БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 33 страница

Знаючи ставлення російського уряду до України, гетьман М. намагався використати свій вплив на Петра І і зв'язки з московськими можновладцями, для збереженя прав і вольностей Гетьманщини, Українські полки брали активну участь у війнах Московії з Кримським ханством та Туреччиною (див. Азовські походи 1695-1696). У 1700 М. став другим кавалером, заснованого Петром І ордену Андрія Первозванного. У 1703 король Польщі Август ІІ Фрідерік нагородив його орденом Білого Орла, а у 1707 імператор Иосиф І надав гетьману титул князя Священної Римської імперії.

У перші роки Північної війни 1700-21 пocилилось гноблення царським урядом Гетьманщино Вже у 1700 у Прибалтику для ведення військових дій проти шведів, було вислано понагд. 17 тис. козаків. Зросли і фінансові тягарі, особливо за рахунок збільшення податків, а згодом і через розміщення в Україні московських військ. Все це викликало незадоволення козацької старшини та гетьманського уряду. У 1704 за вказівкою Петра І, М. наказав козацькому війську взяти під контроль територію українських земель, яка досі перебувала під владою Речі Посполитої. Влада гетьмана поширилась на Правобережну Україну. Одочасно було придушено козацький рух під керівництвом С. Палія.

Довідавшись.про плани Петра І ліквідувати гетьманство та козацький устрій України, гетьман навесні 1705 розпочав таємні переговори is союзником Карпа XII польським королем С. Лещинським. Весною 1709 було укладено угоду між шведським королем Карпом XII і М., яка передбачала відновлення державної незалежності України у союзі із Швецією. Після початку наступу шведів на Москву, через територію України, гетьман 4.11.1709 відкрито перейшов на сторону Карла XII. Це викликало масові репресії московських військ проти українського населення. Було знищено гетьманську столицю- Батурин, Запорізьку Січ та ін. Весною 1709 шведські та гетьманські війська розпочали наступ на Москву через Харків і Курськ. Однак на їхньому шляху знаходилась Полтава, невдала облога якої дала можливість Петру І підготуватися до генерального бою і розгромити шведсько-українські війська у Полтавській битві 1709. Карл XII та М. були змушені відступити у турецькі володіння, де гетьман оселився в передмісті м. Бендер. Помер М. 21.9(2.10).1709 і був похований у Святогорському монастирі в м. Галаца (нині Румунія).

Гетьман М. - видатний культурно-просвітницький діяч України. За його сприянням Києво-Могилянська Колегія одержала у 1694 статус академії. Піклувався гетьман станом науки, освіти, мистецтва, церковними справами. За М. збудовано або відновлено ряд монументальних споруд у стилі українського бароко. У 1690 споруджено нове приміщення Києво-Могилянсь-кої Колегії, у 1698 - кафедральний собор у Переяславі, Богоявленську церкву Братського монастиря у Києві (зруйнована у 1934), дзвіницю собору св.Софії у Києві, до 1695 - обнесено новими мурами Києво-Печерську Лавру та ін. У 1700 було засновано Чернігівський колегіум. М. був покровителем літератури. Сам він - автор ряду віршів: “Дума” (“Всі покою щиро прагнуть”), “Пісня” (“Ой горе, горе чайці-небозі”), “Псальми” та ін. Підтримував творчість Дмитра Туптала, Стефана Яворського, Іоана Максимовича. Коштом гетьмана видрукувано Євангеліє арабською мовою. Багато церков і монастирів обдаровував М. іконами, книгами, дзвонами, І цінними речами.

Р.Шуст (Львів).

