Двопалатні парламенти у федеративних державах

 

	Палати парламенту:	Кількість депутатів в палатах:	Метод формування представництва суб'єктів федерації
представництво суб'єктів федерації	загальнонаціональне представництво	представництво суб'єктів федерації	загальнонаціональне представництво
Аргентина	сенат	Палата депутатів			Обираються прямими виборами населення по 3 представника від кожної провінції, національної території і округи на 6 років
Австралія	сенат	Палата представників			Пропорційна система виборів за 12 депутатів від кожного штату на 6 років і по 2 від територій на 3 роки, половина представників від штатів оновлюється кожні 3 роки
Австрія	Федеральна рада (Бундесрат)	Національна рада			Обираються парламентами земель пропорційно числу громадян землі на строк повноважень парламентів земель
Бельгія	сенат	Палата   представників			40 обираються загальним голосуванням, 21 - провінційними радами, 10 - кооптує обраними членами; сенатори по праву діти королівської родини (з 18 років), у разі їх відсутності родичі королівського прізвища по низхідній лінії
Бразилія	Федеральний Сенат	Палата депутатів			Мажоритарна система виборів строком на 8 років при ротації кожні 4 роки (спочатку на 1 / з, потім на 2 / з); по 3 сенатори і по 2 заступника сенатори від кожного штату
Німеччина	Бундесрат	Бундесрат			Призначаються урядами земель із свого складу; кожна земля має від 3 до 6 представників
Індія	Рада штатів	Народна     палата			232 обираються на 6 років виборними членами законодавчих зборів штатів і союзних територій, 12 призначаються президентом
Іспанія	Сенат	Конгрес   депутатів		300 - 400	208 обирається на 4 роки за системою плюрального голосування, 44 на-значущих парламентами комун
Канада	сенат	Палата     громад			Призначаються генерал-губернатором за рекомендацією прем'єр-міністра з урахуванням рівного представництва провінцій
Малайзія	сенат	Палата   представників			40 призначаються верховним главою (глава держави), 30 обираються від штатів на 6 років: по 2 сенатори від кожного штату і по 2 сенатори від двох федеральних територій
Мексика	сенат	Палата депутатів			Обираються загальним голосуванням за системою пропорційного представництва на 6 років; оновлюється на чверть кожні 3 роки
Нігерія	сенат	Палата представників			Обираються загальним голосуванням
Пакистан	сенат	Національна асамблея			Обирається законодавчими зборами провінцій на 6 років; третину Сенату оновлюється кожні 3 роки
Росія	Рада Федерації	Державна дума			Представництво голів органів виконавчої і законодавчої влади суб'єктів федерації (до 2002 р.), потім представництво від органів виконавчої і законодавчої влади суб'єктів федерації
США	сенат	Палата представників			По 2 сенатора від штатів обираються на основі плюрально системи голосування
Швейцарія	Рада кантонів	Національна рада			По 2 депутати від кожного кантону, які обираються прямим голосуванням населення за мажоритарною системою (за винятком кантону Берн, де депутати Ради направляються парламентом кантону)
Ефіопія	Рада Федерації	Рада народних представників			Обирається місцевими органами влади на 5 років
Югославія	Віча республік	Віча громадян			Обирається прямим голосуванням населення по 20 представників від кожної республіки
Південна Африка	Національна рада провінцій	Національна асамблея			За 6 постійних представників від 9 провінцій і по 4 альтернативних представника

2. Формування складу другої палати парламенту може здійснюватися за допомогою виборів, які проводять депутати законодавчих органів суб'єктів федерації. Така система діє в Австрії, де Федеральна рада формується парламентами земель, виходячи з принципу пропорційного представництва в залежності від чисельності населення земель. Земля з найбільшою чисельністю має 12 місць, інші землі мають представництво пропорційне чисельності їх населення та чисельності населення в найбільш населеній землі. Встановлюється, що кожна земля повинна мати не менше трьох представників. Члени Федеральної ради обираються парламентами земель за системою пропорційного представництва партій, які мають депутатів в земельному парламенті. Оновлення Федеральної ради здійснюється в міру виборів в земельні парламенти.

