Концепція: коріння Київської Русі “виростає” з досвіду і політики Хозарського каганату, поляни – різновид хозар, а їхня київська князівська гілка – спадкоємиця роду Кия

Відмовимося від прямого звинувачення автора даної гіпотези в науковій невмотивованості і спробуємо в запропонованій нами лінії історичного розвитку знайти місце для ідеї про впливовість Хозарського каганату на землі і етноосередки східних слов’ян.

По-перше, літописи дають доволі детальний опис хозарської присутності в землях східних словян: вони були власниками данини у полян, сіверян, вятичів. По-друге, їх “присутність” в землях східного слов’янства фіксують дані археології систематизовані С.А.Плєтньовою (“На хозарско-славянском пограничье”). З дослідження “прочитуються” такі координати земель охоплених владою хозар – Київщина, Чернігівщина, Новгород – Сіверщина.

Як бачимо, в праукраїнських землях в ІХ ст. “зустрілися” три державотворчі ініціативи: русо – балтів (поморян), східних слов’ян і хозар. Взаємодія двох перших з названих сторін виявилась продуктивною, а головне можливою, на наш погляд, з тієї причини, що русо-балти і східні слов’яни являли в культурно-досвідному відношенні одне ціле – від господарчого типу, заснованого на орному землеробстві, до системи знань і вірувань. 1.2. Матеріальні і духовні ресурси

Визначальними чинниками державотворчого процесу є матеріальні і духовні ресурси.

Матеріальні ресурси. Характеризовані нами землі розташовані між Центральною Європою і Азією. Одним з основних засобів зв’язку з Європою на той час були річки пов’язані з Балтійським морем. Чорне і Азовське так само “стягували до себе річки – життєносні сили земель”. Цими морями здійснювався зв’язок з південним світом: Кавказом, Малою Азією, Балканами, Середземним морем і т.д. Дана обставина відрізняла “оцінювані” землі від інших в Європі, які своєю розташованістю були “засуджені” на контитентальну обмеженість чи, навіть, замкненість.

Багата річкова мережа зумовила “карту розселення” східного слов’янства: вони селилися руслами річок, бо це були головні і найпродуктивніші шляхи сполучення для участі у внутрішніх і зовнішніх торгових зносинах. Саме на річках виникають торгові осередки: найдавніші міста. Населення на віддалі міст займалось хліборобством та промислами, які підтримували активний експорт за основними статтями: мед, віск, хутра.

Роль річок у господарчому обміні зумовила їх важливість і у політичних процесах: політичний поділ країни здійснювався саме з огляду на цей матеріальний ресурс. Тобто, геополітичний поділ був зумовлений гідрографічною специфікою. Отже, праукраїнські землі володіли природною індивідуальністю, розвиток якої був можливий через державницькі зусилля. Державотворчий процес прискорювала торгівля і в першу чергу зовнішня.

 

Основні матеріальні ресурси: · орні землі · водоймища - засіб пересування, риба, сіль · ліс - будівельний матеріал, середовище промислу · залізна руда - легкодоступна – на болотах та берегами озер

Основні види занять: · землеробство · торгівля · промисли · металургія · ремесло

Духовні ресурси. Найвизначальнішим ресурсом будь-якого народу є його релігійні уявлення, погляди. В.Шаян переконаний: “Історія людства є у своїй найглибшій сутності історією розвитку думки віри”. Саме в релігії знаходимо найвищий розвой ідеалів народу. Віра народу є виразом його духовного розвитку. Вона демонструє рівень розвиненості народу, в вірі “народ складає іспит із того, як високо піднявся він у розумінні Бога і світу”. То якими були уявлення про світ і Бога в слов’янському етносередовищі в докиєворуський період?

В історіографії переважає думка про те, що слов’янський світ жив у, витвореному власними духовними силами, контексті політеїзму: багатобожжя. Пояснення пропонується наступне: здавна людність переживала тісний зв’язок з природою, була в прямій залежності від неї, тому весь світогляд пов’язаний з природними явищами. Звідси слов’яни поклонялися річкам, полям, лісам. Кожне урочище мало своїх богів, кожна околиця була оповита повір’ями про русалок, водяників, лісовиків та інші опікунчі єства.

