БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 32 страница

В. Качмар (Львів).

ЛЬОБКОВІЦ ВІЛЬГЕЛЬМ (1883 - р. см. невід.) - український військовий діяч, отаман Української Галицької Армії. За національністю австрієць. Офіцер австрійської арміі під час Першої світової війни 1914-18. Під час українсько-польської війни 1918-19 - начальник оперативного відділу Начальної Команди УГА, з 1919 -начальник штабу третього корпусу УГА. З лютого 1920 Л. змушений служити в Червоній Українській Галицькій Армії. В березні 1920 - начальник штабу 3-ї бригади ЧУГА. У квітні 1920 у складі своєї бригади зробив спробу перейти на бік Армії УНР. Потрапив у польський полон і перебував у таборі інтернованих бійців УГА в Тухолі. Дальша доля невідома.

ЛЬОРНЕР ФЕРДИНАНД (1886 - 1958) - український військовий діяч, отаман Української Галицької Армії. За національністю австрієць. Учасник Першої світової війни 1914-18, офіцер австрійської армії. В 1918 перейшов на службу в Галицьку Армію. В 1918-19Л. - начальник штабу другого корпусу УГА, помічник начальника оперативного відділу при Начальній Команд УГА. З лютого 1920 Л. - начальник штабу 2 бригади Червоної Української Галищької Арміі. В квітні 1920 при спробі Другої бригади ЧУГА приєднатись до Армії УНР, Л. потрапив у польський полон. Згодом повернувся до Австрії. В 1929-38 Л. був австрійським аташе в Москві.

ЛЮБАРТ (православне ім'я - Дмитро, р.н, невід. - п. 1385) - князь литовський (1340-85), галицько-волинський (1340-49) і волинський (1349-85), наймолодший син Гедиміна, брат Ольгерда і Кейстута. Був одружений з дочкою галицько-волинського князя Юрія II Болеслава. В 1340 після смерті Юрія II Болеслава бояри обрали Л, князем Галицько-Волинської держави. Володів Волинською, Холмською і Белзькою землями. В 1353, 1366 і 1376-78 у союзі з великим князем литовським Кейстутом вів тривалу боротьбу за землі Галицько-Волинського князівства з Польщею і Угорщиною. У Луцьку за князювання Л. було збудовано фортецю - т.зв. замок Любарта.

ЛЮБАЧІВСЬКИЙ МИРОСЛАВ-ІВАН (24.6.1914) - Патріарх Української Греко-Католицької Церкви. Н. у Долині (тепер Івано-Франківська обл.). У 1920-24 навчався у початковій школі м. Долини. В 1933 закінчив Першу Стрийську державну гімназію. В 1933 вступив до Богословської Академії у Львові, де протягом трьох років вивчав філософію та теологію. Як один з кращих студентів Академії був скерований для продовження навчання до Австрії, У 1936-39 вчився в Католицькому ун-ті в м. Інсбрук. 18.8.1938 був висвячений у сан диякона, а у вересні 1938 - висвячений митрополитом А. Шептицьким у сан священика. Згодом продовжував вивчення теології в ун-ті м. Сьйон (Швейцарія), де захистив докторську дисертацію на тему: “Розвідка над Літугією св. Василія Великого”. З 1942 Л. вивчав теологічні науки у Римі - спочатку у Папському Бібліотечному Інституті, а з 1944 -у Григоріанському ун-ті. У 1945-47 стулював медицину у Римі. У травні 1947 прибув до США. Працював секретарем Українського Католицького Університету, викладав українську та німецьку мови. З 1968 -професор-катехит Української католицької семінарії св. Йосафата у Вашингтоні, аз 1971 -професор Академії св. Василия у Філадельфії. 13.9.1979 став архієпископом та митрополитом у Філадельфії (США), а 27.3.1980 - коад'ютором з правом наступництва патріарха Иосифа Сліпого. 7.9.1984 Л., після смерті патріарха Иосифа, став Верховним Архієпископом Української Греко-Католицької Церкви. 25.5.1985 Римський Папа Іван Павло II підніс Л. до гідності кардинала католицької церкви. 20.3.1991 внаслідок легалізації Української Греко-Католицької Церкви, Л. повернувся до свого престолу на Святоюрській горі у Львові. Л. є автором багатьох наукових праць з історії Церкви на Україні та різних галузей теології.

Р. Шуст (Львів).

