О. Рибак (Львів).
ЛЕПЛЕВСЬКИЙ ІЗРАЇЛЬ (1896 - 1939) -радянський державний діяч. Н. у м. Брест-Литовському в єврейській родині. У 1917 вступив до РСДРП(б). З 1918 - уповноважений Саратовської ЧК. В 1921-23 - начальник Катеринославської губчека, з 1923 - начальник Подільського губвідділу ДПУ, 1926-29 - начальник Одеського окрвідділу ДПУ. З 1929 - в ДПУ УСРР, пізніше - очолив Особливий відділ ОДПУ СРСР. У січні-червні 1934 очолював управління НКВС по Саратовській області, у 1934-36 - начальник Особливого відділу Білоруського військового округу, нарком внутрішніх справ Білорусії. З червня 1937 до січня 1938 - народний комісар внутрішніх справ УРСР. За час перебування Л. на цій посаді було репресовано цілий ряд представників української інтелігенції, селянства, робітників. Саме на 1937-38 припадав пік сталінських репресій в Україні, значна частина відповідальності за здійснення яких лежить на Л. Після усунення М. Єжова був заарештований і розстріляний.
К. Бондаренко (Львів).
ЛЕСНЯК ОМЕЛЯН (24.4.1882 - 1953) - український військовий діяч, отаман Української Галицької Армії. Н. у Стецевій Снятинського повіту на Станіславівщині (за ін.дан., у Городенці, тепер Тернопільська обл.). В роки Першої світової війни 1914-18 - капітан австрійської армії. З березня 1916 - у складі Легіону Українських Січових Стрільців. У вересні 1916 командував першим куренем УСС, який вів кровопролитні бої проти російських військ в р-ні Лисоні. 30.9.1916 потрапив у полон, де і перебував до 1918. Підчас українсько-польської війни 1918-19 служив в Українській Галицькій Армії. В 1919 призначений командантом Золочівської військової округи, пізніше- командант 3 бригади УГА. В листопаді 1919 Л. за дорученням Начальної Команди УГА вів переговори з представниками Добровольчої Армії ген. А. Денікіна про умови перемир'я. Після завершення національно-визвольних змагань 1917-21 жив в еміграції у Чехо-Словаччині і Австрії. В 1946 схоплений співробітниками НКВС СРСР. Дальша доля невідома. За деякими даними, згодом вийшов з ув'язнення і повернувся у Відень, де і помер.
ЛЕЩИНСЬКИЙ СТАНІСЛАВ (20.11.1677 -23.2.1766) - король Польщі (1704-11, 1733-34). Н. у м. Львові. В 1699 - воєвода познансьский. 12.7.1704 Л. при підтримці шведського короля Карла XII, військо якого в той час знаходилось у Польщі, був обраний польським королем. В 1703-08 вів таємні переговори з гетьманом І. Мазепою про об'єднання України, Польщі і Литви у федеративну державу на засадах Гадяцького договору 1658, уклав угоду з гетьманом про спільну боротьбу проти Московського царства. Після поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві 1709 Л. був змушений виїхати до Франції (його дочка Марія в 1725 стала дружиною французького короля Людовика XV). Весною 1711 вислав польський військовий відділ Й. Потоцького на допомогу гетьману П. Орлику, який зробив спробу звільнити Гетьманщину з-під московської влади. В 1733 при підтримці Франції вдруге став польським королем (коронувався 12.9.1733). Під час війни за польську спадщину 1733-35 (між Росією, Австрією і Саксонією - з одної сторони та військами Л. і Францією - з другої) Л. був розбитий і за умовами Віденського миру 1738 (прелімінарний з 3.10.1735) змушений остаточно відмовитися від претензій на польський престол на користь Августа III. Повернувся у Францію, де дістав у володіння герцогство Лотарінгію і князівство Бар. Помер і похований у Люневілі (Франція). Автор книги “Вільний голос, що забезпечує свободу” (1733), в якій виступав за проведення реформ з метою зміцнення Речі Посполитої.
