Фактори загострення протиріч: демографічний, технологічний, політичний

· Демографічний фактор – значне зростання кількості населення.

· Технологічний фактор – функціонування застарілих методик землекористування.

· Політичний фактор – відстоювання урядом системи общинного землеволодіння і землекористування.

· Починаючи від другої половини ХІХ ст. Російська імперія, як і більшість країн Європи, переживала демографічний вибух. Порівнюючи цифрові показники, з‘ясовуємо, що населення Східної Європи зростало швидше, ніж у Західній. За століття (з 1800 р. по 1900 р.) найбільше з усіх країн Європи зросло населення України: людність Європи зросла більше ніж удвоє, а України – втроє. В контексті Російської імперії маємо такі показники: населення Російської імперії за 80 років (1835-1915 рр.) зросло на 181%, а України – на 253%. Демографічні зміни відчувалися перш за все на селі.

Відповідно змінилася і густота населення в різних районах України, що призвело до різкого підвищення орендних і купівельних цін на землю. Середня ціна десятини землі в Україні в 1893-1902 рр., у порівнянні з 1863-1872 рр., зросла майже в 4,5 рази. Найбільш швидкими темпами зростали ціни в Малоросії (Полтавська, Харківська, Чернігівська губернії) та Новоросії (Бессарабська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії). В період з 1893-1902 рр. ціна на землю зросла в Малоросії на 31%, а в Новоросії на 38%. Великим попитом користувалися дрібні земельні ділянки (1,2-5 дес.), на придбання яких могли розраховувати бідняцько-середняцькі господарства. За таких умов купівлі переважна більшість селян вдається до оренди землі. За офіційними даними в період з 1877 по 1905 рр. площа позанадільної землі, орендованої селянами, збільшилася в українських губерніях майже на 39%. Поширення практики оренди призводить до зростання орендних цін. Найбільш високими вони були на ділянки в 1-2 дес., що здавалися на короткий термін. В цілому, орендні ціни на поч. ХХ ст. у порівнянні з 60-ми роками ХІХ ст. зросли у 8-10 разів: досягли вартості 15-20 рублів за десятину.

Практика і методика землекористування на початку ХХ ст. продовжує залишатись екстенсивною: екстенсивне землеробство.

 

Екстенсивний – від лат. extensivus – розширений, подовжений. Екстенсивний в протилежність інтенсивному означає не якісне, а лише кількісне збільшення. Екстенсивна система землеробства заснована на незначних капіталовкладеннях на одиницю використовуваної земельної площі, характеризується хижацькими методами експлуатації землі, посиленням експлуатації виробника з метою отримання максимальних прибутків, слабким розвитком техніки і звідси низькими врожаями.

 

За екстенсивної системи землеробства збільшення продуктивного земельного фонду відбувалося за рахунок освоєння непридатних земель (перелогових і цілинних), пустощів, що дало ефект зростання посівних площ в 1,2 рази: в 1861 році посівні площі в Україні становили 19727 тис. дес., а в 1884 році – 23463 тис. дес.

Технологія обробітку землі, знаряддя праці (техніка), рівень забезпеченості робочою і продуктивною худобою на поч. ХХ ст. були незадовільними. Обсяг виробництва сільськогосподарської продукції залишився незмінним. Це за умови збільшення населення українських губерній в середньому в 1,7 рази.

Селяни рятуються шляхом пролетаризації. За даними урядової комісії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Україні було близько 10,7 млн. селян здатних до фізичної праці. В землеробстві задіяно 2,3 млн.чол., в різних галузях промисловості ще 1,1 млн. осіб. Решта близько 7,3 млн.чол. понад 68% від загальної кількості становили надлишок робочої сили.

Такий значний надлишок робочої сили призвів до здешевіння праці. Сподіваючись на поліпшення свого становища, селянство України вдається до переселень в інші регіони імперії. З 1885 по 1900 рр. з України переселилося 367093 особи. Найбільшим був відток з губерній Лівобережної України, що пояснюється поширенням в цих землях поміщицьких господарств феодального зразка, в яких нехтувано інтенсивними формами землегосподарювання.

