І етап. В кінці червня 1917 року Тимчасовий уряд Росії визнає Центральну раду. Процес визнання обумовлений вимогами Центральної ради, які були презентовані І Універсалом 10 червня 1917 р. «Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й поза Україною сущого», в якому візовано наступні акценти:
· про права і свободу України - «хай буде Україна вільною, не відділяючись від усієї Росії, не пориваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям»;
· про необхідність виборів через вселюдне, рівне, пряме голосування до Всенародних Українських Зборів (сейму);
· про конфлікт з «російським правительством», про негайне визнання «російським правительством» національної волі України на автономію;
· про включення до «російського правительства комісара по українських справах».
Переговорний процес за участі міністрів російського уряду – О. Керенського, М. Терещенка, І. Церетелі завершився домовленістю сторін: ТУР зобов’язувався не заперечувати проти автономії українських губерній.
ІІ етап. 3(16) липня 1917 р. Центральна рада видає ІІ Універсал, яким проголошує себе найвищим органом влади революційної демократії в Україні, що не виключало її підпорядкованості Тимчасовому уряду. ІІ Універсал візував впровадження Генерального секретаріату (Кабінет міністрів), ідея якого мала пройти процедуру затвердження на рівні Тимчасового уряду Росії. Цьому органу Центральною радою надавався статус «найвищого крайового органу управи», який «міг би виконати складну роботу організації й побудови життя всього краю в згоді з цілою революційною Росією». Текст ІІ Універсалу є акцентом на проблемі українського війська: «Що ж торкається комплектування українських військових частей, Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті міністра війни, в генеральному штабі й при верховнім головнокомандуючому для участі при комплектуванні окремих частей виключно українцями».
ІІІ етап. В середині липня 1917 року делегація Центральної ради подає на затвердження урядової комісії в Петрограді «Статут Генерального секретаріату». Статут мав закріпити правовий статус Генерального секретаріату та презентував змістом свої функції. Так було започатковано процес розмежування влади на законодавчу (Центральна рада) та виконавчу (Генеральний секретаріат). В статуті окреслено характер і методику взаємодії Генерального секретаріату і Тимчасового уряду Росії: українська владна структура визнавала свою підпорядкованість Тимчасовому урядові Росії та його законам, які набирали чинності з моменту їх опублікування в крайовому урядовому віснику українською мовою.
ТУР вносить свої зміни до статуту як формові, так і змістові: змінює назву статуту на «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові», і повністю змінює саму структуру означеного крайового виконавчого органу: анулює ряд впливових секретаріатів – у справах військових, продовольчих, судових, шляхів сполучення, коштів і телеграфа. «Тимчасовою інструкцією для Генерального секретаріату» затверджено правочинність Центральної ради та Генерального секретаріату: Центральну раду позбавлено законодавчих прав, влада Генерального секретаріату у відповідності до означеної інструкції, поширювалась всього на чотири з дев’яти губерній – Київську, Волинську, Полтавську, частину Чернігівської.
8(15) вересня 1917 року в Києві тривала робота З’їзду народів Росії, на якому обговорювались шляхи до перетворення Російської централізованої держави на федерацію демократичних республік. У роботі форуму взяли участь представники від наступних народів Росії: литовців, естонців, білорусів, молдован, грузинів, бурятів, донських козаків. З’ їзд, як результат своєї роботи, заснував нову суспільно-політичну організацію – Раду народів. Головою Ради обрано М.С. Грушевського, якому доручено теоретичне обґрунтування ідеї створення Російської федерації.
По закінченні роботи З’їзду народів Росії, Центральна рада започаткувала підготовку до скликання Українських установчих зборів. Ця обставина призвела до чергового оберту протистояння між Тимчасовим урядом Росії і Центральною радою. До означеного погіршення стосунків в кінці жовтня 1917 року додалася промова М.С. Грушевського на ІІІ Всеукраїнському військовому з’їзді, в якій він висловив впевненість в тому, що боротьба українського народу закінчиться створенням власної держави. Тимчасовий уряд Росії зреагував наказом прокуророві Київської судової палати про негайне започаткування слідства та притягнення до відповідальності членів секретаріату Центральної ради. Розпочати слідство і добитися покарання не судилося, бо в Петрограді відбувся переворот (Жовтнева соціалістична революція), внаслідок якого до влади стала Рада Народних Комісарів на чолі з В.І. Леніним.