Але, якщо заснувати оцінку релігійної ідеології слов’янства докиєворуської доби на змісті “Велесової книги”, то “вималюється” більш складна духовна і ідейна орієнтація. “Велесова книга” презентує свідомісний рівень, що випрацював (і є її споживачем) картину світобудови, засновану на пантеїзмі: філософській системі, яка ототожнює Бога з природою.

Перші дощечки “Велесової книги” змістом своїм славлять Триглав. Триглав – Сварог, Перун, Світовид. Сварог – Сонце, старший бог Роду божого, - ідея, дух і в той же час – джерело матеріальної енергії: “Роду всьому (людству – авт.)” – вічне джерело життя, що літом тече від крони, зимою не замерзає (не дає замерзнути – авт.), живить водою потребуючих її”. В тексті присутній акцент: Сварог – Бог всесвітній. Друга складова Перун. Перун – бог битв і боротьби. Боротьба - оживляючий початок. Оживляючи явлене Сварогом і матеріальне, і духовне, Перун не дає зупинитися колесу буття. Перун навчив нас в природі боротися за життя (виживати) і, до всього, в боротьбі долати себе. Далі “постав” Світовид: Світорозуміння: Світогляд і “Ми” “оспівали” і “восславили” Бога (Сонце), “бо той Бог – землю нашу носив, зірки тримав, світло (світ – авт.) укріплював”.

Отже, наші підходи в оцінці ідеології слов’янства дохристиянської доби мають змінитися. Адже ми виводили її (ідеологію) з тотального невміння, нездатності людини пояснити природу речей, закономірностей, процесів, явищ. Дохристиянська ідеологія – це і є знання: знання природи речей, закономірностей, процесів, явищ.

З народом – творцем “Велесової книги” нас розділяють століття, але ми живемо (проживаємо) в контексті однакової логіки буття. Логіка в тому, що Бог – Сварог (і вся інша божа ієрархія) – творіння людини. Бог – це те, що ми хочемо знати. Це пошук, це фактор активізуючий пошук. Пошук цей безкінечний. Ми, за визначенням Пастера, носії цієї безкінечності. Бог – базис в усьому. Бог – наша мета. Людина “приречена” на орієнтацію на авторитет. Бог – найвищий авторитет.

1.3. Державотворчий процес. Державотворчий процес передбачав три основні напрямки:нівелювання племінних відмінностей, удосконалення норм законодавчого права, запровадження єдиної для всього населення системи вірувань.

До встановлення влади Рюриковичів (862 р.) слов’янський світ (той, що складе у перспективі давньоруську державу) не являв собою моноліт. Стосунки між племенами можна було б назвати узгодженими.

Ініціатива об’єднання, впровадження кодифікованого права належала соціальному осередку, що був найбільш матеріально зацікавленим. Це племінна верхівка, яка “відфільтрувалась” у великих торгових містах, що перетворились на укріплені і озброєні пункти. В цій племінній верхівці переважало купецтво.

Державотворчий процес активізували три фактори:

· події в західному світі

· спільний економічний інтерес

· наявність збройних сил

Племінна верхівка північної зосередженості переслідує мету закріплення за собою водного торгового шляху „із слов’ян в греки” – Дніпро – Чорне море – Візантія. За реалізацію цієї мети береться князь Олег (роки правління: 879-912рр.). Очолювані ним збройні сили «відбивають» спільність інтересів. Саме на цьому етапі державотворчого процесу відбувається переродження влади воєнної на владу політичну, коли Олег вдається до підкорення силою інших племен: кривичів, сіверян (Смоленськ), полян (Київ). Підкоривши перелічені племена, Олег, а разом з ним племінна верхівка, отримали фіксацію свого економічного інтересу у формі безмитної торгівлі в одному з центрів світової торгівлі – Візантії. Факти: 1). ряд – угода Олега з Леоном і Александром ІІ (907 р.); 2). домовленості Олега з Александром ІІ і сином Леона – Костянтином (911р.)

