БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 30 страница

Асамблеї Л. Н. скликались щорічно. Представники кожної держави мали на засіданнях один голос незалежно від кількості населення і величини території країни. Рішення асамблеї приймались одноголосно, за винятком спеціально обумовлених. Такий підхід приводив до числених безплідних дискусій і компромісів, неефективних рішень і в кінцевому рахунку - послаблення впливу Л.Н. на міждержавні стосунки і вирішення міжнародних конфліктів. Рада Л.Н. складалася з чотирьох постійних членів (Англія, Франція, Італія, Японія) та чотирьох непостійних, які щорічно переобиралися.

Декілька положень статуту стосувалися проблем запобігання і вирішення міждержавних конфліктів. У випадку виникнення загрози конфліктів між членами Л.Н., ставились питання на розгляд Ради, або третейського суду незацікавлених країн. У випадку необхідності всі країни, члени Л.Н. були зобов'язані розірвати з агресором всі економічні і культурні зв'язки, оголосити йому загальну блокаду. Криза діяльності Л.Н. особливо яскраво проявилася після провалу міжнародної конференції по роззброєнню, коли Німеччина в 1933, а Японія в 1934 вийшла з її складу. Прийнятий в 1934 за ініціативою Франції в Л.Н. СРСР використовував її не стільки для реального вирішення міжнародних конфліктів, а як трибуну для політичної пропаганди. Безпомічність Л.Н. проявилась при обговоренні скарг на японську агресію проти Китаю, розпочату в 1931, італійську проти Ефіопії (1935-36), радянську проти Фінляндії (1939-40). Л.Н. не зуміла прийняти ні одного ефективного рішення проти агресорів. Виключення СРСР з організації в грудні 1939 було кроком відчаю, а не реальною допомогою жертві агресії.

До завдання Л.Н, належала оборона прав національних меншостей, гарантованих міжнародними договорами, які підписали країни, що окупували українські землі. Еміграційні уряди УНР і ЗУНР, українські парламентарі неодноразово зверталися до Л.Н. зі скаргами на порушення прав і свобод на окупованих українських землях урядовими властями Польщі, Румунії і СРСР. Взявши до уваги протест Є. Петрушевича, Л.Н. в своєму рішенні від 23.2.1921 визнала, що Східна Галичина знаходиться під польською воєнною окупацією і засудила антиукраїнську політику варшавського керівництва. У вересні 1933 Л.Н. провела таємне засідання з приводу голодомору в Україні. Прийняті рішення носили декларативний характер і не мали реального впливу на ситуацію. До компетенції Л.Н. належала опіка над емігрантами. Емігрантське бюро, очолюване визначним норвезьким вченим і дипломатом, лауреатом Нобелівської премії Ф. Нансеном, надавало допомогу політичним емігрантам з Наддніпрянської України.

Інтереси українського народу в установах Л. Н. в 1921-24 відстоювали також Українське Товариство Ліги Націй (голова М. Залізняк, пізніше -Р. Перфецький), Західно-Українське Товариство Ліги Націй, які входили у всесвітню спілку товариства. Неофіційним представником уряду УНР в екзилі при Л.Н. був О. Шульгин. Проте, після визнання Ліонським Конгресом Міжнародних Союзів Л. Н. рішення Ради Послів держав Антанти про включення Галичини до складу Польщі, українські товариства, відкинувши пропозиції стати відділом польського товариства, на знак протесту в 1924 вийшли з складу міжнародних союзів. У ставленні до українського питання, як і в цілому до ін. національних проблем, Л.Н. проявляла непослідовність, не здійснювала контролю за реалізацією прийнятих нею резолюцій. Складна система прийняття рішень, відсутність механізму для їх впровадження, декларативність і суперечливість окремих документів Л.Н. зумовили її безсилість проти агресорів і в кінцевому результаті привели до остаточного краху з поч. Другої світової війни 1939-45. Формально Л.Н. припинила свою діяльність у 1946.

