплинув на всі сфери люд діяльності і був спрямований проти таких 4 сил: монархія,кріпосництво,феодальна ідеологія,панівне становище церкви, спрямований на залучення нар мас до науки, мистецтва, культури. В галузі внутрішньої політики - посилення поліційного режиму і свавілля влади. Посилилась церковна реакція, переслідування людей, що підозрювалися в вільнодумстві, атеїзмі, а також тих, ідо не були католиками. На розвиток літ-ри вплинула загроза Великої Франц Революції. Просвітники виступали проти догм класицизму, за зближення мистецтва з життям простих людей ІІІ класу. Літератори проявляли інтерес до поссякд побуту і звичаїв. Фр літ-ра розвивалась в умовах зростаючої революційної боротьби буржуазії і пригноблених народних мас проти абсолютизму і феодалізму. Фр літ-ра була пов'язана з анг літ-рою, але відрізнялася надзвичайною революційністю і сильним громадянським звучанням. Письменники Лесаж (Тюркаре"(звинувачув комедія) і "Жіль Блас" (сатир роман)) і Ф.Прево ("Манон Леско"). Два періоди: І) поч-сер ХVІІІ, який відзначається стриманим характером політичних вимог (Монтеск'є і Ф. Вольтер). М. Монтеск'є - один із зачинателів просвітительської літератури у Франції (" Персидські листи" (сатира деспотичних порядків абсолютистської Франції), "Дух законів"). Вольтер був ідейним вождем французьких просвітителів, поділяв вчення деїстів, тобто визнавав існування бога, який створив світ. Але визнання бога не перешкодило Вольтеру з величезною силою вести невпинну боротьбу з католицькою церквою. Спадщина Вольтера - за 60 років творчої діяльності Вольтер створив 52 драматичні твори, 27 з яких склали трагедії з чітко вираженими рисами просвітительського класицизму ("Брут", "Смерть Цезаря", "Заїра", "Магомет"). Вершиною художньої творчості Вольтера є філософські повісті ("Кандід"). Вінсатирично розвінчував феодальні порядки, жорстокість і лицемірство католицької церкви. ІІ) 2пол ХVІІІ ст. (Дідро, Бомарше). Дені Дідро був маиеріалістом стосовно природи людини. На відміну від Вольтера, виступав як полум'яний захисник інтересів народу, визнаючи за ним право на революційну боротьбу. Д. Дідро створив естетику, головною рисою якої стала вимога реалістичного зображення життя і людини у мистецтві. Він створив новий жанр "міщанської драми ", протилежну класичній драмі; творив в жанрі філос повісті (" Черниця" - гостре розвінчання письменником клерикалізму, релігійного фанатизму, захист права жінки на вільне і радісне життя) і "Небіж Рамо" (жанр філософського діалогу, поєднує постановку складних соціально-політичних і філософських проблем з відображенням дійсності). Дідро створив «Енциклопедію наук, мистецтва і ремесел», яка складалась з 35 томів. Енциклопедія узагальнила всі знання. Завдання - направити досягнення науки, філософії, мистецтва та літератури на боротьбу проти «старого ладу». ІІІ) кін 18ст (Франц револ 1789-1794) ІІІ хронологічно накладається на ІІ. Жан-Жак Руссо - письменник, драматург, педагог і талановитий музикант. Він був одним з найпослідовніших і найпереконаніших борців за щастя народу. Утопізм Руссо - закликав йти від бурж цивілізації на лоно природи, заявляє про перевагу почуття над розумом, серця над розсудком. У позитивній платформі – теорія народовладдя ("Соціальний договор"). Педагогічні погляди, думки про нову людину виклав у романі "Еміль". В своїй літ діяльності він боровся з класицизмом і просвітительським раціоналізмом ("Юлія, або нова Елоїза" утвердив сентименталізм). Книга про себе "Сповідь" написана під впливом аналогічних мемуарних творів Августіна, Данте, Абеляра, Петрарки. Новаторство письменника - глибокий психологізм, підвищена чутливість героїв, лірична меланхолія, палкий культ природи. Бомарше знаменує собою апогей драматичного мистецтва епохи фран П. Центральне місце - трилогія про Фігаро. Перші дві її частини - " Севільський цирюльник " і "Одруження Фігаро " цінні перш за все тим, що вони наскрізь проникнуті гострим суспільно-політичним звучанням в умовах абсолютистської Франції і прозвучали як заклик до революційної боротьби. Образ Фігаро – образ войовничого представника "третього стану". Заключний етап П у Франції випадає на роки революції, на І плані – публіцистика і драма. Осн риси: 1) революційність і громадське звучання; 2) розвінчування феодальних порядків, жорстокості і лицемірстваі католицької церкви; 3)...
