Поняття Fin Amors (“тонке”, “досконале” кохання) як джерело

куртуазного кохання займало центральне місце в поетичному світі трубадурів;

· основа поезії - Всесвіт і людина, яка здатна була не тільки молитися та воювати, а й кохатися, милуватися красою природи;

· жанр куртуазної лірики був пов’язаний з певним змістом, мав свій арсенал художніх засобів;

· створення вишуканих й оригінальних висловлювань на визначену традицією тему;

· кохання – найвище благо і показник душевної досконалості та доблесті;

· форма поезії відрізнялася вишуканістю, вірші побудовані на певній кількості складів і ритмів, використана різноманітна строфіку;

· твори відносилися до “ясного стилю”, були звернені до широкої аудиторії на противагу “темного стилю”, в якому містилося багато загадкових метафор, малозрозумілих натяків, що ускладнило їх сприйняття всіма верствами населення;

· джерелом лірики трубадурів стали фольклорні пісні і твір римського поета Овідія. Теоретичні основи провансальської лірики викладено в трактаті Андрея Капеллана “Про кохання”.

Прекрасна Панна стала окрасою земного буття, царювала в серцях закоханих поетів. Трубадуру була дорога лише одна жінка, він не міняв її ні на яку іншу. Не знатність походження і багатство, а краса і куртуазність панни викликали його почуття.

Трубадури прагли досягти у складанні віршів високої майстерності, вишуканості. І як результат - утвердили риму узахідноєвропейській ліриці, збагатили останню новим жанром. На цю особливістьзвернув увагу О.Пушкін: “Поезія прокинулась під небом Південної Франції – рима відгукнулась у романській мові; ця мова оздоба вірша…мала важливий вплив на словесність новітніх народів. Трубадури грали римою, вишукували для неї різноманітні зміни віршів, вигадували ускладнені форми…”

 

Видатні трубадури і міннезингери середніх віків

Видатним трубадуром середніх віків був Джауфре Рюдель де Блая (приблизно 1140 – 1170). Він залишив для нащадків 6 віршів, які не мали особливого успіху за його життя. Але в першій половині ХХ ст. легенда про Джауфре Рюделя стала досить популярною. Гейне, Суінборн та деякі інші поети розповіли історію життя “князя Блаї”. До початку ХХ ст. було близько 100 літературних обробок цього сюжету. Найвідомішою з них стала драма Едлеонда Ростана “Далека принцеса”.

Мотив “кохання на відстані” став основою для створення легенди про кохання трубадура до графині Джауфре до Мелісандри – графині Триполітанської (графство існувало з 1103 до 1200 рр.), яку він ніколи не бачив, але покохав за її велику шляхетність, почуту від прочан Антіохії.

Характерним прикладом творчості трубадура можна назвати канцону “Мені під час травневих днів”. Герой закоханий у жінку, яку ніколи не бачив і яка живе дуже далеко від нього. Почуття настільки сильне, що хоча і наступив місяць травень, на душі у нього зимно. Поета не радує оточуюча краса світу, життя, бо він у розпачі, “змарнів”, “страждав”, “мучився”. Щастя бачив лише поряд з коханою. Не дивлячись на те, що їх розділяв цілий світ: відстань і соціальне положення, мріяв про зустріч з нею, вірив, що Господь допоможе йому зустрітися з коханою. Почуття поета сильніші за розум. Це кохання недосяжне, чисте, платонічне,” віддалік”. Заради нього він здатний пройти довгий шлях пішки. Головний художній засіб канцони – антитеза протиставлення краси весняної природи і душевного страждання поета від розлуки з коханою.

Розквіт його творчості припав на 1180 – 1195 рр.

Бертран де Борн воював зі своїми сусідами, був доблесним лицарем і воїном. Знаменита сирвента “Люблю травневий світлий час” доказ висловленої думки. Поет понад усе любив ряди полків, битву, озброєних воїнів і коней. Його зір тішили краса “наметів і шатрів”, шеренги бійців, шалена відвага лицаря на коні, який ризикував життям, “шмати подертих прапорів”.