Значну роль у поглинені надлишкового населення відігравала промисловість і не лише сільськогосподарська. Але погіршення стану економіки України, викликане світовою промисловою кризою, знижує і знекровлює потенціал основних галузей: металургійної, кам‘яновугільної, залізорудної. Відповідно падіння виробництва призводить до скорочення робочих місць. Кількість робітників у металургійній галузі промисловості (південь імперії) в період з 1899 по 1902 рік скоротилася з 45,4 до 35,8 тис. чоловік; в кам‘яновугільній (1900-1902 рр.) з 82 тис. чол. до 76 тис. чол. На перший погляд скорочення незначне, але воно свідчило про загальну тенденцію: попит на робочу силу падає, у зв‘язку із скороченням виробництва. Ця обставина призупинила процес пролетаризації селянства і цим самим поглиблювала кризову ситуацію в аграрному секторі. До посилення кризи в сільському господарстві додавалися й інші фактори: небажання вищих урядових кіл застосовувати ефективні і рішучі кроки з метою реформування соціально-економічних відносин, бюрократизм державного апарату, глибокий антагонізм між різними групами поляризованого суспільства.

Помилковою була політика уряду після реформи 1861 р., спрямована на збереження поземельної общини[1]: положення 1861 р. фіксує укріплення общинних порядків на селі, земельного права общини, її адміністративних та фіскальних функцій з круговою порукою селян за всі платежі та повинності і т.ін.

 

Історична довідка. Під общиною розуміється така форма землеволодіння, за якою господарем і розпорядником землі є сільська громада. При цьому, селянським дворам, а не кожному общиннику окремо, належить право на користування наданими їм громадським розподілом наділами общинної землі. Общинне землекористування передбачало трипільну сівозміну. Принцип розподілу землі залежав від рівня віддаленості наділу, його якості. Таким чином, селянський двір (родина) отримувала свою частку в першому колі земель, що підлягали розподілу, потім в другому (наприклад, віддаленішому), потім в третьому (менш якісному, який теж ділився порівну між общинниками) і т.д. Такий розподіл земель породжував черезсмужжя, яке часто «вражало» (негативно) більше ніж малоземелля. Община регулювала користування сіножатями, вигонами, лісами та іншими угіддями; визначала час жнив. П. Лохтін у своєму дослідженні, доходить висновку, що на віковому порубіжжі (19-20 ст.) ця система землекористування в усіх країнах, де застосовувалася, вела до неврожаїв і голодування населення.

Розвиток товарно-грошових відносин “вимагав” розпаду общини. Отже, самодержавний уряд, стримуючи процес руйнування общини, гальмував процес товаризації. Серед стримуючих заходів Закон 1866 року про обмеження практики сімейних розподілів, з 1898 року заборона виходу з общини.

Вимога спільної сівозміни, одночасного початку і завершення польових робіт всіма господарями ставила їх у повну залежність один від одного, тому що передбачала необхідність вирощування культур з однаковим вегетативним періодом, що не допускало особистої ініціативи у виборі вирощуваних культур: не давало можливості видозмінювати спеціалізацію господарств. Отже, традиційна трипільна система з чистим паром, прогоном, спільної череди худоби і випасом її на полях – все це “зв‘язувало руки” господарям і вело до марної втрати 1/3 землі під паром та перелогах.

В Україні на початку ХХ ст. общинне землекористування становило 52% від усієї кількості селянських земель, 48% знаходилось у подвірному користуванні.

Отже, самодержавство, закріпивши після реформи 1861 року позиції общинного землекористування, припустилося помилки.

Три точки зору на реальний вихід з кризи. Перша, ініційована офіційними державними колами, полягала у необхідності створення державою сприятливих умов для переселення контингенту з малоземельних губерній в малозаселені райони: Кавказ, Сибір, Далекий Схід. Кінцева мета такої політики – покращення економічного становища селянства, приборкання революційних настроїв.

Друга точка зору. Практика переселень хід безперспективний, слід переходити до інтенсивних форм господарювання в аграрному секторі. Тобто, вихід не в розширенні площ селянського землеволодіння, а в застосуванні прогресивних технологій.

Третя точка зору. Теоретиком антикризової програми був вчений-економіст М.Туган-Барановський. Погоджуючись з тим, що інтенсифікація господарства дасть селянинові багато більше ніж будь-яке розширення землеволодіння, він вважав, що впровадження нових технологій в землеробстві потребує значних капіталовкладень. До всього, результативність і першого, і другого шляху стане очевидною через десятиліття. Того часу як “селянська нужда не чекає, а вимагає допомоги негайно”. Вихід у збільшенні селянського землеволодіння за рахунок викуплених державою приватновласницьких угідь, що призведе до покращення добробуту, здобуття необхідних коштів для переходу на інтенсивні форми господарювання.

