Землі Галицько-Волинського князівства у ХІV ст. були остаточно анексовані двома сусідніми державами: Королівством Польським і Великим Литовським Князівством. Якщо перше з названих державних утворень асоціюється у нас з сучасною Польщею, то друге – з Литвою в Прибалтії і ця асоціація вимагає пояснень, бо землі сучасної Литви (Прибалтійської) не відігравали ролі ядра, навколо якого формувалась геополітична реальність Велике Литовське Князівство. Саме з цієї причини постає необхідність надання короткої історичної довідки про Литву чи Велике Литовське Князівство.
| Литва. У ХІІІ ст. в Понєманні виникла держава Литва з центром в місті Новогрудок (територія сучасної держави Білорусь), яка і стала ядром Великого Литовського князівства. Означена геополітична реальність являла собою федерацію земель. Вперше Литва згадується в Кведлінбурзьких анналах, з 1253 року вона стала королівством. Територіальні претензії орденців (тевтонців, лівонців) спровокували політичне зближення Великого Литовського князівства і Королівства Польського. Процес і процедура їх зближення «прочитуються» зі змісту Кревської унії (1385 р.), а об’єднання в одну державу – Речі Посполиту – через зміст і характер Люблінської унії (1569 р.). Термін «Литва», що виступає на означення геополітичної реальності, походить від лексеми «літи», яка була задіяна, ймовірніше, в VІІІ ст. н.е. на означення характеру залежності племен дислокованих на північно-східних окраїнах імперії Карла Великого. В дослівному перекладі з мови франків лексема «літи» означає «напівзалежні». Отже, перебувати в літській залежності, означає бути напівзалежними. Саме на такому рівні залежності від імперського центру були землі Понємання, що в переважаючій своїй більшості є землями сучасної держави Білорусь. Зазначимо, що Мендовг – князь керновський. Керновське і Кривоградське князівства, заселені кривичами і дреговичами, називалися Литвою (П.Г. Чигринов «История Беларуси» Минск.- 2004 с. 64-66). Отже, Мендовг із кривицько – дреговицького етносередовища – значить слов’янин. |
З історії відомо, що Данило Романович, князь галицький, на початковому етапі свого правління підтримував ініціативу Мендовга (30-ті роки ХІІІ ст.) направлену на об’єднання розрізнених племен в єдину державу. Напрошується питання: «чому?». Причини, що спонукали до об’єднання:
· тевтонці поступово відрізали землі сучасної Білорусі від Балтійського моря, що означало економічну блокаду не лише литовців (літів), а й Галицько-Волинського князівства;
· об’єднані в єдину державу племена, дислоковані на північ від Галицько-Волинського князівства, мали стати надійним щитом захищаючим галичан і волинян від тевтонців.
Таким чином, у витоках своїх стосунки між Галицько-Волинським князівством і Великим Литовським Князівством можна визначити як добросусідські. Та вже через десятиліття (в кінці 40-х рр. ХІІІ ст.) їх взаємовідносини загострюються і набувають характеристик тривалої війни.
Після смерті Мендовга у Великому Литовському Князівстві почалась міжусобна боротьба, в якій рокову роль зіграв одним із нащадків Данила Романовича – Лев Данилович (помер 1301 р.), який вбиває сина Мендовга - Войшелка. За такої розв’язки великим князем у Литві стає Тройден. Від цього часу настає нова хвиля протистояння, коли Галицько-Волинські князі в союзі з феодалами Орди здійснюють два походи на Литву: 1275, 1277. За участі ординських ханів Ногая і Телебуги Лев Данилович воює з Королівством Польським: 1288 року він споряджає сина Юрія в похід.
Наступним етапом протистояння Галицько-Волинського князівства з Литвою можна вважати початок ХІV ст.: 1316 рік, коли великим князем Литви став Гедимін. Від цього часу вже Литва проявляє відверті претензії на землі Галицько-Волинського князівства, правителями в яких були Лев і Андрій.
