ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Середньовіччя як своєрідна епоха в історико-літературному
Поняття “середні віки” було введено в науку діячами Відродження ще в ХV ст., які позначали цим терміном період від загибелі Західної Римської імперії (476 р. н.е.) до відродження багатьох античних традицій (1640 – 1660 рр). Зміст і хронологічні рамки Середньовіччя тривалий час визначалися по - різному. В цілому ж у Європі цей період тривав ХІІ століть, охопив досить значний проміжок часу, впродовж якого відбулися вагомі зміни в житті людей, їх світогляді та культури.
Доба Середньовіччя співпала зі становленням, розвитком і занепадом феодалізму на території Західної Європи. Процес історичного розвитку феодальної формації був складним. Вчені умовно поділили його на декілька етапів:
1/ раннє Середньовіччя (V – Х ст.);
2/ зріле (класичне) - (ХІ – ХІV ст.);
3/ пізнє, в межах якого відбувся перехід до нової культури - доби Відродження - (ХV - І чверть ХVІІ ст.);
(Роль церкви, латинської мови, лицарство)
ТЕМА 1.2. КЛЕРИКАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА:ФОРМИ І ЖАНРИ
Основні жанри і форми клерикальної літератури
У літературі посилився інтерес до внутрішнього світу людини. З легкістю було відкинуто античний ідеал розвинутої гармонійної людини. В добу раннього Середньовіччя до античної культури ставилися двозначно. З одного боку, захоплювалися мудрістю давніх і стилістичною виразністю їхніх творів, з іншого, - не сприймали язичних письменників. Як результат, антична література була засвоєна середньовічною цивілізацією вибірково і залучена для власних цілей – наставляти віруючих на шлях істини.
Клерикальна література створювалася первісно винятково латиною. Це обумовлено було тим, що культура й література Західної Європи формувались на території колишньої Західної Римської імперії. Клерикальна література була представлена різними жанрами.
Одним із основних видів читання і літературної творчості вважався жанр житія святих. Це буликороткі розповіді про життя, благочестиві подвиги та страждання людей, канонізованих християнською церквою, іноді їх називали агіографією. Джерелом для них послужили сказання про християнських мучеників у Римській імперії і тексти Біблії, а також апокрифи. Житія немовби переносили людину з земного світу в світ вічний, позачасовий і суто символічний. Тому їх писали за певною стандартною схемою: народження святого у заможній родині (мирська принада - користуватися благами безжурного життя), раннє чернецтво (добровільне позбавлення усіх спокус), мученицькі подвиги, страждання, смерть, дива біля труни святого і нарешті похвальне слово на його адресу Покійник чекав Страшного суду і потім зберігав вічне життя “на небесах”, залишався членом церкви, його поминали. Житія іноді відрізнялися одне від одного лише іменами святих. Слід зазначити, що життєписи святих та мучеників – це не біографія чи оповідь про життєвий шлях у звичному для нас розумінні. Тому шукати в них психологічної правдоподібності або вбачати в реальних подробицях якісь заслуги письменницького обдарування було б помилково.
Виділяли три основних типи збірок житія: календарні збірки на цілий рік -“мінеї”, які містили зібрання пространних житія для церковного богослужіння і для читання; “сінаксари” зі стислими житіями, розташованими в календарному порядку днів пам’яті святих; патерики.
Особливості жанру житія полягали в тому, що герої завжди зображувалися ідеальними християнами – мучениками, які добровільно приймали мученицький венець. Для розкриття їх внутрішнього світу та психологічного стану використовувалося багато образних, ліричних, драматичних монологів, молитов, плачів, роздумів.
Різновидом житія були патерики - збірки повчальних оповідей про життя християнських самітників і ченців Близького Сходу та Італії ІІІ – VІІ ст., які уславилися своїм благочестям або стражданням за християнську віру. Патерики відрізнялися від житія тим, що в них описувалося не все життя святого від дитинства до смерті, а лише найбільш повчальні фрагменти.
За своїм змістом вони поділялися на дві групи: в першій переважали життєписи подвижників, в другій - вислови і сентенції подвижників.
В основі розповідей лежало декілька основних мотивів: опис подвигів аскетичного самовідречення самітників; сказання про потойбічні страждання грішників; розповіді про дивовижне зцілення хворих; повість про тварин, які допомагали самітникам; розповіді про благочестивих дів, про боротьбу ченців з диявольськими спокусами, про божественну винагороду. Оповідання із патериків впродовж багатьох століть переписувалися до різних морально-дидактичних збірок.
Виділяли Синайський, Єгипетський, Скитський, Римський, Ієрусалимський патерики.
Заслуговував на увагу і жанр видіння - бачення ясновидцем того, що відбувалося після смерті на тому світі. Вони і приваблювали, і відстрашували від себе, оскільки могли бути і знаками благодаті, і знаками спокуси. Не випадково Києво-Печерський патерик наводив численні історії про те, як у своїх видіннях ченці бачили “ангелів світла”, котрі давали мудрі поради і творили “ніби чудеса”, але насправді виявлялися хитрими бісами. Вони наділяли красномовством, знаннями, даром пророцтва – натомність забирали душу.
Популярним був жанр легенди (від лат. “те, що потрібно прочитати”) Першепочатково так називався життєпис святих, які були написані для читання в дні їх пам’яті. Пізніше легендами стали називати різні релігійно-дидактичні оповідання, притчі про тварин та різні культові предмети тощо. Мета легенд полягала у тому, щоб у доступній формі доносити до людей християнські ідеї, виховувати у них християнську мораль. Зміст значної частини легенд складався із біблійних сюжетів, взятих із Ветхого та Нового Заповітів. Головна роль відводилась легендам про святих, Христа й Богоматері, про перебування їх в пеклі, раю і на землі, про те, як святі допомагали простим людям.
Важливе місце серед жанрів клерикальної літератури посідала сповідь. Її назва походила від християнського обряду церковного таїнства - сповіді - покаяння, під час якого віруючі відкривали священику свої думки, ділилися найінтимнішим. Вважалося, що лише після такого одкровення і своєрідного каяття людина здатна очистити душу від гріхів і по-справжньому усвідомити наслідки своїх вчинків. Сповіді дуже заохочувалися служителями церкви.
Церковне богослужіння не обходилося і без проповіді, гімнів, молитов.
Серед клерикальних жанрів панували гімни, які оспівували церковні свята і святих покровителів різних монастирів і єпископств. Вони мали власні канони. Наприклад, гімни про святих композиційно включали в себе зачин, панегірик святому, описання його діянь, молитву до нього про заступництво.