Широкомасштабні зміни в аграрному секторі: Столипінська аграрна реформа. Становлення капіталізму в сільському господарстві відбувалося двома шляхами – буржуазно-поміщицьким та буржуазно-селянським. Столипінська аграрна реформа стала кульмінаційним моментом у боротьбі за утвердження першого з них, у той час як революція 1905-1907 рр. – вищою точкою в процедурі проходження другим (буржуазно-селянським) шляхом.

Реформа, що передбачала широкомасштабні зміни у сільському господарстві, складалася з кількох ідейних напрямів:

· право виходу з общини;

· закріплення надільної землі у приватну власність;

· переселення в інші регіони імперії;

· інтенсифікація землеробства.

Реформа переслідувала і політичні цілі: була прийомом до стабілізації становища на селі, як однієї з умов збереження самодержавного устрою. Вона мала своїх прибічників серед російського і українського істеблішменту, і своїх опонентів – більшовиків, які звинувачували реформатора у захисті інтересів латифундистів та куркулів. Столипін виходив виключно із інтересів держави, для якої вважав життєвонеобхідним збереження недоторканості приватної власності та, як наслідок, що звідси випливає, створення дрібної приватної власності, надання селянам реального дієвого права виходу з общини і вирішення проблем інтенсивного землекористування.

Столипін вважав реформу заходом радикальним. І в цьому пояснення до того, що такий злам державного масштабу та глибини не міг забезпечити добробут одразу всім. Він визнавав те, що реформа пов‘язана з втратами, але вони мали бути мінімальними. Результативність реформи демонструє таблиця: “ Виробництво основних сільськогосподарських культур в Україні в середньому за рік (млн.т.)”

Регіони України	1898 – 1902 рр.	1909 – 1913 рр.
Правобережжя
Лівобережжя Південь
Вся Україна

 

Домінуючою в історичній науці є оцінка реформи як руйнувача общини, як “прелюдії” до масового обезземелення селян та зубожіння значної їх частини. Звичайно, ми не володіємо статистикою того, яка кількість селян, що продали землю, була баластом з економічної (а не соціальної) точки зору в общині. Але, слід визнати, це була та частина селянства, яка не могла організувати рентабельне господарство. Якщо абстрагуватись на мислинневому рівні від соціального утопізму, то дійдемо розуміння того, що реформа створювала умови для функціонування, дії економічних законів, стимулювала природний відбір тих, хто був здатний витримувати досить жорсткі вимоги конкуренції, а не паразитувати на соціальних гарантіях держави. Проблема в тому, що оцінка цієї реформи одними здійснюється з позицій моралі, а другими з позиції економічної спроможності. Слід пам‘ятати, що принципи першої та другої не в усьому тотожні.

Українська ідея початку ХХ століття. На колоніальному статусі України у складі Російської імперії, на праві українського народу на самовизначення першим відкрито закцентував М.Міхновський. 1900 року він оголосив промову “Самостійна Україна”, яку невдовзі було видано окремою брошурою у Львові. Цією публікацією світовій соціальній практиці вперше запропоновано зміст “української ідеї”.

М. Міхновський вдається до оцінки історичної ретроспективи, яку характеризує політика утиску українського народу з боку царської Росії. “Яким правом, - пише автор, - російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території наче з своїми рабами? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На грунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т.д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?”

Автор доводить, що Росія упродовж століть порушувала статті Переяславської угоди (1654 р.), звівши, фактично, нанівець українську автономію. Невиконання договору однією стороною, на думку автора, позбавляє іншу юридичного обов‘язку дотримуватись його положень. Українська інтелігенція – основна рушійна сила національної революції, головне завдання якої – перехід до дій: “Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться… Українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов‘язок”.

Деякі положення “Самостійної України” пронизані радикалізмом межуючим з шовінізмом: “Усяк, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя”.

 

Шовінізм – агресивна форма націоналізму, в основі якої лежить проповідь національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересами іншої нації.

 

Брошура М. Міхновського – перша спроба ідейно-естетично оформити національні почуття, інтереси українців. Робота далека від форми політичної програми, адже вона лише побіжно і то в емоційній тональності торкається питань тактики і стратегії політичної боротьби, але вона є першою публічною заявою про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.