С. Мовчан (Львів).

ЛІГНАУ ОЛЕКСАНДР (1859 - 1923) - український військовий діяч, генерал-майор. Н. на Херсонщині в сім'ї німецького колоніста. Закінчив Одеську піхотну військову школу та Академію Генштабу в Петербурзі. В роки Першої світової війни 1914-18 - начальник штабу 7-го армійського корпусу, полковник. У 1917 брав участь в українізації частин російської армії. У травні 1918 призначений гетьманом П. Скоропадським заступником військового міністра О. Рогози, активно працював у галузі формування українських військових частин, зміцнення збройних сил Української Держави. З вересня 1918 - командир 7-го стрілецького корпусу, який формувався у Харкові. За часів Директорії УНР був замінений П. Болбочаном. Виїхав на Дон, де перейшов на службу у Добрармію ген. А. Дені-кіна. У 1920 емігрував до Болгарії, де й помер.

М. Литвин, К. Науменко (Львів)

ЛІЛІЄНКРОНА ГУСТАВ (Лілієкрона, Лільєнкрона, Лілієнкрон; 10.10.1623 - 19.4.1687) -шведський державний діяч, дипломат. 10.4.1657 Л. разом з Д. Калаугером (див. Грек Данило) був висланий королем Карпом Х Густавом з дипломатичною місією до Б. Хмельницького. 22.6.1657 урочисто прийнятий гетьманом України у Чигирині. Через Л. шведський король повідомив Б.Хмельницького про можливі умови укладення українсько-шведського союзу, спрямованого проти Польщі і Московії. За цими умовами Швеція мала отримати значну частину польських земель, а до Гетьманщини відходили західноукраїнські землі, що знаходились у складі Речі Посполитої та Пд. Білорусія. Українська сторона зобов'язувалась виставити 30-тисячний козацький корпус для ведення бойових дій на території Польщі. Переговори, які вів Л., завершились укладанням (після смерті Б. Хмельницького) Корсунського договору 1657. 3 1679 Л. був губернатором однієї з провінцій Швеції, з 1685 - президент комерц-колегії, з 1686 - канцлер Лундського ун-ту. Інструкція Карла Х Густава Л. і листи Л. шведському урядові - цінне джерело з політичної історії України 1657 (опубліковані в “Архиве Юго-Западной России”, ч. З, т. 6, 1908).

Я.Ісаєвич (Львів)

ЛІСКЕ КСАВЕРИ (18.10.1838 - 28.2.1891) -польський історик і археограф, професор Львівського ун-ту (1871-91), представник т. зв. Львівської історичної школи. Засновник і голова Польського Історичного Товариства (1886), засновник і редактор.жу-лу“Кwartalnik historyczny” (“Квартальний історичний журнал”, 1887), редактор 2-15 томів фундаментального видання “Акти гродські і земські з часів Речі Посполитої Польської” (1870-91), документи якого стосуються, головним чином, історії Західної України доби середньовічного феодалізму. Дослідження Л. присвячені переважно історії зовнішньої політики Польщі в 16 ст. Найважливіші праці “Дослідження з історії 16 ст.” (1867) та збірка мемуарів “Чужинці в Польщі” (1876), в якій опубліковано мемуари У. Вердума про подорож по Україні.

Ф. Стеблій (Львів).

ЛІСНИЦЬКИЙ ГРИГОРІЙ (Лесницький-Сах-нович; р. н. невід. - п. 1664) - відомий український військовий і державний діяч. Походив з Київщини. Був активним учасником національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, одним з найближчих співробітників Б. Хмельницького. В 1651-58 (за ін. дан., 1652-58) - полковник миргородський, наказний гетьман (1657). На поч. 1657 призначений наказним гетьманом і висланий на боротьбу проти татар. Прихильник політики І. Виговського, брав активну участь у підготовці Гадяцького договору 1658. В 1659-63 Л. підтримував гетьмана Ю. Хмельницького, в 1661-62 - генеральний судця. Був причетний до укладання Слободищенського трактату 1660. Разом з І. Виговським був членом Львівського братства. В 1664 Л. звинувачений правобережним гетьманом П. Тетерею у зраді й за вироком суду розстріляний.