Вони активно використовують сили ордену у боротьбі з литовцями. Та цей союз не завадив Гедимінові у 1321 році захопити Берестейську і Дорогочинську землі приналежні до Волині. З іншого боку, у цьому ж часі Королівство Польське випрацьовує план захоплення Галичини. З цією метою польський король Владислав Локетек добивається від папи проголошення походу на «схизматиків» (так називали на католицькому Заході православних), тобто на Галицько-Волинську Русь. Але похід не відбувся.
По смерті Андрія і Лева, які не мали прямих нащадків, галицько-волинські олігархи постають перед необхідністю обрання князя. Вибір припав на мазовецького княжича Болеслава, сина литовського князя Тройдена і Марії, сестри Андрія і Лева. Як бачимо, Болеслав – представник правлячих династій у Великому Литовському Князівстві і Галицько-Волинському.
Католик Болеслав переходить у православ’я. Перехід передбачав для нього процедуру перейменування: від 1325 року він Юрій. Зовнішньополітичний курс Юрія ІІ.
· Підтримує союзницькі стосунки з Ордою.
· Налагоджує мир з Лівонським орденом, але, при цьому, веде довготривалі війни з Королівством Польським.
· Методом шлюбної дипломатії упорядковує стосунки з Литвою: 1331 року одружується з донькою литовського князя Гедиміна – Офкою. В свою чергу, литовський князь Любарт Гедимінович вступає у шлюб з дочкою Юрія-Болеслава від попереднього шлюбу. Важливістю відзначається той факт, що у Юрія-Болеслава не було синів, тому Любарт ставав, фактично, правителем об’єднаних земель Литви і Галицько-Волинського князівства.
Кроком у відповідь на зближення Литви і Галицько-Волинського князівства стає ініціатива польських і угорських феодалів, які об’єднались через свої претензії на українські землі. 1339 року у Вишгороді польський король Казимир ІІІ укладає, спрямовану проти Галичини і Волині, угоду зі своїм зятем – угорським королем Карлом-Робертом (був одружений з сестрою Казимира ІІІ Єлизаветою). Зміст угоди: якщо у Казимира ІІІ не буде синів, то після його смерті польська корона перейде до угорського королевича Людовика – сина Карла-Роберта і сестри Казимира ІІІ Єлизавети.
Слід зазначити, що саме на цьому часі Королівство Польське несе територіальні втрати. По-перше, за згоду чеського короля відмовитися від прав на польські землі Казимир ІІІ «заплатив» тим, що віддав Чехії у 1336 р. Сілезію. По-друге, Казимир ІІІ вимушений був поступитися Тевтонському ордену Помор’ям. Означені територіальні втрати король вирішує компенсувати за рахунок володінь Галицько-Волинського князівства. На 1340 р. для Казимира ІІІ склалися вигідні для реалізації цих планів умови, адже саме на цьому часі конфлікт між Юрієм-Болеславом та галицько-волинським боярством досяг апогею. Олігархів не влаштовувала прозахідна орієнтація князя. Заколот проти останнього очолив галицький феодал Дмитро Детько. Смерть Юрія, як результат заколоту, призвела до анархії,що і посприяло Казимирові ІІІ в квітні 1340 р. здійснити напад на Галичину. Польські війська захопили Львів та значну кількість замків, пограбували населення. Галицьке боярство, для організації відсічі полякам, вступає в союз з ординцями. Союзні сили гнали поляків аж до Вісли. Дякуючи цій акції, Галичина залишалася незалежною до 1349 року. Казимир ІІІ і Дмитро Детько підписали угоду про нейтралітет.
Якщо в Галичині порядкував Дмитро Детько, то на Волині боярська верхівка прикликала до влади Любарта, якого сам Юрій-Болеслав бачив своїм нащадком. Так Волинь відійшла до Литви. Отже, 1340 р. став часом зникнення у світовому геополітикумі державного утворення Галицько-Волинське князівство. Саме від цього часу Польща і Литва вступають у відкрите довготривале протистояння за володіння землями Галичини і Волині.
На означення процесів, які відбувалися у відношенні українських земель в оцінюваний період, маємо вживати термін «анексія».
| Анексія – від латинського «annexio», що перекладається дослівно як «приєднання», але несе в собі чи собою ще й значення «захоплення». На наш погляд, цей термін повноцінно відбиває характеризовані процеси. |