35.Література 17 ст. Загальна характеристика. Літературні напрями, жанри. Основні принципи класицизму 17ст. в історії західноєвропейської літератури є важливим етапом, період найбільш гострої б-би. В ході, якої створювалися худ цінності світового значення і закладалися основи нового демократичного мистецтва. Л-ра 17 ст створювалася в атмосфері революційних боїв. Країни Зх. Європи являли досить строкату картину політичних систем. В Англії відбувалась буржуазна революція, що закінчилась компромісом між буржуазією і дворянством. У Франції ще жив абсолютизм Німеччина була розбита на маленькі князівства. Італія відчувала колоніальний гніт. Основним завданням для всіх країн Європи була ліквідація феодалізму. Це відбивалося на виборі тем творів і худ засобів 17 ст в л-му житті Зх Європи – вік Франції Переживши релігійні війни, в 2 половині 16 ст Франція добилась в 17ст відомої політ стабілізації. Широко розвивалась культура. Разом з ім'ям Декарта на світову арену виходить франц. філософія. Корнель і Рассін створюють нові класичні трагедії. Мольєр пише комедії, які після Шекспіра і до появи Лопе де Вага не знаходять рівних. В л-рі 17 ст чітко виділялись 2 напрями: 1. Класицизм. 2.Бароко. Кожен з напрямів мав свою системну програму. Особливе місце в л-рі 17 ст займало бароко. Песимізм частково втілився у своєрідні естетичні форми мистецтва. Бог став суворою, жорстокою і безпощадною силою. Тема нищості людини перед цією силою звучала в мистецтві бароко. Класицизм виник в університетських кругах. Батьківщина -Італія. Естетичною основою Класицизму була поетика античності, соц.–пол. основою –криза монархічної влади, потреба зміцнити монархію, підкорити інтереси однієї людини інтересам держави. Теоретики: Француа Малерб і Ніколя Буало. Представники у Франції: Корнель, Расін, Мольєр. Принципи К.: 1) строгий поділ на жанри.: високі (ода, героїчна поема, епопея, трагедія.), низькі (комедія, сатира, байка, пісня); 2) Герої високих жанрів: королі, воєначальники, аристократи; низьких жанрів: представники 3-го класу; 3) Високий жанр прославляють монарха та державну політику; у низьких викривають соціальні та людські вади; 4) Високий жанр – віршами, низький – прозою; 5) Строга заборона змішувати трагічне та комічне; 6) Сюжети, образи, теми – з античної л-ри; 7) Дотримання єдності місця, часу та дії; 8)Мова величава, вилучались фольклорні теми; 9)Особливості класичної п'єси-правильність, раціональна строгість, логічність розвитку сюжету, абстрактність худ образу, багатослівні діалоги і монологи, величні пози і жести. Віддавали перевагу розуму над почуттями, глибокий інтерес до технологічного світу.10.Гармонія і співрозмірність частин, логічна стійкість, лаконізм композиції, простота сюжету, чіткість мови.