ЛЮБЕЦЬКА БИТВА 1016 - битва між військами турівського князя Святослава Володимировича (див. Святополк Окаянний) і новгородського князя Ярослава Володимировича в 1016 біля м. Любеча (тепер село Ріпкінського р-ну Чернігівської обл.). Після смерті Володимира Святославича (1015) між його синами розпочалась міжусобна боротьба за великокнязівський престол. Старший з них - Святополк Володимирович зайняв київський престол, і намагаючись позбутись інших претендентів на великокнязівську владу, вбив своїх братів Бориса, Гліба та древлянського князя Святослава. Проти Святополка, зібравши велике військо (40 тис. новгородців і 1 тис. варягів з князем Еймундом), виступив Ярослав Володимирович. Дві дружини зустрілись неподалік м. Любеча і протягом трьох місяців не відважувались розпочати бойові дії. Врешті в кін. 1016 відбулася вирішальна битва, в якій військо Святополка зазнало поразки, а він сам втік до свого тестя - польського короля Болеслава І Хороброго. Ярослав вступив у Київ і був проголошений великим князем київським (див. Ярослав Мудрий).

 

ЛЮБЕЦЬКИЙ З'ЇЗД 1097 - з'їзд князів Київської держави в 1097 у м. Любечі (тепер Ріпкінського р-ну Чернігівської обл.) на Дніпрі. На з'їзді були присутні 6 князів, які вирішили припинити міжусобні війни і проголосили, що кожен князь повинен володіти тими землями, які успадкував від батька. Святополк Ізяславович як старший отримав Київ з Туровом і Пинськом та титул великого князя; Володимир Мономах -Переяславське князівство і Суздальсько-Ростовську землю; Олег і Давид Святославичі -Чернігів і Сіверську землю, Рязань і Тмутаракань; Давид Ігорович - Володимир-Волинський з Луцьком; Василько Ростиславович (з братом) -Теребовлю, Червен і Перемишль. Учасники з'їзду вирішили для налагодження спільних справ скликати княжі з'їзди, а також організувати спільний похід проти половців. Постанови з'їзду були закріплені спільною присягою князів. Однак з'їзд не зміг припинити князівські усобиці. Осліплення володимирським князем Давидом Ігоровичем зі згоди Святополка теребовлянського князя Василька Ростиславича привело до нової міжусобної війни. Для її припинення Володимир Мономах скликав Витичівський з'їзд 1100.

 

ЛЮБИНСЬКИЙ МИКОЛА (5.10.1891 -1930-х рр.) - український політичний діяч, дипломат. Н. у Стріхівцях Новоушицького повіту Подільської губ. Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У квітні 1917 увійшов до складу Української Центральної Ради та Малої Ради. В грудні 1917-лютому 1918 Л. брав участь у Берестейських мирних переговорах (див. Берестейський мир 1918). Від імені української делегації підписав “Відозву до німецького народу”, в якій йшлося про необхідність надання Німеччиною військової допомоги Україні. В березні-квітні 1918 - міністр закордонних справ УНР в уряді В. Голубовича. В 1920-х рр. жив вУСРР. Працював науковим співробітником Інституту Української Наукової Мови ВУАН у Києві, співредактором “Вісника Інституту Української Наукової Мови” (1930). Репресований на поч. 1930-х рр.

 

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569 - угода про об'єднання Польщі та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу - Річ Посполиту. Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди). Однак в березні 1569 великі литовські магнати, які погоджувались на об'єднання тільки при умові існування окремого сенату і сейму Великого князівства Литовського, припинили переговори. Польський сейм, використовуючи підтримку литовської і української шляхти, що була невдоволена пануванням великих землевласників у князівстві та намагалась одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення і приєднання до Польщі українських земель -Підляшшя, Волинь, Брацлавщину, Поділля і Київщину. Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні 1558-83 та прагнення отримати військову допомогу з боку Польщі в боротьбі з Московською державою, примусили литовських магнатів піти на відновлення переговорів. 28.6.1569 була підписана Л.У., яку 1.7.1569 затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів. Л.у. завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385. На чолі об'єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і Великим князем Литовським. Його мали обирати на спільному польсько-литовському сеймі і коронувати в Кракові. Спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію. Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені нa Берестейське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводства. Укладення Л.у. привело до значного посилення національно-релігійного гніту в Україні і, одночасно, викликало піднесення українського національно-визвольного руху проти польських загарбників.

