Розгляду природи конфлікту і чинників, його обусловливаю-щих, втаємничена ця робота. Автор приділяє увагу конфлікту разом з такими явищами, як криза, катастрофа, підкреслюючи тим самим глобальність його прояву. Дається авторське визначення конфлікту, що дозволяє операционально використовувати його в иссле-довательских цілях. В цілому стаття відбиває дослідницькі под-ходы до вивчення конфлікту на початок XXI століття.
Сучасна соціальна ситуація розвитку ставить перед людством серйозний вибір - або воно прагнутиме до вирішення своїх конфліктів, або воно ска-тывается до протистояння на різних рівнях, аж до воєн. Нині потреба в науковому иссле-довании конфліктів стала очевидною, оскільки закінчився етап ігнорування, замовчання або негативного от-ношения до конфлікту. Конфлікт став реальністю на-шей життя. Більше того, наступив етап, коли в обществен-ном свідомості сталися зміни і відношення до кон-фликту стало не лише як до природного, але в некото-рых випадках навіть як до бажаного явища. Це по-рождает проблему ефективного управління конфліктом в усіх областях його прояву. Багато авторів вважають, що вирішення цієї проблеми стає настільки очевид-ным, що або XXI століття стане століттям конфліктології (як науки про конфлікти), або він буде останнім в історії цивілізації.
Ситуація, що склалася, така, що саме на социаль-но-психологическом рівні можна найглибше і послідовно виявити загальні тенденції возникнове-ния, протікання і вирішення конфліктів.
Основні проблеми, що гальмують розвиток конфлик-тологии, найтіснішим чином взаємозв'язані, по-перше, з розумінням того, що таке конфлікт як соціальне явище і яке його місце у ряді цих явищ, і, во-вто-рых, з визначенням підходу, що лежить в основі объясне-ния причин виникнення конфліктів.
Розглядаючи проблему конфлікту у зв'язку з його місцем у ряді соціальних явищ, ми бачимо, що поняття "конф-ликт" частіше підводять під ширшу категорію - про-тиворечие. Але такий спосіб визначення спричиняє за собою ігнорування специфіки власне конфліктних от-ношений, вважають деякі автори (А. Г. Здравомыслов, 1996). Тому, на їх думку, таке підведення частки під загальне недостатньо, а часом і помилково. Объясня-ется це тим, що в догматизированной версії марксизму признавалася наявність протиріч в радянському обще-стве, переважно неантагоністичних, але до при-знания конфліктів, тим більше соціальних, справа не дохо-дило. Основна методологічна установка полягала в тому, щоб підкреслити значення єдності сторін, цело-стности соціально-політичної системи. Деякі автори стверджували, що єдність протилежностей, а не протиріччя, є рушійною силою розвитку об-щества. Мислення в цих категоріях не давало возможно-сти перейти до конкретного аналізу соціальних процес-сов, поведінка соціальних груп і осіб, вирішальних ті або інші цілком певні конкретні життєві зада-чи.
Виходячи з аналізу теоретичних положень пробле-мы конфлікту, для нас є важливим визначення сутнісного зміст протиріччя як протиріччя між мотивами, цілями суб'єкта, актуалізованими одночасно, приблизно рівної сили, але противополож-но спрямованими.
Відомо, що розвиток всякої системи йде завдяки вирішенню протиріч, але протиріччя далеко не завжди спричиняють за собою конфлікти. Коли відбувається "зіткнення" різних складних систем, то зазвичай говорять про катастрофу, кризу, конфлікт. Багато иссле-дователи спеціалізуються в кожному з вказаних на-правлений і усі форми взаємодії складних систем характеризують як через конфлікт, так і через кризу і катастрофу.
Катастрофами називаються стрибкоподібні из-менения, системи, що виникають у вигляді раптової відповіді, на плавну зміну зовнішніх умов. Джерелами те-ории катастроф є теорія особливостей гладких відображень Уитни (складки, складки) і теорія бифурка-ций динамічних систем Пумнкаре і Андронова. Катаст-
рофы характеризують раптову подію (переворот, бед-ствие), що спричиняє за собою тяжкі наслідки.
Кризи характеризують різкий, крутий перелом, важкий перехідний стан якого-небудь процесу, со-циального інституту, сфери суспільства або суспільства в це-лом. Криза визріває як сукупність протиріч, що проявляються, в системі і визначається зміною организа-ционных форм в динамічному розвитку систем в середовищах.
Можна відмітити, що ці поняття відносяться до различ-ным сторін оцінки розвитку складних систем:
- катастрофа як процес внутрішнього корінного изме-нения стану систем;
- криза як процедура перелому, зміни форм
взаємодії систем з середовищем.
