Український національний рух у ХІХ столітті: сутність, головні течії, ідейні засади, визначні представники

Українське національне відродження відображає процес становлення і розвитку культур­но - освітнього та громадсько - політичного життя України протя­гом кінця ХУШ - початку XX ст. Об'єктивна мета цього проце­су полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відновленні української державності. Особливу увагу слід звер­нути на те, що суть поняття підкреслює факт наявності в попередні часи не лише української державності, а й нації.

Українське національне відродження почалося як протидія по­літиці імперських урядів, що вела до політичного, соціально-еко­номічного та культурного занепаду. Національне відродження стало своєрідною антитезою до тяжкого ста­новища, особливо у духовній сфері, в якому опинився на той час україн­ський народ.

Національно-культурне відродження наприкінці XVIII та про­тягом XIX ст. відбувалося в кількох напрямках - етнографічному, літературно-мовному, театрально-драматур­гічному та історичному. В другій половині XIX ст. великий внесок у розвиток україн­ських етнографічних досліджень зробила «Південно-західна фі­лія Російського географічного товариства». Її співробіт­ники випустили у світ збірку історичних пісень українського народу, упорядковану В. Антоновичем, збірки карт М. Драгоманова, чумацьких пісень І. Рудченка, ґрунтовну працю П.Чубинського з етнографії Правобережжя.

У традиціях культурних надбань народу національне відродження в Україні отримало вагомий імпульс у розвитку літературної мови. На початку XIX ст. активізува­лася робота по нормуванню української мови. Багато українських істориків традиційно пов'я­зують початок українського відродження з виходом у світ пер­шої частини «Енеїди» І.Котляревського у 1798 році (повний текст було опубліковано у 1842 р. в друкарні Харківського університе­ту).

Центральними фігурами наступного етапу національно-куль­турного відродження в Україні були М. Костомаров, П. Куліш та Т. Шевченко. Найвизначнішою постаттю в цьому тріумвіраті був Т. Шевченко, який у 1840 р. видав першу збірку поезій під назвою «Кобзар». Значення «Кобзаря» виходило далеко за межі літератури і надавало політичного забарвлення творчості поета. Шевченкові вірші мали великий вплив на розвиток української національної ідеї, заклавши основи перетворення етнічної спіль­ноти у політично свідому націю. Значний внесок у розвиток української мови і літератури зро­бив і П. Куліш — письменник, педагог, автор «Українсь­кої граматики» та української абетки, яка увійшла в історію під назвою «кулішівка».

Отже, нова українська література з кінця XVIII ст. і протягом XIX ст. пройшла основні етапи свого становлення і розвитку в контексті загальних процесів національно-культурного відроджен­ня України. Разом з тим, українська література стала його напов­ненням, невід'ємною складовою частиною. Особливістю розвитку української літератури було те, що вона тісно перепліталася з політичним життям краю, основні літературні течії співпадали з політичними, часто політики були письменниками і навпаки.

Поряд з культурницькими процесами ще одну його невід'­ємну складову становив суспільно-політичний рух, спрямований проти самодержавства і кріпацтва, за політичне самовизначення української нації. Ця форма діяльності, яка концентрується навколо владних питань, складається з сукуп­ності політичних розробок, течій, рухів та організацій. Завдяки їй національна мрія набуває форм національної ідеї, втілюється у політичні програми національних організацій і партій.

У 1846 р. представники української інтелігенції створили нелегаль­ну політичну організацію під назвою Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Організаторами товариства виступили, зокрема, М. Костомаров — учитель однієї з київських гімназій, а з серпня 1846 р. — професор історії Київсь­кого університету, М. Гулак — виходець з дворян­, чиновник канцелярії Київського, Подільського і Во­линського генерал-губернатора, В. Білозерський — виходець з дворян, випускник Київського університету, викладач Полтавсь­кого кадетського корпусу. Крім цих засновників Товариства, до нього незабаром увійшли письменник П. Куліш, студенти Київського університету Г. Андрузький, О. Маркевич, О. Навроцький, І. Посяда, О. Тулуб, учитель Полтавського кадетського корпу­су Д. Пильчиков, полтавський поміщик М. Савич, а у квітні 1846 р. членом Братства став і Т. Шевченко. Кирило-Мефодіївці виробили програмні документи - «Статут і правила товариства», розроблені В. Білозерським, «Кни­гу буття українського народу», основним автором якої був М.Костомаров. Програма братства, як і його назва, підкреслювали слов'янський напрям діяльності. В цих документах висловлювалися прогресивні й навіть радикальні ідеї:

· ідея заперечення поділу суспільства на панів і кріпаків й, натомість, встановлення рів­ності громадян;

· різко негативна оцінка самодержавної влади взагалі й російського царизму зокрема;

· наголошувалося на необхідності встановлення республі­канського ладу;

· висувалася ідея національного відродження сло­в'янських народів, об'єднання їх у державну федерацію на засадах рівності й суверенності.

Крім того, у «Книзі буття українського народу» знайшли відображення ідеї християнського соціалізму, природного права, просвітництва та інших передових гуманістичних вчень того часу. Діячі Братства виступали проти гноблення людини людиною, насильства, воєн, несправедливості. В основу концепції нового політичного ладу, за який боролися братчики, було покладено принципи первісного християнства, іде­али справедливості, рівності й добра. Ці християнські ідеали про­тиставлялися тому несправедливому ладові, який існував у Російській імперії тієї доби. Найважливіше політичне завдання члени товариства вбачали, поряд з ліквідацією кріпацтва та поваленням самодержавства, у визволенні слов'янських народів і встановленні на тери­торії кожного з них демократичного республіканського устрою, з наступним об'єднанням цих самостійних держав у загальнослов'янську федера­цію.

Втім, широкої діяльності Кирило-Мефодіївське товариство роз­горнути не змогло, оскільки проіснувало дуже недовго - з січня 1846 по березень 1847 р. За доносом студента Петрова члени товарис­тва були заарештовані, їх покарали з усією жорстокістю діючого тоді поліцейського режиму. Після тримісячного слідства членів товариства було заслано в різні місця під по­ліцейський нагляд, їм було заборонено повертатися в Україну і працювати у сфері освіти. Найтяжчі випробовування випали на долю Т.Шевченка: його заслали в солдати в Оренбурзький кор­пус із забороною писати і малювати. Лише через 10 років, після смерті імператора Миколи І, члени братства змогли вийти на волю і повернутися до українофільської діяльності.

Відзначимо, що програму і діяльність Кирило-Мефодіївського товариства по­зитивно оцінювали І.Франко, М.Драгоманов, П.Грабовський, а ідеї цього товариства надовго визначили головні напрямки українського національного відродження.

Межа XIX - початку XX ст. ознаменувалася новим явищем українсько­го національного руху - утворенням перших національних полі­тичних партій. У 90-і роки XIX ст. у національному русі склалася нова радикальна течія політичного спрямування, яка на практиці проявилася у створенні протопартійних організацій. Першою такою організацією стало «Братство тарасівців», утворене в 1891 р. студентами Харківського уні­верситету І. Липою, М. Байздренком, М. Базькевичем і студентом Київського університету В. Борови­ком. Найбільший успіх мали «тарасівці» у Харкові, де з їхньої ініціативи понад 20 чол. об'єднались у «Молоду громаду».

Основні програмні засади «Братства тарасівців» були викладені І.Липою на Шевчен­ківських роковинах 1893 р. у Харкові в документі «Декларація віри молодих українців», яка того ж року була надрукована у львівському часо­писі «Правда». Вперше в українській політичній думці прозвучало ствер­дження окремішності української нації, ідея нерозривної єдності всіх українських земель, незалежно від їх перебування у складі Австро-Угорської чи Російської імперій, необхідності їх визволення. Одне з визначальних місць вони відводили вирішен­ню економічних питань, справедливо вважаючи, що тільки мате­ріально забезпечений народ здатний піклуватися про національно-освітні справи. Вони були переконані, що всі соціально-економічні проблеми можна вирішити шляхом націоналізації землі й запровадження прогресивного трудового законодавства.