ЛЮБОВИЧ ЯРОСЛАВ (р. н. невід- п. 5.3.1929) -член Української Військової Організації. Загинув 5.3.1929 під час бойової операції УВО у Львові. Похорон Л. перетворився на масову антипольську демонстрацію, в якій взяло участь бл. 5 тис. чол., в основному молоді. В сутичці з польською кінною поліцією, яка намагалась перешкодити вшануванню пам'яті Л., десятки людей було поранено, а 22 чол. заарештовано.

ЛЮБОМИРСЬКІ - польський князівський рід. З 16 ст. Л. володіли великими маетностями в Україні. Найбільш відомі представники: Юрій-Себастіан Л. (20.1.1616-31.12.1667)-польський військовий діяч, польний гетьман (1660).

Учасник Зборівської битви 1649 і Берестецької битви 1651. Влітку 1660 Л. разом з великим коронним гетьманом С. Потоцьким очолював польську армію, яка розгромила московські війська під командуванням В. Шереметьева поблизу Любара і Чуднова (тепер Житомирська обл.); Ієронім Л. (бл. 1648 - 1706) - польський державний і військовий діяч. 3 1683 -надвірний королівський маршалок, в 1692-1702 - коронний підскарбій, з 1702 - гетьман великий коронний і каштелян краківський. Брав участь у війнах проти Туреччини. Під час Північної війни 1700-21 проводив ворожу політику щодо короля Августа // Фридерика, пізніше перейшов на сторону шведів. Юрій Л. (28,5.1817 -25.5.1872) - попечитель Оссолінеуму в 1847-51 і 1869-72.

 

ЛЮБЧЕНКО ПАНАС ПЕТРОВИЧ [ 2(14).1. 1897-29.8.1937]- радянський державний і партійний діяч. Н. у м. Кагарлик (тепер р. ц. Київської обл.). З 1917 Л. - член Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У 1916-17 брав участь у видавництві журналів “Соціалістична Думка” та “Наше Слово”. Входив до складу Української Центральної Ради. В УПСР був одним з лідерів лівої фракції, яка виступала за встановлення радянської влади в Україні і співпрацю з більшовиками. З березня 1919 Л. належав до новостворенної Української Партії Соціалістів-Революціонерів (комуністів; з серпня 1919 - Українська Комуністична Партія (боротьбистів), входив до складу керівних органів партії. У березні 1920 Л. як і переважаюча більшість провідних членів УКП (боротьбистів) разом з О. Шумським, Г. Гриньком, Г. Михайличенком та ін. увійшов до складу КП(б)У. В 1920-27 - секретар Київського губкому КП(б)У, заступник начальника полггвідділу 2-ї Кінної армії, голова Чернігівського і Київського губвиконкому. В 1927-34 - секретар ЦК КП(б)У. Одночасно з 1933 - перший заступник голови Раднаркому УСРР, з 1934 - голова Раднаркому УСРР, 3 1934 - член Політбюро ЦК КП(б)У. Л. виступив громадським звинувачувачем на процесі Спілки Визволення України. На поч. 1930 став одним з активних провідників імперської політики Москви, відіграв керівну роль у колективізації й конфіскації збіжжя у селян, що привело до голодомору 1932-33 в Україні. На серпневому пленумі ЦК КП(б)У звинувачений в керівництві контреволюційною націоналістичною організацією в Україні. 29.8.1937 Л., передчуваючи близькі репресії щодо нього особисто і членів його сім'ї, застрелив дружину і покінчив життя самогубством.

ЛЮДВІК І ВЕЛИКИЙ (Людвік Угорський, Лайош 1; 1326 - 11.9,1382) - угорський король з 1342, польський король з 1370. Син Карла Роберта і Ельжбети Локеток. Вів войовничу зовнішню політику за висунення Угорщини на провідні позиції у Європі. В 40-50-х рр. 14 ст. брав участь у загарбанні земель Галицько-Волинського королівства. В 1350 уклав договір зі своїм дядьком польським королем Казиміром III Великим про перехід польських земель та окупованих поляками Галичини та Холмщини під владу Угорщини. Після смерті Казиміра III Великого став королем польським. У 1372 передав владу над Галичиною своєму наміснику князю шлезькому Владиславу Опольському (правив до 1377). У 1376-78 вів вперту боротьбу з Великим князем Литовським Любартом за Західну Волинь. Після смерті Л.І В. польський престол посіла його дочка Ядвіга.