36.Трагедія Пєра Корнеля «Сід» як класицистичний твір. Порівняльна характеристика творчих методі Корнеля і Расіна. Образ народного героя Сіда (історична особа Родріго Діас) створював Корнелю широкий простір. Дані про Сіда Корнел міг отримати з середньовічної поеми з рицарських пісень. Проте корнеліський "Сід" - орипнальний французький твір. З багатьох історій про Сіда Корнель взяв лише історію про його одруження Спростив сюжет, зменшив число дійових осіб, виніс за межі сцени всі події, які впливали на хід думок героїв і змінив на сцені лише їх почуття. Перша сцена завязала всі наступні нитки трагедії. Глядач
дізнався про любов Родріго і Химени, про бажання короля взяти для сина наставника, щоо зіграє трагічну роль а історії кохання і передчуття Химени, які готують глядача до трагедії. Дочка короля також закохалася в Сіда, але розуміє, щоо не може з ним одружитися, тому допомагає закоханим. Король вибрав в ролі наставника дона Дієго (батька Сіда). Граф Гормас (батько Химени) ображений. Сварка між двома феодалами закінчується ляпасом, якого дав граф Гормас батькові Родріго. Дон Дієго вимагає від свого сина помсти, хоч знає, яка дорога синові Химена. Юнак страждає: одне рішення веде до втрати щастя, інше
- до позору. Поєдинок між Гормасом і Родріго відбувається за кулісами. Про події лише розповідається на сцені. Гормас убитий. Химена звертається до короля вимагаючи смерті Родріго, але насправді вона цього не хоче. Родріго сам іде до будинку Химени. Тут порушена єдність місця, оскільки до цього часу події відбувалися в палаці. Під час нападу маврів вороги були розбиті і найсміливішим в бою був Родріго. Маври назвали його Сідом. Химени знову просить короля покарати Родріго. Коли король каже, що Родріго мертвий, вона блідне.Закоханий у Химену, дон Санчо погоджуєгься на дуель з Родріго. Король заявляє, що дівчина дістанеться тому, хто переможе. Родріго не хоче перемогти, проте Химена його підбадьорює. Трагедія Корнеля закінчується щасливо. Молоді люди з'єднуються. Принципова новизна "Сіда" полягає в гостроті сюжету і принесла славу Корнелю. Проте Французька Академія критикувала п'єсу, оскільки Корнель відійшов від правил: перегрузив дію зовнішніми подіями., яхі вимагали не менше 36 год; введення іншої сюжетної лінії (любов Інфанти до Родріго); використання вільних строфічних форм. Але головний докір - аморальність героїні, адже вона вийшла заміж за вбивцю батька. Расін запозичив сюжет Андромахи у античних авторів. Ідейним ядром п"єси є зігкнення розумового і морального зі стихійною пристрастю, яка несе руйнування моральної особистості і ії фізичну смерть. В трагедії 4 основні персонажі. Троє з них - син Ахілла Пірр, його наречена грецька царівна Герміона, закоханий в неї Орест. Вдова Гектора троянка Андромаха як моральна особистість знаходиться поза пристрастями і ніби над ними, але як переможена цариця і полонена стає втягнута в чужі пристрасті, які грають їі долею і долею її сина. Андромаха не може прийняти розумне рішення, оскільки Пірр навязує їйї свою волю: уступивши йому,вона врятує сина, але зрадить пам'ять чоловіка. Парадоксальність драматичного конфлікту в тому, що зовнішньо вільні і могутні вороги Андромахи залежать від її рішення. Це все й оприлюднює напругу конфлікту. Андромаха вирішує піти на обман -формально стати дружиною Пірра, взяти з нього клятву зберегти синові життя, і покінчити з собою біля вівтаря. Але за настановами Герміони Орест вбиває Пірра, думаючи що купить так її любов. Але Герміона проклинає його і закінчує життя самогубством. Орест збожеволів. На Андромаху, як дружину Пірра, лягає місія мстити ворогам за честь чоловіка. Парадоксальним виглядає зовнішнє положення героїв. Для сучасників Расіна велике значення мав стереотип поведінки. Герої «Андромахи» порушують його. Пірр веде з Герміоною подвійну гру, та готова його простити. Орест, посланий грецьким воєначальником, повинен вимагати від Пірра сина Андромахи, але робить все, щоб його місія була неуспішна. Розум зберігає для Расіна значення, як мірило людських відносин. Вважає, що сила людського розуму в усвідомленні своєї сдабкості. В цьому полягає принципова різниця між Расіном і Корнелем. Психологічний аналіз в його грагедіях піднятий на більш високу ступінь. Всі зовнішні події,про які йде мова, стоять за рамкою дії, повстають перед нами лише як відбиток в свідомості героїв, в їх розповідях і сприйнятті, звідси характерний для Расіна лаконізм в побудові сюжегу, який легко і природно вкладається а рамки єдностей. Основні риси поетики Расіна - простота зовнішньої дії, драматизм, який цілком будується на внутрішній напрузі.