 

ЛІСОВСЬКИЙ ІРАКЛІЙ (1734 - 30.08.1809) -митрополит греко-католицької (уніатської) церкви на українських, білоруських та литовських землях, що перебували у складі Російської імперії. Н. у містечку Усач у Білорусі в зубожілій шляхетській родині. Після закінчення початкової школи, вступив до чину василіан. Здобуття освіти продовжив у Полоцьку, де опанував філософію та богослов'я. Був настоятелем монастиря у Полоцьку, а згодом у Орші. З 1784 - архієпископ полоцький, у 1795-98 - адміністратор уніатської церкви у Литві, Білорусі та Україні. Після смерті митрополита Т. Ростоцького у 1806 імператор Олександр І призначив Л. “митрополитом уніатської церкви в Росії”. В цей час митрополія складалася з трьох єпархій: Полоцької, Луцької та Берестейської. Перед смертю призначив своїм наступником луцького єпископа Кохановича. Номеру 1814.

Р. Шуст (Львів).

“ЛІТЕРАТУРНИЙ ЯРМАРОК” - літературно-мистецький альманах, що видавався у Харкові в 1928-30. Вийшло 12 номерів під редакцією М. Хвильового. Задекларований як позагруповий, альманах був органом групи письменників, що входили до ВАПЛІТЕ. Альманах був однією з останніх організованих спроб потистояти комуністичній ідеології у нівеляції літератури під гаслом пролетарського реалізму. У “Л.я.” друкувались п'єси М. Куліша, твори М. Хвильового (“Іван Іванович”, “Ревізор”), роман В. Гжицького “Чорне дерево”, поема В. Сосюри “Мазепа”, поезія і проза В. Мисика, О. Близька, М. Иогансена, інтермедії О. Вишні. Альманах неодноразово зазнавав нападів офіційної критики, навіть за зовнішнє оформлення видання (поєднання модернізму з традиційними формами українського вертепу). Після насильницької ліквідації “Л.я.” провідні співробітники в квітні 1930 заснували літературне об'єднання “Пролітфронт” і однойменний журнал.

О. Рибак (Львів)

“ЛІТЕРАТУРНО-НАУКОВИЙ ВІСНИК” - літературно-мистецький, науковий та суспільно-політичний щомісячний ж-л. Заснований у 1898 як продовження видаваного Науковим Товариством ім. Т.Шевченка жу-лу “Зоря” та редагованого І. Франком жу-лу “Житє і Слово” (1894-96). Видавався за зразком європейських рев'ю (“товстих журналів”). З 1898 до 1905 - видання НТШ (ред.комітет у 1898: О. Борковський, М. Гру шевський, 0. Маковей, І. Франко, у 1899-1905 -В. Гнатюк, М. Грушевський, І. Франко). У 1905 через невдоволення окремих членів НТШ позицією жу-лу у різних громадсько-політичних питаннях, зокрема критикою діяльності галицьких партій, ЛНВ був переданий Українсько-Руській Видавничій Спілці. У 1906-13 виходив у двох редакціях — київській і львівській (ред. М. Грушевський). Його вихід був перерваний Першою світовою війною, відновлений у 1917-1919 у Києві як видання Товариства підмоги українській літературі, науці й штуці під редакцією О. Олеся. З 1922 по 1932 видавався у Львові Українською видавничою спілкою. За ініціативою Є. Коновальця головним редактором “ЛНВ” було призначено Д. Донцова. У 1933-39 виходив під зміненою назвою “Вісник” (ред. Д. Донцов). Публіковані у “ЛНВ” матеріали відіграли винятково важливу роль у формуванні ідеології українського національного руху та розвитку модерної української культури.

Д. Кушплір (Львів).

“ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ” - український козацький літопис 17 ст. Літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії другої пол. 17 ст. Складається з вступу і двох частин. У вступі описується становище в Україні перед національно-визвольною війною українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57. У першій частині автор змальовує воєнно-політичні події національно-визвольної війни та періоду Руїни до 1676. У другій частині твору висвітлюються події 70-90-х рр. 17 ст., опис яких доведено до 1702. Твір написаний тогочасною українською літературною мовою з елементами народної мови. Місце написання і автор літопису невідомі. На думку деяких дослідників, зокрема О. Оглоблина, твір був укладений у Лівобережній Україні, найімовірніше, у Стародубі. В історичній літературі існує версія, за якою, на думку М. Модзалевського, О. Оглоблина, М. Петровського, автором літопису був генеральний підскарбій Р. Ракушка-Романовський. Оригінал “Л.С.” не зберігся. Відомий з копій 18 ст. Вперше опублікований О. Бодянським у 1846.

ЛІТОПИСИ - історичні твори в Київській Русі, а пізніше на українських, білоруських і російських землях, в яких розповідь велася по роках. Оповідання про події кожного року починалися словами “в літо”, звідки і походить назва “літопис”. За своєю формою і змістом Л. подібні до анналів і хронік. Дослідники вважають, що літописання на Русі почалося в 10 ст, а можливо, як припускає М. Брайчевський, і в 9 ст., в часи князя Аскольда і Дира. Нові Л. виникали як зведення і продовження попередніх записів. Так, перше літописне зведення, що дійшло до нас, знаменита “Повість минулих піт”, укладена і відредагована на поч. 12 ст. спершу печорським монахом Нестором, потім ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром, а пізніше ще одним невідомим автором, мала своїми попередниками декілька київських і новгородське зведення. Л. Київської Русі є визначними пам'ятками історичної літератури, головним джерелом для вивчення цього періоду української історії. Вони містять розповіді про розселення східних слов'ян й сусідніх народів, про заснування Києва, утворення та розвиток Київської держави, про її міжнародні зв'язки і культуру. В 12-13 ст., з розпадом Київської Русі, літописання набирало локального характеру, приділяючи головну увагу місцевим подіям. Складалися Л. у монастирях, а також при дворах князів і єпископів.

Відомими пам'ятками літописання цього періоду є Київський і Галицько-Волинський літописи. В 14 ст. знову складаються загальноруські літописні зведення Лаврентіївське й Іпатіївське (поч. 15 ст.) та ряд інших, які збереглися і дійшли до нас в пізніших списках. Продовженням руської літописної традиції є білорусько-литовські літописи 14-16 ст. - Супрасльський, літопис Биховця, Баркулабівський та ін. Українське літописання 17 ст. представлене багатьма пам'ятками, зокрема Густинським, Львівським, Межигірським Л., Острозьким літописцем, атакожзбіркою літописних оповідань “Літописці Волині і України”. В них розповідається про боротьбу проти Туреччини і Кримського ханства, виникнення українського козацтва і військові походи запорожців, національно-визвольні повстання, становище міст і політику Речі Посполитої на українських землях, тогочасні міжнародні зв'язки України. У 17 ст. літописання як форма історичного твору поступово зникає. Останню групу пам'яток під такою назвою складають т. зв. козацько-старшинські Л, 17- поч. 18 ст., зокрема “Літопис Самовидця”, літопис Г. Граб'янки, літопис С. Величка, які за своєю формою відрізняються від попереднього літописання і можуть вважатися окремою групою історичних творів. В них розповідається про події в Україні у 17-18 ст. і особлива увага приділяється національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-54.

О. Щодра (Львів).