МАЗЕПА ІСААК ПРОХОРОВИЧ (16.8.1884 -18.3.1952)-український громадсько-політичний діяч. Н. у Костобоброві Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губ. У 1904-10 навчався в Петербурзькому ун-ті, був активним діячем Української Студентської Громади, 3 1905 - член УСДРП, один з лідерів української соціал-демократії. В 1911-17 працював агрономом (в 1915-16 - у Катеринославі). Після Лютневої революції 1917 у Росії був членом Катеринославської міської думи та Катеринославської Ради робітничих і селянських депутатів, у квітні 1918 очолював Катеринославську губернську революційну раду. За Гетьманату - співредактор газети “Наша Справа”. В січні 1919 - депутат Трудового Конгресу України, а з квітня 1919 -міністр внутрішніх справ УНР в уряді Б. Мартоса. З 27.8.1919 до 25.5.1920 - голова Ради Народних Міністрів УНР. У травні-червні 1920 - міністр земельних справ УНР. Брав участь у Першому Зимовому поході 1919-20 (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). З 1920 жив в еміграції у Львові, де редагував газету УСДРП “Вільна Україна” та часопис “Соціалістична Думка”. З 1923 перебував у Чехо-Словаччині. З 1927 -доцент Української Господарської Академії в Подєбрадах, працював в Українському Ін-ті Соціології. У міжвоєнний період належав до провідних діячів “Закордонної делегації УСДРП”. Відстоював українські інтереси на багатьох соціал-демократичних конференціях, був членом Виконавчого Комітету Робітничого і Соціалістичного Інтернаціоналів. З 1945 перебував в Австрії та Німеччині. З жовтня 1946 - професор Українського Технічного і Господарського Інституту в Мюнхені. В 1948 виступив одним з співорганізаторів Української Національної Ради в екзилі і був обраний першим головою Виконавчого Органу УН Ради (до січня 1952), У 1950 став засновником Української Соціалістичної Партії. Помер в Авгсбурзі. М. - автор історичних праць і публіцистичних статей: “Більшовизм і окупація України” (1922), “Підстави нашого відродження” (1946), спогадів - “Україна в огні і бурі революції” (1941,1950-52) та ін.

МАЗЕПИ (Мазепи-Калединські) - український шляхетський рід на Білоцерківщині в 16 - поч. 18 ст. Походили від Михайла (або Миколи) М., який отримав у 1574 від короля Сигізмунда І Старого у ленну власність хутір Каменець (пізніше - Мазепинці). Федір М. (р. н. невід. - п. 1596) - козацький полковник. Брав участь у Наливайка повстанні 1594-96. Страчений у Варшаві. Степан-Адам М. (р. н. невід. - п. 12.3.1665) - український військовий діяч серед. 17 ст. Батько гетьмана І. Мазепи, учасник національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, з 1654 - білоцерківський отаман. Підтримував гетьмана І. Виговського, виступав за укладення Гадяцького договору 1658. У 1658 висланий гетьманом з дипломатичною місією до польського короля Яна ІІ Казимира. З 1662 - чернігівський підчашій. Іван Степанович М. (1639 - 1709) - гетьман Лівобережної України (див. І. Мазепа). Після смерті І. Мазепи в 1709 рід М. зник.

МАЗЕПИНСЬКИЙ МІЛІТАРНИЙ КУРС - перша українська таємна напіввійськова організація. Виникла в 1912 у Львові. Видавала підручники з військових питань українською мовою. Провідними членами організації були І. Чмола, В.Кучабський, Ф. Черник та ін.

МАЗУРЕНКО ВАСИЛЬ ПЕТРОВИЧ (1877 -1930-і рр.) - український політичний діяч, брат С. і Ю. Мазуренків. За освітою інженер-технолог. З 1903 - член Революційної Української Партії. З 1904 належав до “Закордонного Комітету” РУП. Згодом - член УСДРП. З квітня 1917 М. обраний до складу Української Центральної Ради від Харківської губернії. В 1917-18 часто виконував обов'язки або призначався заступником міністра фінансів України. В 1919 деякийчас був головою дипломатичної місії УНР в Італії. В 1920 М. повернувся в Україну. Працював директором Палати мір і ваг у Харкові. В 1931 заарештований у справі “Українського Національного Центру” і згодом репресований НКВС СРСР.