3. Склад другої палати парламенту може призначатися главою держави, федеральним урядом або урядом суб'єктів федерації. У Німеччині 68 членів бундесрату призначаються урядами земель виходячи з чисельності населення земель, але не пропорційно їх населенню. Землі мають від трьох до шести представників, стільки ж голосів має кожна земля; голосу при голосуванні подаються узгоджено від імені землі. Членство в бундесраті не обмежена певним терміном. Сенат у Канаді формується генерал-губернатором за рекомендацією прем'єр-міністра з урахуванням рівного представництва провінцій. Всі провінції розбиті на чотири групи, кожна з яких представлена в Сенаті 24 сенаторами. Маленькі провінції мають від 4 до 10 сенаторів, провінції Квебек і Онтаріо представлені 24 сенаторами кожна. Мають своїх представників в Сенаті і території - по 1 сенатору.

4. Для формування складу палат використовується також принцип делегування, коли глави органів виконавчої та законодавчої влади є одночасно і членами відповідної палати федерального парламенту. Така система діяла до останнього часу в Росії. Перший склад Ради Федерації (1993-1995) формувався на основі прямих виборів в суб'єктах Російської Федерації; це розглядалося Конституцією в якості перехідної заходи. З 1995 і по 2000 р. діяв принцип, згідно з яким глави законодавчих і виконавчих органів державної влади в суб'єктах федерації були одночасно членами Ради Федерації.

У 2000 р. був прийнятий Федеральний закон, згідно з яким склад Ради Федерації буде формуватися з представників законодавчих та виконав-навчих органів суб'єктів федерації. Однак у 2000 - 2002 рр.. встановлено дію змішаної системи, коли представництво голів відповідних органів у Раді Федерації зберігається до їх перевиборів.

5. У ряді федеративних держав діє змішана система формування другої палати парламенту, коли частина її членів можуть обиратися населенням, а інші частини обиратися парламенту ми суб'єктів федерації або призначатися тими чи іншими органами державної влади. У Бельгії 40 членів Сенату обираються населенням регіонів на основі пропорційного представництва (25 - від Фландрії і від фламандського населення Брюссельського регіону та 15 - від Валлонії і від франкомовного населення Брюссельського регіону), 21 обирається комунальними радами (по 10 від фламандскоязичних і франкомовних комун і 1 від германоя-гучно комуни), а 10 кооптує обраними сенаторами (6 від Фландрії і 4 від Валлонії). До складу Сенату входять також сенатори по праву - діти королівської родини (з 18 років), у разі їх відсутності родичі королівського прізвища по низхідній лінії. В Індії Рада штатів формується за допомогою змішаної системи, коли більша частина його складу (232 члена з 244) обирається на шість років законодавчими зборами штатів і союзних територій, а 12 членів призначаються президентом з осіб, які мають особливі заслуги в різних областях літератури чи мистецтва, науки або громадської діяльності. Рада штатів оновлюється на одну третину кожні два роки. Представництво штатів в Раді не є пропорційним населенню і не розподіляється порівну. Штати представляють у палаті від одного до тридцяти чотирьох членів.

Таким чином, формування складу другої палати парламентів у федеративних державах здійснюється по-різному. Слід зазначити, що це розходження позначається на інших особливостях функціонування даних палат і їх структури. По-перше, можна сказати, що там, де палати формуються більш демократично, там вище їх роль у системі федеральних органів влади. По-друге, спосіб формування палат впливає на партійну конфігурацію цих політичних інститутів. Вона може відповідати нижній палаті, але може і відрізнятися від неї, що створює можливість для політичних конфліктів між палатами. По-третє, вплив органів влади суб'єктів федерації на формування складу палати підвищує значущість суб'єктів на рівні формування федеральної політики, хоча іноді і створює основу для конфліктів між федеральними органами влади та суб'єктами федерації.