Паростки політичної влади, яку насаджує Олег, виявили після його смерті (912 р.) симптоми кволості, бо державницька діяльність князя Ігоря (роки правління: 912 - 945) була спрямована на “перереєстрацію” завоювань Олега: похід на древлян, похід на Візантію. Ольга (роки правління: 945 - 964) вдається до акцій внутрішньодержавного будівництва: встановлює кордони і упорядковує, унормовує рівень виплат на користь держави.

Святослав (роки правління: 964 - 972), отримавши у спадок від матері внутрішньо узгоджене етнодержавне утворення, вдається до політики завоювання конкурентного торгово – комунікаційного шляху Дунаєм (966 рік). Такий політичний захід Святослава спровокував наступ сходу: облога Києва печенігами – 968 рік, що вимагало дезінтеграції сил і зусиль.

Політика Володимира І (роки правління: 980-1015) вкладається в три вектори. Вектор “Русь - Захід” – похід 999 р. на хорватів. Вектор “Русь - Схід” – чергове перепідпорядкування владі Києва вятичів і радимичів; 985 р. похід на Волзьку Болгарію. Третій вектор “Русь - Південь” має свою історію. 987 року імператори Візантії, брати Василь і Костянтин, звертаються до Володимира з проханням про надання воєнної допомоги для придушення повстання під проводом Варди Фоки. Володимир надає допоміжний загін чисельністю 6000 воїнів, висунувши вимогу про його шлюб з візантійською принцесою Анною. Імператори приймають цю умову, але, як тільки небезпека минула, відмовились від виконання своїх зобов’язань. Тоді Володимир починає війну з Візантією: здійснює похід на Корсунь. Облога триває півроку. Переможена Візантія йде на поступки. Володимир одружується з Анною. Шлюб мав сприяти тісним міждержавним зв’язкам.

Державотворчий процес на цьому етапі вимагав встановлення єдиного ідеологічного режиму підтримуючого процес встановлення монархічного ідеалу влади. На роль такого Володимир обирає християнство. Методи затвердження цієї ідеології в русо – слов’янському середовищі демонструють, з одного боку, радикалізм політика-ініціатора; з другого боку, – неготовність соціуму до визнання нової ідеології, яка неминучо вела до звуження особистої свободи і затвердження монархічного ідеалу влади. Статус державної релігії християнству надано 988 року.

Сучасна офіційна історіографія загубила в часі досить впливове джерело встановлення історичного контексту подій Х ст. в Русі. Йдеться про літопис Іоакима єпископа Новгородського, що приїздить до Русі з іншими єпископами в 991 році. Він отримує призначення до Новгорода. Місія єпископів, які мали збройну підтримку, полягала в затвердженні єдинобожжя: християнства. Вибору у люду не було: невірні, як пише Іоаким, “вельми скорбяху и роптаху, но отрицатися воев ради не смеяху”. Іоаким свідчить про події в Новгороді, де люд, дізнавшись, що Добриня рухається з воїнством з метою хрещення, скликав віче “и закляшася вси не пустити во град и не дати идолы спровергнути”. Опозиція руйнує міст, тому Добриня на першому етапі зміг хрестити лише люд на торговій стороні: за міськими вежами. Вірний язичництву волхв Богоміл Угоняй, “ездя всюду, вопил: “Лучше нам помрети, неже боги наши дати на поругание”. Міське населення спалює будинок Добрині, винищує його сім‘ю. Путята, підручний Добрині, проникає до міста і починає розправу над населенням.

Як свідчить Іоаким, в Новгороді були вже на той час християни, адже, розлючені насиллям, язичники здійснюють погром церкви “Преображения господня” і “домы христиан грабляху”. Добриня вдається до підпалу міста. Після чого входить до Новгорода і “идолы сокруши… и сожгоша… и бысть нечестивым (язичникам – від.авт.) печаль велика”;“…Не хотясчих креститися воины влачаху и кресчаху”. Хрестителі, аби здійснювати контроль над процесом, приходять до рішення вирізнити якимось чином хрещених від нехрещених. Для цього “на вию(на шию) надягали хрести деревяні чи оловяні, “а иже того не имут, не верити и крестити”. В.Н. Татіщєв, до речі, констатує: “Кресты на шею класть нигде у христиан, кроме Руси, нас, не употреблено, но кто узаконил нигде не нахожу… И так, мню, что Иоаким начал, а Владимир во всём государстве определил, чтоб кто кресчения не отлыгался”.