МАЗУРЕНКО СЕМЕН ПЕТРОВИЧ (1879 - п. після 1925) - український політичний діяч, дипломат. Брат В. і Ю. Мазуренків. Брав участь у революційних подіях 1905 в Україні, виступив одним з організаторів Всеросійського Селянського Союзу. В 1906 був заарештований і засланий. В 1917 повернувся в Україну, став активним членом УСДРП. У серед. січня 1919 М. за дорученням В. Винниченка і В. Чехівського на чолі дипломатичної місії перебував у Москві. Вів переговори з представниками більшовицького уряду (Д. Мануїльський) про можливість досягнення порозуміння з радянською Росією, припинення воєнної агресії проти УНР та визнання її незалежності. За директивами В. Винниченка погоджувався на запровадження радянської форми влади в УНР (при умові пропорційного представництва селян і робітників у Радах), укладення економічного союзу з РСФРР, дотримання Україною принципу нейтралітету. Одна через невизнання московським керівництво” права УНР на самостійність та продовженні воєнних дій більшовиків на території України, місія М. була змушена припинити переговори.

МАЗУРЕНКО ЮРІЙ ПЕТРОВИЧ (1.7:1885 -3.11.1937)- відомий український політичний діяч, юрист. Брат С. і В. Мазуренків. Н. у Кривому Розі. Член Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. В січні 1919 став одним з ініціаторів утворення фракції “незалежників” в УСДРП, яка виступала за встановлення радянської влади в Україні та за негайні переговори з Радянською Росією. В квітні 1919 М. очолив Головний Повстанський Штаб (у Сквирі), який координував дії повстанських загонів проти більшовицьких військ на території України. В 1920-25 - член Центрального Комітету Української Комуністичної Партії. В 1920-30-х рр. М. - професор Харківського інституту народного господарства, голова Юридичного Товариства у Харкові, начальник планово-фінансового сектору Наркомгоспу УСРР. У 1934 був заарештований і в грудні цього ж року засуджений у “Справі боротьбистів” до тривалого терміну ув'язнення. 9.10.1937 М. разом з В. Підмогильним, М. Кулішем, Г. Епіком постановою особливої трійки УНКВС по Ленінградській обл. був винесений смертний вирок, виконаний 3.11.1937.

МАЇВСЬКИЙ ДМИТРО (псевд. Майченко, Тарас, Косар, П. Дума та ін.; 8.11.1914-19.12.1945) -український військовий і політичний діяч. Н. в с.Реклинець Жовківського повіту на Львівщині. Навчався в Сокальській гімназії. З юнацьких літ брав участь у національно-визвольній боротьбі проти польського окупаційного режиму в Західній Україні. Член Організації Українських Націоналістів. Напередодні Другої світової війни 1939-45 очолював повітовий провід ОУН Жовківщини, пізніше - обласний провідник ОУН на Холмщині (1939-40). На поч. радянсько-німецької війни 1941-45 М. було призначено референтом Крайового Проводу ОУН на ЗУЗ, основним завданням якого була координація дій Похідних груп ОУН. У 1941-42 - заступник Крайового Провідника ОУН/ОУНСД у Києві, в 1942-45 - член Проводу ОУН/ОУНСД. У 1941-43 М. займався пропагандистською роботою в різних регіонах України, редагував підпільні видання “Ідея і Чин” (1942, 1944-45), “За самостійність України”, “Молода Україна”. 13.5.1943 М. разом з Р. Шухевичем і 3. Матлою увійшов у Бюро Проводу ОУН, обраний заступником голови Бюро. Був одним з ініціаторів створення Антибільшовицького Блоку Народів та Української Головної Визвольної Ради. Восени 1945 М. разом з ген. Д. Грицаем отримав від УГВР та командування УПА доручення зустрітися з членами Бюро Проводу (С. Бандерою, Я. Стецьком та ін.), які перебували за кордоном, для узгодження дій всіх складових частин руху Опору. В грудні 1945 при переході чесько-німецького кордону М. разом з Д.Грицаєм потрапили у засідку чеської поліції. Підчас короткої сутички М. застрелився, а Д. Грицай був схоплений і через деякий час страчений у Празькій тюрмі (за ін. дан., покінчив життя самогубством).