Повноваження палати, що представляє одиниці федерації, визначаються багато в чому формою державного правління. Як підкреслює Р. Уотт, «де є поділ влади між виконавчими і законодавчими органами як в США і Швейцарії, зазвичай там дві палати мають рівні повноваження (хоча в США Сенат має додаткові повноваження щодо призначень і ратифікації договорів). Там, де є парламентські уряду, палата (звичайно перша), яка контролює їх, неминуче має велику владу»(Watts, 1999, 96). Тим не менш, в не-яких парламентських федераціях (Австралія, Німеччина) в силу особливостей формування другого палат і наявності права вето на закони, що стосуються суб'єктів федерації, ці палати мають істотний вплив на парламентський процес в цілому.

Спільна робота двох палат часто координується спеціально створеними спільними комітетами та комісіями, що мають постійний або тимчасових характер. У Канаді відзначено діяльність постійних спільних комітетів Палати громад і Сенату з офіційних мов, з питань діяльності парламенту, за актами делегованого законодавства (з розгляду рішень уряду, виданих за уповноваженням обох палат парламенту). Так само створювалися спеціальні комітети з підготовки конституційного ної реформи (70-і роки), з реформи Сенату (80-ті роки).

У тих федераціях, де є однопалатний парламент, інститути законодавчої влади формуються не у всіх суб'єктах федерації. Представництво суб'єктів федерації тут враховується по-різному. У Танзанії Національне збори, що складаються з 232 депутатів, обирається частково населенням, а частина призначається, в тому числі парламентом Занзібару. У Федерації Сент-Кітс і Невіс Національні збори - однопалатний парламент складається з 11 членів, що обираються населенням строком на 5 років (8 від Сент-Кітс і 3 від Невіс), і з 3 сенаторів, що призначаються генерал-губернатором (1 по рекомендації лідера опозиції, 2 за рекомендацією прем'єр-міністра). Острів Невіс має власний парламент, частково обирається населенням, частково призначається. В Об'єднаних Арабських Еміратах є Федеральна національна рада, що виконує консультативні функції. Він складається з 40 представників, призначуваних еміратами на 2 роки.

Інші інституції на рівні федерації. Крім парламентського представництва є інші інститути, що дозволяють спеціально вирішувати питання федеративних відносин, а також суб'єктам федерації впливати на загальну політику і які сприяють вирішенню конфліктів між федерацією та її складовими частинами.

Перш за все відзначимо, що такий владний інститут, як федеральний уряд, часто формується і будується з урахуванням федеративних відносин. Загалом і в цілому діяльність уряду у федераціях враховує рівень і характер розвитку федерацій, поділ повноважень, суперечності між окремими суб'єктами, а так само між суб'єктами і федеральним урядом. Стан «подвійного правління» в президентських і напівпрезидентських республіках (США, Росія), коли партійна приналежність уряду і палати загальнонаціонального представництва різні, президент і уряд часто змушені спиратися на другу палату. У деяких федераціях формування уряду прямо визначається характером федеративних відносин. Так, у Бельгії ст. 99 Конституції вимагає рівності в числі французько-мовців та фламандско-говорящих міністрів (виключаючи прем'єр-міністра). В Індії до складу уряду обов'язково включаються представники найбільших штатів (Уттар-Прадеш, Гуджарат і ін.) Уряд Швейцарії фактично формується з представників кантонів, причому в Конституції обмовляється, що від кожного кантону в уряд може призначатися не більше одного міністра. В Об'єднаних Арабських Еміратах уряд формується колегією емірів. У Канаді при формуванні уряду обов'язково враховуються національність і мову.

Іноді в складі уряду виділяється спеціальне міністерство, що займається справами федерації. Такий уряд було в Російській Федерації; в Австрії існує міністерство з питань федералізму і реформу управління.