ЛЄШКО (Лєшко Білий; в Галицько-Волинському літописі Лєстко; бл. 1186 - 23.11.1227) -князь сандомирський (з 1194) і краківський (1194-98, 1201, 1202-27), син Казиміра II. Після смерті батька (1194) втратив Краківське князівство, яке йому вдалося повернути завдяки підтримці духовенства. Був змушений віддати Мазовію і Куявію у володіння своєму брату Конраду Мазовецькому. В 1214 уклав у Спиші договір з угорським королем Андрієм II про спільну політику щодо Галицько-Волинського князівства. За цією угодою королевич Коломан мав одружитися з польською княжною Соломією (Соломонією) і проголошувався королем Галичини. Після окупації польськими військами Галицької землі Польща захопила частину галицьких земель разом з Перемишлем, Берестейщину і Південне Побужжя. Після вигнання галицькими боярами при підтримці князя Мстислава Мстиславича Удатного угорців з Галичини (1221) Л. продовжував спроби завоювати Галицько-Волинське князівство, проте зазнав поразки. Загинув під час походу проти князя Східного Помор'я Святополка.
ЛЄШКО ЧОРНИЙ (бл. 1242 - 1288) - князь краківський і сандомирський. Володів Средненським князівством. В 1279 після смерті Болеслава Соромливого отримав у спадщину Краківське і Сандомирське князівства. Вів тривалу боротьбу з галицько-волинським князем Левом Даниловичем за краківський престол на користь Болеслава Мазовецького.
ЛЖЕДМИТРІЙ I [р. н. невід. - п. 17(27).5.1606] - політичний авантюрист-самозванець, московський цар (1605-06). Видавав себе за сина Івана IV Грозного - Дмитрія. Задеякимиданими, Л. I. був ченцем-втікачем Григорієм Отреп'євим з Чудова монастиря у Москві. В 1601 з'явися в Польщі. Польський король і магнати (Вишневецькі, Сапі-ги, Мнішки) підтримали Л. І і протягом 1603-04 провели підготовку по возведению його на московський престол. Л. І зобов'язувався передати Польщі Сіверську Україну і Смоленську землю; забезпечити участь Москви в антитурецькій коаліції; запровадити в Московській державі католицтво; надати допомогу Сигізмунду 14 Вазі в його боротьбі проти Швеції. У жовтні 1604 на чолі польсько-литовського загону вторгся в Сіверську Україну (захоплена Московським царством в 1503), де був підтриманий козаками та частиною селянства. Не дивлячись на поразку під Добринічами, укріпився в Путивлі (тепер Сумська обл.). Після смерті Б. Годунова, Л. I в червні 1605 зайняв Москву (московська армія підКромами перейшла на бік Л.I). Вступивши на царський трон, Л. І намагався проводити самостійну внутрішню політику. Заходи Л. І були спрямовані на забезпечення йому підтримки серед провінційного дворянства. Збільшення податків та проведення жорсткої кріпосницької політики привело до посилення соціальних заворушень (рух Лжепетра). Невиконання Л.І його обіцянок (відтягував запровадження католицтва, відмовився зробити територіальні поступки Речі Посполитій і надати воєнну допомогу Сигізмунду III Вазі у війні проти Швеції) привело до загострення відносин з Польщею. Криза політики Л. І сприяла організації заколоту угрупування бояр на чолі з Василієм Шуйським. 17(27),5.1606 під час повстання москвичів проти поляків, що прибули на весілля Л. І і М. Мнішек, був убитий заколотниками.