МАЙСТРЕНКО ІВАН (псевд. Бабенко, Далекий, Радченко, Корсун, Гребінка, Авгур; 28.8.1899 -18.11.1984) - український політичний діяч і публіцист. Н. у містечку Опішні Зінківського повіту Полтавської губ. З 1914 навчався в Великосорочинській учительській семінарії ім. М.Гоголя. На поч. революції 1917 належав до найчисельнішої тоді Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У 1918 приєднався до лівої течії УПСР, яка в серпні 1919 оформилася в Українську Комуністичну Партію (боротьбистів). У 1919-20 був одним з керівників повстанської бригади. Внаслідок об'єднання УКП(б) з Комуністичною Партією (більшовиків) України опинився у рядах більшовицької партії, але на знак протесту проти великодержавної політики більшовиків вийшов з неї й вступив у 1920 до самостійницької Української Комуністичної Партії (УКП). Був обраний до складу ЦК УКП й активно працював у робітничому середовищі Донбасу (1920-21). Коли в 1925 під тиском ДПУ і Комінтерну УКП була змушена самоліквідуватися і влитись до КП(б)У М. знову став членом більшовицької компартії. Працював у редакціях українських газет і журналів, зокрема, в 1929-31 був заступником редактора одеської міської газети “Чорноморська Комуна”, З 1931 до 1935 - заступник директора Всеукраїнського комуністичного інституту журналістики в Харкові. В 1935 М. був виключений з партії і у грудні 1936 заарештований. Після однорічного перебування у Харківській тюрмі з 1937 відбував подальше ув'язнення у сибірських таборах. У 1940 був знову звільнений. Під час гітлерівської окупації керував Українською капелою бандуристів, яка гастролювала по Україні, Австрії і Німеччині. В післявоєнний час жив у Баварії (Німеччина). Став одним з лідерів лівого крила Української Революційно-Демократичної Партії й редагував його періодичний орган - газету “Вперед” (1949-59). У 1979-84 - професор і ректор Українського Технічного і Сільськогосподарського Інституту, редагував його науковий “Бюлетень”. Помер у Мюнхені. Автор числених публікацій, в т. ч. книг “Bolhevist Bonapartism” (1947), “Borot bism: A Chapter in the History of Ukrainian Communism” (1954), “Національна політика КПРС” (1978), “Історія Комуністичної партії України” (1979) та спогадів “Історія мого покоління” (1985, посмертне видання).

Д. Кушмір, І. Підкова (Львів).

МАКАРЕНКО АНДРІЙ ГАВРИЛОВИЧ (17.7.1886 - 28.9.1963)-український політичний діяч. Н. у Гадячі Полтавської губ. Служив в управлінні Пд.-3х. залізниць у Києві. В 1917 став одним з організаторів українських залізниць, голова Спілки залізничників. У період Україськоі Держави - директор департаменту в міністерстві залізниць. З 14.11.1918 - член Директорії УНР. З січня 1921 входив до складу Всеукраїнської Національної Ради (утворена 4.1.1921). У 1920-30-х рр. перебував у Чехо-Словаччині і Австрії. Захистив докторську дисертацію у Вищому Українському Педагогічному Інституті. В 1928-29 М. разом з П. Андрієвським і Ф. Швецем створили Українську Національну Раду за кордоном (УНРЗ), яка мала стати центральним представницьким органом наддніпрянських українців у еміграції. В післявоєнний час жив у Німеччині, допомагав українським біженцям уникнути депортації в СРСР. З 1951 оселився в США. Помер у Х'юстоні (штат Техас, США).

МАКАРЕНКО ОЛЕКСАНДР ГАВРИЛОВИЧ (1882 - р. н. невід.) - український політичний діяч. Н. у Гадяцькому повіті на Полтавщині. Брат А. Макаренка. За фахом - інженер лісового господарства. Був провідним діячем Української Народної Партії, з 1917 - Української Партії Соціалістів-Самостійників (з грудня 1917 - голова УПСС). У 1918-19- депутат Трудового Конгресу України, один з найвпливовіших політичних діячів періоду Директорії УНР. У квітні підтримав військовий заколот отамана В. Оскілка у Рівному. Після придушення заколоту виїхав до Польщі. Дальша його доля невідома.