У ряді федерацій практикується проведення спеціальних нарад прем'єр-міністра федерації і глав виконавчої влади суб'єктів федерації (Індія, Канада). У Росії Державний рада включає перших осіб суб'єктів федерації і призначений компенсувати втрату їх представництва в Раді Федерації.

Інститути взаємодії суб'єктів федерацій. Взаємодія суб'єктів федерації є важливим каналом розвитку федеративних відносин. Практика інституціалізації таких відносин показує, що вони виконують важливу функцію координації діяльності та взаємної допомоги.

Особливо слід відзначити спеціальні державні інститути взаємодії суб'єктів федерації на регіональному рівні управління. Наприклад, у Бельгії для координації діяльності і для об'єднаної діяльності мовних комун в регіоні Брюссель створені спеціальні об'єднана комісія комун і об'єднана колегія. Об'єднана комісія комун складається з 75 членів, що представляють французьку і фламандську комунальну комісії, які спільно вирішують спільні проблеми.

У політичному відношенні слід відзначити формування у ряді федерацій асоціацій законодавчих органів суб'єктів федерацій. Координація діяльності парламентів тут може бути доповнена обміном досвідом законодавчої роботи, формування проектів законів, організації взаємодії між населенням. У Росії, наприклад, існує Північно-Західна міжпарламентська асоціація. В її завдання зокрема входить також налагодження співпраці з парламентами держав, що межують з суб'єктами федерації на Північно-Заході. У ряді випадків є поради глав виконавчої влади суб'єктів федерації. У Німеччині співробітництво між землями розвивається у формі нарад - офіційних і неофіційних, а також так званих зустрічей колег. Створюються постійно діючі наради або комісії прем'єр-міністрів земель або галузевих міністерств. Наприклад, постійне нарада міністрів культури земель має свій офіс у столиці; воно підготувало кілька тисяч рекомендації, якими користуються уряди всіх земель (Бусигіна, 2000, с. 116). Міжпарламентські асоціації суб'єктів федерації та поради голів виконавчої влади створюються з метою налагодити співпрацю і не спрямовані проти центру або інших яких-небудь політико-державних утворень.

 

12.4. Федералізм і політичні режими

Політичний режим як система методів здійснення політичної влади в державі та умов, що забезпечують свободу і права людини, не жорстко корелює з формою державного устрою. Теоретично федерація повинна створювати більше умов для демократичного і менше для авторитарного режиму: «З кінця вісімнадцятого сторіччя до сьогоднішнього дня від імені федералізму робилися два основних політичних заяви. Перше стверджує, що федералізм забезпечує більшість сприятливих урядових установлень для примирення конкуруючих політичних благ великих і малих республік. Друге підкреслюючи ет його роль у запобіганні концентрації урядової влади й забезпеченні доступу громадськості до прийняття урядових рішень»(Beam, Conlan, Walker, 1983, p. 253). Разом з тим, практика свідчить, що політичний режим, встановлений у федеративних державах, може бути різним (див. табл. 6).

 

Таблиця 6

 

Свобода і демократія у федеративних державах *

 

