Найчисельнішою з народностей, що мешкали у Західній Європі в середині І тисячоліття до н.е., були кельти, які спочатку жили на території теперішньої Франції, у VІ - ІІІ ст. до н.е. вони залишилися на території Іспанії, посіли панівне місце у Британії, Північній Італії, Північній Німеччині, Чехії, частково Угорщині й Трансільванії. У ІІІ ст. до н.е. розпочали невдалий похід до Македонії та Греції, а також Малої Азії, де частково осіли і стали відомі пізніше під назвою галатів (Сучасна Франція – країна франків - довго називалася Галлією – країною галлів – кельтів). Спочатку на чолі кельтів стояли військові ватажки й жерці – друїди - носії й зберігачі “божественної мудрості” й вихователі молоді. Кельтський епос складався із скел, їх ще називають кельтськими сагами. У перекладі ці терміни означали “сказання”, “розповідь”. Читацькій Європі був більш відомий термін сага.
Створювали і зберігали скели філіди. Вони займалися літературною діяльністю так би мовити за сумісництвом, бо обіймали дуже важливі посади при дворах кельтських володарів: були речниками, жерцями, зберігали генеалогію знатних кланів. Одночасно з ними пісенно-поетичною творчістю займалися барди. Останнє слово прижилося у сучасному житті й означало автора пісень, який сам виконував їх. У кельтів бардами називали народних співаків – поетів, які згодом стали займатися пісенно-поетичною творчістю професійно, мешкаючи у маєтках феодалів або мандруючи кам’янистими шляхами Шотландії, Уелсу та інших частин Британських островів. Оскільки у суспільному становищі філідів і бардів існувала така велика різниця, то й сфери літературної діяльності у них були різні: філіди творили своєрідний літопис національної історії – епічні скели, а барди створювали різноманітні – хвалебні, викривальні, ліричні та інші пісні.
Виділяли два цикли кельтського епосу:
уладський (від назви племені уладів, що мешкали на території сучасного Ольстера), або північний, ольстерський;
цикл Фінна (названий іменем напівлегендарного ватажка фенії - особливої військової організації, незалежної від королівської влади, яка діяла на всій території Ірландії, крім Ольстера), або південний.
Спочатку центральним героєм уладського циклу кельтських скел був напівлегендарний король Конхабар, який начебто керував Північною Ірландією у першій половині І ст. до н.е. Згодом увага оповідача перенеслася з “першої особи” на небожа Конхабара - молодого непереможного богатиря Кухуліна. Йому присвячено цикл саг, до яких входило близько ста розповідей. Найдавнішній рукопис “Книга Бурой Корови”, названа так за матеріалом, з якого зроблений її перепльот, написана бл.1100 року, але виникнення цих розповідей вірогідніше за все відноситься до VІ – VІІ століття.
Саги про Кухуліна мали під собою певну історичну основу. В ірландських історичних анналах, складених у VІІІ - ІХ ст., вказувалися навіть точні дати життя героя (34 р. до н.е. – 2 р. н.е.). Разом з тим більшість фахівців вважає ці відомості умовно-історичними, тобто такими, які можна назвати легендами. Проте в сагах зустрічалися прикмети доби межі нашої ери - опис одягу, зброї, прийомів бою тощо. На півдні Ірландії, недалеко від сучасного міста Арма, навіть збереглися сліди укріплень Емайн Махи – столиці Уладу.
Хоча саги складалися головним чином уже в християнську добу, в них містилося багато язичницьких мотивів, елементів міфології кельтів.
До уладського циклу тяжіли скели, в яких вже не було образу Кухуліна. Найбільш цікавою з них була скела “Вигнання синів Уснеха ”.
В ній розповідалося про боротьбу Уснеха за кохання до Дейрдре. Ще до народження дівчини мудрець Катбад напророкував їй надзвичайну вроду, через яку мусило було пролитися багато крові. Тому, коли вона народилася, улади вирішили вбити її. Король Конхабар заборонив їм здійснити такий намір, навпаки, наказав дівчинку залишити в королівському палаці і виховати її як його майбутню дружину.