ЛЖЕДМИТРІЙ II [“Тушенськии вор”; р. н. невід. - п. 11 (21). 1610] - політичний авантюрист-самозванець. Видавав себе за московського царя, який нібито врятувався підчас повстання в травні 1606 (див. Лжедмитрій I). Особу Л. II не вияснено. З'явився в 1607 в Стародубі. Основу його війська складали польські загони кн. А. Вишневецького, Р. Ружинського і козаки I. Заруцького. В червні-липні 1607 вторгся в Московію, розбив війська В. Шуйського під Болховом (травень 1608), підійшов до Москви і створив табір у с. Тушино. Тут було сформовано уряд з частини московських феодалів і приказ них службовців. Восени 1608 Л. II контролював значну частину території. Боярський уряд В. Шуйського запросив для боротьби з Л. II шведські війська, що стало приводом для відкритої польської інтервенції в серпні 1609. В грудні 1609 Л. II змушений втекти з Тушина в Калугу. Після невдалої спроби в липні 1610 знову зайняти Москву, Л. II відступив в Калугу, де був убитий.
ЛИЗАНІВСЬКИЙ ІВАН (1892 - 1934) - відомий український громадсько-політичний діяч, публіцист. Н. у Заріччі Золочівського округу (тепер Львівська обл.). Учень М. Грушевського. В 1912 переїхав у наддніпрянську Україну. В 1917 став членом Української Центральної Ради. Належав до УПСР, входив до складу Центрального Комітету партії. Влітку-восени 1917 очолив Галицько-Буковинський Комітет. У листопаді 1917 Л. став одним з ініціаторів створення Гдлицько-буковинського куреня СС. Член Української Партії Соціалістів-Революціонерів. Після розколу партії в травні 1918 входив до складу центральної фракції УПСР (член ЦК УПСР з січня 1919). З березня 1919 входив до складу Комітету Охорони Республіки, який діяв у Кам'янці-Подільському. З поч. квітня 1919 - керівник Управління преси й інформації та виконуючий обов'язки Державного Секретаря в уряді Б. Мартоса, член Крайової Ради у Хмільнику. Після поразки національно-визвольних змагань 1917 залишився жити в УСРР. У травні1921 Л., разом з ін. провідними діячами УПСР (В. Голубович, П. Петренко, Ю. Ярославенко та ін.) був заарештований і у т. зв. справі членів ЦК УПСР, засуджений більшовицькою владою, але згодом амністований. Працював у видавництві “Книгоспілка” і був редактором творів І.-Франка. Влітку 1931 Л. знову заарештований разом з В. Голубовичем, П. Христюком, В. Мазуренком, П. Петренком, М. Шрагом, М. Чечепем, Г. Коссаком, Д. Коліухом, Ю. Ярославом та ін., звинувачений у приналежності до підпільної організації “Український Національний Центр”, метою якої була підготовка повстання проти більшовицького режиму й проголошення незалежності України. В кінці 1931 над учасниками цієї групи відбувся судовий процес у Харкові. У 1934 Л. був розстріляний.
ЛИЗОГУБ АНДРІЙ ІВАНОВИЧ (16.6.1804 -1864) - український дідич, близький знайомий Т.Шевченка. Батько Федора і Дмитра Лизогубів.Н. у Бурківці на Чернігівщині. Власник маєтку у Седневі (тепер Чернігівська обл:), де восени 1846 і 1847 гостював Т. Шевченко. Належав до кола небагатьох осіб, які листувалися з поетом на засланні і допомагали йому матеріально. В 1850 Л. намагався клопотати перед урядом про полегшення участі Т. Шевченка. Помер у Сорочинцях Миргородського повіту Полтавської губ.
ЛИЗОГУБ ДМИТРО АНДРІЙОВИЧ [1850 -10(22).8.1879] - учасник народницького руху в Україні в 70-80-х рр. 19 ст. Н. у Седневі на Чернігівщині. Син А. Лизогуба. Закінчив юридичний ф-тет Петербурзького ун-ту. В 1865-68 і 1874 перебував за кордоном, де познайомився з ідеологією народництва. У 1873-74 брав участь у діяльності гуртка чайковців, став одним з засновників таємної організації народників “Земля і Воля”. В 1878 Л. був заарештований і звинувачений у підготовці замаху на Олександра II і за вироком Одеського воєнно-окружного суду страчений (повішений) в Одесі.
