У 10 - 40-х рр. ХУШ ст. пришвидшується занепад української автономії, але поглинання Гетьманщини Російською імперією було довгим і затяжним. Потребуючи підтримки у численних війнах із турками, царський уряд уникав антагонізмів з українськими козаками, проте імперські урядовці намагалися обмежити українське самоврядування. Кожний прорахунок гетьманської адміністрації, кожна скарга використовувалися центральним урядом як привід для впровадження адміністративних новацій, покликаних, нібито, покращити стан справ. Ці нововведення супроводжувалися деклараціями про те, що в їхній основі лежить монарше піклування про суспільний добробут.
Російська централізаторська політика в Україні передбачала три основні мети:
· цілком підкорити собі українську верхівку і простий люд;
· підпорядкувати імперським установам українське врядування, економіку, культуру;
· максимально скористатися людськими і господарськими ресурсами України.
Зазначимо, що зміцнення позицій царату у Гетьманщині та ще більше послаблення гетьманської влади сталося після подій, пов'язаних з виступом І. Мазепи. Втім, інші українські лідери цього періоду намагалися хоча б частково відновлювати старі права та привілеї козацької України. Так, за гетьманування І.Скоропадського почалося призначення російських офіцерів та чужинців на полковницькі посади, активна роздача українських земель царським вельможам. Головнокомандуючим козацького війська було поставлено росіянина, й дедалі більше російський уряд використовував економічний і людський потенціал України з власною метою. У 1709-1722 рр. Гетьманщина повинна була утримувати 10 російських полків, розміщених на її території. Економіку України обтяжували численні обмеження царського уряду у сфері торгівлі.
Найбільшим ударом для українців стало запровадження царем у 1722 р. Першої Малоросійської колегії (центральний орган російської адміністрації у Гетьманщині, що існував з 1722 по 1727 р.), яка отримала право ділити з гетьманом владу. Перша Малоросійська колегія складалася з шести російських урядовців, які постійно перебували в Україні. Її безпосередні функції (нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових та сотенних старшин, дозвіл на видачу розпоряджень по управлінню краєм, стягнення податків, роздача земель російським генералам та офіцерам, обмеження автономії Гетьманщини тощо) передбачали її статус як вищої апеляційної інстанції на території регіону. Це ще більше зміцнило позиції російських сановників та царського уряду в Україні. Після смерті І.Скоропадського Петро І взагалі заборонив вибори наступного гетьмана, пояснивши це відсутністю достойної кандидатури. Малоросійська колегія отримала повну свободу дій у Гетьманщині. Генеральна військова канцелярія була перетворена на дорадчий орган, її розпорядження набували сили тільки після візування в Малоросійській колегії. Ця установа зосередила в своїх руках збирання податків, що відправлялися у царську казну.
В 1727 р. Малоросійська колегія припинила своє існування, українцям було дозволено обрати собі гетьмана. Вже під час першої поїздки до столиці в 1728 р. новий гетьман Д. Апостол подав петицію про поновлення Березневих статей Б. Хмельницького. У відповідь царська канцелярія ухвалила “Рішительні пункти”, що стали своєрідною конституцією Гетьманщини аж до кінця її існування. Вони були далекими від статей Хмельницького, значно звужуючи компетенцію місцевого самоуправління, але все-таки враховували деякі домагання української старшини. Зовнішні зносини, за цими пунктами, Гетьманщина могла мати тільки з Річчю Посполитою та Кримським ханством. Українське військо під час війни мало підлягати російському командуванню, сотенна старшина затверджувалася гетьманом, а генеральна — імператором. В Україні створювався генеральний суд з шести осіб, причому троє з них могли бути росіянами. Втім, потрібно вказати на позитивне значення самого факту підписання статей як юридичної угоди між гетьманським і царським урядами.
Гетьман Д.Апостол провів ретельну фінансову та земельну ревізію, впорядкував систему землеволодіння в Гетьманщині та відновив фонд рангових земель. Гетьман обстоював інтереси української торгівлі, захищаючи інтереси купців від нерівноправного суперництва з росіянами і скоротив обтяжливі експортні мита, накладені російськими чиновниками. Відвоювавши право призначати Генеральну канцелярію та полковників, Апостол зменшив кількість чужинців у своїй адміністрації, поставив під свою юрисдикцію Київ, що довго перебував під владою російського губернатора, почав проводити кодифікацію права на Лівобережній Україні. Вражаючим прикладом зміцнення Гетьманщини стало повернення в Україну навесні 1734 р. запорожців, які, після зруйнування Січі Петром І в 1709 р., жили у вигнанні на території, підвладній Кримському ханству.
Після смерті Д.Апостола нова російська імператриця Анна Іоанівна знову заборонила вибори гетьмана. Для управління Україною було запроваджене “Правління гетьманського уряду” (1734-1750), фактично ж це було нове видання Малоросійської колегії. Цей урядовий орган складався з трьох російських офіцерів і трьох українських старшин. Формально члени правління мали рівні права, але його головою поступово стає російський князь О.Шаховський, що з часом здобув необмежену владу у Гетьманщині, тим більше, що його влада поширювалась і на Слобожанщину.