Не менш цікавою була скела “Переслідування Діармайда і Грайне” із циклу Фінна. У ІІІ ст. на півдні Ірландії існувала військова організація, яка не підкорялась королівській владі. Вона мала свої закони: брати собі дружину не за багатий посаг, а особисті якості; не чинити насильства по відношенню до жінок; не відмовляти жінкам в їжі та коштовностях; відступати в битві не менш як перед десятьма воїнами.
Ісландські саги
Скандинавія відокремилась від своїх континентальних родичів і зайняла переважно північ Європи приблизно після Різдва Христова. У цій країні письмова література почала розвиватися лише після введення християнства, яке проникло туди вперше в ІХ ст., а остаточно перемогло язичництво бл. 1000-го року і навіть пізніше. Інтелектуальним центром та казковим місцем сказань і фабрикою писемності стали не Данія і не Скандинавський півострів, а окремий острів Ісландія. Високий рівень національної культури давав Ісландії службовців і вчителів християнської релігії зі свого середовища. Лише єпископи, та й то первісно, були іноземцями. Грамота і наука в цій країні не були перевагою духовенства.
Твори перших скальдів вражали своєю простотою і величчю пісень. В подальшому їх мистецтво перейшло в штучність і вишуканість. Спочатку вони співали міфічні гімни та схожі з ними за формою і тонами епічні пісні. В подальшому славу і винагороду їм принесли ліричні пісні. Християнство і нова культура не знищили поезії скальдів і зовсім не вплинули на неї. Основа її, як і раніше, залишалася язичницькою. Зв’язок модної поезії скальдів з давніми міфічними і героїчними розповідями сприяли збереженню старих пісень і сказань завдяки писемності. Цій обставині зобов’язані і найважливіші пам’ятки міфології, серед яких на першому місці, без сумніву, стояли дві Едди.
Слово “Едда” означало прабабуся, тобто вісниця певної давнини. Значення цього слова не досліджене. Одні вважають “еддою” назву хутора, на якому жив і збирав матеріали для своєї книги автор, інші – “поезію”.
“Еддою” називали збірку пісень частково міфологічного і морально-повчального (дидактичного), а частково героїчного змісту. Пісні розподіляли на дві групи: про богів і про героїв.
“Старша Едда” (інша назва “Королівський кодекс”) складена, на думку одних, в ХІІ ст., на думку інших, – в середині ХІІІ ст. Уперше вона з’явилася в Європі близько другої половини ХVІІ ст. Рукопис, який завершував її, створений близько 1300 року. Його надіслав датському королю аннике ІІІ ісландський єпископ Брин-Юльф Свейнсон, поставивши на ньому довільно ан’я Семунда Віщого, напівміфічного віщуна Ісландії (жив наприкінці ХІ – початку ХІІ ст.). Збірка укладена в ХІІІ ст. з пісень різних часів. Свою назву вона отримала від першого видавця в ХVІІ ст.
“Молодша Едда” приписувалася Снорреі Стурласону (1178 р. – 1241 р.) – ісландському поету та історику Ісландії, який брав активну участь в політичному житті країни, в міжусобних війнах, двічі виборював вищу посаду в Ісландії – “головного судді”. Він прагнув об’єднання Ісландії та Норвегії, сподіваючись стати намісником норвезького короля Гакона Гаконарсона, проте не знайшов підтримки серед співвітчизників і, посварившись з королем, членом дружини якого був, за королівським наказом був убитий родичем.