ЛИЗОГУБ ФЕДІР АНДРІЙОВИЧ (6.10.1851 -1928) - український громадський і державний діяч. Н. у м. Седневі на Чернігівщині (тепер Чернігівська обл.). Походив з старовинного козацько-старшинського роду Лизогубів. Син А. Лизогуба. В 1888-97 - повітовий городнянський гласний, згодом - чернігівський гласний (гласний чернігівського земського зібрання). В 1901-15 Л., будучи головою земської управи у Полтаві, сприяв перетворенню міста у центр української культури. Л. виступив одним з ініціаторів спорудження пам'ятника I. Котляревському в Полтаві, видання його творів, побудови для земства нового будинку в українському стилі та відкриття музею у місті. Матеріально підтримував школу художнього промислу ім. М. Гоголя у Миргороді, якою керував О. Сластьон. Належав до партії октябристів. В 1915-17 був радником російського намісника на Кавказі. Після Лютневої революціі 1917 в Росії очолив відділ іноземних підданих міністерства закордонних справ Росії. Через деякий час переїхав в Україну. 3.5.1918 призначений міністром внутрішніхсправ (очолював міністерство до 8.7.1918) в гетьманському уряді М. Устимовича. Через кілька днів (10.5.1918) очолив Раду Міністрів Української Держави. Діяльність Л. на посту отамана (голови) Ради Міністрів була спрямована на стабілізацію політичного, економічного і культурного життя у державі та послідовне відстоювання інтересів України на міжнародній арені. Намагався залучити до співпраці в уряді представників партій національно-демократичного напряму, у т. ч. Український Національно-Демократичний Союз при формуванні 25.5.1918 нового кабінету міністрів. Склав повноваження після проголошення гетьманом П. Сгоропадсь- ким федеративного союзу України з майбутньою небільшовицькою Росією (14.11.1918). Номеру еміграції в Югославії.
ЛИЗОГУБИ - козацько-старшинський рід на Чернігівщині і Полтавщині в 17-20 ст. Представники роду посідали високі урядові пости в різні періоди існування української державності. Іван, Кіндратович Л. (Кобизенко; р. н. невід. - п. 1662, можливо, поч. 1663) - полковник канівський (1659, 1662) і уманський (1659-61), посол І. Виговського до московського уряду (1658). Розстріляний за наказом Ю. Хмельницького. Яків Кіндратович Л. (р. н. невід. - п. 19.8.1698) -український військовий і політичний діяч, полковник канівський (1666-69). В 1667 брав участь у посольстві І. Брюховецького до московського царя. В період гетьманства П. Дорошенка Л. призначався генеральним осавулом (1669-74) і наказним гетьманом (1670, 1673). У 1674 перейшов на службу до гетьмана І. Самойловича. У 1687 був одним з претендентів на гетьманську булаву. В 1687-98 - чернігівський полковник, учасник Чигиринських походів 1677 і 1678 та Кримських походів 1687 і 1689. Під час здобуття Азова в 1696 був наказним гетьманом (див. Азовські походи 1695-96). Юхим Якович Л. (р. н. невід. - п. 1704) - генеральний бунчужний (1688-90), генеральний хорунжий (1694-98), полковник чернігівський (1698-1704). Учасник Кримських походів 1687 і 1689. Яків Юхимович Л. (1675-1749) - український військовий і політичний діяч першої пол. 18 ст. Навчався у Киево-Могилянській Академії. В 1713-28 - генеральний бунчужний. В 1723-24 Л. разом з полковником Д. Літостолом і генеральним осавулом В. Жураховським був за наказом Петра І заарештований та ув'язнений у Петропавловській фортеці. Після смерті Петра І звільнений і деякий час змушений жити у Петербурзі. В 1728-49 - генеральний обозний. У 1733-34 Л., будучи призначений наказним гетьманом, командував 10-тисячним українським корпусом, який діяв у Польщі проти прибічників С. Лещинського. В травні 1736 російсько-українська армія під командуванням Б. Мініха та наказного гетьмана Л. 20(31).5.1736 штурмом здобула Перекоп, 5(16).6. - Козлов (Євпаторію), 17(28).6. - Бахчисарай (див. Кримські походи 1736-38). У 1728-44 очолював комісію, яка складала кодекс законів “Права, за якими судиться малоросійський народ”. У 1745-49 Л. входив до складу старшинської делегації, що добивалась відновлення гетьманства. На думку деяких дослідників, був автором Лизогубівського літопису (написаний бл. 1742) - цінного джерела з історії України; Андрій Іванович Л. (1804-1864) - знайомий Т.Шевченка (див. А. Лизогуб); Дмитро Андрійович Л. (1850-79) -учасник народницького руху в Україні (див. Д. Лизогуб); Федір Андрійович Л. (1862 -1928) - український державний діяч (див. Ф. Ли зогуб).