МАКАРІЙ І СВЯТИЙ (р. н. невід. - п. 1.5.1497) -православний церковний діяч, Київський і Литовський митрополит (1495-97). Був архімандритом Віденського монастиря св. Трійці. В 1495 обраний митрополитом на соборі єпископів. Вбитий татарами в Стриголово поблизу Мозира (тепер Білорусь) під час подорожі з Вільнюса до Києва. Похований спочатку в Софійському соборі, згодом у Володимирському соборі. В 1621-22 канонізований православною церквою.

МАКАРІЙ II (р. н. невід. - п. 1556) - православний церковний діяч, Київський митрополит (1534-56). Був єпископом у Луцьку. З 1534 - Київський митрополит. Здійснюючи заходи по відновленню Галицької православної єпархії з осідком у Львові як продовження Галицької митрополії, призначив в 15.35 своїм намісником у Галичині Макарія Тучапського. В 1539 висвятив його на львівського єпископа.

МАКАРІЙ III (Макаріос; р. н. невід. - п. 1675) -патріарх Антіохійський (1648-75; за ін. дан. -16147-72). За походженням араб з м. Алеппо (Халебі) в Сирії. Під час подорожі в 1654-56 з Дамаска (через Анатолію, Стамбул і Констанцу) до Москви двічі побував в Україні. Відвідав Умань, Київ, Прилуки, Смілу,Чигирин та ін. міста. В червні 1654 зустрічався з гетьманом Б. Хмельницьким. Цю мандрівку описав у своєму творі “Подорож Патріарха Макарія” його син П. Алеппський, який подорожував разом з батьком.

У 1666 М. Ill взяв участь у церковному соборі 1666-67 у Москві, на якому виступив з критикою реформ патріарха Нікона.

МАКАРУШКА ЛЮБОМИР (12.8.1899 -6.2.1986) - український громадсько-політичний діяч. Н. у с. Сівка-Войнилівська Калуського повіту в Галичині. Закінчив Військову Академію у Віннер Нойштадті. Служив у австрійській армії, брав участь у чині капітана УГА в українсько-польській війні 1918-19. Навчався в Кардовому ун-ті у Празі, згодом вивчав економіку в Торговій Академії у Відні (1918). Був активним учасником українського студентського руху.. З 1922 - генеральний секретар Центрального Союзу Українського Студентства. В серед, 1920-х рр. деякий час очолював першу українську націоналістичну молодіжну організацію за кордоном - Групу Української Націоналістичної Молоді. Був членом Української Військової Організації, входив до складу Крайової Команди У БО. З 1926 належав до Українського Національно-Демократичного Об'єднання, згодом став одним з лідерів цієї політичної організації. М. спільно з Д. Палієвим, В. Целевичем виступав за ідейно-політичне підпорядкування діяльності УВО керівництву УНДО. В листопаді 1927 взяв участь в роботі Першої конференції Українських Націоналістів у Берліні. В 1927-29-генеральний секретар УНДО, в 1930-35 - посол до польського сейму. В 1943-44 - майор дивізії “Галичина". В післявоєнний період жив у Західній Німеччині. В 1948-51 -член Виконавчого Органу УНРади в еміграції. Помер у Бад Годесберзі (Німеччина). Автор статей у періодичній пресі на суспільно-політичні теми та розвідок про визвольні змагання.

МАКЕДОНСЬКА ДИНАСТІЯ - династія візантійських імператорів (867-1056). За правління М.д. були встановлені торговельні, дипломатичні і культурні зв'язки Візантії з Київською державою. Засновником династії став Василій / Македонянин (867-886). Головні представники - Констянтин VII Багрянородний (913-919, 945-959), Никифор II Фока (963-969), Іван І Цімісхій (969-976), Василій II Болгаробійця (976-1025).