Для затвердження монархічного ідеалу влади з християнства, як ідеології, скористався і Володимир Мономах. Якщо Володимир І користується ідеєю єдинобожжя для закріплення за київським престолом нового (багато коротшого і вигіднішого) водного торгового шляху, з чого, власне, і починається держава, то Володимир Мономах використовує християнську ідеологію для остаточного приєднання Сходу, тобто земель сучасної Росії. Він приборкає цей етносвіт, виправдовуючи експансію, направлену на ці землі, ідеєю християнізації, визнання єдиного Бога і його, як єдиного правителя Русі. З цією метою, для оперативного втручання у справи означеної вище територіальної паралелі, Мономах будує міст через Дніпро. З цією ж метою 1118 року скликає засідання дорадчої княжо-боярської палати (функціонувала з 1114 року), перед якою звітує перераховуючи заслуги свого роду перед Руською землею. Почав від Олега, який відзначився перемогою над греками встановленням данини. Другим “заслуженим” представником свого родоводу називає Всеслава Ігоревича, який повторив дії Олега. Володимир підкреслив у своєму «звіті», що причетність до означеного княжого роду – “честь від бога” і підсумував, що чекає на пораду «от вас моей палаты князей, бояр, воевод». Князівство і боярство висловилось за повну підтримку князя: “Сердце царёво в руце божии, а мы есми во твоей воли”.

Після цих подій Володимир направляє “многия тысяща воинства” на Цареградську Фракію. Похід був переможним: “и возвратишася со многим багатством во здравии мнози”. Цареград вимушено реагує на посилення Русі. Костянтин Мономах, врахувавши можливість агресії з боку персів і латинян, вирішує визнати державу Володимира Мономаха: відряджає до нього послів. З посольством відправляє святині – атрибути царської влади: “животворящий крест от самого животворящего древа, на нём же распятся владыка Христос”, “венец царский”, який зняв з власної голови; “крабицу сердоликову”, якою володів кесар римський Август.

Дана подія мала визначальний вплив на події світового масштабу: Костянтин Мономах йде до повного розриву Царгорода з Римом: “испаде папа римский от веры православные”, “блядливый Формос не нарицаем оттоле папа, но отступным православныя нашей веры” (Холмогорський літопис).

Висновок. Процедура впровадження християнства для затвердження в соціальній практиці монархічного ідеалу влади, засновувалась на експансивній методиці: призвела до справжньої війни між князівською верхівкою і “внутрішнім пролетаріатом”. Тільки в 1118 році Візантія визнає Русь повноправним суб’єктом тогочасного політичного бомонду.

Київська Русь періоду феодальної роздробленості: 30-ті роки ХІІ ст. – 40-ві рр. ХІІІ ст. Цей період характеризується процесом феодалізації давньоруських земель. Упродовж ХІ – ХІІ ст. в Київській Русі сформувалось майже півтора десятка великих земель, із яких п’ять – Київська, Чернігівська, Переяславська, Володимир - Волинська та Галицька – дислоковані в межах території сучасної України. Удільні князівства не були монолітними. На поч. ХІІ ст. процес політико – адміністративного дроблення захопив і їх: заснувалась значна кількість малих князівств – васалів, коли кожна земля в мініатюрі повторювала політичну систему всієї Київської Русі.

Провідне місце в геополітичній структурі Русі посідав Київ (Київська земля). На думку П.П. Толочка, Київська земля, на відміну від більшості територій, не перетворилась на спадкову вотчину якоїсь із князівських гілок, а протягом всього часу феодальної роздробленості вважалася загальнодинастичною спадщиною Рюриковичів.