IV етапзміни статусу Центральної ради, таким чином, припадає на жовтень 1917 року. Соціалістична революція вимагала реакції Центральної ради, яка «відповіла» заснуванням Крайового комітету захисту революції в Україні, склад якого був багатопартійним. 7(20) листопада 1917 року на засіданні Малої ради проголошено ІІІ Універсал – законодавчий акт, візуючий створення Української Народної Республіки.
ІІІ Універсал проголошував широку програму перетворень:
· скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські та церковні землі і проголошення їх власністю трудового народу;
· встановлення 8-годинного робочого дня;
· запровадження державного контролю в промисловості;
· якнайшвидше досягнення миру;
· скасування смертної кари;
· оголошення амністії політв’язнів;
· зміцнення і розширення прав місцевого самоврядування;
· закріплення свобод: слова, друку, совісті, зібрань, союзів, недоторканості особи і помешкання;
· розв’язання національного питання.
Зміст Універсалу оголошував зміни в структурі Генерального секретаріату, до якої додавалися нові: ті, які було виключено ТУР під час затвердження статуту Генерального секретаріату. Генеральним секретарем новоутвореного секретаріату військових справ призначено С. Петлюру. Листопадові події показують, що, з одного боку, Центральна рада визнає і вітає «формування Російської федеративної демократичної республіки», а, з другого, - не дає згоди на розміщення загальноросійського уряду в Києві. Радянська Росія, плекаючи все ж надію на досягнення компромісу з Центральною радою, веде ідеологічну боротьбу до кінця листопада 1917 року.
Центральна рада в кінці листопада стає на шлях відверто ворожої політики у відношенні Раднаркому (РНК) Росії: заключає таємну угоду з донським отаманом О. Каледіним про підтримку козацтва при проходженні території України у напрямку Радянської Росії і, в той же час, про гарантії щодо заборони проходження військ Радянської Росії на Подоння; роззброює в ніч на 17(30) листопада 1917 року збільшовичені частини у Києві і відправляє їх до Росії. Такі політичні кроки Центральної ради посилили вплив ультрарадикалів у відношенні України у Петрограді.
Слід зазначити, що лідери Центральної ради і самі до кінця грудня 1917 року не вважали Українську Народну Республіку суб’єктом міжнародного права. 26 грудня (за старим стилем) 1917 року було засновано Генеральний секретаріат іноземних справ, який очолив О. Шульгін. На цьому ж часі Петроград вже активно втручається в українські справи: веде підготовку Всеукраїнського з’їзду, на якому плановано провести перевибори складу Центральної ради.
Перший Всеукраїнський з’їзд селянських, робітничих та солдатських депутатів розпочав свою роботу в Києві 4(17) 1917 року. Президія з’їзду отримала листа від Ради народних комісарів Росії, зміст якого звучав як пряме звинувачення на адресу Центральної ради, до визначення якої від цього часу закріплюється означення «буржуазна». Центральна рада у відповідь на такі звинувачення заявляє про своє (негативне) відношення до влади більшовиків, визначивши її тимчасовою. Така заява Центральної ради важила більшовикам-учасникам з”їзду обструкції. 127 делегатів, більшовиків за партійною приналежністю, залишають роботу з’їзду: їдуть до Харкова, де разом з 73 делегатами ІІІ Надзвичайного з’їзду рад Донецько-Криворізького басейну (його виконком підпорядковувався російським органам влади) провели І Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, який проголосив в Україні радянську владу, обрав Всеукраїнський центральний виконавчий комітет, Народний секретаріат.
Враховуючи вищезазначений стан справ, Центральна рада започатковує пошук союзників, які б могли посприяти залагодженню стосунків з більшовицькою Росією і в той же час видає IV Універсал (22 січня 1918 року), який змістом своїм проголошував незалежність України. Та, при цьому, члени Центральної ради переживали усвідомлення того, що реально незалежною без зовнішньої підтримки Українська Народна Республіка бути не може.