МАКІВКА - гора Сколівських Бескидів у Карпатах. Висота 958 м. Місце переможних боїв Легіону Українських Січових Стрільців з російськими військами 29.4.-2.5.1915. Після захоплення восени 1914 Галичини, російська армія ген. М. Іванова розгорнула наступ через Карпати з метою прориву в Угорщину. Легіон УСС, що займав оборону на М., входив до складу 129 та 130-ої бригад австрійської армії під командуванням Й. Вітошинського-Доброволі і Дрди (група військ ген. П. Гофмана). Штурм російськими підрозділами позицій січових стрільців розпочався в ніч з 28 на 29.4. Протягом 29.4.-2.5. на схилах М. тривали запеклі бої, внаслідок яких російські війська були відкинуті за р. Головчанку. Бій на М. був першим успіхом стрілецької зброї. В боях на горі загинуло 47 стрільців, а 76 було поранено. Полеглих поховали на південних схилах гори, де невдовзі упорядковано цвинтар, встановлено пам'ятний знак. Могили загиблих на М. стрільців стали місцем щорічного вшанування всіх полеглих за незалежність України.

МАКОВЕЙ ОСИП СТЕПАНОВИЧ (літ. псевд. Spectator, О.Степанович; 23.8.1867 - 21.8.1925) -український письменник, літературний критик, публіцист і громадський діяч. Дійсний член НТШ з 1903. Н. у м. Яворові (тепер Львівська обл.). Навчався у Львівській гімназії. В 1893 закінчив філософський ф-т Львівського ун-ту. Був редактором журналу “Зоря” (1894-95), газети “Буковина” (1895-97), одним з редакторів “Літературно-Наукового Вісника” ( 1897-99), співробітником “Діла”. 31899 - викладач учительської семінарії в Чернівцях. У 1901 одержав вчений ступінь доктора філософії за дослідження творчості П. Куліша. Під час Першої світової війни 1914-18 служив військовим перекладачем австрійської армії, начальником поштової цензури в Чернівцях, пізніше - в радіогрупі. У післявоєнний період працював директором вчительської семінарії в Заліщиках. З 1923 був членом Української Трудової Партії. М. був знайомий і підтримував дружні стосунки з І. Франком. Літературну діяльність розпочав у кін. 80-х рр. 19 ст. Автор поетичних збірок “Поезії” (1895), “Подорож до Києва” (1897), “Ревун” (1910). Частина поетичної спадщини М. залишилась неопублікованою. Найповніше талант письменника виявився в прозових творах, зокрема, “Залісся” (1897) і “Ярошенко” (1905), оповіданнях, об'єднаних у збірках “Наші знайомі” (1901), “Оповідання”, “Кроваве поле” (1921), “Примруженим оком” (1923). М. досліджував творчість І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, Т. Бурдуляка, Ю. Федьковича.

МАКСИМ (р. н. невід. - 1305) - православний церковний діяч, митрополит Київський (1283-1305). Грек за національністю. В 1283 присланий Константинопольським Патріархом на митрополичу кафедру в Київ. В 1299 (або 1300) переїхав з Києва до Володимира на Клязьмі (згодом до Москви), прийняв титул “Митрополитавсея Русі”, перенісши таким чином центр митрополії. Ця подія зумовила створення королем Юрієм Львовичем Галицької митрополії (1301).

МАКСИМОВИЧ ДМИТРО (р. н. невід. - п. 1732) - український державний діяч кін. 17 ст. Походив з старшинського роду Максимовичів. Був близьким співробітником гетьмана І. Мазепи. Деякий час відав державними прибутками Гетьманщини (з 1694), згодом - генеральний бунчужний (1703-08) і генеральний осавул (1708-09). Після поразки шведсько-української армії в Полтавській битві 1709 потрапив у московський полон. У 1710 був засланий з родиною до Архангельська, де і помер.

