В результаті Національно-визвольної війни український народ і його козацько-селянська армія, виявивши масовий героїзм, розгромили збройні сили Речі Посполитої і ліквідували польську адміністративно-політичну систему в Україні. Все це викликало необхідність негайного створення власних національних державних інституцій, які мали б забезпечити регулювання економічного життя, дотримання правопорядку, надання захисту населенню на визволених територіях України. Водночас створення Української незалежної держави в межах українських етнічних земель було головною і визначальною метою Визвольної війни українського народу, засобом реалізації його корінних національних інтересів.
Державотворчий процес очолила козацька старшина та представники дрібної української шляхти, які з самого початку повстання проголосили необхідність ліквідувати польське панування на українській території. Фактично почалася реалізація програми створення власної держави, для регулювання цього процесу вже в червні 1648 р. старшинська рада затвердила спеціальний документ - “Статті про устрій Війська Запорозького”, у нормах якого визначалася організація й компетенція всіх новоутворених органів, які, окрім військових, взяли на себе ще й функції апарату цивільної, публічної влади.
Становлення Української держави відбувалося в умовах війни, а її будівничим стала, передусім, козацька старшина. Все це обумовило специфічну форму української державності. Для виконання державних функцій використовувалась звична, зрозуміла і перевірена практикою модель реалізації владних повноважень, а саме військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. Такий полково-сотенний устрій Української держави став унікальним явищем в світовому державному будівництві, його особливістю була концентрація в одних руках військової, політико-адміністративної і судової влади. В умовах постійної ситуації надзвичайного стану це об'єктивно забезпечувало максимальну дієвість, централізацію та оперативність влади. Втім, іншою особливістю стала виборність органів влади, значна роль колегіальних установ.
Новоутворена Українська держава мала всі основні її ознаки:
· територію, яку охоплювала державна організація, і населення, що на ній проживало;
· органи публічної влади, які виконували свої функції на визначеній території;
· податки, що збиралися на утримання органів публічної влади;
· систему правових норм як регулятора суспільних відносин;
· існуюча влада в Україні була легітимною, тобто добровільно визнавалась населенням.
Юридичне закріплення території Української держави відбулося в результаті укладення Зборівського мирного договору 1649 року: її територію складали землі колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, що обіймали площу близько 200 тис. кв. км. На чолі новоствореної держави стояв Гетьман, столицею України та гетьманською резиденцією стало м. Чигирин. Номінально Україна все ще була залежною від Речі Посполитої, але фактично вона стала незалежною, оскільки реальна влада на цій території належала Б. Хмельницькому і гетьманському уряду.
Територія Української держави, що отримала офіційну назву “Військо Запорозьке”, поділялась на полки, число яких не було сталим. У 1649 р. їх налічувалося 16: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Канівський, Переяславський, Брацлавський, Кальницький (Вінницький), Київський, Кропивнянський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Прилуцький та Уманський. Центром полку було найбільше на підвладній території місто або містечко, полки поділялися на сотні, яких могло бути до 20. Сотні ж поділялись на курені, по 20-30 козаків у кожному. Окрему самостійну адміністративно-територіальну одиницю являла собою Запорозька Січ.
На території Української держави проживало близько 1,6 млн. чол., що визнавали владу гетьманського уряду. Найвищим державним і політичним органом Української держави у часи Національно-визвольної війни була Генеральна військова рада. Вона скликалася для обрання гетьмана або вирішення важливих державних, політичних, військових і судових питань, обговорювала зовнішньополітичні справи. Генеральна військова рада скликалася окремими універсалами гетьмана. Брати участь у раді мали всі козаки, іноді делегати від міщан, в окремих випадках - селяни (т. зв. Чорна рада), а число присутніх могло доходити до кількох тисяч. Військова рада не була і не могла бути постійно діючим органом, її скликали в разі неминучої потреби, а внаслідок зміцнення влади гетьмана вплив ради на державне життя України послабився, її скликали дедалі рідше, функції генеральної ради поступово переходили до ради старшини.
Рада генеральної старшини, що сформувалась як дорадчий орган при гетьманові, виконувала важливі функції управління державним життям України. До її складу входила генеральна старшина, рада в основному здійснювала управління поточними справами життя держави, а її рішення мали обов'язковий характер. За необхідності для участі у раді генеральної старшини запрошувалися полковники і полкова старшина, сотники і навіть міські урядники.
Полково-сотенному адміністративно-територіальному поділу відповідала система органів публічної влади. Система управління складалася з трьох урядових рівнів: генерального, полкового, сотенного.
Центральним органом управління був генеральний уряд, він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом. Його повноваження поширювалися на всю територію вільної України. Генеральний уряд вибирався генеральною військовою радою. Очолював генеральний уряд Гетьман: як глава держави, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій, він видавав універсали — загальнообов'язкові нормативні акти. Від Гетьмана також залежало скликання рад військової і генеральної старшини, він був вищою судовою інстанцією і верховним головнокомандувачем. Фактично в його руках зосереджувалася основна влада. Першим гетьманом Української держави став у січні 1648 р. Богдан Зиновій Хмельницький.
Найближче оточення гетьмана складала генеральна старшина — вища державна адміністрація у Війську Запорозькому. До її складу входили генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний підскарбій, генеральний хорунжий, генеральний бунчужний, два генеральних осавули. Генеральних старшин обирала генеральна військова рада або рада генеральної старшини, в інших випадках їх призначав сам гетьман. Вони керували окремими галузями управління, брали участь у раді генеральної старшини, вирішували найважливіші політичні, адміністративні та військові питання, проводили дипломатичні переговори, відали фінансами і судовими установами, очолювали збройні сили Української держави.
Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами і канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул і генеральний хорунжий займалися військовими справами, відповідали за боєздатність війська і його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана і Війська Запорозького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією для полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій управляв фінансовою системою держави.
Вся генеральна старшина входила до складу Генеральної військової канцелярії, яка підпорядковувалась особисто гетьману. Безпосередньо керував її діяльністю генеральний писар, через генеральну канцелярію гетьман управляв військовими, адміністративними, судовими і фінансовими справами держави. Отже, генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом Української держави.