ЛЛОЙД ДЖОРДЖ Девід (17.1.1863 -26.3.1945)- відомий державний і політичний діяч Великобританії, лідер Ліберальної партії, граф (з 1944). Н. у Манчестері в сім'ї учителя. Валлієць за походженням. В 1884 закінчив юридичний ф-тет ун-ту. Деякий час утримував юридичну контору в Кріччіті. В 1890 вперше був обраний у парламент. Брав участь у створенні політичної організації “Молодий Уельс”, що виступала за надання автономії Уельсу. Зумів швидко здобути політичний авторитет прекрасно володів ораторським мистецтвом. Під час англо-бурської війни 1899-1902 виступив з критикою дій британської армії проти бурів, висував вимогу припинення фінансування загарбницької війни. З грудня 1905 - міністр торгівлі. Після перемоги на парламентських виборах ліберальної партії (січень 1906) Л.Д. займав пост міністра торгівлі (1905-08) і міністра фінансів (1908-15). З квітня 1909 - канцлер. У 1909 провів бюджет, який підвищував податок на землі ленд-лордів. У 1911 став ініціатором прийняття закону про страхування, що передбачав обов'язкову виплату коштів робітникам у випадку хвороби чи безробіття. В роки Першої світової війни 1914-18 займався перебудовою фінансової системи країни з метою мобілізації всіх ресурсів для ведення війни. З травня 1916 займав поствоєнного міністра в коаліційному уряді. З грудня 1916 до жовтня 1922 - прем'єр-міністр Британської імперії. Л.Д. був одним з головних учасників Паризької мирної конференції 1919-20. Будучи майстром компромісів і політичної інтриги, вміло використовуючи американсько-японські і американо-французькі протиріччя, зумів досягти значних успіхів у відстоюваннні інтересів Великої Британії. Різко виступив проти намагань Ж. Клемансо розчленувати Німеччину, максимально послабити її репараціями і створити великі державні об'єднання під егідою Франції. З усіх учасників конференції Л.Д. найбільш прихильно ставився до українського питання. Виступав проти включеннят ериторії ЗУНР-ЗО УНР до складу Польської держави. За його наполяганнями було створено комісію для проведення розмежування етнічних територій українців, поляків і білорусів (згодом кордон цього розмежування увійшов в історію під назвою “Лінія Керзона”). Послаблення міжнародних позицій Великобританії в післявоєнний період примусило Л.Д. в кін. 1922 піти у вщетавку. Відйшов від політичного життя, здійснив тривалі подорожі до Бразилії, Індії, Єгипту. З серед. 1930-х рр. намагався повернутись у політику. Запропонував економічну програму виходу Англії з кризи, що містила елементи планування і державного регулювання економіки. Видав шеститомні “Воєнні мемуари” і спогади про післявоєнне мирне врегулювання “Правда про мирні договори”.

С. Мовчан (Львів).

ЛОБИСЕВИЧ ОПАНАС КИРИЛОВИЧ (1732 -1805) - український письменник 18 ст., один з зачинателів українського національного відродження. Н. у містечку Погарі на Чернігівщині (тепер Брянської обл., Росія) в козацько-старшинській родині. В 1747-52 навчався у Київській Академії, а в 1754-60 - в ун-ті при Петербурзькій АН. З 1761 Л. був перекладачем у гетьмана К.Розумовського, а в 1765-74 - його секретар. У 1716 повернувся в Україну. В 1785-87 - новгород-сіверський губернський предводитель дворянства. В 70-х рр. 18 ст. Л. разом з Г. Долинським, М. Значко-Яворським, М. Миклашевським, Г. Полетикою, А. Худорбою та ін. належав до найактивніших членів Новгород-Сіверського Патріотичного Гуртка. Переробив українською мовою в бурлескно-травестійному стилі еклоги Вергілія (з “Буколік”) “Вергилиевы пастухи... в малороссийский кобеняк переодетые” (1794; не зберігся), залишив переклади з франц. мови - “Слово президента де Монтеск'є”, “Описание пещеры бога сна Овидиевых превращений” та ін.

