1. Основні етапи та напрями у розвитку теорії колективу, у вітчизняної науці.
Використання ідей колективізму у педагогіці перегукується з XVII віці і вихлюпнеться в дослідженнях та практиці І.Г. Песталоцці,К.Д. Ушинського, Л. Н. Толстого та інших. У другій половині XIX – початку ХХ століття відбувається становлення та розвитку теорії виховання колективу. На той час ставляться праці Н.А. Бердяєва, І.А. Ільїна, В.С. Соловйова та інших.
Спроби проаналізувати розвитку теорії колективу, у вітчизняної науці вже були протягом два десятиріччя. З цієї проблеми є значну кількість різнопланової інформації, ще, з одних і тим самим питанням в різних представників наукових співтовариств можна зафіксувати відмінні друг від друга думки, засновані в різних підходах, трактуваннях ключових понять і ціннісних орієнтаціях. Тож сучасної вітчизняної педагогіки пострадянського періоду актуальна як «переоцінка», а й об'єктивна аналітична наукових досягнень, їх систематизація.
Звернувшись до історії питання, можна знайти дві основні тенденції до вивчення розвитку теорії коллектива:
>Хронологічна - яка полягала у вигляді описи вкладу окремих вчених у хронологічному порядку.
>Проблемно-домінантна - за якою розвиток теорії колективу розглядалося виходячи з виділення у його вивченні основних та напрямів і відповіднихпредметно-проблемних областей.
Зупинимося з їхньої характеристиці докладніше.
З перших років створення радянської системи шкільної освіти однією з основних її завдань стало формування шкільного колективу, заснованого на товаристві і спільних цінностях. Колектив розглядався як середовище, у якій відбувається виховання та розвитку дитини, становлення його особистісних якостей.
Особливий внесок у історію розвитку теорії колективу вніс О.С. Макаренка, якого вважають засновником гуманістичного напрями у педагогіці. У його концепції колективного виховання було використано принципи паралельного дії, відносини відповідальної залежності, гласності та інші, створені задля розвиток кращих людських якостей.
Окремо слід сказати про розвиток гуманістичних традицій у педагогіці.
Однією з найбільш відомих послідовників О.С. Макаренка став В.О. Сухомлинський, створив образ «ідеальної школи» - «Школи радості». Основою і метою виховання він вважав творіння щастя кожного вихованець: «Виховання у тому, щоб вміло, розумно, мудро, тонко, сердечно долучитися до кожної з тисячею граней, знайти ту, яка, коли його немов діамант шліфувати, засяє неповторним сяйвом людського таланту, але це сяйво принесе людині особистесчастье».
Хронологічний підхід до вивчення розвитку теорії колективу довгий час був єдиним, і тому традиційним. Проте з кінця 90-х уже минулого століття виділили нові підстави для диференціації і структурування знань у області педагогічної теорії колективу.
Основні напрями відповідні їм предметно-проблемние області, вивчення яких зумовлено вибором наукової позиції дослідників. Ці напрями є такі наступним образом:
Психологічний напрям, основою якого лягли роботи педагогів про проблеми дитинства, стало оформлятися першим. Розвиток цього напряму був із розвитком інших наук про людину. У центрі уваги дослідників проблем колективу – розвиток дитині, її становище у колективі, взаємодія особи і колективу та т.п.
У руслі психологічного напрями педагогічної теорії колективу (дослідження З.И.Васильевой,Т.Е.Конниковой,М.Г.Казакиной,А.Г.Кирпичника, В.О.Сухомлинського, К.Д.Радиной та інших.) є такі такі проблемні області:
- розвиток особистості колективі: розвиток індивідуальності учня у колективі, чинники розвитку особистості, формування соціально значущих якостей, громадської спрямованості та громадянської позиції особистості, творче і духовний розвій особистості;
- взаємини спікера та взаємодія у колективі: система взаємин у колективі і її вплив на особистість, характері і типи взаємин у колективі; структура і динаміка взаємин у колективі; емоційний клімат у колективі; входження особистості систему колективних відносин, стадії рівні розвитку взаємин у колективі; ефективність взаємодії колективі;
- колектив як інструмент педагогічного впливу особистість: вплив колективу на окремих учасників, вплив особистості на колектив, питання лідерства.
Слід зазначити, що дослідницька діяльність окремих учених часто зачіпає досить широке спектр проблем, не приводяться лише до однієї конкретному напрямку. З іншого боку, дані напрями пов'язані з хронологією розвитку наукової думки.
Підсумовуючи матеріалу глави, можна зробити такі висновки. Розвиток теорії колективу, у вітчизняної науці перегукується з рубежу XIX-початку XX століття. Саме тоді з'являються перші роботи, обгрунтовують даний підхід у педагогіці.
2. Перший, хто чітко побачив принципову систему поглядів А. С. Макаренка — виховуючий колектив, був І. Ф. Козлов, автор першої дисертації, присвяченої досвіду та ідеям видатного педагога. Дисертація називалася "Педагогічний досвід А. С. Макаренка і основні положення його педагогічного вчення". Вона була захищена буквально за декілька днів до Великої Вітчизняної війни. На її основі І.Ф.Козлов написав книгу "Педагогічний досвід А. С. Макаренка", яка в повному вигляді надрукована до 100-річчя з дня народження А. С. Макаренка (Мі 1988). Ідеї А. С. Макаренка мали вплив на розробку концепцій виховання у 80-і роки: оптимізації виховного процесу (Ю. К. Бабанський, Г.Н.Філонов), поєднання наукової освіти з громадсько-корисною продуктивною працею (С. Я. Батишев, П. Р. Атутов), морального виховання (Н. І. Болдирев, І. Ф. Харламов), колективу і особистості (О. О. Бодальов, Л. І. Новикова). Особливе значення має концепція цілісного навчально-виховного процесу (Л. Ю. Гордін, В. С. Ільїн, Ю. П. Сокольников).