37. Романтизм в літ. Поч. 19ст: основні течії, філ-теор основа та соц-іст грунт розвитку. Ведучим напрямом і художнім методом в літ.рухах поч.19 ст.в Європі був романтизм. Європейська література перших 3 десятиріч 19 ст.отримала могутній стимул для свого розвитку в подіях французької революції (1789-1794). Розвиток романтизму має 3 основні періоди: 1) предромантизм (18ст), 2)кін.18ст.-1 пол.19ст., 3) неоромантизм (кін.19 поч.20) Своє формування романтизм почав в Англії і Німеччині на межах 18-19ст. Так звані «іенські романтики» Новаліс, Шлегель, Тік, відштовхуючись від естетичного вчення Канта, філософії Фіхте, опираючись на худ.досвід Шіллера і Гете, заснували принцип романтизму. Глибока філософська основа Романтизму сполучається в них з оригінальною трансформацією традиційних жанрів прози і поезії. Романтики Грімм повернули до життя фольклор. Романтизм став ніби вищою точкою антипросвітницького руху. Його соціально-ідеологічна основа – розчарування у буржуазній цивілізації, в промисловому, політичному і науковому прогресі, бездуховність особистості. Намагаючись утвердити свої ідеали, виступають проти повсякденності. Вищі досягнення романтизму – гротескно-сатиричне зображення світу, відтворення природи. Вихідною філ базою ром-му є ідеаліст світогляд, що розвивався переважно в напрямку від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного. Романтики затверджували віру в панування дух початку в житті. Романтики виражали прагнення до універсалізму – вони мріяли про панування ідеалів гармонії у всьому людському сус-ві. Проблема особистості стає для романтиків центральною, навколо неї групуються всі інші аспекти їхніх ідейно-естет позицій. Гол у романт естетиці – визнання світу (це самопізнання). Зі сприйняттям романтиками світу у розвитку пов’язана й одна з основн ідей їхнього філос світосприймання – ідея нескінченного. Є дві основні течії романтизму: 1. прогресивні романтики. До неї входять Шеллі, Байрон, Гюго Ж Санд.Причина їх несприйняття нового порядку було невизнання його ворожості. Вони вбачали в Фр.революції початок усієї передової к-ри 19 ст. 2.реакцйні романтики. Для них х-рна риса це різко окреслене суб’єктивне сприйняття автором явищ реальної дійсності, прагнення приписати їй те, що ром. поет хотів би побачити в житті.це часом призводить до неправильного розуміння та спотворення об’єктивних законів розвитку дійсності.
38.Е.Т.Гофман ( 1776 ): особливості його романтизму, основна тематика творчості і місце в німецькій літературі. Світосприйняття Гофмана сформоване в умовах феодального роздроблення Нім, що була в стані економічного занепаду і була фактично позбавлена нац.свідомості. Його стихія – мистецтво, сповнене настроями фр.революції. Він належав до так званих німецьких «ентузіастів», що завжди зберігали впрямованість у майбутнє, певну соціальну перспективу. Як і більшість представників німецького романтизму він поділяв поширену у Нім «ром.філософію», думку про всеосяжність мистецтва. Гофман прийняв романтичну картину безперервно змінюваного світу, відкинув уявлення про усталеність буття, зрозумів вічний саморозвиток світу, його взаємодію з людською свідомістю. Він приймав ідею єдності людини з природою. Гофман не приймав сучасної йому німецької дійсності. Така картина надавала його творчості неповторного характеру – суперечність між мрією і дійсністю. Він був органічно поєднаний з так званим «іенськими романтиками», прибічниками особистого начала в мистецтві. Він належав до гейдельберзьких романтиків (Арнім, Грімм). Їм був притаманний інтерес до народної творчості, її широкого використання. Гофман використовував елемент фантастики, чуда. Провідна тема творів Гофмана – 1) критика людських стосунків, заснованих на брехні і лицемірстві. 2) боротьба добрих і злих начал у людському суспільстві. 3) критика нім обивателя.
