Найвідомішим циклом лицарських романів був так званий “бретонський” або “артурівський цикл”. “Артурівський цикл” романів пов’язаний з іменем легендарного кельтського короля Артура, реальне історичне існування якого не доведено. Легенда про нього та його лицарів стала тією рамкою, зсередини якої здійснювалася циклізація більшості романів бретонської тематики.
Справжнім творцем артурівського роману, що дав найкращі зразки цього жанру, став поет другої половини ХІІ ст. Кретьєн де Труа (бл. 1130 – бл. 1191), автор творів “Ерек та Еніда”, “Івейн, або Лицар Лева”, “Кліжес”, “Персеваль, чи Повість про Граале ”, “Ланселот” та інші, який жив при дворі Марії Шампані – дочки Людовика VІІ та Елеонори (сестри короля Англії та Франції). Про його особистість і життя відомо небагато – лише те, що можна виділити з текстів його творів. Народився в м. Труа на Сені, отримав гарну освіту в монастирській школі, переклав з латини “Ars amandi” Овідія і опрацював окремий епізод із “Метаморфоз”. Можливо, він належав до духовенського стану, що як відомо, у середні віки не заважало бути постом кохання і весілля.
Всередині бретонського циклу виділявся напрям декуртуазного роману. Він був представлений різними версіями роману про Трістана та Ізольду.
З найдавніших давен людство оспівувало високе і світле почуття кохання. Відома історія кохання Трістана та Ізольди побудована на основі кельтського матеріалу, в якому знайшли місце деякі німецькі та античні міфологічні мотиви. Найвідомішими зафіксованими версіями цієї легенди були давньовалійські тексти, що виникли на території сучасного Уельсу (“Тріади острова Британії”, “Повість про Трістана” та ін.). Сюжет легенди розробляли спочатку норманські трувери у ІІ пол. ХІІ ст. за Генріха ІІ Плантагенета (1154 р. – 1189 р.), області західної Франції, території островної Британії та східної Ірландії. Ось чому цей роман дійшов до нас у двох варіантах: англійському та французькому. Серед найзначніших його маніфестацій слід назвати віршовані романи французького жонглера Беруля та нормандця Тома. Обидва твори вийшли в один час – близько 1170 р.
Збереглася також невеличка поема “Трістан юродивий” англонорманської поетеси Марії Французької (ІІ пол. ХІІ ст.)
Починаючи з ХІІ ст. легенда поширилася у всьому європейському регіоні. Зокрема, німецький поет Готфрід Страсбурзький був автором легенди “Трістан та Ізольда” (1210), але не завершив твір, і його дописали Ульріх фон Тюргайлі та Генріх фон Фрайборг. Подальші обробки легенди знаходимо в італійській (“Трістан”, кін. ХІІІ ст.), іспанській (“Дон Трістан з Леоніса”, ХІІІ ст.), ісландській (“Балада про Трістана”, ХVІІ ст.) літературах. Популярні у пізньому Середньовіччі “народні книги” про Трістана та Ізольду практично не вносили в її сюжет нічого принципово нового, лише дещо пристосовували його до вимог часу та національних умов.
Французький письменник Жозеф Бедьє зробив спробу реконструювати сюжетну схему на основі зіставлення усіх відомих версій і водночас видав свою вільну прозову обробку роману про Трістана та Ізольду (1900 р.).
Його тональність трагічна. Герої загинули, але не від ударів більш досвідчених і сильних супротивників, а під тиском долі., не витримуючи її тягаря. Тема кохання переплелася із темою смерті.
У романі виділено два плани. Один з них лежав на поверхні – це конфлікт кохання Трістана та Ізольди з етичними та суспільними нормами доби, причому кохання незаконного, недозволеного, оскільки Трістан був небожем і васалом Марка, а Ізольда – його дружиною. Тому між ними стали чотири суворі закони – феодальний, шлюбний, кровний і особистісний.
Другий план - фатальність самого кохання, здатного реалізуватися лише за умов постійного роздвоєння душі, напруги почуттів, своєї заборонності й неправомірності.
