· Литовська верхівка не порушує діючого в захоплених землях законодавства, базованого на «Руській Правді». Ситуація у цій проблемі змінюється аж в XVI столітті, коли в практику було задіяно новий зразок кодифікованої правової етики – Литовські статути.
| Історична довідка. Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого Князівства Литовського, які діяли і в українських землях упродовж XVI – першої половииі XIX століття. Протягом XVI століття видано три Литовські статути: 1529 року («Старий»), 1566 року («Волинський»), 1588 року («Новий»). Норми Литовських статутів, спрямовані на захист приватної власності, закріплювали станові привілеї землевласників, визначали правові основи феодальної експлуатації селянства. |
· Непорушним в українських землях залишався статус православ’я. До всього, литовці, будучи язичниками, самі приймали православну віру – руський зразок християнства.
· Експансіонери (завойовники), призначаючи своїх намісників у великих містах, залишали недоторканою місцеву адміністрацію в малих.
Соціально-економічна політика литовців в захоплених українських землях була доволі ліберальною.
· Литовські князі активно застосовували шлюбну дипломатію: родичалися з українською знаттю. Це був процес, що також сприяв культурно-досвідному зближенню сторін.
· Зважаючи на те, що ядро литовського князівства складали землі сучасної Білорусі, не існувало проблеми мовної розбіжності. Руська мова мала статус державної.
Розглянемо деякі питання про статус українських земель і їх населення під владою Великого Литовського Князівства і Королівства Польського упродовж останньої чверті XIV – першої половини XVI століть, тобто до часу формування геополітичної реальності Речі Посполита (1569), коли українські землі переживатимуть час радикальної зміни свого статусу.
У перші десятиліття центральна влада, правителі Великого Литовського Князівства, майже не застосовують у відношенні до українських земель практики змін. Удільні князі перебували у васальній залежності від Гедиміновичів. За великим рахунком, на цьому етапі спостерігаємо лише заміну верховного правителя: князя-русича замінив князь литовський. Норми васальної залежності удільних князів українських земель фіксувалися угодами і присяжними грамотами. Удільний князь був зобов’язаний платити щорічну данину – «підданщину» і у випадку необхідності виступати на допомогу великому князю зі своїм військом. Удільні князі брали участь в роботі великокнязівської ради, яка скликалася для вирішення питань державної ваги. Вся повнота влади в удільних князівствах належала удільним князям, які на свій розсуд роздавали землі підвладного князівства місцевим феодалам так само на основі васальної залежності. Удільні князі збирали свою раду, представництво в якій забезпечувалось впливовими місцевими феодалами, представниками церкви та місцевого боярства. Рада скликалась для вирішення питань внутрішнього життя удільного князівства.
У часі литовська князівська верхівка змінить політику дій у відношенні українських земель:
· укріплюватиме через розширення землеволодінь позиції литовських феодалів на українських землях,
· підтримуватиме і підкорюватиме своїй владі боярство через обоярення міщан і заможних селян, сприятиме чисельному збільшенню цього страту;
· забезпечуватиме практику надання боярству землі і звільнення його від феодальних повинностей за умови відбування воєнної служби.
Всі означені заходи перетворили українське боярство на головну воєнну силу Великого Литовського Князівства.
Зміна статусу українських земель як наслідок уній 1385,1569 рр. В останній чверті XIV ст. в боротьбі за феодальну ренту зіштовхнулися литовські та українські феодали, що призвело до послаблення центральної влади. До цієї обставини додалась експансивна ініціатива тевтонців, що обрали на роль свого геополітичного інтересу володіння Великого Литовського Князівства. Все перелічене фокусується в причину, з якої литовська верхівка обирає курс на політичне зближення з Королівством Польським. Сторони заключають унію. Акт унії підписано в Крево (звідси назва унії – Кревська) 14 серпня 1385 р. З литовської сторони її підписав великий князь Ягайло та його брати Скиргайло, Корибут, Вітовт, Лугвен.
Литовська сторона взяла на себе ряд зобов’язань:
· прийняти католицизм і охрестити все литовське населення,
· спрямувати кошти литовської казни на забезпечення потреб Королівства Польського,
· надати допомогу Королівству Польському у поверненні земель, які коли-небудь і ким-небудь були у неї захоплені;
· назавжди приєднати свої (литовські) і руські землі до Королівства Польського.
1386 року литовські і руські князі підписали присяжні грамоти на підданство польському королеві, яким ставав Ягайло через шлюб з польською королевою Ядвігою. Від українських земель присяжні грамоти підписали: київський князь - Володимир, волинський князь - Федір Данилович, Новгород-Сіверський князь - Дмитро Корибут.
На цьому часі Ягайло береться до експансивної методики насадження католицизму як в литовських, так і в руських землях. З цією метою він ініціює практику надання привілеїв тій частині литовського боярства, яка прийняла католицизм. Один з цих привілеїв дарував новонаверненим католикам право на невід’ємне володіння і розпорядження спадковими маєтками. Селяни цих маєтків звільнювались від більшості державних повинностей, крім будівництва і ремонту замків. Другий привілей, з одного боку, дозволяв всім литовцям прийняти католицизм, а з другого, – забороняв шлюби між литовцями-католиками і литовцями-православними. У відповідності до означеного привілею, православних, що були у шлюбі з католиками, фізично катували, примушуючи у такий засіб прийняти католицизм. Маєтки католицької церкви, на противагу таким православної церкви, звільнялись від усіх державних повинностей, а саме духовенство – від юрисдикції світського суду.
Як бачимо, католицизм і католики були поставлені в привілейоване становище у порівнянні з православ’ям та православними. Християнство католицького обряду стало державною релігією Великого Литовського Князівства. Православне населення Великого Литовського Князівства переживало глибоке незадоволення встановлюваними порядками. Цією обставиною вдало скористався литовський князь Вітовт, що був претендентом на великокнязівську владу.
Скориставшись підтримкою литовської знаті, він повстав проти Ягайла. Мета повстання - відновлення державного суверенітету Великого Литовського Князівства. Протистояння завершилось компромісом: 4 серпня 1392 року в Острові сторони прийшли до згоди, за якою Вітовта визнано довічним правителем Великого Литовського Князівства в титулі намісника на основі васальної залежності від Королівства Польського.
Українські землі, як складова Великого Литовського Князівства, і інші його території цього разу не були інкорпоровані Королівством Польським, як було передбачено Кревською унією. Але це не означало відмови польських феодалів від планів захоплення українських земель і поневолення їх населення.
У часі правління Вітовта руські землі переживали характеристичні зміни. Островська угода 1392 року перервала довготривале протистояння всередині правлячої литовської верхівки за великокнязівську владу. Верхівка згуртувалась навколо Вітовта, що посприяло політичному об’єднанню Великого Литовського Князівства. Для українських земель це означало розгорнутий наступ на їх удільний устрій і політичні свободи.