Українська державність – найвища політична цінність. Означеним ідейним акцентом пронизана творчість В.К. Липинського, що тяжів до поєднання української національної ідеї з державницькою, націотворення - з державотворенням. Національна ідея тільки тоді може оживити українську етнографічну масу, коли вона буде разом з ідеєю суверенітету українського народу, коли вона кличе до повного національного визволення і замість рабської служби чужим державним організаціям висуває вимогу творення національної держави.

 

Суверенітет – незалежне від будь -яких сил, обставин і осіб верховенство; незалежність держави в зовнішніх і внутрішніх справах.

 

Центральна ідея політичної програми В. Липинського – боротьба за державний суверенітет. На його думку, українська інтелігенція й досі не виробила політично цінної національної ідеології, яку б сприйняли всі верстви населення. Високий реорганізуючий потенціал – данність середнього стану (хліборобського класу), який в книзі “Листи до братів-хліборобів” В. Липинський називає “українською провідною верствою”. Вільний дух, людина розуму, клас, що їх репрезентує – інтелігенція, писав він, не можуть створити державу. Потрібна сильна людина, глибоко закорінена у традиції: з хліборобського класу.

На наступному етапі в роботі “Клясократична теорія” В. Липинський акцентує на необхідності співпраці усіх суспільних верств, що стане противагою соціалізмові, який ставить понад усе партії з їх гаслом “Мета виправдовує засоби”, і націоналізмові, що висуває гасло “Україна для українців”.

Досягнення В. Липинського в тому, що він розробив оригінальну цілісну теорію держави-нації, окресливши шляхи державницького усамостійнення України, наголосивши на необхідності створення української політичної нації. Мати окремішну мову, своєрідну культуру, разом проживати на певній території – не означає бути нацією; нацією стає лише спільність, що має державу: “ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути”. Своїм творчим доробком В. Липинський заклав основи державницького консервативного напряму в українській історіографії.

Відомим представником консервативного напряму в українській історико-політичній науці був С.Т. Томашівський, який відстоював ідею творення української держави на засадах клерикальної монархії. Майбутнє державного будівництва, виходячи з монархічної геополітичної орієнтації, С. Томашівський пов‘язує з Галичиною. Звідси його прискіпливе вивчення історії монархічних традицій в Галицько-Волинській державі. Концепція, викладена ним в праці “Українська історія”, базується на трьох основних критеріях: 1) територія: землі, освоєні майбутніми українськими племенами; 2) нація, тобто утворення української нації в наслідок відокремлення українських земель від великоруських після розпаду Київської держави і поступової сепарації Галицько-Волинського князівства; 3) становлення першої української національної держави – Галицько-Волинського князівства як завершення цих двох процесів.

Перша українська національна держава, на думку С. Томашівського, склала визначальний історичний вплив на майбутнє українського народу: оборонила Україну від передчасного (тобто стримала) поневолення і асиміляції з боку Польщі; розрив династичних зв‘язків Галицько-Волинської держави з Московщиною надовго затримав, розпочатий у ХІІ ст., процес творення нової політичної нації зі слов‘янських та фінських етнічних елементів над Волгою; забезпечила доступ західноєвропейської культури на українські землі; надала Західній Україні матеріальну та моральну підтримку в протистоянні з польською експансією; саме завдяки українській державності ХІІІ-ХІУ ст. утворюється сучасна національно-політична, культурна і, певною мірою, мовна самостійність України серед слов‘ян.

В своїй творчості С. Томашівський вдається до аналізу причин поразки визвольних рухів в Україні, акцентуючи на тому, що основною серед них є відсутність єдиної для всіх українців національної державної ідеї. До причин внутрішньої органічної слабкості українського народу дослідник відносив відсутність рівноваги між містом і селом, величезні відмінності у культурно-освітньому й політичному рівнях класів в українській нації, “політичну гіпертрофію”, тобто надмірну політизацію мас. С. Томашівський всим комплексом своїх поглядів тяжіє до державницького напряму.

Визначальна роль в утвердженні української державницької ідеї належить М.С. Грушевському. Він формувач фактологічного підгрунтя філософії української ідеї. Відстежуючи природу державницької ідеї, вчений прийшов до висновку: “…гасло української незалежності пішло в широкі трудові маси, і тут нерозривно переплелися ідеї суверенності трудового українського народу, недоторканості його прав, гасло боротьби проти всякої експлуатації України для яких-небудь завдань, для неї сторонніх і проти трактування України як колонії, а українського народу як дешевого гарматного м‘яса чи дешевого матеріалу для експериментів”. Базою державницької ідеї повинен стати “могутній інстинкт національного будівництва, який зберіг українське населення серед всіх колонізаційних бур та відроджував його до нового життя”.