Кризи - зміна організаційних форм цикличе-ского розвитку систем, т. е. з позиції буденного мышле-ния криза є порушення безперервності. Суть кризи полягає в освіті або порушенні пол-ных дезингрессий, т. е. зміна форм шляхом знищення яких-небудь колишніх зв'язків або виникнення нових.
По вираженню А. А. Богданова, можна виділити два типи криз. Одні кризи витікають з порушення повних дезингрессий, отже, розриву тектологи-ческих меж, тобто утворення нових сфер. Інші, на-против, з утворення повних дезингрессий, створення нових меж там, де їх не було, тобто з розриву зв'язків.
Розглядаючи причини і глибину соціальних кризи-сов, автори (Ю. Яковец) відмічають, що кризи многооб-разны і неповторювані, але піддаються классификациипо ха-рактеру циклічності, об'єкту діяльності, по длительно-сти і глибині. Вони взаємодіють, поглиблюючи один одного, проявляючи резонансний ефект.
Хоча кризи неминучі, суспільство не безсиле пе-ред ними. Спираючись на теорію циклічного розвитку, воно може передбачати характер і терміни майбутніх кризових потрясінь, вибирати найбільш ефективні шляхи виходу з них, нейтралізувати негативні последст-вия як за рахунок накопиченого досвіду, так і за рахунок приобре-тения нового.
Розуміння тих, що усіх відбуваються сьогодні в суспільстві процесів неможливо без осмислення суті конф-ликтов на глибинному рівні. Конфлікти вплетені в про-цесс глобалізації цивілізації разом з катастрофами і кризами. Досить вказати на те, що особливості по-ведения будь-кого групового социосубъекта в конфлікті є найважливішим* чинником вибору його власної долі (А. А. Гостев). Єдине, з чим людство доки не може впоратися, це з самим собою, зі своїм мо-гуществом, яке не завжди може розумно использо-вать, слідством чого являються конфлікти різного масштабу і значущості. Слід зазначити, що конфлик-ты немає щось виняткове, а спосіб вирішення протиріч або спосіб взаємодії складних сис-тем.
Таким чином, ми бачимо, що конфлікту принадле-жит особливе місце у ряді соціальних явищ, яке має свій зміст, структуру. Природним чином виникає необхідність створення понятійного апарату для опису цього явища. У Універсальна понятійна схема опису конфліктів, запропонована А.Я. Анцуповым, включає 11 понятійно-категоріальних груп: сущ-ность конфліктів, їх класифікація, структура, функ-ции, генезис, еволюція, динаміка, системно-информа-ционное опис конфліктів, попередження, завер-шение, дослідження і діагностика конфліктів.
Розглядаючи суть конфліктів, автор анализиру-ет їх через поняття протиріччя. Під соціальним конф-ликтом у нього розуміється найбільш гострий спосіб разви-тия і завершення значущих протиріч, що виникають в процесі соціальної взаємодії, що полягає в протидії суб'єктів взаємодії і сопро-вождающийся їх негативними емоціями по відношенню один до одного.
Наслідуючи логіку системного підходу, доцільно, як нам здається, спиратися на модель конфлікту, яка включає,: "змінні - простір - час - зави-симости". Ця модель дозволяє враховувати такі дихо-томические показники соціальних явищ, як устой-чивое - мінливе, статичне - динамічне, одне-мірне - багатовимірне. Спираючись на цей підхід, кон-фликт визначається як форма прояву протиріччя, не дозволеного у минулому або що дозволяється в настоя-щем, яке виникає в ситуації безпосередньої взаємодії суб'єкта необумовленого противопо-ложно вибраними цілями, що усвідомлюються або не осоз-наваемыми учасниками ситуації діями, спрямованими на дозвіл або зняття протиріччя. Дан-ное визначення дозволяє перевести проблему конфлик-та на операциональный рівень її вивчення.
Одним з центральних питань, що вимагають свого дозволу в дослідженні конфліктів, є питання про причини і чинники, що обумовлюють виникнення конфліктних ситуацій і їх переростання в конфлікт. Складність вивчення цього явища полягає в тому, що дослідникові важко простежити увесь процес воз-никновения і розвитку конфліктної ситуації. Між дослідниками цієї проблематики існують про-тиворечия, пов'язані з тим, наскільки стійкими, ста-бильными або ж, навпаки, залежними від конкретних ситуацій взаємодії розглядаються детерминан-ты прояви конфлікту. Тих, хто зв'язує конфликт-ность з утвореннями, стабільними в часі (диспо-зициями, конфліктними рисами особи, установка-мі), умовно відносять до диспозиційного підходу. Тих же дослідників, що схильні розглядати конфліктну поведінку особи як результат виняткового влия-ния ситуаційних чинників, як не залежне від "внут-реннего" ментально-мотиваційного, смислового плану, відносять до представників ситуаційного підходу (Хекхаузен, 1986).