	Класифікація країн «Домом свободи»в 1999-2000 рр..	Рівень демократії, індекс демократизації Ванханена, 1988 р.	Класифікація країн за типом режиму (рівнем свободи і індексом гуманітарного розвитку) Дайамонд, 1990
Аргентина	вільна	24,1	Конкурентний, плюралістичний, частково інституціалізованих
Австралія	вільна	30,9	Ліберальна демократія
Австрия	вільна	36,5	Ліберальна демократія
Бельгия	вільна	44,7	Ліберальна демократія
Бразилія	частково вільна	7,8	Конкурентний, частково неліберальний
Венесуела	частково вільна	18,7	Конкурентний, плюралістичний, частково інституціалізованих
Німеччина	вільна	39,1	Конкурентный, плюралистический, частично институциализированный
Індія	вільна	16,2	Конкурентний, частково неліберальний
Іспанія	вільна	28,9	Ліберальна демократія
Канада	вільна	28,8	Ліберальна демократія
Коморські Острови	частково вільна	0,3	Відсутність конкуренції, частково плюралістичний
Малайзія	частково вільна	12,3	Полу конкурентний, частково плюралістичний
Мексіка	частково вільна	14,8	Полу конкурентний, частково плюралістичний
Мікронезія	вільна	--------	---------
Нігерія	частково вільна		Відсутність конкуренції, частково плюралістичний
ОАЭ	невільна		Гегемоністські держава, частково відкритий
Пакистан	невільна	12,2	Полуконкурентний, частково плюралістичний
Росія	Частково вільна	--------	--------------
Сент-Кітс і Невіс	вільна	--------	Ліберальна демократія
США	вільна	16,7	Ліберальна демократія
Танзанія	частково вільна	1,0	Гегемоністські держава, частково відкритий
Ефіопія	частково вільна		Гегемоністські держава, закритий
Швейцарія	вільна	22,9	Ліберальна демократія
Югославія	частково вільна	-------	-------
ПАР	вільна	2,8	Полуконкурентний, частково плюралістичний

* Джерело: Данные «Дома свободы» взяты с Интернет-страницы этой организации: http//www.freedomhouse.org; Diamond, 1992, p. 128—130; Vanhanen, 1989. P. 27-29.

Федеративні держави, як видно з таблиці, характеризуються різними типами політичних режимів, рівнем демократії і свободи. Часткове неспівпадання оцінок (наприклад, ПАР, Ефіопія, Пакистан) можна віднести на рахунок різних періодів вимірювання (Ефіопія з середини 90-х років змінюється і відносно свого політичного режиму і щодо форми державного устрою), а також особливістю вимірювальної техніки (див. главу про індекси демократії). Звичайно, на характер політичного режиму впливають безліч факторів: рівень економі-чного розвитку, соціальна диференціація, нерівність, історичні традиції і т.д. Федеративний устрій створює умови для більшої свободи, демократії, участі, але ці умови самі по собі не можуть достатньо чітко визначати необхідність демократичного режиму. Як підкреслював свого часу Вільям Райкер, «місцеве самоврядування і особиста свобода можуть обидва співіснувати з високо централізованим унітарною правлінням у Великобританії, а диктатура Варгаса у Бразилії може співіснувати з федералізмом» (Riker, 1964, р. 140). Порівняння демократичних політичних систем також показує, що федеративні держави не відрізняються великим рівнем демократичності в порівнянні з унітарними. Можна, однак, сказати, що там, де країни мають глибокі культурні, етнічні або соціально-територіальні відмінності, більш демократичною буде федеративний устрій, а не унітарна. Саме воно дозволяє вирішити проблему з'єднання єдності і різноманітності в рамках однієї держави.