ЛЮДКЕВИЧ СТАНІСЛАВ (24.1.1879 -12.9.1980) - визначний український композитор, музикознавець, фольклорист і педагог, Н. у Ярославі (тепер Польща). Музичну освіту здобув у Відні (докторська дисертація - “Програмова музика”). З 1909 - директор, аз 1919 - викладач Вищого музичного інституту ім. М, Лисенка, з 1939 - професор Львівської консерваторії. З 1936 - голова Музикологічної комісії НТШ. Композиторську діяльність почав у гімназії. Написав кантату-симфонію “Кавказ”, хорові твори: “Вічний революціонер”, “Косар”, “Хор підземних ковалів”, “Заповіт”, симфонічні поеми “Каменярі”, “Дніпро”, “Моисей”, “Стрілецька рапсодія”. Автор опер “Бар Кохба”, “Довбуш”, численних обробок народних і стрілецьких пісень. Автор праць “Галицько-руські мелодії” (1906), підручників: “Загальні основи музики” (1921), “Матеріали до науки сольфеджіо і хорового співу”.

Працював у журналах “Артистичний Вісник” (1905), “Музичний Листок” (1925) і “Музичний Вісник” (1929-34). Л. - перший професійний композитор на західноукраїнських землях, сприяв піднесенню музичної культури, зокрема працюючи у музичному товаристві “Боян” і Музичному інституті їм. М.Лисенка. Його заслуга—у спрямуванні української музичної творчості у напрямі інструменталізму. Помер і похований у Львові. о. Рибак (Львів).

ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917 В РОСІЇ -революційні події, які завершились падінням монархії у Російській імперії. Участь Росії у Першій світовій війні 1914-18 поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З поч. 1917 незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. Страйк на Путиловському завод в Петрограді, що розпочався 17.2(2.3.).1917, став передвісником масових революційних виступів.

27.2(10.3.).1917 до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами - такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова -М. Родзянко), створений вранці 27.2(10.3).1917. Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих депутатів, яка обрала головою лідера меншовицької фракції Державної Думи Н.Чхеїдзе, Рада делегувала в Тимчасовий комітет своїх представників -Н. Чхеїдзе і О. Керенського. В ніч на 28.2(11.3), 1917 Тимчасовий комітет у зверненні до народів Росії заявив, що він бере на себе організацію нової влади ідо утворення Тимчасового Уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи. Більшістю голосів 2(15).3.1917 Петроградська Рада доручила формування уряду Думському комітету. 2(15).3.1917 цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3(16).3.1917 також відмовився від трону. В той же день була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового Уряду на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні. (див. Тимчасовий Уряд).

Т. Полещук (Львів)

ЛЯЄР АЛОЇЗ (1885-1919)- український військовий діяч, отаман Української Галицької Армії. Німець за походженням. Весною 1919 на східному фронті УГА проти більшовиків очолював відтинок “Підволочиськ” (група Ляєра). Захоплений поляками в полон і був вбитий при спробі втечі.

ЛЯЙНБЕРГ СОЛОМОН (р. н. невід. - п. 1919) -український військовийдіяч, поручник УГА. Єврей за національністю. Учасник Першої світової війни 1914-18, поручник 15 піхотного полку австрійської армії. В червні 1919 Л. був призначений командиром Жидівського (Єврейського) куреня УГА. Відзначився у боях з поляками. Потрапив у польський полон і був закатований.

ЛЯНСКОРОНСЬКИЙ ПРЕДСЛАВ (Ляндскоронський; р.н. невід, - п. 1531) - український військовий діяч поч. 16 ст., відомий як один з найкращих полководців свого часу. Був брацлавським і кам'янецьким старостою, згодом -київським воєводою. Л спільно з О. Дашкевичем організовував загони українських козаків для боротьби з татарсько-турецькою агресією. В 1512 об'єднані козацькі сили на чолі з Л. і К. Острозьким відбили грабіжницький напад кримських татар на південно-українські землі. В 1516 Л. очолив козацький похід на Білгород і розбив татарські орди в битві біля озера Овідо-ва під Очаковом. У 1528 спільно з козаками черкаського старости О. Дашкевича здійснив похід під Очаків.