ЛИЗОГУБІВСЬКИЙ ЛІТОПИС (“Летописец, или Описание краткое знатнейших действ и случаев, что в котором году деялось в Украине малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетьманом был козацким”) - український літопис 18 ст. Складений в 1742. Охоплював події в Україні з поч. 16 ст. до 1737. Автор “Л.л.” анонімний. В історичній літературі існує думка, яку найбільш переконливо аргументували В. Антонович і П. Клепацький, що автором літопису був генеральний обозний Я. Лизогуб (не виключена і участь в написанні його брата С. Лизогуба; п. 1734). Основним джерелом для викладу історичних подій до кін. 18 ст. були козацькі літописи (зокрема, Короткий опис Малоросії), від 1690-х рр. до 1737 - родинні записи сім'ї Лизогубів. “Л.л.” містить невеликі оповідання з історії України, головним чином про гетьманів, про участь козаків у Північній війні 1720-21 тощо. Закінчується літопис описом Кримськогих походів 1736-38. В основному, лояльно відносячись до російського царизму, літописець критично ставиться до його політики у Гетьманщині та відстоює ідею політичної автономії України. Літопис є цінною пам'яткою української історіографії 18 ст. Вперше був виданий М. Білозерським (“Южнорусские летописи”, 1858), а пізніше В. Антоновичем (“Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси”, 1888).
ЛИНЕВИЧІ - козацько-старшинський рід на Чернігівщині 18-19 ст. Найвідоміші представники: Карпо Л. (р. н. невід. - п. бл. 1735) - сотник Чернігівського полку (1718-34). Підписав Коломацькі петиції 1723. Микола Петрович Л. [24.12.1838 (5.1.1839)-10(23).4.1908] - військовий діяч, генерал-ад'ютант російської армії (з 1905). З 1855 перебував на військовій службі. Брав участь в російсько-турецькій війні 1877-78. З 1895 командував військовими частинами на Далекому Сході. З 1903 - командуючий військами Приамурського військового округу і генерал-губернатор Приамур'я. Під час російсько-японської війни 1904-05 - командуючий Манджурською армією, з березня 1905 - головнокомандуючий російськими збройними силами на Далекому Сході. В лютому 1906 усунений з посади
ЛИПА ІВАН - (літ. псевд. Петро Шелест, Іван Степовик та ін.; 24.2.1865 - 13.11.1923) - відомий український громадсько-політичний діяч, письменник, лікар. Н. у Керчі. Після закінчення Керченської гімназії в 1888 вступив на медичний ф-тет Харківського ун-ту. В 1891 (за ін. дан., 1892) з Б. Грінченком, М. Міхновським, В. Боровиком, М. Вороним та ін. став засновником таємного товариства Братства Тарасівців, яке ставило своїм завданням поширення ідей Т. Шевченка та боротьбу за національне визволення українського народу. В 1893 товариство було розгромлене, а Л. заарештований. Після тринадцятимісячного ув'язнення ще три роки жив під наглядом поліції у Керчі. В 1897 закінчив навчання у Казані, працював лікарем на Херсонщині і в Полтаві. В 1902-18 жив у Одесі, займався лікарською практикою. В 1904-05 побудував у Дальнику лікарню для незаможних жителів міста. Брав активну участь в українському національно-визвольному русі. Організував видавництво “Одеська літературна спілка”, з 1905 видавав альманах “Багаття” (разом з дружиною), часто друкувався в українських періодичних виданнях “Діло”, “Народ”, “Правда”, “Буковина”, “Зоря”, “Літературний Науковий Вісник”, “Українська