ЛОБОДА ВІКТОР (1823 - 1876) - український громадський діяч. Н. на Полтавщині. Закінчив корпус інженерів шляхів у Петербурзі. Працював урядовцем в Україні і Росії. З 1858 жив у Полтаві. Брав участь в українському національному русі, член Полтавської Громади. Л. був палким прихильником ідеї політичної незалежності України. В 1862 під час розгрому російськими властями Чернігівської і Полтавської Громад, Л. разом з іншими активний членами (П. Чубинський, 0. Кониський, П. Єфименко, С. Ніс та ін.) був заарештований і незабаром засланий у Пермську губернію. В 1868 звільнений без права повернення в Україну. Автор спогадів про Т. Шевченка (публікувалися в “Киевской Старине”).

ЛОБОДА ГРИГОРІЙ (р. н. невід. - п. 1596) -козацький гетьман (1593 - 1596, з перервами). Восени 1594 Л. і С. Наливайко як союзники імператора Рудольфа II очолювали козацьке військо (бл, 12 тис. чол.) у поході в Молдавію проти турків і татар та їх союзника господаря Арона, під час якого зайняли Ясси. Весною наступного року об'єднані козацькі війська під командуванням Л. і С. Наливайка пробували здобути міста Тягиню, Білгород і Кілію. Запорозькі курені під проводом Л. брали участь у Наливайка повстанні 1594-96. Восени 1595 повстанські загони Л. боролись проти шляхти у Південному Подніпров'ї, здобули Чигирин і Канів.У ході повстання виступав за досягненення порозуміння між козаками і польським урядом. У березні 1596 позбавлений булави, але після поранення М. Шаули в бою побл. урочища Гострий Камінь (недалеко Трипілля на Києвщині), Л. знову обрали гетьманом. У травні 1596 під час облоги козацького табору польським військом в урочищі Солониця (біля Лубен) на р. Сулі Л. був запідозрений у веденні переговорів з коронним гетьманом С.Жолкевським, звинувачений у зраді і вбитий козаками.

ЛОВМ'ЯНСЬКИЙ ГЕНРИК (20.8.1898) - польський історик, академік Польської АН (з 1952). Н. у Даугудзі (тепер Литва). Професор ун-тів у Вільнюсі (з 1934) і Познані (з 1945). Автор досліджень з ранньосередньовічної історії Польщі, Литви, Київської Русі. Головні праці: “Студії над походженням литовського суспільства й держави (т. 1-2, 1931-32), “Історична проблематика Червенських міст” (1953), “Проблема ролі норманів у генезесі слов'янських держав” (1957), “Початки Польщі” (1963-67). В багатьох працях висвітлює стародавню історію західноукраїнських земель.

Я.Ісаєвич (Львів).

ЛОЗИНСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ (29.5.1843 -20.5.1913) - польський історик. Н. у с. Опарах (тепер Дрогобицького р-ну Львівської обл.). Автор праць “Львівське золотарство в давні часи” (1889), “Львівський патриціат і міщанство в 16-17 ст.” (1890), “Львівське мистецтво 16-17 ст.” (1898), “Правом і безправ'ям. Звичаї на Червоній Русі за панування Сигізмунда III” (1903). У своїх працях інколи вдавався до перекручень у цитуванні і тлумаченні джерел. Проводив ідею про “цивілізаторську роль” польської шляхти і патриціату на українських землях, чому нерідко суперечить зібраний ним фактичний матеріал.

Я. Ісаевич (Львів)

 

ЛОЗИНСЬКИЙ ЙОСИП ІВАНОВИЧ (20.12.1807 - 11.8.1889) - український вчений, етнограф, мовознавець, публіцист, діяч українського національного відродження. Н. у с. Гурку(Вурку) біля Перемишля (тепер Польща). В 1830 закінчив богословський ф-тет Львівського ун-ту. Був священиком у селах Ліски, Радохинці, Медиці та в Яворові. Л. одим з перших у Галичині порушив питання про використання народної мови в письменстві, автор укладеної “Граматики руської (малоруської) мови” (1845, польською мовою) та рукописного “Букваря” (1838). Пропонував запровадити в українському письмі латинський алфавіт і з цією метою видав латинкою збірку пісень та весільних обрядів “Руське весілля” (1835). Зазнавши, однак, критики, переглянув свою позицію, відмовився від помилкового погляду на перспективи розвитку української літератури в складі польської й визнав провідну роль для Галичини культури Наддніпрянської України. У 1848 - заступник голови Перемишльської руської ради, учасник Першого з'їзду української інтелігенції у Львові. У 1850-х рр. продовжував відстоювати народну мову і фонетичний правопис у письменстві. В 1860-их роках перейшов на москвофільські позиції. Автор праці “Житє І. Снігурського” (1851).