Важливою формою самовизначення від часів Переяславської Ради, на думку автора, є вимога широкої автономії для України, яку ХІХ століття доповнило ідеями перебудови суспільства на загальнолюдських засадах демократії і справедливості, а ХХ століття перетворило на гасло “Вільна Україна в складі демократичної федерації вільних народів Росії”.

 

Федерація – форма державного устрою; союзна держава, що складається з кількох держав або державних утворень, кожне з яких поряд із загально, має власні законодавчі, виконавчі та судові органи.

М. Грушевський – основоположник української етнополітики. Враховуючи багатоетнічний склад населення України, М.Грушевський своєю творчістю акцентував на необхідності нормалізувати відносини між етносами. Автор проти гасла «Україна для українців»: «Ми думаємо якраз навпаки: Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи – любить її, а люблячи - хоче працювати для добра краю і його людності, служачи їй, а не обирати, не експлуатувати для себе». Саме М. Грушевському належала ідея розмежування історії України і Росії. Він обгрунтував неперервність процесу українського державотворення, що знайшло своє практичне втілення в новій державній формації: Українська Народна Республіка.

Інтеграція українських політичних сил напередодні і під час Першої світової війни. Конфлікт, що увійшов в історію під назвою Перша світова війна, був викликаний одвічним протистоянням між Росією і Австро-Угорщиною. Перерозподіл, започаткований 1914 року, тривав між двома угрупованнями: Четверним (на початковому етапі Троїстим) союзом Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії та Антанти (Англія, Франція, Росія). До трьох останніх в ході війни приєднались Італія, США, Японія.

Перша світова стала часом загострення всіх протиріч. Українці опинились по обидві сторони лінії фронту, а, по суті, між двома воюючими сторонами. Ця обставина збільшувала ризик “неправильної” (для українців) національної самоідентифікації. Та для українців, що були у геополітичному зв’язку з Австро-Угорщиною і Росією, не сформувалося рельєфно вираженої проблеми визначення своєї національної та громадянської приналежності. Вони усвідомлювали себе представниками одного народу, але громадянами різних держав.

Війна нівелювала перешкоди на шляху до демократизації соціальної та політичної структури суспільства. Для України даний висновок не повно характеризує ситуацію: і панівна верхівка царської Росії не сприймала ідею автономної України, і ліворадикальні сили в особі більшовиків демонстрували несприйняття ідеї її незалежності. Національний рух в Галичині поч. ХХ ст. виявив послідовність в питанні соборизації українських земель. Найактивнішою політичною силою стає Українська національно-демократична партія, заснована 1899 року. 1900 УНДП проголошує програму максимум: соборна незалежна Україна. Своєю діяльністю УНДП випереджала інші українські партії: утворення повітових комітетів, організація господарського і культурного життя на місцях. УНДП першою створила партійні осередки, що надало невдовзі їй статус всенародної.

Загострення політичної ситуації на Балканах викликало необхідність організації наради українських політичних партій. Нарада відбувалась у Львові 7 грудня 1912 р. за участю 200 учасників в атмосфері гострих дискусій. З протоколу наради: “З огляду на добро і будучність українського народу по обох боках кордону, на случай оружного конфлікту між Австрією і Росією, ціла українська суспільність однозгідно і рішучо стане по стороні Австрії, а проти Російської імперії як найбільшого ворога України”. Перед українськими політичними силами Галичини постало завдання консолідації. Національні демократи, радикали і соціал-демократи утворили міжпартійну Раду. З’їзд УНДП в кінці 1912 р. закцентував на головному завданні – боротьба “до повної державної независимості всего з‘єдиненого українського народу”. В перспективі українська держава, що згідно з проектом включала землі російської України й західноукраїнські території, бачилась автономією в рамках Австрії.

Українські політичні партії напередодні Першої світової війни мали здобутки: переглянуто виборче право. За українцями у Галицькому сеймі плановано зарезервувати 62 мандати із 228 депутатських місць. Українцям гарантовано постійні місця в робочих комісіях Сейму та крайових установах, через п’ять років передбачалось відкриття українського університету. На перешкоді до задоволення вимог українських політичних сил стала війна.