У рамках диспозиційного підходу досліджувалися та-кие соціальні мотиви, як аффилиация - прагнення заводити дружбу і випробовувати прихильність, радіти іншим людям і жити разом з ними, співробітничати і обща-ться, приєднуватися до груп, виникнення між людьми взаємного і довірчого зв'язку (Хекхаузен, 1986); мотив влади, досягнення (вивченню якого по-священо множина дослідженні, починаючи з А. Адлера, включаючи Райта і інших дослідників); потреба в домінуванні (MacClelland, Watson, 1973; Veroff, 1957); диспозиція, спрямована на досягнення контролю над засобами чинення впливу на інших людей (Terhune, 1970).
Заслуга цього підходу, поза сумнівом, полягає в разра-ботке оригінальних планів досліджень, винаході різноманітних ігор "з переговорами" і "соціальних ди-лемм", що поєднуються з попереднім відбором испы-туемых з визначеними мотиваційними констелляци-ями (Terhune, 1970)
Велика частина психологічних досліджень, отне-сенных до диспозиційного підходу, втаємничена изуче-нию рис особи (особових диспозицій, біс харак-тера), відповідальних за міжособову взаємодію, і, зокрема, за прояв кооперативности- конфліктності.
З метою прогнозу поведінки людини в широкому диа-пазоне ситуацій дослідники намагалися обкреслити круг найбільш універсальних рис особи і створити на цій основі найкращу модель з точки зору компактності і відтворюваності в різних ситуаціях. З безлічі підходів до цього питання більшість авторів виділяють, принаймні, три найбільш популярні теорії. Це кеттелловская теорія "16 PF" (Cattell, Eber, Tatsuoka, 1970), "П'ятірка Нормана" (Norman, 1963) і система "PEN" Г. Ю. Айзенка (Айзенк, 1993).
Оригінальна модель, названа авторами "Рекапиту-ляция", була запропонована Е. Ван де Влиертом і М, Ейвема (Van de Vliert, Euwema, 1994) в спробі виділити ключові особові риси, "керівники" конфліктним пове-дением. Означаючи проблему і узагальнюючи різні подхо-ды, вони аналізують дослідження, в яких дається опи-сание, принаймні, 44 моделей реакцій на конфлікт і опис 169 поведінкових тактик, що без введення належної систематизації украй утрудняє проведе-ние самих досліджень і взаєморозуміння між уче-ными.
Необхідність створення метатаксономии, характери-зующей зв'язок між різними типами поведінки в конфлікті в термінах загальних особових чинників, при-вело до емпіричного дослідження, яке продемон-стрировало, що чинники Згода (Agreeableness) і Ак-тивность (Activeness) є найбільш універсальні факто-ры, інтегруючі увесь широкий спектр конфліктної поведінки (Bales, 1950; Osgood, Suci, Tannenbaum, 1957).
Ситуаційний підхід робить упор на аналіз отдель-ных стратегій, прямо не пов'язаних з особою. Це по-зволяет враховувати легкість зміни поведінки в зави-симости від ситуації і більшою мірою акцентувати увагу на адекватності і ефективності тієї або іншої тактики і стратегії.
Менш стабільні утворення ідентифікують з поняттями: стратегії поведінки в конфлікті або стилі поведінка, що реалізовується через тактики та ін. (Buuk, Schaap, Prevoo, 1990; Esser, Walker, Kurtzweil, 1991). Під стратегією розуміється набір макроскопічних цілей. Тактика - засоби досягнення цих цілей. Одна і та ж тактика може використовуватися у рамках різних стратегій. Співвідносивши ці категорії із стійкими регулювальниками комунікативної поведінки (установками), отечествен-ные дослідники відмічають, що вони є лише опе-рациональными еквівалентами (операциональными установками) смисловим установкам, що належать до вищого ієрархічного рівня (М. А. Джерелиевская).
Загальноприйнятими вважаються стратегії, що означають як конфронтація, переговори, компроміс, відхід (De - utsch, 1973 та ін.) або суперництво, співпраця, ком-промисс, уникнення, пристосування (Thomas, 1976 та ін.). Також додаються проблемно-орієнтовані страте-гия або переговори (Kolb, Putnam, 1992; Pruitt, Rubin, 1968), стратегія залучення третьої сторони, теж понимае-мая як спосіб ведення переговорів ("third - party strategi - es"), або стратегія посередництва. Різні її моделі останнім часом дуже популярні (Rubin, Kressel, Frontera, Butler, Fish, 1994).