Творчість Гофмана - кульмінація німецького романтизму. Вище вираження романтичного двосвіття й романтичної іронії. Пошуки синтезу творчих принципів і художніх ідей ранніх романтичних шкіл - йєнської і гейдельбергської. Увага до реальності. Герой-“ентузіаст” живе не в умовному романтизованому світі, а в сучасній Німеччині з її устояним філістерським побутом. Неоднозначність оцінної характеристики “ентузіастів”-романтиків й “обивателів”-філістерів. Віра у всемогутність романтичного генія руйнується, сама яскрава іронія звернена на протагоніста-романтика. Обивателі - просто “не музиканти”, теж гідні “блаженства” у своєму роді. Тема музики й образи музикантів у бамбергських новелах. Трансформація жанру чарівної романтичної казки (“Золотий горщик”). Зображення темної сторони людського життя (“Піскова людина”). Політична й соціальна сатира (“Крихта Цахес, на прізвисько Цинобер”, “Володар бліх”). Паралельність і взаємооберненість двох світів у романі “Життєві погляди кота Мура”. Капельмейстер Крейслер як alter ego Гофмана. Фантастика й гротеск у романі.
39. Романтизм в англійській літературі к.18-поч.20с., його особливості, основні течії, соціально-ісоричний грунт розвитку (поети «озерної школи», Байрон, Шеллі). Хронологічні рамки англійського романтизму майже збігаються з німецьким (1790-1820). Англійцям, у порівнянні з німцями, властива менша схильність до теоретизування й більша орієнтація на поетичні жанри. Зразковий німецький романтизм асоціюється із прозою (хоча вірші писали майже всі його адепти), англійський - з поезією (хоча романи й есе теж користувалися популярністю).Романтизм в Англії сформувався раніше ніж в інших країнах. Передромантизм складався в єдину ідейно-художню систему протягом 30 років, коли зявилися компоненти такі як готичний роман, синтементальна поезія. Початок Англійського романтизму повязують з появою збірки Волдеворта і Колтріджа «Ліричні балади». Анг Р.розвився поступово. Він висміював, те, що ставало літературною нормою. Перший етап А.Р.повязують з поетами «озерної школи». На перший план виходить анг лірика (Блейк). Відродилися жанри нац.лірики (балада, епітафія, ода), звільняються від умовностей класицизму. «Озерна школа» - Вордсворд, Колтрідж. Оспівували північні графства анг, де багато озер. Поет цієї школи зробили значний внесок – засудили класичні принципи творчості, вимагали зобрадення повсякденного побуту, а не помпезності, продовжили традиції сентименталізму, закликали до нац.свідомості, пробудили інтерес до Шекспіра. Одним із основних принципів вважають використання фольклору. Розвивається розмона мова. Відомий твір Колтріджа «Кохання і старість». Байрон - поет, максимально точно і яскраво виразив свою епоху не тільки творчістю, але й всією своєю особистістю й долею. Життєтворчість як один із загальних принципів романтизму. Полеміка із сучасною літературною елітою в сатирі “Англійські барди й шотландські оглядачі” (1808). Подорож по Середземномор'ї. Парламентська діяльність, виступи в захист луддитів. Поема “Паломництво Чайльд-Гарольда” - створення нового, “байронічного”, героя, пересиченого життям й обійнятого тугою молодого блукача. Роль образу автора, ліричного начала. Розвиток жанру ліро-епічної поеми в “східних повістях” - апофеозі романтичного бунтарства (“Гяур”, “Корсар”, “Лара”,). Трансформація героя в активного, що бореться, люблячого, жагучого. Подібність сюжетних мотивів і ситуацій при розходженнях у поетиці. пародія, сатиричний епос, роман у віршах. Мері Шеллі (1797–1851) і її роман “Франкенштейн, або Сучасний Прометей” (1818). Поєднання традицій просвітительського й готичного роману. Проблема відповідальності вченого не тільки перед людством, але й перед своїм витвором. “Роман-попередження”. Поєднання в головному герої двох особистостей: вченого-раціоналіста просвітительського типу й романтика-індивідуаліста. Полеміка автора з обома типами мислення.