Виходячи з наявного рівня самосвідомості українського насе­лення, тарасівці передбачали вирішити українське питання на автономних і федеративних засадах. Проте деякі з них відстоювали ідею незалежної України. Тарасівці також проголошували своєю метою піднесення в Україні національного духу, вироблення у інтелі­генції й народу національних почуттів, сприяння утвердженню української мови в суспільстві, підготовку національ­но-свідомої молоді до активної політичної діяльності. Але в травні 1893 р. ядро харківського братства було розгромлене поліцією, зазнали арештів його діячі й в інших містах. Після судового про­цесу й передачі затриманих під нагляд поліції, «Братство Тарасівців» фактично припинило своє існування, проте його ідеї знай­шли своє продовження в програмах створених пізніше політич­них партій, а його діячі брали активну участь у започаткуванні цих партій.

Поряд з «Братством тарасівців», що мало національно-ради­кальне спрямування, виникали гуртки, що сповідували соціалістичні ідеї й активно вивчали марксизм. Так, на початку 1896 р. у Києві з ініціативи студента університету І. Стешенка та поетеси Л. Українки виникла організація «Група українських соціал-де­мократів». Ядро організації склали члени гуртка драгоманівців, який діяв у Києві в 1888-1896 рр. Протягом 1897 - 1903 рр. «Група» виклала основні положення своєї програми у восьми пропагандистських брошу­рах під назвою «Бібліотека українських соціал-демократів». Го­ловні завдання цієї «Групи» - повалення російського абсолютиз­му, національне визволення України шляхом створення політич­ного союзу міського робітничого класу та селянства, організація економічної боротьби й акцій протесту проти національного по­неволення.

З весни 1896 р. діяла також політична органі­зація «Молода Україна», центр якої знаходився в Києві. Вона займалася пропагандою ідей соціалізму та українського самовизначення. До складу «Молодої України» входило 22 громади, най­важливіші з яких зосереджувалися в Лубнах, Одесі, Чернігові.

Ініціаторами створення ще однієї організації стали старі громадівці, які в період активізації українського політичного руху не бажали втрачати свій вплив й авторитет у су­спільстві. Тому у вересні 1897 р. на пропозицію В.Антоновича та О.Кониського постала Всеукраїнська безпартійна організація або Українська загальна організація (УЗО), яка намагалася об'єднати старі та молоді громади з метою координації їх дій. Неофіційним друкованим органом УЗО був журнал «Киевская старина», на сторінках якого публікувалися праці діячів органі­зації, натхненні ідеєю об'єднання всіх свідомих українців для боротьби за національні права українського народу в Російській імперії.

Отже, українські політичні організації, досить різноманітні за своїми програмами, підготували реальні підвалини для створення справжніх національних політичних пар­тій у Наддніпрянській Україні. Наприкінці XIX — на початку XX ст. українсь­кий національно-визвольний рух переживав стадію загальної політизації, яка характеризувалася залученням до процесу націона­льного відродження широких народних мас та створенням пер­ших національних політичних партій. В Україні кожна з течій національного руху, що склалася й розвивалася протягом XIX ст., на початку XX ст. оформилася в самостійну політичну організацію. Українофільський, громадівський рух ліберально-демократично­го спрямування створив Українську демократичну та Українсь­ку радикальну партії, а національно-самостійницький напрям роз­винувся в Українську народну партію, на соціалістичних ідеях зросли Українська революційна, Українська соціалістична партії та «Спілка».

Слід зазначити, що західноукраїнські землі також переживали епоху національного відродження. Цьому сприяли реформи, проведені в Австрійській імперії, які хоча і мали незавершений характер, але все ж підняли дух українського народу Галичини та Буковини. Греко-католицьке духовенство, яке і складало здебільшого то­гочасну західноукраїнську інтелігенцію, піднялося до рівня сприй­няття передових ідей, в тому числі й ідеї націоналізму. Воно сміливо виступило на захист права українського народу на свою мову, літературу, історію, традиції. Засновниками нової української літератури, в основу якої було покладено живу розмовну мову, на західноукраїнських зем­лях по праву вважаються члени «Руської трійці» — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Цей гурток вони започаткували у Львові серед прогресивно настроєних українських студентів духовної семінарії та Львівського університету в 30-х роках XIX ст. Провідними мо­тивами творчості «трійці» стали ідеї демократизму, об'єднання всіх українців, захисту рідної мови та культури, освіти народу шля­хом розвитку його національної самосвідомості. Практичним виявом діяльності «Руської трійці» став збірник
«Русалка Дністрова» - перша книга в Галичині українською мовою, видана у 1837 р. М.Шашкевичем.