Насправді ж ця збірка була складена багатьма авторами і в різний час з метою бути одночасно і посібником, і керівництвом для скальдів. Стиль поезії скальдів був своєрідним: жоден предмет не називався своїм власним іменем, усі іменники замінювалися синонімами чи описовими виразами, які мали відношення до міфології та героології і були незрозумілі без певного тлумачення їх. Наприклад, золото називали сльозами Фреї (за міфом Фрея плакала золотими сльозами, коли її покинув чоловік Од). Крім того, скальди користувалися незвичайною свободою конструкцій. Чим рідше слово стояло на своєму місці, тим воно вважалося оригінальнішим. Така поезія почала занепадати наприкінці ХІІІ ст., наступив час розквіту прози - національної історіографії і саги.
Пісні “Едди” за змістом і стилем представляли собою давній жанр народного епосу.
“Старша Едда” – це 19 героїчних пісень. Вони далеко не представляли епос в повному розумінні цього слова. У формі ліричного діалогу в збірці розроблено один епізод із життя героя. Героїчні пісні поділені на три групи: в першій розповідалося про долю віщого коваля Волунда, а в трьох наступних – про життя Хельги. Всі останні належали до циклу Ніфлунгів (німецьких нібелунів).
Найбільш популярними серед пісень стали три пісні про найкращого із конунгів Хельги.
“Молодша Едда” складалась із 6 пісень міфологічного характеру, які містили розповіді про богів і вчили життєвої мудрості. Найбільш значною стала пісня “Сни Бальдри”. Світлому богу Бальдру, сину головного бога скандинавської міфології Одіна, наснилися погані сни, які пророкували смерть. Щоб врятувати сина мати бога Фрігг взяла клятву із усіх живих істот й предметів, забуваючи небезпечну на вид омелу (рослина, яка паразитувала на дубі), не шкодити йому. Радіючи тому, що Бальдра став неушкодженим, боги почали кидати у нього різну зброю. А підступний Локі зробив спис із омели і вручив сліпому богу Хьоду, спрямовуючи його руку так, що той, не бажаючи цього, став вбивцею юнака.
Великий відчай охопив асів. З почестями перенесли вони тіло Бальдри на корабель, склали погребальне вогнище і пустили його у море. Оден, спостерігаючи, як усі сумували за Бальдрою, вирішив послати гонця до Хель з пропозицією викупу сина із царства мертвих. Дев’ять днів і ночей скакав гонець, доки досяг річки Льоль, що відокремлювала світ мертвих від світу живих. Хель. уважно вислухала його і пообіцяла задовольнити прохання Одіна за умови, якщо дійсно все живе сумуватиме за Бальдрою. Проте світлий бог назавжди залишився у царстві мертвих, оскільки знайшовся злобний Локі, який перевтілився в образ багатирку Текк і запевнив, що Бальдра нікому не потрібний ні живий, ні мертвий
Отже, хоч боги і були могутніми, досконалими, їм не вдалося уникнути людських страждання, стати безсмертними. Як люди, вони були різними. Одні несли добро, світло, радість, як Одін (батько і родоначальник богів, бог війни, мудрості), Тор (бог грози, покровитель землі), Фрігг (дружина Одіна, богиня кохання, покровителька шлюбів), а інші, як Локі (бог вогню), зло.
Надземному світу богів протиставлений світ людей - підземне царство мертвих. В ньому знаходилися усі померлі, окрім героїв. Потойбічний світ побудовано відповідно знань, пов’язаних з похованням в курганах.
Життєва мудрість міфологічної пісні стверджувала: доля кожного залежить від вміння приймати життя таким, яким воно є, не спокушати долю навіть і тоді, якщо вона прихильна до людини. Перед смертю усі рівні без винятку.
Поезія скальдів через штучність занепала в кінці ХІІІ ст. У цей час у землях скандинавських, особливо в Ісландії, розквітала проза: національна історіографія й сага.
Таким чином, найкращі сказання середньовічної Європи набули загальнолюдського значення і стали основою для багатьох творів світового мистецтва як вічні сюжети про пошуки краси й істини, про вірність і велике кохання, про боротьбу за незалежність.