Особливості творчості Д.-Г. Байрона та місце в англійській літературі. Поема Д.Г.Байрона «Паломництво Чайльда Гарольда», жанрова своєрідність, поетична форма, композиція, проблематика твору.
Народився у заможній сімї. Освіта – Гарвадська школа, Кембрідж. Титул лорда – від діда. Ораторська карєра. Написав дві збірки під впливом класицизму. Відома збірка «Години дозвілля». Бере активну участь у політиці. Сімейне життя не склалося (2 одруження). Переїжджає у Швейцарію, де вив 3 мови. Пише не лише політичні вірші. «Паломництво Чайда Гарольда» - ліро-епічна поема з 4 пісень. Охоплює історичні події. В основі – щоденник подорож (Іспанія, Франція, Бельгія, Італія). Твори Байрона високохудожні і ліричні, мали велике соціальне значення. Англія не оцінила належно його творчості. Поема «Паломництво Чайльд-Гарольда» (1812) - прославила ім'я Байрона. Якщо перша спроба поета намітити образ романтичної особистості виявилася невдалою, то друга принесла йому успіх. Шлях паломництва героя збігається з маршрутом подорожі автора: Португалія, Іспанія, Мальта, Албанія, Греція. Ця подібність, а також збіг цілої низки біографічних деталей у автора й героя, що відразу привернула до себе увагу, дали привід до того, щоб ототожнити їх.. Це особливо помітно в написаних пізніше третій і четвертій піснях. Основний текст поеми, за винятком кількох ліричних вставок (у тому числі й знаменитого прощання Чайльд-Гарольда з батьківщиною), написаний класичною для англійської поезії спенсеровою строфою. Для Байрона важливими є значеннєві асоціації, що супроводжують цю форму, яка була названа ім'ям її автора Спенсера, який уславився різноманітними прийомами архаїзації поетичної мови. Вже самим ім'ям свого героя, що включає середньовічний титул «чайльд», який давали молодшому нащадку знатного роду, Байрон вводить у минуле, підказує готичну атмосферу замку, в якому герой отримував примарні втіхи: «любив одну — приваблював любов'ю багатьох» (переклад В. Левика). Початок поеми відповідає середньовічній атрибутиці, поет вводить архаїзми в мову, але всю цю бутафорію відкидає з початком подорожі, бо герой подорожує по сучасній автору Європі. У першій пісні перед читачем постають дві країни: Португалія й Іспанія. На Піренейському півострові йде війна, викликана вторгненням французької армії. Байрон ще не вимовляє імені Наполеона: особистість великої людини, сучасного героя, для нього ще зберігає чарівність. Однак почуття справедливості, що рухає поетом, змушує його стати на бік народів, права яких попрані, землі пограбовані, кров пролита. Багато він встигає сказати — іноді швидко, іноді захопившись і тоді присвячуючи кілька строф героїчній діві Сарагоси або ж битві биків, жорстокій і прекрасній — з кров'ю, сонцем, яскравістю барв,— у ньому теж розкривається характер народу:' «Ось яким є іспанець!»
Головного героя, ім'ям якого названа поема, поки що не забуто. Не випадково більша частина тексту першої пісні обрамлена двома ліричними вставками: прощання героя і романс «До Інеси». Це підкріплює ілюзію, що свідомість героя, його душа у всій новизні вражень розкриті перед читачем. Щоб не порушити цю ілюзію, Байрон навіть відмовився від первісного задуму: на місце, де тепер стоїть вставний романс «До Інеси», спочатку передбачалося інше звертання — «Дівчині з Кадиса», гімн дівчині з народу, яка оспівує прямий, рішучий характер. Він занадто явно дисонував би з тим розчаруванням, в яке занурений герой і яке лише частково передає характер автора, не вичерпуючи його. Дистанція між ними справді існує, бо герой є лише одним з можливих відображень авторського обличчя. У другій пісні подорож продовжується Грецією; третя й четверта пов'язані з іншою подорожжю Байрона — з його мандрівним життям в Італії, після того як року він був змушений назавжди покинути Англію.