Ф. Стеблій (Львів).

ЛОЗИНСЬКИЙ МИХАЙЛО (1880-23.10.1937) - український політичний і державний діяч, публіцист. За фахом - юрист. В 1914-17 співпрацював з Союзом Визволення України.Тривалий час співпрацював в українських періодичних виданнях - “Діло”, “Рада”, “Громадська Думка”, “Гасла” та ін. Належав до Української Національно-ДемократичноїПартії. В 1918-19 входив доскладу Української Національної Ради ЗУНР ЗО УНР 1918-19. 313.2.1919- керуючий справами Державного Секретаріату закордонних справ. У березні 1919 очолював делегацію ЗО УНР на українсько-польських переговорах в справі укладення перемир'я на фронті під час українсько-польської війни 1918-19.3 квітня 1919 входивдо складу української делегації на Паризькій мирній конференції 1919-20. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 жив у еміграції. В 1921-27 Л.- професор міжнародного права Українського Вільного Університету в Празі. Згодом переїхав в УСРР, завідував кафедрою права в Інституті Народного Господарства в Харкові. В 1930 заарештований і засланий на півн. Урал, де був розстріляний (за ін. дан., загинув на Соловках). Автор праць: “Польський і руський революційний рух і Україна” (1908), “Утворення українського коронного краю в Австрії” (1915), “Галичина в житті України” (1916), “Галичина в рр. 1918-20. Розвідки і матеріали” (1922), “Уваги про українську державність” (1927), “У десятиріччя галицької революції: факти і спроба оцінки” (1928), есеїв про М. Драгоманова, М.Павлика, підручників з міжнародного права (“Міжнародне право”, 1922; “Охорона національних меншостей в міжнародному праві”, 1923) та ін.

 

ЛОМИКОВСЬКИЙ ІВАН (р. н. невід. - 1714) -український військово-політичний діячдругій пол. 17 - поч. 18 ст. На поч. 1670-х років - генеральний писар у гетьман Правобережної України М. Ханенка, згодом перейшов на Лівобережжя. З 1689 - член гетьманського уряду як генеральний хорунжий (1689-92), генеральний осавул (1692-1707), генеральний обозний (1707-09). Л. був палким прихильником гетьмана І. Мазепи, гостро виступав за розрив відносин з Московським царством. З 1709 - в еміграції.

 

ЛОСЕНКО АНТОН ПАВЛОВИЧ [ЗО.7(10.8).1737 - 23.11(4.12).1773] - визначний український живописець і портретист. Н. ум. Глухові на Чернігівщині. В семирічному віці був вивезений до Петербурга у придвірний хор. 3 1753 вчився живопису в І. Аргунова, з 1759 - у Петербурзькій AM (проф. Ротарі), а згодом продовжив навчання в Парижі (1760-65) і Римі (1765-69). Після повернення Л. був обраний професором, академіком (з 1770) і директором Академії Мистецтв (з 1772). Л. був видатним педагогом. Автор картин: “Чудесна ловля риби” (1762), “Жертвоприношення Авраама” (1765), “Каїн і Авель” (1768), “Зевс і Фетіда” (1769), “Святий апостол Андрій Первозванний” (1769), “Володимир перед Рогнідою” (1770), “Прощання Гектора з Андромахою” (1773, картина не закінчена), портретів П. Шувалова (1760), письменника О.Сумарокова (1760), актора Ф. Волкова (1763) та ін.