ЛЯНЦКОРОНСЬКИЙ СТАНІСЛАВ (р. н. невід. - п. 1657) - польський державний діяч серед. 50-х рр. 17 ст. У 1650- воєвода брацлавський, згодом - руський, а з 1654 - гетьман польний коронний. Підчас національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 очолював шляхетські війська, які вели бої проти української армії в р-ні Красного (тепер Тиврівського р-ну Вінницької обл.). У 1651 загони Л. були розбиті під Вінницею козацькими полками під командуванням І. Богуна.

ЛЯСОТА ЕРІХ (бл. 1550 -1616)-австрійсь кий дипломат і вояк, автор записок про Запорізьку Січ кін. 16 ст. Н. у Бляйшвіщі (Блажейові цах) у Силезії. Можливо, словянин за походженням. Навчався у Ляйпцігському і Падуанському ун-тах. У 1576-84 перебував на військовій і дипломатичній службі в Іспанії, Португалії і Австрії. З 1585 служив при дворі німецького імператора Рудольфа II. У 1588-90 перебував у шведському полоні. В червні 1594, виконуючи дипломатичне доручення імператора, прибув на Запорізьку Січ. Намагався схилити козаків до укладення воєнного союзу з Німеччиною для спільної боротьби проти Османської імперії. Під час своєї подорожі побував у Львові, Бродах, Почаєві, Погребищі, Київі та ін. містах України. Помер в Кошіце (Словакія). Залишив щоденник -цінний документ для вивчення військової організації та побуту Січі, історії та географії України, Польщі та Молдови. Щоденник охоплює період 1573-94. Видавався німецькою мовою в 1854 і 1866 у м. Галлє під назвою “Щоденник Еріха Лясоти фон Стеблау”, російською (переклад К. Антоновича-Мельника і В. Антоновича, 1873, 1890), польською (1972) і англійською (1975). Переклади “Щоденника” на українську мову робили Д. Яворницький, В. Доманицький, М. Грушевський і В. Січинський.

ЛЯТОШИНСЬКИЙ БОРИС МИХАЙЛОВИЧ [22.12.1894 (3.1.1895) - 15.4.1968] - відомий український композитор, диригент і педагог. Н. у Житомирі. В 1918 закінчив юридичний ф-тет Київського ун-ту, в 1919 - київську консерваторію у класі композиції Р. Глієра. З 1920 - викладач Київської консерваторії, з 1935 - професор (у 1935-38 і 1941-44 - професор Московської консерваторії). Помер і похований у Києві на Байковому кладовищі. Л. - один з основоположників модерного напряму в українській музиці. Автор опер: “Золотий обруч” (за повістю 1.Франка “Захар Беркут”, 1929), “Щорс” (1937), 5-ти симфоній (1919, 1936, 1954, 1963, 1966-67), симфонічної балада “Гражина” (1955, за поемою А. Міцкевича), 3-ох симфонічних поем, концертно-симфонічного ансамблю “Український квінтет” (1942), кантати “Заповіт” (1939), хорів (“Тече вода в синє море”, “Пори року”), обробок українських народних пісень та романсів (“Зоря”, “Коли додому я прийду” та ін.), музики до кінофільмів (“Тарас Шевченко”, 1951) та драматичних вистав.

ЛЯХИ - староукраїнська назва поляків. Вперше зустрічається в “Повісті минулих літ” та ін. літописах. В новіші часи назва “ляхи” вживалася у зневажливому значенні, інколи для означення польської шляхти

МАВРИКІЙ (539 - 27.11.602) - вiзaнтiйcький імператор (582-602). Протягом всього правління стримував наступ на імперію слов'ян, аварів, лангобардів, персів. У 591 уклав вигідний мир з Іраном, за яким до візантії відійшла частина Вірменії. Внутрішня політика М. вела до децентралізації імперії, а його заповіт (597) передбачав поділ держави між його синами. В 601-02 союзниками візантійських військ, які воювали на Балканах під командуванням брата М. Петра, проти аварів виступали анти. Прагнув послабити вплив Папи Римського Георгія І на візантійські справи, домагався надання Константинопольському Патріарху титулу вселенського. 23.11.602 скинутий з престолу внаслідок військового перевороту, який очолив центуріон Фока. М. іноді приписують т. зв. “Стратегікон” (рубіж 6-7 ст.) -твір, в якому містяться цікаві дані про військову справу у Візантії, а також про побут, суспільний лад, військову справу у антів, аварів, персів.