МАКСИМОВИЧ ІВАН (р. н. невід. - п. 1732) -український державний діяч поч. 18 ст., вчений. Походив зі старшинського роду Максимовичів. Закінчив Києво-Могилянську Колегію. Був генеральним бунчужним за гетьмана І. Мазепи. В 1709 змушений емігрувати разом з І. Мазепою. В 1710-14-генеральний писар в уряді П. Орлика. В 1711 М. уклав союзний договір з Кримським ханством, вів переговори з представниками турецького султана у Стамбулі з метою створення антимосковської коаліції. В 1715 повернувся в Україну, де був заарештований і вивезений до Москви. Працював у бібліотеці Синоду. В 1722-26 підготував латино-слов'янський словник. У 1728 звільнений за політичну неблагонадійність. Подальша його доля невідома.

МАКСИМОВИЧ МАНАСІЯ [світське ім'я -Михайло; р. н. невід. - п. 2(13).7.1758] -український церковний і культурно-освітній діяч. Н. побл. Миргорода (тепер Полтавська обл.). Закінчив Київську Академію. Протягом 1745-49 викладав у ній німецьку і єврейську мови. З 1755 - ректор і професор піїтики Київської Академії, в 1755-58 - архімандрит Києво-Печерського монастиря. М. - автор ряду проповідницько-богословських творів, перекладач.

МАКСИМОВИЧ МИХАЙЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ [3(15)9.1804-10(22). 11,1873] - визначний український вчений-природознавець, історик, фольклорист, етнограф і письменник. Н. на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер с. Богуславець Черкаської обл.). У 1819 закінчив Новгородсіверську гімназію. Навчався на філологічному і природничому ф-тах Московського ун-ту. В 1827 захистив магістерську дисертацію. Деякий час працював викладачем Московського ун-ту і директором ботанічного саду; з 1833 - професор кафедри ботаніки. В 1834-35 - перший ректор Київського ун--ту св. Володимира, одночасно декан філософського ф-ту. Виношував плани залучення до викладацької роботи в ун-ті Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Костомарова. В 1845 підтиском реакційних сил і зважаючи на стан здоров'я, вийшов у відставку. Жив у своїй садибі Михайлова Гора біля с. Прохорівки (тепер Канівський р-н Черкаської обл.) і займався науковою діяльністю. Не раз робив спроби повернутись до викладацької роботи, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів М., усувало його від науково-академічної діяльності. Живучи в Україні, М. підтримував тісні творчі та особисті зв'язки з Т. Шевченком, П. Гулаком-Артемовським, Є. Гребінкою, М. Костомаровим, М. Щепкіним, А. Міцкевичем та ін. визначними діячами науки і культури. За наукові заслуги М. був обраний членом Київського, Московського, Петербурзького, Новоросійського ун-тів та багатьох наукових товариств, а з 1871 - член-кореспондент Петербурзької АН. М, - вчений-енциклопедист широкого діапазону - від історії до ботаніки. Як історик М. був прихильником панівного тоді романтизму та ідеї народності.

Обстоював державно-правовий зв'язок між княжим і козацько-гетьманським періодом історії України, довів безпідставність твердження М. Погодіна про “великоруське” населення Київщини за княжої доби (“Нарис Києва” і “Листи про Київ до М. Погодіна”). Численні праці М. з історії Київської держави, козаччини, Гетьманщини, гайдамацького руху (“Історичні листи до козаків придніпровських”, “Листи про Б.Хмельницького”, 1859; “Дослідження про гетьмана Конашевича-Сагайдачного”, “Про Лаврську Могилянську школу”, “Бубнівська сотня”, тт. 1-2, 1848-49; “Розповідь про Коліївщину”, “Вісті про гайдамаків” та ін.) мали важливе значення для розвитку української історичної науки. М. - автор цінних праць з археології - “Українські стріли найдавніших часів”, “Археологічні записи про Київ та околиці”. М. поклав початок українській фольклористиці виданням збірників “Малоросійські пісні” (1827), “Українські народні пісні” (1834), “Збірник українських пісень” (1849). Фольклорні видання М. викликали великий інтерес до українського фольклору серед представників інших слов'янських народів. Як мовознавець опублікував низку статей про класифікацію слов'янських мов. М. був засновником і видавцем альманахів “Денниця” (1830-34), “Киевлянин” (1840, 1841, 1850), “Украинец” (1859,1864). М. - автор віршованого перекладу “Слова о полку Ігоревім” українською і російською мовами. Йому належить видання і дослідження найдавніших літературних пам'яток Київської Русі - “Руської Правди”, “Повісті минулихліт”. Опублікував багато цінних документів - грамот, універсалів, актів тощо. М. переклав псалми на українську мову й написав низку віршів, у т.ч. “Ой, як дуже за тобоютужила Вкраїна”, присвячений Т. Шевченкові. Автор етимологічного українського правопису т.зв. “максимовичівки”. Наукові праці М. в галузі природознавства (“Про системи рослинного царства”, 1827; “Основи ботаніки”, тт. 1-2, 1828-31; “Роздуми про природу”, 1831) дають підстави вважати вченого одним з основоположників вітчизняної ботаніки.