Проголошення незалежності уможливлювало міжнародний захист, який означав чи передбачав:
| встановлення дипломатичних стосунків | 
|  міждержавні угоди
| систему гарантій | 
| співробітництво | 
| взаємодопомогу |
| економічне | культурне | політичне |
V етап. Центральна рада за основу свого політичного курсу обирає орієнтацію на країни Центральної Європи. 9 лютого 1918 року делегація УНР укладає в Бресті мирну угоду з представниками Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини. Брестський мирний договір, з одного боку, зафіксував вихід УНР з Першої світової війни, а, з другого, уможливив процедуру звернення керівництва УНР до Німеччини та Австро-Угорщини з проханням про військову допомогу. В березні 1918 року 33 дивізії нових союзників Центральної ради вступили на територію Української Народної Республіки. Заключена між сторонами угода передбачала ряд взаємних зобов’язань.
Економічні зобов’язання уряду УНР, які необхідно було виконати до кінця липня 1918 року:
· 1 мільйон тон хліба
· 400 мільйонів яєць
· 50 тисяч тон живої ваги великої рогатої худоби і т.ін.
Союзники зобов’язувались надати УНР:
· військову допомогу у протистоянні з більшовиками
· позику в сумі одного мільярда карбованців
· озброєння для двох українських дивізій, що формувались з військовополонених.
Договір сторін передбачав:
· встановлення дипломатичних відносин
· обмін полоненими
· повернення інтернованих
· створення в Східній Галичині автономної української області.
Німці вступили в Україну союзниками, а поводили себе як окупанти: арештовували, судили, регламентували, розстрілювали. Союз з німцями, їх прихід в Україну викликали розчарування у владі УНР серед всіх верств населення.
Останнім вагомим кроком Центральної ради було прийняття 28 квітня 1918 року Конституції УНР, що мала назву «Статут про державний устрій, права і вольності УНР». Структура конституції: 8 розділів і 85 статей. Перший розділ – загальні постанови. Другий розділ – «Громадське право і свобода», в якому гарантовано громадянам УНР права і свободи. Конституцією декларовано єдність, неподільність території України. Акцентовано на рівності всіх громадян незалежно від статі, національності, раси, освіти. Проголошено повну свободу слова, преси, спілок, місця проживання. Виборче право надавалось громадянам, яким виповнилось 20 років. Процедура формування вищих органів влади передбачала дотримання принципу розподілу органів влади – на законодавчу, виконавчу, судову. Законодавча – Всенародні Збори, виконавча – Рада народних міністрів, судова – Генеральний суд. В Конституції не йшлося про форму і зміст атрибутивного ряду держави УНР: герб, прапор, гімн. Поза увагою основного закону УНР залишилися принципи, напрями зовнішньої та внутрішньої політики, формування органів самоврядування, органів суду та прокуратури. В основних своїх характеристиках Конституція УНР («Статут про державний устрій, права і вольності УНР») мала демократичний характер, могла відігравати роль правової основи держави.
29 квітня 1918 року обранням на Всеукраїнському хліборобському з’їзді гетьманом України П. Скоропадського, закінчилася 14-місячна державотворча діяльність Центральної ради, падіння якої спричинили наступні фактори:
· всезагальний суспільний розкол: протистояння політичних партій, груп, еліт;
· орієнтованість населення на різні (одмінні) політичні сили;
· відсутність досвіду державного будівництва у провідних політиків, превалювання в їх тактиці народницької, а не державотворчої позицій
· утопічність заходів в аграрній сфері
· неефективність органів управління на місцях, недовершеність стратегії повноважень центру та регіонів
· невідповідність курсу на побудову парламентської республіки політичній та соціально-економічній реальності
· відсутність продуманої влади в центрі
· тенденційність українського менталітету
· неготовність мас до самостійного державного будівництва
· недостатня увага до питання про створення регулярних збройних сил та силових відомств
· незацікавленість світового політикуму в заснуванні і функціонуванні в Європі незалежного державного утворення – Українська Народна Республіка.