Дослідження, віднесені до другого підходу, пред-ставляют велику цінність тим, що, завдяки конкрет-ному опису надзвичайно багатого арсеналу поведен-ческих компонентів і конкретних ситуацій, дають бога-тейший матеріал для створення емпіричних индикато-ров дослідження і корекції соціальної поведінки.
Таким чином, необхідно відмітити, що дискусія про роль ситуативних і суб'єктивних (диспозиційних) чинників в детерміації поведінки суб'єкта в конфлик-те зберігає свою актуальність. А. А. Реан пропонує ис-ходить з принципу додаткової дії ситуа-тивных (що забезпечують варіативну) і трансситуа-тивных (що забезпечують постійність поведінки) факто-ров, стверджуючи, що в більшості випадків детерминирую-щими чинниками є особові чинники, тоді як ситуативні грають роль модулятора (визначаючи ва-риативность прояви особових чинників). У неко-торых, набагато рідкісніших, на його думку, випадках иерар-хия чинників може мінятися (А, А. Реан, 1999).
"Синтетична позиція, що з'єднала в загальній фор-муле ситуаційні і особові детермінанти поведе-ния, проте, не має належної конкретизації, призван-ной допомогти відповісти на практичні питання про реальну обумовленість поведінки людини в тих або інших ситу-ациях", - відмічає Н. В. Гришина.
Відомі протиріччя диспозиційного і ситуа-ционного підходів частково можуть бути здолані в рам-ках интеракционизма (теорії взаємодії, базирую-щегося на концепціях Дж, Г. Мида). Цей підхід ин-тегрирует вплив стійких особових утворень і средовых чинників. У сімдесяті роки оформилося на-правление интеракционизма. Эндлер (1976) обгрунтував наступні положення цього напряму:
1. Поведінка є функція постійно діючих процесів різноспрямованих взаємодій між людиною і ситуаціями, з якими він преднамерен-но або ненавмисно стикається.
2. Людина навмисно і активно бере участь у взаимодей-ствиях.
3. Релевантними характеристиками особи є мотиви, пізнання і емоції.
4. Існуючі риси оточення мають ситуативну значущість для людини.
Визнання взаємовпливу людини і середовища вимагає нової теорії і способу оцінки середовища і взаємин людини і середовища. Сьогодні найбільш актуальні ідеї топо-логической психології, висловлені свого часу До. Ле-виным. Взагалі кажучи, існують три парадигми взаи-моотношений людини і середовища (Saegert&Winkel, 1990):
1. Взаємодія людини і середовища як адаптація. Сре-да виступає як носій фізичних особливостей, як сфера взаємодії між людьми і як источ-ник інформації. Средовые зміни в більшості випадків описані як зміни природного і техно-логического характеру. Людина адаптується до цих средовым змін. Він повинен вибирати поведе-ние, адаптивне до подій. Результатом адаптації або дезадаптації стає зміна особових рис. Людина може використовувати інформацію і со-циальную допомогу.
2. Взаємодія людини і середовища як використання можливостей. Середовище розуміється як джерело воз-можностей і обмежень для цілеспрямованих дей-ствий. Індивід прагне досягти своїх цілей, задовольнити потреби, реалізувати проекти. Середовище в даному випадку описується як тимчасова і простран-ственная структура.
3. Систему "Людина - оточення" можна розглядати як поле взаємодії соціокультурних сил. Середовище - набір культурно обумовлених систем і установок. Середовище змінюється через політичні, соціальні, культурні і економічні зміни. Людина - феномен, який відповідає соціокультурній сис-теме і відтворює її. Людина змінюється, тому що социокулыурная система вимагає змін в поведінці.
Отже, ці три парадигми можуть служити підставою інтеграційного підходу в дослідженнях по-ведения суб'єкта (особи, групи) в конфлікті.
У цьому контексті цікавими як в науковому, так і в практичному плані є дослідження індивідуального стилю поведінки в конфлікті (Н. І. Леонов). Індивідуальний стиль поведінки із змістовної точки зору, що включає усі атрибути об'єктивної ситуації і особи в ній, виступає як міра активності особи в контексті різних видів зв'язаної активності.
Таким чином, інтеграційний підхід дозволяє сьогодні найбільш цілісно прояснювати сутнісні закономірності виникнення, розвитку і вирішення конфліктів в усіх сферах життєдіяльності людини.