Гетьманування Кирила Розумовського (1750-1764) стало останнім періодом існування автономної Гетьманської держави у складі Російської імперії. Завдяки своєму впливові при дворі у Петербурзі К.Розумовський добився значних поступок з боку царського уряду:
· були повернуті всі рангові маєтності “на булаву ”;
· відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні;
· відкликані російські сановники зі старшинської адміністрації, генерального суду, а також скасована канцелярія міністерського правління;
· відносини з Україною були передані з Сенату до Колегії закордонних справ;
· під владу гетьмана повернулися Київ і Запоріжжя, відновлено Київську митрополію.
Втім, зазначимо, що навіть у сприятливий для автономії Гетьманщини час правління Єлизавети Петрівни форсувалися деякі централізаторські заходи імперії. Так, в 1754 р. бюджет Гетьманщини було поставлено під російський контроль, а митні кордони між Україною і Росією скасовано. Коли Розумовський попросив дозволу встановити дипломатичні стосунки з європейськими дворами, його петицію було відхилено. Очевидним були певні рамки, в яких українцям дозволялося вести власні справи.
У 1762 р. до влади прийшла імператриця Катерина II, що з великою підозрою ставилася до української автономії. І вже 10 листопада 1764 р. К. Розумовський підписав добровільне зречення з гетьманства, і цим виконав бажання Катерини II «щоб навіть сама назва гетьманів зникла». Маніфест імператриці з цього приводу сповіщав, що влада в Україні переходить до Другої Малоросійської колегії, на чолі з генералом П.Румянцевим (генерал-губернатор Малоросії). Ця колегія складалася з чотирьох російських урядовців, чотирьох українських козацьких старшин, російського полковника-прокурора. Поступово Друга Малоросійська колегія узурпувала всю повноту військової влади. У 1781 р. вона була скасована після того, як виконала головне своє завдання - ліквідувала автономний устрій Гетьманщини. Маніфестом від 28 липня 1765 р. Катерина ліквідувала козацьке самоврядування на Слобожанщині, позбавивши місцевих козаків їх прав і привілеїв, й перевівши їх у статус звичайних військових обивателів. Виконуючи свої функції, П. Румянцев та друга Малоросійська колегія, що складалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представників старшини, готували ґрунт для здійснення подальших заходів щодо ліквідації залишків української автономії. Жорстоко карались прояви автономістських тенденцій, в той же час старшині пропонували привабливі посади в імператорському уряді, обіцяли зрівняти їх у статусі з російським дворянством. Втім, на початку Румянцев уникав проведення глибоких змін, намагаючись завоювати прибічників, й до його канцелярії отримали призначення багато українців.
У червні 1775 р., коли значна частина запорожців ще не повернулася з російсько-турецької війни, регулярні війська російської армії під командуванням генерала П.Текелі зруйнували Запорозьку Січ. До адміністративного устрою Гетьманщини черга дійшла в 1781 р., коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. На місці зліквідованого полково-сотенного устрою засновувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. За територією та організацією вони були ідентичні решті з 30 губерній імперії. Одночасно українські адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалуженнями імперської бюрократичної системи. У 1783-1784 рр. було розформовано козацьке військо, козацькі полки замінили на регулярні частини російської армії. Козацький стан був скасований і частина козаків опинилася у стані кріпаків або військових поселян. Поширення на Лівобережжя України російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю українських селян. У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів, лівобережне селянство ставало юридично закріпаченим.
З переходом Правобережної України під владу Росії у 1793 р. відбулися зміни в її територіально-адміністративному устрої. У 1797 р. тут було утворено Київську, Подільську і Волинську губернії.
Після ліквідації полково-сотенного устрою у 1783 р., як ознаки автономності, Лівобережна Україна була остаточно введена в уніфіковану російську адміністративно-територіальну систему. Українські землі були включені до складу новостворених намісництв: Київського, Харківського, Чернігівського, Новгород-Сіверського. Паралельно з намісництвами існував поділ на губернії. Намісник, який очолював правління кількох губерній, зосереджував у своїх руках всю адміністративно-політичну владу. До складу правління входили губернатори та віце-губернатори.
Після ліквідації Війська Запорізького відбулися нові зміни і замість однієї губернії у 1775 р. було створено дві: Новоросійська та Азовська. З 70-х рр. XVIII ст. розгортається велика колонізація Півдня України, хоча ще кілька десятиліть Південна Україна продовжує зберігати прикордонний характер. Більшість селян, що осіли на нових землях, були втікачами з інших районів України, особливо ж з Правобережжя. Територія Степової України заселялася також відставними солдатами, переселеними державними селянами, панськими кріпаками. Спеціальним маніфестом Катерина II закликала селитися у степові райони колоністів з-за кордону, й у Південній Україні з'являються поселення болгар, сербів, німців, греків, волохів, вірмен. Зі всіх регіонів України Південь став найбільш строкатим в етнічному відношенні, втім, переважну більшість (близько 70 % наприкінці XVIII ст.) все ж становили українці.
Отже, в даний період на політичній карті Європи остаточно й надовго зникають останні залишки державності українського народу, який став об’єктом шовіністичної, асиміляторської політики імперських урядів правлячих династій Романових в Росії та Габсбургів в Австрії. Феномен бездержавності вкрай деструктивно позначився на всьому подальшому розвитку українців як етносу, як носія оригінальної, самобутньої й давньої європейської культури.