Події Першої світової війни призвели до організації українських сил у серпні 1914 року: у Львові утворено Головну Українську Раду (ГУР), яка виступала координатором української національної політики і повинна була займатися формуванням українських січових стрільців. У заяві ГУР до українського населення відзначалося: “… погром Росії принесе визволення решті України”. Австрійські урядові кола не дали сформувати окремішнього українського війська, а погодились на формування обмеженого легіону УСС, що став складовою австрійського війська.

У вересні 1914 року (після окупації російською армією Галичини) керівники українських політичних партій перемістились у Відень, де в травні 1915 року утворено Загальну Українську Раду на чолі з Костем Левицьким. У червні 1915 року під тиском австрійського наступу російські війська залишили Львів. Українські прогресивні сили утворили у місті “Український комітет”, який займався політичними, господарськими і культурними справами.

Події 1916 року призвели до згортання прав українців. 4 листопада 1916 року за австро-німецькою угодою “Акт двох цісарів” Польщі надано право створити на звільнених в ході війни польських територіях, що входили до складу Російської імперії, національно-державне формування: Польське королівство – крок до відновлення Польщі як держави. “Акт двох цісарів” перекреслював перспективу надання офіційним Віднем автономії для східної Галичини. Це зумовило крах праавстрійськи налаштованої Загальної Української Ради. Костя Левицького, як керівника ЗУР, звинувачено в тому, що він не перешкодив підписанню “Акта двох цісарів”. Керівником української парламентської фракції стає Євген Петрушевич. Польська група у своїх відозвах трималася курсу на національну автономію, однак це не вплинуло на політичну ситуацію. Реальна перспектива самостійності України настане з падінням царської династії Романових.

Україна в стратегії інших держав в період Першої світової війни. Геополітичні реалії поч. ХХ ст. викликали значну увагу центральних держав, серед яких Німеччина і Австро-Угорщина, до «українського питання». Сприяли цьому безпосередня економічна зацікавленість і зростання протиріч у стосунках між цими державами і Росією.

Метою Пангерманської ліги і Партії вітчизни був розгром Російської імперії і перенесення її кордонів далеко на схід. Український рух розглядався ними як такий, що сприяє послабленню Росії. Існування незалежної України розглядалось виключно в рамках німецької експансії на Схід. В своїх планах пангерманісти передбачали німецьку колонізацію Галичини і Чорноморського узбережжя.

Журналістсько-академічна група - виступала за надання незалежності неросійським народам Російської імперії. Україна потенціально розглядалась як головний форпост у Східній Європі проти експансії Росії на Захід.

Третю групу очолював професор Отто Герш. Він розвивав політичний курс Бісмарка на підтримку добросусідських відносин з Росією і виходив з того, що Росія має залишитися єдиною і неподільною.

Позиція найближчого оточення кайзера і штабквартири збройних сил була невизначеною: це була позиція між поглядами Пангерманської ліги і групи О.Герша.

Австро-Угорщина в українській політиці проявляла особливу активність, оскільки Габсбурзька монархія володіла “Українським П’ємонтом” – Галичиною, а деякі політики сподівались на приєднання за сприятливих умов і Наддніпрянської України.

В листопаді 1914 року австрійський міністр іноземних справ Бертольд підкреслював, що “наша головна мета в цій війні полягає в довгостроковому ослабленні Росії, Української держави”. Саме тому Австрія вдається до підтримки “Союзу визволення України”. Майбутнє України бачилося в трьох напрямках:

· Україна під протекторатом Німеччини

· Україна під спільним протекторатом Австро-Угорщини і Німеччини; самостійна унія України з Румунією.

· Персональна унія України з Румунією. В результаті цієї унії, за розрахунками Австро-Угорщини, припинилась би експансія Румунії на Схід. Україна вступила б в довготривалі протиріччя з Росією.

· Сумісний протекторат Австро-Угорщини і Німеччини.

Це був найменш бажаний політичний розклад, за якого передбачалось створення Австро-Угорщиною в Україні громадянської адміністрації, а Німеччина брала на себе проблему створення армії.

Австрійський консул Урбас (добре знайомий з Україною: його місія під час Першої світової війни розташовувалася у Львові) тяжів до німецького протекторату над Україною, підкреслюючи, що Австро-Угорщина не здатна на подібний протекторат, за умови окупації Польщі, з політичних і воєнних причин. В разі відмови Німеччини від протекторату над Україною, можна запропонувати персональну унію України з Румунією.