Хата” та ін. Тісно співпрацював з одеською “Просвітою” і Одеським Літературним Товариством. В 1917 призначений українським комісаром Одеси, заснував українське видавництво “Народній Стяг”. Згодом переїхав до Києва. З 1919 належав до Української Партії Соціалістів-Самостійників, входив до складу ЦК партії. У період Директорії УНР - керуючий управлінням культури і віровизнання в урядах В. Чехівського, С. Остапенка, Б. Мартоса. Деякий час жив в еміграції в Тарнові (Польща). Був членом Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республіки. З серпня 1920 входив до складу комісії по підготовці Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здоров'я в Уряді Української Народної Республіки в екзилі 1920-48. 31922 жив у Винниках біля Львова, працював лікарем. Помер і похований у Винниках.
ЛИПА ЮРІЙ (5.5.1900 - 20.8.1944) - відомий український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист і лікар, один з визначних ідеологів українського націоналізму. Н. у Одесі. Син І. Липи. Здобув гімназійну освіту. В 1917 вступив добровольцем до Куреня морської піхоти Армії Української Народної Республіки. З літа 1919 навчався на юридичному ф-ті Кам'янець-Подільського ун-ту. З осені 1920 змушений разом з батьком емігрувати до Польщі, де жив у Познані, Львові і Варшаві. В 1920-х рр. брав участь у діяльності Союзу Української Молоді, організував літературне об'єднання “Сонцес-віт”. У 1929 закінчив медичний ф-тет Познанського ун-ту, пізніше стажувався в Лондонському ун-ті. Вивчав політичні та економічні дисципліни у Варшавській школі політичних наук. З поч. 1930-х рр. займався лікарською практикою у Варшаві. Л., будучи активним учасником українського громадсько-політичного життя, проводив організаційно-політичну роботу серед українських студентів, брав участь у створенні науково-аналітичних і видавничих структур близьких до націоналістичних організацій. З поч. 1930-х Л. плідно займався літературно-публіцистичною діяльністю. Разом з Є. Маланчуком утворив літературну групу “Танк”, друкувався в численних періодичних виданнях. Під час гітлерівської окупації Польщі жив у Варшаві. Після переїзду влітку 1943 до Яворова (тепер Львівська обл.) став одним з активних учасників українського руху Опору. Працюючи як лікар, Л. організував підпільні курси по підготовці медичних кадрів для Української Повстанської Армії, готував тексти листівок та відозв до населення і німецьких солдат. З липня 1944 - інструктор першої Старшинської школи УПА в Карпатах. Увійшов до складу Української Головної Визвольної Ради. 19.8.1944 захоплений підрозділом НКВС і 20.8.1944 закатований у с. Шугові на Яворівщині. Перші літературні спроби Л. відносяться до 1919. З часом з'являються поетичні збірки: “Світлість” (1925), “Суворість” (1931), “Вірую” (1938). З прозовихт ворів найбільш відомі роман “Козаки в Московії”(1931), збірка новел “Нотатник” (1936-37), збірник літературознавчих есеїв “Бій за українську літературу” (1935), лікарські праці “Фітотерапія” (1933) і “Ліки під ногами” (1943). Найбільш відомими в творчій спадщині Л. є публіцистичні праці, присвячені суспільно-політичній тематиці - “Українська доба” (1936), “Призначення України” (1938), “Чорноморська доктрина” (1940, 1942, 1947), “Розподіл Росії” (1941,1954). та ін.