MAKУX ІВАН (17.9.1872 - 18.9.1946) - український громадсько-політичний діяч. Н. у с. Дорошеві Самбірського повіту в Галичині. Закінчив Львівський ун-тет, доктор філософії з 1901. З 1907 займався адвокатською практикою у повітовому містечку Тлумачі. На поч. 20 ст. М. став одним з організаторів осередків спортивно-пожежної організації “Січ” та освітнього товариства “Просвіта” у Галичині. Належав до провідних діячів Української Радикальної Партії, брав участь у виданні газети “Громадський Голос”. У 1908-18 - депутат галицького сейму, обирався заступником голови Української Парламентської Репрезентаці. 31915- член ЗагальноїУкраїнськоі Ради. В жовтні 1918 брав участь у роботі Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР 1918-19 у Львові, яка проголосила українську державність на всій території Галичини. З 9.11.1918 М. очолював державний секретаріат громадських робіт, а з 4.1.1919- став державним секретарем внутрішніх справ ЗУНР. У грудні 1919 очолив Крайову Раду у Хмільнику на Поділлі (тепер - Вінницька обл.), яка спільно з Радою Республіки, на думку деяких дослідників, намагалась усунути від влади Головного Отамана С. Петлюру і тодішній уряд УНР на чолі з Іс. Мазепою. З 1920 М. - товариш міністра внутрішніх справ УНР. Після поразки національно-визвольних змагань 1917-21 жив у Західній Україні. В 1930-39 - голова УРП (з 1926 - Українська Соціалістично-Радикальна Партія. В 1928-35 - член польського сенату. В 1944 М. переїхав до Зальцбургу (Австрія), де і помер. Залишив спогади “На народній службі” (видані посмертно, 1958).

МАКУХ ВАСИЛЬ (1921 - 5.11.1968) - український правозахисник. Н. у Карові Сокальсько-го р-ну Львівської обл. З 1944 перебував в Українській Повстанській Армії, служив у військовій розвідці. В лютому 1946 під час одного з боїв був поранений і схоплений НКВД. Незабаром засуджений до 10 років концтаборів і 5 років заслання. Після звільнення вимушений був поселитися у Дніпропетровську. Брав участь в українському правозахисному русі 1960-х рр. 5.11.1968 М. на знак протесту проти комуністичної тоталітарної системи, колоніального становища України і політики русифікації та агресії СРСР проти Чехо-Словаччини, здійснив акт самоспалення на Хрещатику у Києві.

МАЛ (р. н. невід. - п. 946; за ін. дан,, 977) -князь древлян. Очолив Древлянське повстання 945. За повідомленням “Повісті минулих літ” древляни після вбивства князя Ігоря запропонували княгині Ользі вийти заміж за М. Під час придушення повстання древлян військами княгині Ольги та взяття Іскоростеня М. загинув. Деякі дослідники (зокрема, А. Шахматов, М.Та-убе та ін.) утотожнювали М. з Малком Любечанином, батьком Малуші та Добрині.