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО - середньовічне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих земельних власників та створювали органи місцевого самоуправління. Воно закріплювало права міських станів -купців, міщан, ремісників, було юридичним виявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Виникло в 13 ст. у м. Магдебурзі (звідси й назва, тепер ФРН,) М. п. встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. Протягом 13-18 ст. М.п. поширилося в Чехії, Угорщині, Польщі, Литві, а звідти - на територію Білорусі та України. Українські міста М.п. одержували від литовських князів, польських королів і українських гетьманів. Уперше в Україні М. п. дістали міста Галицько-Волинського князівства (м. Санок 1339, тепер Польща). Львову М.п. надано 1356, Кременцю - 1374, Берестю - 1390, Києву - 1494-97, Станіславові (тепер Івано-Франківськ) -1663. У 15-17 ст. М.п. детали більшість міст України. У різний час його одержали Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Лубни, Козелець, Полтава, Стародуб, Чернігів та ін. У деяких містах, зокрема західноукраїнських, надання М.п. супроводилося посиленням німецької і польської колонізації, обмеженням прав українського населення. М.п. за своїм змістом і формою в Правобережній і Лівобережній Україні під впливом місцевих умов, а також норм звичаєвого права відрізнялося від М.п., яке застосовувалося в Західній Європі. Так, в Україні організація магістратів була іншою. У менших містах, які називалися ратушними, козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада - справами міщан. Положеннями М.п. керувалися й полкові суди тощо. Норми М.п. використовувалися при всіх офіційних і приватних кодифікаціях права в Україні 18-19 ст. (див. “Екстракт малоросійських прав”, “Права, за якими судиться малоросійський народ”). Після укладення в 1654 між Гетьманщиною і Московською державою воєнно-політичного союзу та поступового обмеження царським урядом політичної автономії Лівобережної України М.п. залишилося лише у деяких т. зв. привілейованих містах. Фактично застосування М.п. в Україні припинилося після запровадження в 1781 “Установлення про губернії” та створення нової судової системи. Указом 1831 Микола І скасував М.п. по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до видання указу від 4.1.1835. У містах на західноукраїнських землях, які за першим поділом Польщі (1772) відійшли до Австрії, органи міського самоврядування та суди, створені за М.п., продовжували ще деякий час діяти. Згодом астрійський уряд значно обмежив права цих органів. У Львові застосування М.п. припинено в 1786.

В. Кульчицький (Львів).

МАГІСТРАТ - в українських містах, що дістали Магдебурзьке право, орган міського самоврядування. Відав адміністративними, господарськими, фінансовими, поліцейськими та судовими справами. Очолював М. війт, входили до його складу помічники війта (бурмістри), райці (радники) і лавники (засідателі). У Львові М. існував протягом 1356-1784. У містах Правобережної України М. виникли в 15-17 ст., в більшості міст Лівобережної України (Полтава, Стародуб, Чернігів та ін.) - у першій пол. 17 ст. На території Слобідської України М. встановлено в 1724. У 1785 у Лівобережній Україні внаслідок створення міських дум за М. залишилися головним чином судові функції. Повсюдно в містах України М. було поступово ліквідовано в ході здійснення судової реформи 1864 в Російській імперії.

В. Кульчицький (Львів).

МАГОМЕД VI ВАХІДЕДДІН (рр. н. і см. невід.) - турецький султан (1918-1922). За М. VI Туреччина спільно з ін. країнами Четверного союзу 19.1.(1.2.11918 визнала незалежність Української Народної Республіки і 27.1 (9.2.). 1918 уклада з Україною Берестейський мир 1918. 22.8.1918 дипломатичний представник уряду М. VI у Відні Гусейн Гільні Паша вручив українському послу в Австрії ратифікаційні грамоти Берестейського миру. В період правління М. VI в Туреччині діяли українські дипломатичні місії на чолі з М. Суковкіним (представник Української Держави) та О. Лотоцьким (представник УНР періоду Директорії УНР). У Києві представниками Туреччини були: посол Ахмед Мухтар-бей і генеральний консул Ферід-бей.

МАДЖАК (10 ст.) - правитель (“цар”) слов'янського міжплемінного об'єднання валінана, яке українські історики ототожнюють з волинянами.Заповідомленнями арабського історика Масуді, владу М. визнавало в 10 ст. багато слов'янських племен. Деякі дослідники вважають, що М. жив задовго до 10 ст. і ототожнюють його з Мусокіем.

