Доба «Руїни» у новій історії України, її внутрішні та зовнішні причини

Під «Руїною» слід розуміти тридцятирічний період в історії України від смерті Б. Хмельницького у 1657 р. до обрання Гетьманом України І.Мазепи у 1687 р. З втратою лідера, здатного об'єднати і повести за собою широкі верстви народу, процес політичної і соціально-економічної модернізації був загальмований. Загострилася боротьба за владу між старшинськими угрупуваннями, які, орієнтуючись на підтримку сусідніх держав, були готові поставити свої власні корпоративні інтереси вище національних. Політичні орієнтири цих угрупувань та їх союз­ники досить часто змінювались, що створювало ситуацію непевності й нестабільності в Україні. Вже в оточенні Б. Хмельницького спостерігалася наявність трьох угруповань лідерів, які більш-менш злагоджено діяли лише під тиском авторитету великого Гетьмана. Смерть видатного лідера поклала край цій ефемерній єдності, виштовх­нувши на поверхню доти затамовані суперечності. Йдеться, зокрема, про такі течії та групи:

перша являла собою реєстрову (старовинну, заслу­жену) старшину Війська Запорозького, об'єднану почуттям ста­нової корпоративної солідарності незалежно від того, чи з коза­цького, чи з шляхетського кореня велося її родове походження;

другу групу старшини утворили шляхтичі, які до війни персо­нально з козацьким світом пов'язані не були, а більшість з них перейшла на бік Б. Хмельницького відразу після перших пере­мог, керуючись почуттям національної солідарності;

третю групу старшини, яку Національно-визвольна війна винесла на верхівку влади в Українській державі, становили вихідці з міщан, козацьких низів, іноді навіть з селян.

У поглядах на майбутні перспективи України ці елітні об’єднання суттєво різнилися. Так, перша група вважала, що кінцевим підсумком війни мала стати здобута автономія козацької території під протекцією одного з великих сусідніх володарів — московського царя, турецького султана чи польського короля. Суперництво за гетьманування найсильніше виявилося саме в цій старовинній старшинській групі, певній свого досвіду і популярності.

У орієнтаціях другої, шляхетської групи, слід виділити дві фази: до і після смерті Б. Хмельницького. Характер­ною рисою першої фази була антипольська затятість, готовність битися до кінця. Наважившись на підтримку повстан­ня, шляхта цим самим відрізала для себе можливість примирення. Після смерті Б. Хмельницького, особливо коли стала очевидною вся сумнівність об'єднання з Московським царством, державою деспотичного типу, відразливого для шляхти, вихованої на ідеалах парламентаризму Речі Посполитої, — настрої шляхтичів змінюються. Московська небезпека, загроза внутрішньої анархії підштовхує їх до компромісу зі старим звичним світом: на зміну антипольській затятості приходить спроба порозуміння, втім, вже запізніла, оскільки на історичну арену виступила третя сила — простолюд.

Ця третя сила відзначалася органічною ненавистю до всього панського, польського, яка поєднувалася зі стихійністю, здатніс­тю до емоційних, не виважених, імпульсивних дій, подекуди з наївністю в політиці. Питомим середовищем для цієї політичної сили стало Запоріжжя, а також лівобережні полки, традиційно тісніше пов'язані з Січчю.

Отже, серйозні внутрішні розбіжності у поглядах, інтересах та діях тодішньої політичної еліти стали визначальною причиною несприятливих суспільних процесів в житті України 1657-1687 рр., які й увійшли в історію під назвою «Руїни». Крім того, внутрішні чвари серед людей, в руках яких опинилася доля новонародженої держави, мали і очевидний зовнішньополітичний вимір.

Однією з ключових постатей доби став новий гетьман І.Виговський, який розгорнув активну державну діяльність. У відносинах з Польщею та Росією він намагався шляхом балансування між Варшавою та Москвою забезпечити суверенність Української держави. Прагнучи зміцнити гетьманську владу, І. Виговський орієнтувався у своїй внутрішній політиці на козацьку старшину, українську шляхту та духовенство, чим викликав невдоволення серед рядових козаків та селянства. Укладений з Польщею 1658 р. Гадяцький трактат мав досить неоднозначний характер:

· Річ Посполита в деяких пунктах трактату пішла на визнання елементів укра­їнської державності;

· договір обмежував територію Руського кня­зівства Брацлавським, Київським та Чернігівським воєводства­ми, залишаючи більшу частину українських етнічних земель в межах Польщі;

· зменшував реєстр з 60 до 30 тис. козаків, повертаючи ви­писаних з реєстру козаків до попереднього стану;

· відновлював польську форму адміністративно-територіального устрою й лік­відовував витворений в ході війни полково-сотенний устрій;

· скасо­вував нову модель соціально-економічних відносин;

· позбавляв Україну права на зовнішньополітичну діяльність і обмежував самостійність проведення внутрішньої політики.

Гадяцький трактат не був підтриманий частиною козацької старшини, не знайшов схвалення серед рядового козацтва, селян та міщанства. Дворічне гетьманування І. Виговського призве­ло до загострення соціально-політичної боротьби, що фактично пе­реросла у громадянську війну. Політичний курс гетьмана мав суперечливі наслідки для розвитку державотворчих процесів в Україні. І. Виговський не усвідомлював повною мірою, що утворена в ході Національно-визвольної війни Українська козацька держава за своїм політичним устроєм і характером соціально

економічних відно­син істотно відрізнялася від сусідніх країн і мала б йти власним, самобутнім істо­ричним шляхом. Спроби змінити ці демократичні засади і створити шляхетську Україну на зразок шляхетської Польщі спричинили широкий конфлікт в українському суспільстві, поставили під сумнів здобутки Національно-визвольної війни й саме існування Української козацької держави, створеної Б. Хмельницьким.