Не випадковий був перехід до федеративного устрою за конституцією і по суті в таких державах, як Бельгія, Іспанія, ПАР. У цьому ж направ лення розвивається державне будівництво в Великобританії і в Італії. Федералізм історично сприяв зміцненню демократії, сьогодні він так само створює для неї більше умов і сприяє її збереженню в традиційних демократіях, що зазнають тиск міжнаціональних або міжкультурних відмінностей. Принцип федералізму все більш приймається як основа побудови нової Європи, яка об'єднує різні культурно-історичні і національні спільності. Глобалізація робить федералізм привабливим для багатьох політичних рухів. Разом з тим, федералізм як принцип об'єднання державно-політичних утворень знаходиться під пресом нових проблем. З одного боку, федералізм, створюючи умови для розвитку територій і груп, сприяє поглибленню кризи сучасної національної держави, породжуючи сепаратизм і диференціацію. Правда, деякі дослідники підкреслюють, що «патологія федералізму» швидше пов'язана з особливими формами організації тих федеральних держав, в яких сепаратизм, диференціація і поляризація проявилися з особливою силою, а не з федералізмом як таким (Watts, 1999, р. 109). З іншого боку, відзначається таке явище, як регіоналізація, яке змінює картину взаємовідносин держави і територій в сучасному світі. Як пише Майкл Кітінг, «те, що ці нові територіальні руху мають спільного, полягає в їх моделі дії, яке більше не стикується з державою. Старі дуалістичні ставлення держави до регіону, які лежали в основі старих форм територіального управління, заміщуються більш складною потрійний залежністю, в якій регіон повинен ставитися до держави, міжнародному ринку і розвивається європейського порядку, хоча і не виключно до Європейського союзу»(Keating, 1999, 75). У цьому сенсі «асиметричне правління» виступає відповіддю на нові виклики, перед якими поставлені сучасні держави, які відчувають територіальні напруги. Мабуть, недооцінка цієї обставини заважає глянути по-іншому на сформований федералізм в Росії з його асиметричністю суб'єктів федерації, особливо щодо повноважень розвитку зовнішніх відносин.

Сучасні федерації хоч і не належать до пріоритетних темами у порівняльної політології, тим не менше все більш і більш привертають увагу дослідників. Воно викликане цілком зрозумілими причинами: зростанням нових територіальних і національних рухів, загрозою сепаратизму і новим регіону л ізмом. Теорія федералізму, що базується на концепції дуального держави, се годні піддається модифікації. У цьому відношенні порівняльний аналіз дозволяє створити стійку базу для нових узагальнень і теоретичних моделей. Російська Федерація відчуває вплив світових тенденцій, без урахування яких навряд чи можлива ефективна федеральна політика як у центрі, так і на місцях.

 

13. СУЧАСНІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ

Перша половина 90-х років XX ст. відзначена відродженням дослідницького інтересу до теми партій і партійних систем. Численні статті, розкидані по різних журналів, тематичні збірки робіт, монографічні дослідження і, нарешті, видання спеціалізованого журналу «Party Politics», перший номер якого вийшов у 1995 р., - все це є емпіричним індикатором того, що всупереч песимістичним прогнозом про занепад ролі партій у політиці, що призводило до зниження зацікавленості в їх вивченні, ми спостерігаємо сьогодні оновлення партійної демократії. Політичні партії не тільки не зникли, не просто пристосувалися до нових обставин у постіндустріальному, постмодерному світі, але й не втратили свого провідного місця в політичному процесі. Вони виявилися інститутом, легко сприймає нові віяння в політиці, що використовують сприятливі можливості демократії кінця століття, який ініціює і представляють політичні нововведення. Можна сказати, що так само як ринкова модель економіки (з неминучими модифікаціями та оновленням), так і партійна модель демократії, заснована на плюралізмі політичних сил і конкурентної боротьби за державну владу, є більш фундаментальними цінностями сучасного світу, ніж уявлялося раніше. Звичайно, сьогодні ми спостерігаємо безліч відмінностей у діяльності та організації партій у порівнянні з попередніми періодами політичного життя. Ці відмінності не можуть не викликати питання про те, чи маємо ми справу з одним і тим же феноменом - політичною партією. Не називаємо ми одним і тим же словом «партія» абсолютно різні політичні утворення? Який родова ознака тих моделей політичних організацій, які сьогодні отримали найменування «кадрові партії», «масові партії», «всеосяжні партії», «картельні партії»? (Можна навести безліч інших найменувань партій, що мають відношення до сучасної політики. Про це буде сказано нижче.)