Буржуазно-демократична революція в Австрійській імперії 1848-1849 рр. надала нового імпульсу національному ру­ху, активізувавши його політичний аспект. Йдеться, перш за все, про створення 2 травня 1848 р. у Львові політичної організації під назвою Головна руська рада. До її складу вхо­дило 30 постійних членів, а очолив ГРР уніатський єпис­коп Г.Яхимович. Ця організація вперше заявила про свою етнічну спорідненість з наддніпрянськими українцями. Однак, на порушення єдності національно-визвольного руху західних українців впливало т.зв. москвофільство. Ця течія виникла в 30-і рр. XIX ст., коли певна частина українських діячів, переважно з духовенства, відійшла від консервативної доктрини, лояль­но налаштованої до австрійського уряду, й розпочала активну спів­працю з російськими слов'янофілами. Москвофіли були патріотами Галичини, але, зневірившись і у власних силах, і в полі­тиці австрійського уряду, вважали, що єдиним виходом для гали­цької Русі буде її сполучення з великою Росією. Вони вирішили, що немає потреби розвивати власну мову, літературу, культуру, а слід просто сприйняти вже розвинену російську. Розчарування в здобутках революції 1848-49 рр. ще більше зміцнило москвофільство в своїх переконаннях.

Нове піднесення українського руху розпочалося в 60-ті рр. XIX ст. в умовах конституцій­ної монархії та крайової автономії. Молода інтелігенція в цей час, під впливом діячів Наддніпрянщини, започаткувала новий, народовський, напрям у західноукраїнському національно-культурному русі. Першими представниками цього напряму стали молоді письменники-романтики, які у 1862 р., за зразком Київської громади, заснували Громаду у Львові. В цей час побачили світ літературні часописи «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Діло», «Буковина» та інші, в яких друкувалися твори письменників Західної та Східної Украї­ни. Діяли також, засновані народовцями, культурно-освітні товариства «Руська бе­сіда» (1861) і «Просвіта» (1868), які несли у народні маси українське друковане слово. У 1873 р. у Львові виникло Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім.Т. Шевченка. З 1897 до 1913 р. на посаді голови товариства спочатку у Львові, а згодом у Києві перебував М. Грушевський. У роботі цієї наукової установи брали участь І. Франко, В. Гнатюк, М. Павлик та інші. До 1914 р. товариство видало близько 300 томів наукових праць українською мовою.

У другій половині 80-х рр. XIX ст. український політичний рух набув якісно нових рис. Він характеризувався перенесенням на деякий час центру загальноукраїнського від­родження до Східної Галичини («Український П'є­монт») та набуттям партійно-політичних ознак. Частково відмовившись від власної аполітичності, народовці в 1885 р. заснували, за ініціативою Ю.Романчука, полі­тичне товариство «Народна Рада», яке ставило своїм завданням продовження справи Головної руської ради 1848 р. Під безпосе­реднім керівництвом історика та педагога О. Барвінського народовці заснували політичний журнал «Діло» та провели по всіх західноукраїнських землях народні вічові зібрання з метою з'ясування потреб політичного і суспільно-економічного життя краю. Значним досягненням українства стало започаткування кафедри української історії у Львів­ському університеті, яку з 1894 р. очолив талановитий вчений, про­фесор М. Грушевський. Ще з середини 70-х рр. XIX ст. розпочав активне спілкування з галицькою молоддю М. Драгоманов, який намагався залучити її до практичної діяльності, до поширення соціалістичних й демократичних ідей. Представником нового політич­ного напрямку став видатний письменник, громадський і полі­тичний діяч І. Франко, чиї погляди формувалися під без­посереднім впливом М. Драгоманова. Однодумцем і соратником І. Франка виступав М. Павлик, публіцист і письменник, який багато зробив для розвитку національного літературного та політичного руху.