ЛИПИНСЬКИЙ В'ЯЧЕСЛАВ КАЗИМИРОВИЧ (5.4.1882 - 14,6.1931) - видатний український історик, громадсько-політичний діяч, філософ і публіцист, дійсн. чл. Наукового Товариства ім.Т.Шевченка (з 1914), ідеолог українського консерватизму. Н, у Затурцях Володимир-Волинського повіту на Волині у польській шляхетській родині. Закінчив Київську гімназію. Деякий час служив у драгунському полку в Кре-' менці. Вивчав агрономію, філософію та історію у Ягеллонському ун-ті у Кракові, згодом - у Женевському ун-ті. В 1908 повернувся в Україну, поселився на хуторі Русалівські Чонари поблизу Умані, де займався науковою діяльністю. В цей період виходять його перші праці “Данило Брат-ковський” (1909), “Генерал артилерії Великого Князівства Литовського” (1909). В історико-філософській праці, написаній польською мовою “Шляхта на Україні” (1909), “Аріянський соймик в Киселені в маю 1638” (1910). Л. обгрунтував вирішальну роль шляхти в процесі формування української державності та закликав її боротися за відродження України. В 1910 Л. переїхав у Краків (Польща). В 1912 побачила світ його монументальна праця “Z dziejw Ukrainy”. До цієї книги ввійшли такі монографії як “Назва Русь і Україна та їх історичне значення”, “Станіслав-Михайло Кричевський”, “Богдановим шляхом”, “Документи Руїни” та ін. В 1912 Л. виступив ініціатором створення Українського Інформаційного Комітету, завданням якого було пропагувати закордоном ідею про необхідність створення Української незалежної держави. Підчас Першої світової війни 1914-18 був мобілізований до російської армії, але через хворобу служив старшиною у резервній частині, В 1917 Л., перебуваючи у Полтаві, запропонував представнику секретаря військових справ Генерального Секретаріату УЦР-УНР допомогу у формуванні української військової частини, але не знайшов підтримки. В червні 1917 взяв участь у створенні Української Хліборобсько-Демократичної Партії. В жовтні 1917 написав і видав у Лубнах партійну програму УХДП, основні положення якої передбачали створення самостійної Української держави та збереження приватної власності на землю. В 1918 був призначений гетьманом П. Скоропадським послом Української Держави в Австрії. Займав цей пост і за Директорії УНР. В еміграції жив в Австрії та Німеччині. В 1920 вийшла відома монографія Л. “Україна на переломі 1657-69”, в якій автор проаналізував історичний процес створення української державності в 15 - поч. 17 ст. Влітку 1930 Л. організував Союз Українських Хліборобів-Державників, ставши головним ідеологом і лідером гетьманського руху. В 1920-25 Л. редагував неперіодичний збірник “Хліборобська Україна”, на сторінках якого вперше надруковано його найвідоміший твір - “Лист до братів-хліборобів”. У 1926-27 очолював кафедру історії української державності в заснованому гетьманом П. Скоропадським Українському Науковому Інституті в Берліні. В 1930 ідеологічний конфлікт Л. з гетьманом П. Скоропадським приводить до розпуску СУХД, Л. разом з М. Кочубеем, В. Кучабським та ін. засновував нову організацію - Братство Українських Клясократів-Монархістів. Протягом всього цього часу Л. займався науково-дослідницькою роботою. Помер у санаторії Вінервальд недалеко Відня. Похований у Затурцях. Центральне місце в ідеології Л. займає критика слабостей українського руху, які привели до поразки української держави у 1917-20, та пошуки шляхів виходу із національно-політичної кризи. Л. критикував народницький світогляд соціалістичних лідерів Української Центральної Ради і Директорії УНР, які намагалися оперти національно-визвольні змагання на соціальні ідеї та шукали підтримки лише серед пролетаризованого і напівпролетаризованого селянства, робітництва та народної інтелігенції, відкидаючи державнотворчий потенціал “хліборобів” (заможнього селянства й поміщиків) та українських чиновників, буржуазії і т. п. Л. стверджував, що ідею створення незалежної Української держави може реалізувати тільки весь народ під проводом “хліборобської верстви”. Політичний успіх українським національно-визвольним змаганням, на думку Л., міг забезпечити перехід зрусифікованої та сполонізованої української еліти на українські національні позиції. Досягнути консолідації українського народу і перетворити його на повоноцінну державну націю можна лише шляхом розбудження і зміцнення почуття територіального патріотизму та солідарності між усіма громадянами України, незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження і рівня національно-культурної свідомості. Зразком такого успішного націо- і державотворення для Л. були США. Забезпечити єдність українського руху мала легітимна фігура українського монарха. Спадкова монархія, вважав Л., була б найкращою формою політичного устрою України. Хоча Л. був принциповим критиком демократії, його ідеологія спричинилася до утвердження ліберально-демократичних цінностей та поборювання тоталітарних тенденцій в українській політичній думці 20 ст.