МАДЯРОНИ - зневажлива назва зденаціоналізованої частини закарпатської інтелігенції, яка в 1920-40-х рр. відстоювала свою ідею приєднання Карпатської України до Угорщини. Під час Другої світової війни 1941-45 тісно співпрацювали з угорським урядом. До М. належали 0. Бонкало, А. Годинка, А. Бродій, О. Ільницький та ін.

МАЄВСЬКИЙ ІВАН (рр. н. і см. невід.) -український громадсько-політичний діяч, публіцист. Входив до складу Української Центральної Ради і Малої Ради. Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У січні 1918 став одним з організаторів антирумунського Хотинського повстання 1919, під час якого очолив т. зв. Хотинську Директорію. Дальша доля невідома.

МАЄР (Маєр) ЙОГАН (рр. н. і см. невід.) -шведський дипломат серед. 17 ст. У 1650-51 за дорученням шведського уряду здійснив подорож до Криму, звідки повертався до Швеції через Молдавію, Україну, Польщу. Склав щоденник про свою подорож (опублікований в уривках Н. Молчановським 1908), який містить відомості про події в Україні в першій пол. 1651, про стан польської і української армій напередодні битви під Берестечком (див. Берестецька битва 1651). Оскільки М. користувався тільки польськими джерелами, його інформація часто тенденційна. Під час перебування в Гданську М. давав вказівки В. Гондіусу щодо складання карти України.

Я. Ісаєвич (Львів).

МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ [Мазепа-Калединський; 19.2(2.3).1639 - 21.9(2.10).1709) -визначний український політичний діяч, дипломат, гетьман України. Н. у с. Мазипинці на Київщині в українській шляхетській родині. Точнаьдата народження М. невідома. Окремі дослідники подають різні датування: М. Костомаров -1629, Ф. Уманець - бл. 1633, М. Андрусяк -20.3.1632, А. Єнсен - бл.1638-1645, І. Борщак -бл. 1640. Навчався у Києво-Могилянській Академії, а також у єзуїтській колегії у Варшаві (за ін. дан., у Полоцьку). Протягом 1656-59 жив за кордоном, де у Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах вивчав військову справу, дипломатію, іноземні мови, Після повернення М. у 1659-63 перебував на службі при дворі польського короля Яна // Казимира, виконував ряд дипломатичних доручень, зокрема був послом до гетьмана П. Тетері. У 1663 М. повернувся в Україну і після смерті батька отримав посаду чернігівського підчашія (1665). Підчас боротьби між претендентами на гетьманську булаву, підтримав П. Дорошенка. У 1669 очолив його особисту охорону, ставши ротмістром надвірної хоругви козаків. Завдяки своїм особистим здібностям незабаром ставгенеральним писарем. У 1674 брав участь у переговорах між гетьманами П. Дорошенком та І. Самойловичем. Згодом, їдучи з дипломатичною місією до Криму та Туреччини, був захоплений у дорозі кошовим отаманом І. Сірком і переданий І. Самойловичу. У 1682 М. посів посаду генерального осавула в уряді лівобережного гетьмана. Як представник Гетьманської держави М. часто був учасником переговорів між Московією, Кримським ханством, Османською імперією та Річчю Посполитою.

Після невдачі першого Кримського походу 1687 (див. Кримські походи 16В7 і 1689), І.Самойловича було усунено з гетьманства і заслано в Сибір. 25.7.1687 на Коломацькій Раді 1687 М. був обраний гетьманом України. Ставши гетьманом, М. прагнув об'єднати в єдиній державі всі українські землі - Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщину, Він передбачав побудову в Україні станової держави західноєвропейського зразка із збереженням традиційного козацького устрою. Реалізовуючи свої задуми, гетьман дбав про формування аристократичної верхівки українського суспільства. 3 цією метою козацька старшина наділялася значними землеволодіннями, одержували нові права та привілеї. Це викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Ряд заходів М., спрямованих на захист козаків (універсал 1691), міщанства (ряд охоронних універсалів містам), селян (універсал від 28.11.1701 про обмеження панщини двома днями на тиждень) та духовенства (універсали 1690-94 про підтвердження прав Київської митрополії, чернігівського та глухівського монастирів тощо) не привели до усунення соціальних протиріч і консолідації українського суспільства.