Формування території цієї землі завершилося в І пол.. ХІ ст. і пов’язане з подіями 1024 року, коли Мстислав (правив у Тьмуторокані), за підтримки сіверян перемагає Ярослава. Як наслідок цього протистояння, брати укладають угоду, за якою «розделиста по Днепре Русскую землю: Ярослав приять сию сторону (Правобережжя), а Мстислав оную (Лівобережжя)». Хоча по смерті Мстислава (1034 р.) Ярослав Мудрий відновлює своє право на володіння всіма землями, цей поділ (1024 р.) давався взнаки у всій перспективі подальшого державотворення. До основної території Київської землі на Правобережжі додавалась лише смуга завширшки 10-15 км. на Лівобережжі. Київська земля охоплювала частини двох ландшафтних зон – Полісся та Лісостепу. Вона була одним з найрозвинутіших і густозаселених регіонів, де, за свідченням писемних та археологічних джерел, налічувалось близько 80 міст. Найбільші з них - Вишгород, Білгород (нині с. Білогородка), Василів (нині м. Васильків), Юр’їв (нині м. Біла Церква), Овруч.

В ХІ ст. завершився процес формування одного з найбільших за площею князівств Київської Русі - Чернігівського, серед центрів якого виділялися Чернігів, Новгород – Сіверський, Путивль, Брянськ, Стародуб. У ХІІ - ХІІІ ст. політичний розвиток Чернігівського князівства був пов'язаний з діяльністю князів з двох династій – Олеговичів, Давидовичів. В час феодальної роздробленості тут виникло більше як півтора десятка невеликих удільних князівств.

В ХІІ – ХІІІ ст. втрачає політичну самостійність одне з ведучих князівств Київської Русі – Переяславське. Його територія межувала з Степом. Переяслав був оточений князівськими феодальними дворами, селами і замками, але інших великих міст на території цього князівства не було. Переяславські князі брали активну участь у боротьбі руських князів з половцями.

На заході Київської Русі у підпорядкуванні Києву перебувало Волинське князівство, серед центрів якого вирізнялися Луцьк, Холм, Белз, Пересопниця. Волинське князівство упродовж ІХ – сер.ХІІ ст. не мало власної династії: безпосередньо управлялося з Києва, або на місцевому столі сиділи князі – ставленики (намісники). За князя Ізяслава Мстиславовича Волинь набуває статусу вотчини і закріплюється за нащадками його роду.

Західну Русь презентує й Галицьке князівство, формування якого започатковано наприкінці ХІ ст. і завершилося в 40-ві роки ХІІ ст. Це було невеличке за розмірами князівство, основні центри якого – Перемишль (сучасний Пшемисль), Звенигород, Теребовль і, звичайно, Галич (сучасне село Крилос). Стрімкому економічному і політичному підйому Галича посприяло його географічне розташування течією річки Дністер, а також та обставина, що в околицях міста тривав видобуток «стратегічної» сировини середньовіччя – кам’яної солі. 1199 року Галичина і Волинь об’єдналися. Це об’єднання – необхідність якої вимагала оборона інтересів від наступаючих половців, адже Переяславщина, Київщина і Чернігівщина від 1185 року платили данину половцям, як свідчить писемна пам’ятка «Слово о полку Ігоревім», де акцентовано на результатах протистояння: Ігор своєю поразкою пересадив Русь із «сідла золотого в сідло рабське». Правителем об’єднаних земель став Роман Мстиславович, який, оволодівши Києвом, сконсолідував Південну Русь в одній державній структурі.

Всі означені політичні, економічні, етнічні процеси значною мірою припинилися у першій половині ХІІІ ст. у зв’язку з навалою татар.

. Монголо – татарська навала і її наслідки.

Київська Русь в ХІІІ ст. переживає натиск і наступ із заходу і сходу: татари, тевтонці. Головна відмінність цих двох агресивних початків в тому, що монголо-татари відзначались невтручанням в релігійні справи завойованої Русі, а тевтонці намагались нав’язати свою власну віру переможеним

В історіографії (вже традиційно) на означення сил, що підпорядкували своїй владі в ХІІІ ст. Русь, вживається термін “монголо-татари”. Наскільки він є виправданим? Утворена на початку ХІІІ ст. імперія являла собою як конгломерат народів, так і земель. Ведуча роль в даному державному об’єднанні належала монголам, які, наприклад, у війську складали далеко не більшість. Їх налічувалось лише кілька відсотків загальної чисельності, але вони займали, як і в адміністраціях, керівні позиції. Татари, завойовані монголами перед Руссю, як найближче оточення Русі, були основою військової сили, що здійснювала напад на руські князівства, тому в літописах на означення агресора фігурує лише етнонім “татари”.