 

ЛОСЬКИЙ КОСТЬ (28.1.1874 - 14.10.1933) -український громадсько-політичний діяч, письменник і публіцист, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Н. у Петербурзі. Закінчив історичний і юридичний ф-тиу Варшаві та Петербурзі. Служив в урядових установах на Холмщині, став одним з ініціаторів та провідним діячем українського національного відродження в краї. В довоєнний час Л. організував “Просвіту” (1905), видавав газету “Буг”, твори української художньої літератури. В 1917-18 - комісар Бучацького повіту у Галичині, потім - помічник губернського комісара Галичини і краєвий комісар Холмщини. Був членом Української Центральної Ради, очолював департамент внутрішніх справ при Генеральному Секретаріаті УЦР-УНР. В 1918 призначений гетьманським урядом послом у Фінляндії, згодом - посол УНР у цій країні, пізніше - у Швеції та Норвегії. З 1920 Л. жив в еміграції у Чехо-Словаччині. Був професором римського права Українського Вільного Університету в Празі, в 1927-28 - деканом правничого ф-ту, проректором УВУ (1929-30). Помер у Празі. Головні праці: “Украинский вопрос: Россия и Антанта” (1918), “Нарис римської історії” (1919), “Короткий нарис грецької історії” (1921), “ Історія джерел римського права” (1921), робив переклади А. Чехова і Г. Гайне та ін.

 

ЛОТОЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (літ. псевд. О. Білоусенко, О. Любенький;.22.3.1870-22.10.1939) - визначний український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, професор церковного права, дійсн. чл. НТШ (1900); і Українського Наукового Товариства в Києві. Н. у с. Браниця недалеко Кам'янець-Подільського у родині священика. В 1896 закінчив Київську духовну Академію. В 1900-17 - урядовець державного контролю в Києві та Петербурзі. Брав активну участь в українському національному русі. З 1908 був активним членом Товариства Українських Поступовців. З березня 1917 очолював Українську Національну Раду в Петрограді, що складалась з представників українських громадсько- політичних організацій міста. Співпрацював з численими російськими журналами і газетами, в дописах до яких відстоював українські національні інтереси. Був губернським комісаром Буковини та Покуття під час окупації краю російськими військами. З вересня 1917 - член Української Партії Соціалістів-Федералістів. У вересні-листопаді 1917 - генеральний писар Генерального Секретаріату УЦР-УНР. Л. був міністром віросповідань Української Держави (з 24.10.1918) та Української Народної Республіки періоду Директорії УНР. Виступив ініціатором проголошення автокефалії Української Православної Церкви (1.1.1919). В 1919-20 очолював місію УНР у Туреччині, де вів переговори з Константинопольським Патріархом у справі визнання автокефалії Української Православної Церкви. В 1920 емігрував до Відня, пізніше - у Прагу Варшаву. В 1922-28- доцент права Українського Вільного Університету, 1929-39 - професор історії церкви у Варшавському ун-ті. В 1930-39 -засновник і директор Українського Наукового Інституту у Варшаві. В 1927-30 міністр внутрішніх справ в екзильному Уряді УНР. Автор праці “Українські джерела церковного права” (1931), “Автокефалія” (1935, 1938), “Церковна справа в Україні” (1923), числених публіцистичних статей на суспільно-політичну тематику, мемуарів “Сторінки м инулого”(1932-34) і “В Царгороді” (1939).

 

ЛОХВИЦЬКИЙ КІНДРАТ АНДРІЙОВИЧ [9(20).3.1774, за ін. дан., 1775 - кін. 1830-х рр.] - український археолог. З 1823 жив у Києві, де займався археологічними дослідженнями. Розкопав фундамент Десятинної церкви (1824), відкрив руїни Золотих Воріт (1832), а також виявив сліди церкви св.Ірини (Орини; збудована за Ярослава Мудрого) та кількох невідомих будівель княжої доби.