Бертран де Борн – автор багатьох канцон. Предметом його шанування була Матильда де Монтаднесі. Коли одного разу він уславив іншу панну, вона образилася і дала йому відставку. Поет попросив пробачення у віршах, але це не вплинуло на неї, тоді склав він канцону - теж не подіяло. У відчаї з’явився до іншої дами, розповів про свої справи і попросив прийняти його у лицарі. Пані подякувала за честь і пообіцяла переконати Матильду змінити до нього ставлення. Бертран де Борн повернувся до своєї коханої.

Не менш відомим трубадуром був Петро Відаль син тулузького скорняка. Дитинство провів у бідності. Проте талант рано допоміг стати заможнім, про що свідчив штат прислуги, крім того, він ніколи не просив грошей у своїх покровителів. Свою кар’єру розпочав при дворі Альфонса Аррагонського, шанувальника поезії і поетів. Однак Відаль мав неспокійний характер, що не дозволяло йому довго засиджуватися на одному місці. Довгий час мандрував по Іспанії, Італії і південній Франції. Трубадура гостинно приймали при всіх дворах і багатих замках. Багато разів закохувався, жінки із задоволенням приймали його знаки уваги і шанування, яке сприяло їхній славі.

Петро Відаль діяльно займався політикою, допомагав своїм покровителям. Особливо був близький з Альфонсом Аррагонським і його сином Петром. Своїми сирвентами підтримував їх у боротьбі з Тулузою, енергійно відстоював хрестові походи в відчайдушно поносив Філіпа – Авгута за байдужість до них. Проте не сирвенти зробили його знаменитим. Трубадура прославили любовні пригоди і пісні.

Вишуканістю висловлених почуттів та задушевною мелодійністю прославився трубадур Бернарт де Вентадорн (між 1130 чи 1140 – 1190 чи 1200 рр.). Син придворної грубниці, розумний, освічений і талановитий поет, був на службі у віконта Вентадорнського, а потім у герцогині Нормандської, Елеонори Аквіанської і Раймонда У, графа Тулузького. Закінчив своє життя чернецем в Дордоні. Йому приписували 45 віршів, збереглося 18 мелодій до них.

У ХІІІ ст. поезія трубадурів почала занепадати. Це було пов’язано з так званими альбігойськими війнами – хрестовими походами північно-французьких феодалів, що тривали 20 років і призвели до повного зруйнування Провансу. Місто було пограбоване, зруйноване, а більшість трубадурів шукала притулку на чужині – Іспанії, Італії, Німеччині, що сприяло поширенню їхнього мистецтва в цих країнах.

У другій половині ХІІ ст. у Німеччині зародилася своєрідна куртуазна лірика – міннезанг. У ній виявилось два напрями – народний і аристократичний. Першому була властива простота, природність у відтворенні почуттів, близькість до народної пісні. Другому – оспівування високого кохання з традиційними ритуалами: вихваленням панни, томліннями, стражданнями. У піснях міннезингерів жінка йшла назустріч чоловікові, чого не знала провансальська лірика. Для міннезангу були характерні такі риси: боязливість у коханні, ідеальність стосунків, прагнення дослідити таємниці любові, якій не властиві були зрада й ревнощі; опис природи (ранньої весни і сумної осені), зображення жінки володаркою кохання, а чоловіка – рабом її забаганок.

Форми міннезингерів:

магерид -“пісня ранку” (подібна до альби), строфічна любовна пісня;

шпрух – дидактичний жанр, збережений в репертуарі мандруючих співаків – професіоналів нелицарського походження. Зібрання таких однострофних шпрухів (моральних висловлювань) 1160 – 1179 рр. збереглося під ім’ям Сперфогеля. До складу віршованих висловлювань входили пісні про тварин, людей, моральні повчання, висловлювання на побутові теми, релігійні вірші.

Велику роль відігравали чуттєві елементи, більша схильність до рими, моралізації і перенесення проблем буття. Поезія міннезінгерів, як і поезія трубадурів, залишалась в основному світською.

Визначними представниками міннезангу стали Фрідріх фон Гаузен, Генріх фон Морунген, Гартман фон Ауе та багато інших. Виділяли 140 авторів відповідно Гайдсмберзькому рукопису, який складено в Цюріху 1330 року і доповнено в наступні десятиріччя.