1206 року на курултаї (родові збори) Темучина проголосили імператором Землі і дали йому нове ім’я – Чингизхан. Перші кроки імператора – укріплення армії і адміністрації: впроваджує децимальну систему організації армії і земель, що передбачала формування підрозділів у вигляді десятків, сотень, тисяч. На початковому етапі його воїнство налічувало 95000. Крім цього ханові підпорядковувалась десятитисячна імперська гвардія (кешик). Гвардійці знаходились на службі навіть у мирні часи. У випадку воєнних дій вони складали головну дивізію під особистим командуванням імператора. Перебуваючи на постійній службі, - отримували житло і їжу в таборі імператора. Спеціальні чиновники (чербі) забезпечували провіантом як імператора, його сім’ю, так і гвардію. Чінгізхан створює поштово-кінну службу – ям. Проводить судову реформу: засновує Вищий Суд, який очолить його брат Шигі – Хутуну, що показав себе у перспективі компетентним суддею. Всі перераховані заходи і реформи склали основу нового імператорського закону – Велика Яса Чингизхана.

По завершенню реорганізації армії і адміністрації, Чингизхан починає свій наступ: підкорює інтересам імперії Східний Туркестан, Китай, Західний Туркестан. В травні 1223 року монголо-татари вже воюють в землях Русі: битва на Калці. Руські князі зазнають поразки. Від цього часу присутність монголо-татар наростає на Русі. Другу експансивну хвилю, направлену на Київ, очолив навесні 1239 року онук Чингизхана – Батий. Йдучи на Київ, татари спалюють Переяслав, Чернігів. 1240 року – облога Києва. За Києвом настала черга південно-західних земель Русі: Кам’янець, Ізяслав, Колодяжен, Луцьк, Володимир. На початку 1241 року татари вдерлися на територію Центральної Європи. Саме у цьому часі Батий отримує звістку про смерть великого хана Ідегея і вимушено вертає до Азії. В пониззі Волги монголо-татарські феодали засновують державу – Золота Орда.

Політика монгольської адміністрації в завойованих землях тривала у двох напрямках: забезпечення армії рекрутами і збір податків на користь імперії і імператорської сім’ї. Зазначена методика їх “присутності” варіювалась в різних регіонах Русі. В праукраїнських землях (Переяславській, Київській, Поділлі) завойовники повністю заборонили княжу адміністрацію, замінивши її своїм прямим управлінням. В Галицькій, Волинській, Смоленській і Чернігово-Сіверській, як і в Східній Русі, вони встановили своє управління паралельно місцевій князівській адміністрації. Після 1260 року Новгород звільнюється від прямої присутності монголо-татар, але не від обов’язку платити податки. Князі “проходили” процедуру отримання ярлика: права на правління від хана. Після чого посланець хана урочисто коронував князя. Влада князів, частіше за все, була номінальною, бо хан призначав для збору податків чиновників із своїх.

В завойованих землях монголо-татари одразу бралися (через переписи) за визначення рівня платоспроможності населення. Перший перепис на Русі проведено 1245 року, за яким обкладено податками Київську землю, Поділля, Переяславську землю і Чернігівську. В Галичині і Волині перепис проведено 1260 року. Перепис відстежував конкретну мету: встановлення кількості платників податків. Податок мав дві основні форми: прямий податок з сільського населення, міський податок. Основний, прямий податок, називався даниною. В його основі – десятина. Десятина з усього: люди, коні, продукти сільського господарства. Крім данини існували й інші податки: поплужний податок (з плуга), податок ям, що вживався і використовувався на утримання кінно-поштових станцій. Перелік податків, за звичай, фіксувався в ярликах. «Калан» – податок на землю. Основний податок з міст - «тамга». Термін “тамга” – означає емблему. В формі емблеми адміністрації, тамга являла собою малюнок на печатці, а далі і саму печатку. Клеймо-емблему наносили на речі, що надходили в якості податку. Тамгу платили, переважно, золотом. Багаті купці (руське – „гості”) обкладались індивідуальним податком. Купці середнього рівня об’єднувались в асоціації, які і були одиницями податкового обкладення. В часі тамга трансформується в податок на обіг товарів.