«Паломництво Чайльд-Гарольда» — перша в європейській літературі спроба розповісти «про час і про себе» на найбагатшому матеріалі післяреволюційної епохи, з уважним розглядом її численних, часом ще загадкових аспектів. В образі головного героя поеми Байрон одним з перших показав найбільш помітні риси європейської «зайвої людини» — зайвої у світі, яка розвивається за своїми законами, що зовсім не збігаються з бажаннями й потребами (часто дуже егоїстичними) цієї людини.
41. Французький романтизм, його основні течії, етапи розвитку, соціально-історичний грунт розвитку (Шатобріан, Гюго, Жорж Санд) Франц. романтизм у літературі зявився в к.18 ст. Чинники: 1) суспільно-історичний (у Франції відбувалася велика буржуазна революція, внаслідок якого втягненість л-ри у суспільно-політ життя й б-бу). 2) традиції національної культури і культурно-історичне середовище, де розвивався романтизм Розвивається передромантизм, який дає основу для форм-ння романтизму. Водночас у франц л-рі розв-вся неокласицизм).3) політичним явищем був «несамовитий романтизм», пов'язаний з «готичним романом»(поширений у 20-30 рр. у творчості Гюго і Бальзака). 4) р-ток реалістичних тенденцій. Романтизм найширше проникає у прозові епічні жанри. Пізніше поширюється у поезії, баладі, елегії, розквітає інтимна лірика. Кінець 20 ст. романтизм входить в театр. Романтична поезія – на 30 років пізніше ніж проза, а драма ще на 10 років після поезії. Дати для періодизації фр. Романтизму – дати французької революції. Є 3 періоди: 1. 1789-1794-Становлення романтизму, 2. 1830 – Розквіт, 3. 1848 – Занепад. Основоположником фр. романтизму був Шатобріан. Школа Шатобріана протиставляє просвітительській вірі віру в перемогу розуму – християнсько-католицьку духовність. Перші романтики – філософи і політичні мислителі. Важливе досягнення перших романтиків – зображення особистості з її внутрішнім світом. 1815 – 1827 – час виникнення широкого романтичного руху, коли формуються течії, школи, виникає романтична поезія (Гюго), історичний роман (Гюго), перші романтичні драми. (Гюго, Меріме). Зявляються такі романтичні течії: лірико-філософська, історично-живописна(Гюго), реалістичної орієнтації (Стендаль). Далі Романтизм набуває чітких рис як напрямок. Все більше утверджується психологічна течія романтизму з появою в літературі Ж.Санд та Мюссе. 1830 – Гюго визначає романтизм як лібералізм в мистецтві. Поразка французької революції(1848) знаменує кінець історичного романтизму як течії. Прийнято вважати, що Романтизм виник як реакція на просвітництво, на ідеологічну платформу великої фр.революції.