Мабуть, тут потрібно мати на увазі наступні обставини. По-перше, парадигмальної встановленням усіх дослідників політичних партій було переконання, що партія як політична організація повинна розглядатися в системі відносин цивільне суспільство - партія - держава». Це відповідало тій реальності, що партія являла собою єдиний інститут, який не протиставляв себе ні державі, ні громадянському суспільству. При змінилися з часом формах зв'язку партія все ж залишається самим значимим механізмом, що забезпечує чутливість держави до суспільних інтересів (Duverger, 1954; Panebianco, 1988; Katz, Mair, 1995). По-друге, партія переважно є політичним утворенням. Важко назвати іншу організацію, яка була б порівнянна з політичної значимості з партією. Навіть сучасна держава скоріше є адміністративним, а не політичним і набуває останнім якість лише у зв'язку з партійною системою. Концентрація політичного (the political) в партіях робить їх потужним виразником волі до спілкування - публічного і зацікавленому обміну політичним капіталом. Може бути, ця ринкова аналогія «кульгає», але вона дозволяє бачити в партіях значиму форму виробництва політичних відносин. Правда, можна також сказати, що партія є не буквально політичне, а його метафора, якийсь образ сучасного політичного тіла, його означає і заміщуючих. Висловлюючи значущість політичного, партія у своєму визначенні здобуває волю на ім'я. Пошук «нового образу партії» (Beyme, 1996, р. 135) - «партії професійних структур», «медіа-партії», «картельні партії» - все це свідчить про прагнення означити існуючу реальність політичного в метафоретрадіціі, одночасно посяде і нової. По-третє, сучасна демократія залишається партійної демократією при всій безлічі її ідеальних типів і реальних моделей. При цьому слід мати на увазі, що мова йде про демократію при державній формі організації суспільства. Звичайно, поряд з партійною демократією є й інші форми демократії, але в даному випадку партійна демократія становить собою політичний вид демократії, пов'язаний з ліберальним уявленням про владу і механізми її формування. Хоча, мабуть, сьогодні ліберальне розуміння є найбільш поширеним і прийнятим як загальнозначущого.

 

13.1. Криза політичних партій

У чому причина і який зміст попередньої кризи партій та партійної демократії? Більшість дослідників схиляється до думки, що спостерігався партійний криза пов'язана скоріше з оновленням типу партії, а не з руйнуванням партії як такої. Так, Пітер Меір пов'язує кризу з організаційної відсталістю партій при виконанні ними своїх функцій, а не з ерозією самих функцій (Mair, 1989, р. 177). Клаус фон Бейме виділяє три основні напрямки критики партій в 90-і роки: (1) партії загрожують нормативно прийнятому «загального блага», (2) партії не є поганими per se, а є «хороші» й «погані» партії, (3) партії приймаються, але заявляють, що є також інші інститути, які виконують їх функції. Автор вважає, що криза партій пов'язаний не тільки із зміною їх організації, але і виконуваних ними функцій (Beyme, 1995, р. 149 - 150). П'єро Ігнаци стверджує, що криза вразила старий тип партії - масову партію, і ми сьогодні спостерігаємо перехід від старого типу до нового (Ignazi, 1996, р. 550). Існує і більш радикальна критика партій, що зв'язує партійний кризу з вичерпністю потенціалу політичних партій.

 

Ця критика здійснюється прихильниками масових демократичних рухів, груп інтересів (корпоративізм) або радикальними лівими і правими антіполітіческімі партіями, які виступають проти традиційних партій політичного істеблішменту (Ignazi, 1996; Schedler, 1996;).