Однією з актуальних проблем педагогіки є програмування виховання, виховного процесу. І тут вплив А. С. Макаренка очевидний. Тридцять років розроблявся зміст виховної роботи в школі, спочатку М. А. Петровим, а потім І. С. Мар'єнком, і в середині 70-х рр. було схвалено Головним управлінням шкіл Міністерства освіти СРСР "Орієнтовний зміст виховання школярів". Зараз ведуться пошуки нових підходів до програмування виховного процесу реалізується формула Антона Семеновича, який говорив, що потрібна загальна програма і програма індивідуальна, адресована до конкретної особистості.
З моменту широкої публікації педагогічних творів А. С. Макаренка починається новий етап у розвитку наслідуваності макаренківських ідей. З 50-х рр. у школу почали приходити педагоги, які добре володіли і були захоплені ідеями Антона Семеновича, вони їх практично перевіряли в шкільних умовах. Цей період висунув у ряди активних макаренківців таких практичних працівників школи, як Г. В. Гасілов, Е. Г. Костяшкін, К. М. Волков та інші. Це були педагоги-новатори (більшість із них стали вченими), які досліджували та сформували концепції виховання свідомої дисципліни школярів, учнівського самоврядування, колективного самообслуговування в школі, розвитку змагання учнів. Особливу роль у комплексному дослідженні проблем виховання в колективі відіграли практичні працівники, які виросли у відомих усій країні педагогів. Серед них — В. О. Сухомлинський, Т. Н. Коннікова, Ф. Ф. Брюховецький, Е. Г. Костяшкін.
Видатний теоретик виховання В. О. Сухомлинський буквально за кілька днів до смерті писав, що весь його досвід був результатом пошуків істини в книгах А. С. Макаренка. Особливо важливими є висновки Василя Олександровича про колектив як співдружність товаришів-однодумців.
Одним з талановитих послідовників А. С. Макаренка був Е. Г. Костяшкін, який створив прекрасний колектив московської школи №544 з особливим режимом, один з перших на практиці на початку 50-х рр. вирішив задачу поєднання навчання з продуктивною працею, зміг забезпечити високий творчий настрій педколективу, дав країні декілька відомих вчених-педагогів.
Серед педагогів, які творчо розвивали концепцію А. С. Макаренка про виховуючий колектив, не можна не назвати ленінградського вченого І. П. Іванова, який протягом багатьох років працював у ряді шкіл, піонерських дружин та у Всесоюзному таборі "Орля". Уся виховна робота повинна бути творчою, інакше для чого її проводити.
Концепція виховуючого колективу вплинула на проблему педагогічної майстерності в цілому. Позиція старшого товариша перетворює педагога з няньки і опікуна, який по дорослому моралізує перед дітьми, в організатора, пропагандиста, наставника, озброєного, як і колектив самих дітей, "тонкою педагогічною технікою". Справжня майстерність виховання, за А. С. Макаренком, полягає в тому, щоб дати широкий простір громадським силам, думці, самоуправлінню, виховному впливу колективу.
У Полтавському педагогічному інституті, який дав нам двох великих педагогів — А. С. Макаренка і В. О. Сухомлинського — створена кафедра педагогічної майстерності; уся педагогічна і методична підготовка майбутніх учителів побудована на макаренківській методиці. Там же була написана одна з перших книг "Основи педагогічної майстерності", яку вивчають тепер студенти всіх педагогічних вузів. У ній особлива увага надається оволодінню студентами педагогічною технікою.
Розробка теорії колективу в працях А.С. Макаренка і В.О. Сухомлинського
Дитячий колектив, за вченням А.Макаренка, у своєму розвитку проходить
декілька стадій.
На першій стадії колектив тільки створюється, тому важливо сформулювати вихованцям систему педагогічних вимог (рішучих за формою, зрозумілих за змістом, з певними елементами навіювання). Формується ядро активу з учнів, які добре вчаться, принципові, вимогливі до себе і до інших, мають організаторські здібності. Цю стадію не слід затягувати.
На другій стадії вимоги педагога підтримує частина вихованців, актив ставить вимоги до товаришів і самих себе. Ця стадія починається створенням органів громадського самоврядування. В колективі завершується взаємне вивчення, утворюються малі групи, формується актив, накопичуються традиції, розвивається співробітництво, взаємодопомога.
На третій стадії затверджуються відносини співробітництва, взаємодопомоги, поваги один до одного. Вимоги висуває вже колектив. Педагог працює з активом. Вимоги педагогів і активу учнів стають лінією поведінки всього учнівського колективу.
На четвертій стадії кожен учень сприймає колективні, загальноприйняті вимоги до себе. Створюються умови для нових, складніших вимог, які висуваються в процесі розвитку колективу, ускладнюються види його діяльності.
На всіх стадіях розвитку учнівського колективу педагоги цілеспрямовано працюють над його згуртуванням.
Засобами згуртування учнівського колективу виступають:
· Формування у ньому традицій (особливо правила поведінки у щоденному житті);
· Принцип паралельної дії ( обґрунтований А.Макаренко) – вимога до вихованця ставиться не прямо, а через колектив;
· Організація колективної діяльності, колективних творчих справ (за І.П.Івановим);
· Постановка перспектив. Перспектива (за А.Макаренко) – це бажана для дитини мета, яку вона хоче реалізувати, „завтрашня радість”. Перспектива може бути близька, середня, далека.
· Громадська думка – формою її вияву є загальні збори колективу, на яких вирішуються всі важливі справи;
· Учнівське самоврядування;