42. Віктор Гюго і французький романтизм. Роман Гюго «Собор Паризької Богоматері» як романтичний твір. Гюго відіграв визначну роль у створенні романтичного роману, фр.поезії і романтичного театру. Традиційно творчість Гюго поділяють на 3 етапи. 1 період – участь Гюго у реформі дореволюційної поезії. Гюго під впливом Шатобріана переходить на позиції романтизму. У цей період виходить збірка «Оди і балади», де є риси, що зближують їх з романтичною поезією. Гюго висуває активного героя. Активний герой діє в обєктивному світі. Гюго любить динамічні образи природи. Йому властивий оптимістичний погляд на світ. Гюго говорить також про право художника на свободу творчості. Гюго змінює театр, пишучи твори у жанрі романтично-історичної драми. У драматургії Гюго порушує вимоги класицизму, бере сюжет не з античності, а з національної історії (точний час, історичні особи). У 40-х роках настає криза творчості Гюго, неясність в політичних поглідах. Під час революції Гюго пропонує свою кандидатуру у парламент. Коли стається державний переворот Гюго стає національним героєм. Він тікає з Франції до Бельгії. 2 етап творчості – час вигнання поета. Посилюється політична і соціальна спрямованість. Пише роман «Відчуження». Це соціально-романтичний роман-епопея. Тут він зображає різні верстви суспільства, політичні катастрофи, революції. Це роман про боротьбу людини з долею, фатумом. 3 етап творчості. У творчості простежується особливі характери і події, відкритість авторської позиції. Твори: «Тато», «Мистецтво бути дідусем», «Осел». Роман “Собор Паризької Богоматері ” (1830) як зразок історичного роману французького романтизму. Спроба відтворення загальної картини епохи (кінця Середньовіччя), відмова від зображення історичних подій. Переклик із сучасністю. Система персонажів й образів. Невідповідність зовнішнього вигляду й внутрішнього змісту натури людини (Клод Фролло, Квазімодо, Феб). Есмеральда як втілення моральної краси народу. Образ Собору, його символічний зміст. Масові сцени в романі. Тема історичного прогресу. Іронія й патетика в авторському стилі. Собор Паризької Богоматерi - це не тiльки мiсце, де вiдбуваються подiї роману. Вiн рiвноправний герой цього твору як i поет П'єр Гренгуар, Есмеральда, Квазiмодо, Клод Фролло. За християнськими віруваннями Богоматір віддала свого сина на муки, щоб врятувати людство. Собор на її честь - це данина її безмежної любовi до людей. У романi вiн втiлює iдею добра, справедливостi, любовi. Герої роману тiсно пов'язанi iз собором: для Квазiмодо вiн i дiм, i батькiвщина, i всесвiт. Але подiї, що зображує Гюго, дуже далекi вiд iдеальних християнських стосунків. Люди не знають нi спiвчуття один до одного, нi терпимостi, їхнiми вчинками керують пристрастi, заради яких вони забувають свiй обов'язок перед Богом. Архiдиякон Клод Фролло закоханий у циганку Есмеральду, дiвчину, яка вражає своєю красою. Домагаю чись її кохання, Клод iде на злочин. Квазiмодо, потворний глухий горбун, виявляється спроможним на прекрасне кохання. Коли Есмеральда живе в соборi, вона не може звикнути до потворностi Квазiмодо. Щоб не дратувати дiвчину своїм потворством, вiн дає їй свисток, звук якого вiн може почути, вiн готовий в будь-яку хвилину прийти їй на допомогу. Його кохання сильне, пристрасне, заради нього вiн теж готовий на злочин. Квазiмодо зiштовхує Клода з вежi, свого благодiйника, єдину людину, до якої вiн був прив'язаний на цьому свiтi, коли розумiє, що той засудив на смерть Есмеральду. Його кохання самовiддане, вiн нiчого не вимагає вiд своєї коханої. Есмеральда уособлює найкращi жiночi риси. Вона не тiльки прекрасна зовнiшньо, але й обдарована чудовим голосом, в якому звучить її нiжна i пристрасна душа. Її кохання до молодого капiтана Феба де Шатопер розкриває її прагнення i здатнiсть до сильних почуттiв. Але цим почуттям немає мiсця у свiтi, де живе Феб. Гюго показує, що добро i зло можуть iснувати поруч, що люди не хочуть бачити прекрасного: нiхто не зрозумiв Квазiмодо i його любовi. А прекрасне не може виправити злої душi: любов до Есмеральди не робить Клода кращим духовно. Добро i зло тiсно поєднанi, та iнколи людинi дуже важко визначити межу мiж ними. Вони завжди у боротьбi, в якiй гине чимало прекрасного (саме так читач сприймає смерть Есмеральди). Але Гюго вiрить у переможну силу добра, в людський прогрес. У фiналi роману вiн знову змальовує собор, який став нiмим свiдком трагiчних подiй i водночас символом можливостi повернення людей до вiчних цiнностей.
