Причини, характер, рушійні сили та основні періоди Національно-визвольної війни українського народу

Подією в історії України, що кардинально змінила не лише її хід, а й суттєво вплинула на геополітичний розвиток всієї Європи, стала Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст. За масштабами та глибиною спричинених нею суспільно-політичних, соціально-економічних, ідеологічних та духовних зрушень, її можна поставити в один ряд з найбільш значимими подіями європейської історії - Реформацією в Німеччині, буржуазно-демократичними революціями в Англії та Франції, національно-визвольною боротьбою в Нідерландах і створенням там першої у світі буржуазної республіки. Ця подія була глибоко закономірним явищем, яке випливало з цілого комплексу взаємопов'язаних об'єктивних та суб'єктивних факторів.

Серед причин, що зумовили початок війни, провідне місце належить соціально-економічним:

· внаслідок бурхливого розвитку фільварково-панщинної системи господарства та її швидкого просування у центральні, південні й східні регіони України, де селяни ще не були закріпаченими й користувалися певними свободами (особливо в слободах), відбулося різке погіршення становища селянства, міщанства й частини дрібної шляхти;

· фільварково-панщинна система гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді у багатьох галузях промисловості, заважала формуванню єдиного ринку України, чим стримувала зростання її продуктивних сил;

· магнати та шляхта, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян, в 40-х рр. XVII ст. панщина на Правобережній Україні становила 3-4 дні, а у Східній Галичині та на Волині вона досягла 5-6 днів на тиждень;

· вкрай важким було становище селян у маєтках, що здавалися феодалами в оренду, в першій половині XVII ст. більша частина українських земель, що належала Польщі, орендувалася єврейськими підприємцями; орендарі ж намагалися за короткий термін повернути з прибутком вкладені гроші й нещадно експлуатуючи селян, доводили їх до повного зубожіння;

· важким було становище й міщан, особливо у тих містах, які перебували у приватній власності феодалів; їх змушували виконувати повинності на користь землевласників та сплачувати численні податки, а у містах, що користувалися Магдебурзьким правом, самоврядування постійно обмежувалося, тут проявлялися елементи національно-конфесійної дискримінації;

· незадоволеним своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке зазнавало утисків від магнатів і шляхти; після придушення селянсько-козацьких повстань 1637-1638 рр. в Україні польський уряд сеймовою “ординацією” 1638 р. позбавляв реєстровців самоврядування і обмежив реєстр 6 тисячами чоловік, всі виключені з реєстру козаки автоматично ставали кріпаками, скасовувалася виборність старшини, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара, а на посади полковників урядом призначалися представники шляхти;

· певною мірою зазнавали утисків і були незадоволені всевладдям і свавіллям магнатів дрібні українські шляхтичі.

Соціально-економічний визиск доповнювався жорстким національним та релігійним гнобленням, яке відбувалося в умовах відсутності власної держави, перерваної державотворчої традиції, масового спольщення української еліти. В свідомості українців релігія і національність були надзвичайно тісно пов'язані і часто саме релігія відігравала важливішу від мови та походження роль у національній самоідентифікації. Польська влада постійно посилювала національно-релігійну дискримінацію й спираючись на католицизм, вона здійснювала політику національного та культурного поневолення українського народу.

Таким чином, напередодні 1648 р. в Україні склалося таке становище, коли всі верстви українського народу — селяни, міщани, козаки, дрібна українська шляхта, нижче православне духовенство — не хотіли і не могли далі терпіти гноблення феодалів та польсько-шляхетської адміністрації. Інтереси всіх цих груп українського суспільства збігалися у прагненні визволити Україну з-під влади іноземців. Лише виборення незалежності України відкривало перспективу розвитку нових соціально-економічних відносин та гарантувало б захист національно-релігійних почуттів українців. Це було історичною необхідністю, корінним питанням національного буття українського народу.

Провідною рушійною силою Національно-визвольної війни українського народу було козацтво, адже саме воно очолило боротьбу і винесло її основний тягар. Козацтво відіграло провідну роль не лише у руйнуванні польських, а й у становленні українських державних інституцій — центральних і місцевих органів влади, судових установ, адміністративно-територіального устрою. Як верства дрібних пов­ноправних землевласників, воно здійснювало організовану і ефективну протидію феодалізації соціально-економічних відносин.

Надзвичайно активну участь у подіях тієї доби взяло і українське селянство: становлячи напередодні війни понад 80 % від загальної кількості населення України, воно було не лише основною продуктивною силою суспільства, а й основним джерелом рекрутування козацтва.

Значну роль у війні відігравали міщани: переважна біль­шість ремісників і торговців взяла активну участь у боротьбі українського народу проти польсько-шляхетського панування; патріотичне піднесення домінувало серед жителів не тільки королівських, панських, церковних міст, а й тих міст, на які поширювалося Магдебурзьке право. Українські міщани сприяли захопленню міст повстанцями, надавали матеріальну підтримку (зброю, спорядження, продовольство) козацтву, а також вступали до лав національних збройних сил.