Основна причина все ж бачиться в вичерпності тих форм демократії, в які була включена традиційна партія, побудована на масовому членство, репрезентації соціальних інтересів і досить жорсткою організаційну структуру та ідеологічної ідентифікації. Однак те, що прийшло їм на зміну, тобто «Всеосяжність партії», «картельні партії», також оцінюються по-різному. Радикальна критика схильна бачити в них все той же процес занепаду ліберальної демократії, яка постає в цій критиці як олігархія політичних професіоналів. Ендрю Адоніс і Джофф малгай відзначають дві фундаментальні слабкості сучасної західної демократії: «відрив політики від суспільства та політичної відповідальності від громадян» (Adonis, Mulgan, 1994). Критика репрезентативною демократії вказує на звуження числа осіб, здатних чинити істотний вплив на процес прийняття політичних рішень, на ілюзорний характер виборів та маніпулятивний механізм освітлення політичного процесу в засобах масової інформації. Чарльз Лідбітер і Джофф малгай підсумовують криза репрезентативною демократії в наступних основних характеристиках:

(1) Низька залученість: Громадяни рідко безпосередньо включені в політичний процес. Вони голосують на виборах випадковим чином. Вони мають невеликий прямий контакт з політиками, тими, хто, як іноді видається, живе в таємному і непроникному світі.

(2) Обмежений вибір: Виборцям пропонується робити вибір між усеохватними політичними програмами, які часто є неясними і плутаними і які часто не виконуються партіями, що прийшли до влади. В якості споживачів ми маємо широкий ряд можливостей і більш витончений продуктовий ринок. Як виборців ми страждаємо від того, що політику вибирають політичні партії, які стверджують свою монополію на політичному ринку.

(3) Бідний результат: Політична система є в загальному вигляді неефективною. Навіть коли політики роблять обіцянки, вони рідко їх виконують (Leadbeater, Mulgan, 1994, p. 14 - 15).

Радикально-критична позиція знаходить політичне вираження в діяльності та ідеології так званих «нових політичних партій» (Ignazi, 1996), «антіполітіческіх партій» (Schelder, 1996), масових рухів (Kitschelt, 1993; Jordan, 1998), зацікавлених груп (Chalmers, 1985; Schmitter, 1992). Критика ведеться з різних позицій (прямої демократії, популізму, корпоративізму), але незмінною є установка на опис сучасної партійної демократії як кризовою.

Все ж таки слід зауважити, що хоча в цілому криза європейських партій торкнувся істота їх позиції в політичному світі, наклав відбиток на їх організацію і структуру членства, модифікував відносини з населенням і т.д., але партіям вдалося знайти вихід з кризи, і це виразилося в появі нового покоління партійних організацій, які отримали найменування «картельних партій», «партій професіоналів», «медіа-партій», «мінімальних партій». Зазначається лише початкова стадія формування подібних партій (багато хто пов'язує початок з 70-ми роками), але їх ознаки явно проглядаються в партійних системах Австрії, Данії, Німеччини, Фінляндії, Норвегії, Швеції, частково у Великобританії, Франції. Східно-європейський політичний процес, включаючи Росію, дає багато прикладів партійної діяльності, відмінною від традиційної.

 

13.2. Тіпологія політічніх партій

Теорія «картельних партій» (тут будемо користуватися даним терміном, хоча він і критикується, наприклад, Клаусом фон Бейме: Beyme, 1996, р. 145-146) була запропонована Катц і Меір (Katz, Mair, 1995) і відразу ж викликала особливий інтерес у дослідників. Вона будується на порівнянні цих партій з попередніми партійними типами на основі різних критеріїв, що насамперед стосуються історичного контексту їх діяльності, місця в системі «громадянське суспільство - держава», внутрішньої організації партій (членство та лідерство), особливостей проведеної політики, ставлення до виборів і засобам масової інформації. Як підкреслюють автори концепції, «картельні партії» з'явилися перш за все там, де спостерігається посилена підтримка діяльності партій з боку держави, є можливість для партійного патронажу, активно проявляється традиція міжпартійної кооперації та співробітництва (ibid, p. 17).

В основі появи «картельних партій» лежить процес зміни відносин політичної партії, з одного боку, з громадянським суспільством, а з іншого, з державою. Історично першим типом виділяються елітні партії (так само «кадрові», або «кокус» партії). Такі партії були в основному зібранням людей, тісно пов'язаних з державою і громадянським суспільством (див. схему 1).

Схема 1