У 1890 р. за участю І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького та інших було утворено першу укра­їнську політичну партію — Русько-українську радикальну пар­тію Галичини. Це була перша в Україні легальна політична партія європейського типу і перша в Європі селянська партія соціалістичної орієнтації. Кінцевою своєю метою, яка визначала зміст програми-максимум, партія вважала встановлення соціалізму, який найповні­ше можна реалізувати в рамках незалежної української держа­ви. У недалекій перспективі радикали ставили завданням підвищення матеріального добробуту трудящих і ліквідацію їх економічного визискування. Вони також вимагали утворення української автономної провінції в складі Австро-Угорської імперії, в якій українська мова визнавалася б мовою офіційного спілкування і навчання, запро­вадження загального виборчого права. На засадах галицьких радикалів діяли також Буковинська радикальна партія та Партія незалежності Закарпаття. Один з організаторів Русько-української радикальної партії Ю. Бачинський, видатний громадський і політичний діяч, талановитий публіцист, у 1895 р. виступив із книгою «Ukraina irredenta», в якій вперше в українській суспіль­но-політичній думці обґрунтував потребу створення власної Укра­їнської незалежної соборної держави.

В 1899 р. було утворено Українську національно-демократичну партію (УНДП). До її керівних органів входи­ли М.Грушевський, Є.Левицький, Ю.Романчук. Програма-максимум націонал-демократів містила гасло самостійної, незалежної України «без холопа і пана від Карпат і до Кавказу», а Галичина мала стати своєрідним «українським П'ємонтом», навколо якого об'єднаються всі українські землі. Програма-мінімум передбачала домагання поділу Галичини на дві окремі адмі­ністративні одиниці — українську та польську з широкою авто­номією при збереженні лояльності уряду Габсбургів.

У 1899 р. ліве крило українських радикалів і українські соці­ал-демократи, що вийшли з Австрійської соціал-демократичної партії, створили Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Серед її лідерів були М. Ганкевич, С. Вітик, В. Охрімович, Ю. Ба­чинський. Свої програмні положення, побудовані на засадах авс­трійської соціал-демократії, діячі партії поширювали серед сіль­ськогосподарських і промислових робітників, активній пропагандистській роботі сприяв дру­кований орган — газета «Воля». УСДП відмовилася від ідеї соціалістичної революції й диктатури пролетаріату, заперечува­ла необхідність збройного повстання для зміни суспільно-полі­тичного ладу, вважаючи, що капіталізм можна замінити соціаліз­мом шляхом реформ, визнавала виключно легальні форми бороть­би. В політичній частині своєї програми УСДП чітко дотримувалась ідеї незалежної України.

Українські соціал-демократи Закарпаття діяли в складі Соціал-демократичної партії Угорщини, яка оформилася наприкінці 1890 р. У 1896 р. розрізнені гуртки Буковини об'єдналися в Бу­ковинську соціал-демократичну партію, лідером якої був О. Без­палько. Проте необхідно зауважити, що соціал-демократичні ідеї не знаходили відгуку у широких народних мас західноукраїнських земель. Якщо їх і підтримували, то тільки міські робітники, укра­їнці серед яких становили незначний відсоток. Українсь­ке ж селянство відштовхували інтернаціональні заклики та над­то активна атеїстична пропаганда соціал-демократів.

Консервативна течія західноукраїнського руху, представлена греко-католицьким духовенством, наприкінці XIX ст. остаточ­но стала на національну платформу і в 1896 р. створила на чолі з А.Шептицьким Русько-український хри­стиянський союз. Діяльність Союзу сприяла збереженню культурно-національних традицій українського населення, перетворенню греко-католицької церкви на чинник українського відродження. Головним же завданням А.Шептицький вважав створення на засадах христи­янської церкви соборної України, яка б забезпечила всебічний розквіт нації.

За умов зростання впливовості політичних сил, що підтри­мували ідею самостійної соборної Української держави, москво­фільство поступово втрачало свої позиції, проте все ж спромогло­ся на утворення власної політичної організації — Руської народ­ної партії, яка продовжувала пов'язувати майбутнє України з Російською державою.