Помітну участь у війні взяла частина української шляхти: як освічена та досвідчена верства населення, шляхта сприяла процесам розбудови і функціонування українських державних інституцій, впливала на формування політичної програми уряду, брала участь у керівництві національно-визволь­ною боротьбою, стала джерелом нової еліти українського суспільства; разом з тим, шляхтичі з притаманною їм консервативністю соціально-економічних поглядів, проявляли схильність до копі­ювання у процесі державотворення політичних структур польського суспільства та підвалин його соціально-економічних відно­син, а у зовнішньополітичній діяльності — до пошуків порозуміння з польським урядом на платформі надання Українській державі в складі Речі Посполитої статусу суб'єкта федерації чи автономії, що негативно позначалося на процесі українського державотворення.

Важливу роль у подіях відігравало православне духовенство, особливо його низи: вони сприяли формуванню ідеологічної основи національно-визвольної боротьби, обґрунтовували її справедливий характер, а чимало священнослужителів брали безпосередню участь у війні, очолювали загони повстанців, інколи ставали сотниками і полковниками; водночас, вищі ієрархи української православної церкви переважно займали обережну позицію, іноді брали на себе посередницькі функції у переговорах польського уряду з повстанцями.

Отже, майже все населення України, за винятком ве­ликих полонізованих українських магнатів і шляхтичів та частини вищого духовенства, взяло активну участь у Національно-визвольній війні українського народу.

Характерною її рисою було тісне переплетіння національно-визвольних та соціальних мотивів: в цій війні, спрямованій проти чужоземного та соціального гноблення, повсталі народні маси прагнули вибороти незалежну соборну Українську державу, ліквідувати існуючу феодальну модель соціально-економічних відносин й утвердити нову, в основі якої лежала б дрібна селянська й козацька власність. Визначальним було здобуття незалежності, оскільки лише вона відкривала перспективу розвитку нових соціально-економічних відносин і гарантувала б захист національних та релігійних прагнень українців. Визвольна війна відповідала корінним інтересам найширших мас українського народу і за своїм характером була війною національно-виз­вольною та антифеодальною. Війна також мала релігійне забарвлення, оскільки вимоги та цілі повстанців ґрунтувалися на неприйнятті католицизму й унії, на ідеях захисту традиційної православної віри.

Національно-визвольна війна українського народу була тривалою і розвивалась досить суперечливо. Питання про її хронологічні межі і періодизацію й досі залишається дискусійним:

· радянська історіографія пов'язувала завершення Визвольної війни з 1654 р., коли було укладено договір з Московською державою;

· досить поширеним у сучасній науковій та навчальній літературі є твердження про те, що закінчення Визвольної війни слід пов'язувати зі смертю Б. Хмельницького 1657 р., хоча визвольні змагання українського народу після цієї події не припинилися, а лише змінили свій характер;

· останнім часом все більше утверджується висновок В. Смолія та В. Степанкова про те, що слід розглядати події війни у контексті Національної революції, яка закінчилася внаслідок ліквідації державних інституцій у Правобережній Україні й зречення від влади П. Дорошенка у 1676 р.

· На нашу думку, у розвитку Національно-визвольної війни можна виділити такі періоди:

· січень 1648р. — серпень 1649 р. - період перших великих перемог, революційних змін політичного і соціально-економічного характеру, найбільшого розмаху народної боротьби, визволення значної частини українських земель, й закріплення цих досягнень Зборівським договором;

· серпень 1649 р. — січень 1654р.- розбудова Української козацької держави, продовження збройної боротьби й укладення нових мирних угод;

· січень 1654 р. — 1657 р.- вступ Московського царства у війну з Польщею, спільні військові дії України і Москви, входження України під протекторат Москви внаслідок Переяславської угоди та Березневих статей.

Події ж після смерті лідера Національно-визвольної війни, Гетьмана Війська Запорозького Богдана Зиновія Хмельницького у 1657 р. були позначені боротьбою старшинських угруповань за владу, окреслилися ознаки серйозного внутрішнього конфлікту аж до громадянської війни. Водночас тривала визвольна боротьба проти Польщі, а згодом і Москви, що фактично порушила союзницькі зобов’язання, передбачені попередніми українсько-російськими домовленостями.

Народне повстання, яке розпочалося 1648 р. і охопило більшу частину території та населення України, незабаром переросло у широкомасштабну Національно-визвольну війну, зумовлену цілим комплексом причин. При всій незавершеності завдань повного визволення України, неупереджений науковий аналіз свідчить – події 1648-1657 рр. були добою національного злету, часом самоусвідомлення українцями себе не як визискуваного населення, «хлопів і свинопасів», а як народу, гідного самостійного та повноцінного буття на своїй, Богом даній землі. Це була видатна спроба створення власне національної державності в її етнографічних межах, причому виходячи з тодішніх геополітичних реалій й наявного внутрішнього соціального досвіду.