Регіони, що знаходились під прямим контролем монголо-татар піддавались цілому ряду реорганізаційних заходів. Населення організовувалось в общини (десятки) і групи общин (сотні і орди), кожна з яких обирала власних старшин: сотників і ватаманів. Ватаман (слово іранського походження) – “ватажок”. Кожний член сотні назавжди прикріплювався до сотської общини. Вийти з общини можна було тільки представивши общині заміну: знайшовши людину, яка взяла б на себе його зобов’язання. Цю заміну затверджувала сотська влада. Головний обов’язок сотних людей – обробка землі. Община вела розподіл землі під наглядом сотського. Влада, ініційована монголо-татарами, носила характер продуманої і постійної.

Від 1359 року в Орді започатковується затяжна політична криза. Вона продовжувалась біля 20 років, що значно підірвало авторитет ханів і послабило їх владу над завойованими народами. Русичі скористались з цієї обставини: на заході з ініціативи великого князя литовського і під його орудою відвойовують певну частину території. Цього ж часу посилюються позиції Московії, що призвело на кінець ХІV ст. до повалення влади Орди.

Наслідки татарської навали. Щоб оцінити рівень змін в Русі, слід порівняти соціальну практику в руській державі домонгольського періоду з практикою, що встановиться в постмонгольську епоху.

Політичне життя руської федерації київського періоду будувалось на принципах свободи, коли три елементи влади – монархічний, аристократичний і демократичний - урівноважували один оден. В постмонгольську еру спостерігаються різкі розбіжності між Східною Руссю (Московією) і Західною Руссю (включеною до Великого Литовського Князівства). До всього, на південних окраїнах кожної з двох названих частин Русі з’являються воєнні держави нового типу – козачі поселення. Вони утримували в собі давньоруську демократичну традицію, хоча і являли собою її специфічну форму: форму воєнних братств. Західна Русь переживає посилення аристократичного елемента влади, Східна Русь – монархічного елемента.

Галузь соціальних відносин також зазнала змін. Суспільство Київської Русі було відносно вільним. Рабство існувало, але воно було позанаціональним: раби були іноземними. Функціонування влади засновувалось на співробітництві вільних соціальних класів: бояр, міщан і “людей” (населення сільської місцевості). Смерди перебували у сфері княжої юрисдикції, але були вільними. Напіввільні закупи, положення яких тяжіло до рабського, стали такими не внаслідок дій влади (уряду) а результатом боргів, тобто нерегульованої взаємодії економічних сил.

В Московії, як наслідок довготривалої влади монголо-татар, вже на початок ХVІ ст. сформувалась така концепція держави, за якою всі класи від вищих до нищих, включаючи рабів, були на державній службі. Отже, раби виявились єдиною верствою вільною від урядової регламентації. Східноруське суспільство намагалось опонувати до уряду. Іван ІV остаточно покінчив з опозицією: часи терору. Армію, земельні володіння тримав цар під контролем через впровадження інституту помістя. Необхідність забезпечення помість робочою силою призвела до встановлення кріпацтва: 1581, 1649 “Соборное Уложение”. За статтями цього “Уложения” навіть міське населення було зорганізоване в багаточисельні закриті общини. Ось коли дався взнаки досвід соціальної практики впровадженої монголо-татарами. Адже всі члени общини були пов’язані круговою порукою по виплаті податків і виконання цілого ряду повинностей. Отже, процес трансформації вільного суспільства в суспільство обов’язкової повинності почався в часи татарського періоду і продовжувався до середини ХУІІ століття.