Д. Кушплір, І. Підкова (Львів).
ЛИПКІВСЬКИЙ ВАСИЛЬ КОНСТЯНТИНОВИЧ [7(19).3.1864 - 27.11.1937] - визначний діяч Української Автокефальної Православної Церкви, митрополит Київський і всієї Русі (1921-1927). Н. у с. Полудні Липовецького повіту на Вінничині. Навчався в Уманському духовному училищі, пізніше - у Київській Духовній Академії. В 1890-х рр. Л. був законовчителем державної гімназії в Києві, згодом після прийняття сану священика - настоятелем міського собору, повітовим інспектором церковно-парафіяльних шкіл Липовецького повіту. З поч. 1900-х рр. - завідуючий Київською церковно-вчительською школою. В 1905 звільнений з роботи за національні переконання, згодом займав посаду настоятеля Солом'янської парафії в Києві, викладав у школах. З поч. 1917 Л, разом з архиепископом володимирським Олексієм, протоєреєм С. Потіхіним, священиком Н. Мариничем очолив український релігійно-громадський рух за автокефалію Української Православної Церкви. Став одним з ініціаторів створення Братства Воскресіння Хреста та Всеукраїнської Православної Церковної Ради. 9.5.1919 відправив першу службу українською мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. В жовтні 1921 Всеукраїнський Церковний Собор (проходив у Києві 11-27.10; за ін. дан., 14-30.10.) затвердив проголошену 1.1.1919 автокефалію Української Православної Церкви і обрав Л. її митрополитом (висвячений 23.10.1921). Л. активно працював для ідеї відродження Української національної церкви, за що зазнавав постійних переслідувань. Незважаючи на опір частини промосковськи настроєного духовенства, проводив українізацію церковного життя, сприяв перекладу церковних книг на українську мову. Особисто відвідав бл. 500 парафій, чим сприяв зростанню авторитету УАПЦ в Україні. Відстоював принцип всенародного собороправства, тоді як більшість єпископів виступала за збереження права на зверхність духовенства у справах управління церквою. Діяльність Л., спрямована на зміцнення й розбудову УАПЦ, величезний авторитет митрополита серед духовенства та віруючих, спричинилися до нападок і переслідувань з боку більшовцьких органів влади. В жовтні 1927 делегати Всеукраїнського Церковного Собору, під загрозою арешту і заслання всіх його учасників та під тиском частини єпископату УАПЦ на чолі з єп. П. Ромадановим, проголосували за переобрання Л. (17.10.1927). Протягом наступних років Л. перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, декілька раз заарештовувався і ув'язнювався. 22.10.1937 Л. був черговий раз заарештований, а вже 20.11. засуджений особливою трійкою при Київському управлінні НКВС СРСР до страти і незабаром розстріляний. Л.-визначний проповідник і перекладач богословських текстів на українську мову, автор ряду теологічних праць “Православна Христова Церква Українського Народу” (1951), “Відродження Церкви в Україні 1917-30” (1957) та “Відродження Української Церкви” (1961), “Проповіді на неділю і в свята” (1969) та ін.
