БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 31 страница

 

“ЛУГ” - українське фізкультурно-спортивне товариство, засноване в 1925 у Галичині. Створене за ініціативою Р. Дашкевича з метою національно-патріотичного виховання української молоді і підготовки її до боротьби за незалежність України. Виник після заборони діяльності польською владою в 1924 спортивно-протипожежної організації “Січ”. Організайційна структура “Л.” складалась з трьох ступенів: центральний відділ у Львові, повітові “Л.” і місцеві осередки товариства. Організації “Л.”, маючи напіввійськовий характер, забезпечували активну участь членів товариства у військовій підготовці (проведення польових занять, стрільб тощо), керували розвитком спорту серед української молоді. В 1920-30-х рр. “ Л.” став одним з основних організаторів спортивного і культурного життя української молоді. З ініціативи та під керівництвом “Л.” по всій Галичині проводились спортивні свята, ставилися вистави і концерти, члени товариства виступали з доповідями. В 1925-39 беззмінним головою “Л.” був Р. Дашкевич, серед інших провідних діячів товариства були О.Коберський, М. Козланюк, О. Куцерба, І. Мамчак, Ю.Мамчак та ін. “Л.” належав до найбільш масових молодіжних організацій Західної України. В 1939 існувало 805 місцевих осередків “Л.”, в яких нараховувалось бл.50тис. членів. В 1935-39 “Л.” видавав у Львові часопис “Вісті з Лугу” (ред. Р. Дашкевич, О. Федорчак, А.Курдилик). В 1939 з встановленням радянської влади у Західній Україні діяльність “ Л.” була заборонена.

 

ЛУКАРІС КИРИЛО (1572 - 28,6.1638; за ін. дан., 1633) - православний церковний діяч, Патріарх Олександрійський (1602-21) і Константинопольський (з 1621). Н. на о. Кріт. В 1596 Л. був висланий Олександрійським Патріархом Мелентієм Пігасом для участі в Берестейському соборі 1596. (див. Берестейська унія 1596). Деякий час викладав в Острозькій Академії. Ставши патріархом, підтримував тісні зв'язки з Україною, затвердив Луцьке братство та статути братських шкіл у Луцьку і Києві. В 1627 заснував друкарню у Константинополі. 28.6.1638 за наказом султана Мурада IV задушений, а тіло кинуто в море.

 

ЛУКАСЕВИЧ ЄВМЕН (26.12.1871 -20.12.1929) - український громадський діяч, видавець. Н. у Білій Чортківського округу в Галичині. Медичну освіту здобув у Цюріху (Швейцарія). За фахом - лікар. Займався лікарською практикою. З 1905 жив у Києві, був членом Українського Наукового Товариства. В 1917-18 Л. був одним з ініціаторів створення українських лікарських організації, у т.ч. Українського Червоного Хреста. З кін. 1918 до серед. 1919 -голова української дипломатичної місії у Швейцарії (пізніше - М. Василько). В 1920-міністр закордонних справ в уряді В. Прокоповича. В еміграції жив у Варшаві. Видавав газету “Українська Трибуна” (1921) і перший український медичний ж-л “Українські Медичні Вісті”. Підготував і видав “Анатомічний словник”(1926).

 

ЛУКАШЕВИЧ АНТІН (18.2.1870 - 23.5.1936) -український громадський і політичний діяч на Буковині. Н. у Бабині на Буковині. Належав до Української Національно-Демократичної Партії. Був послом до буковинського сейму (1911-18) і до австрійського парламенту (1907-18). В період румунської окупації буковинських земель став співзасновником Української Національної Організації (1922-28). Обирався депутатом румунського парламенту (1920, 1926-27), в якому відстоював права буковинських українців, боровся проти румунізації народної освіти на Буковині. В числених статтях місцевих і зарубіжних виданнях виступав проти дискримінації українського населення Буковини румунською владою. Помер у Чернівцях.

 

ЛУКАШЕВИЧ ВАСИЛЬ (бл. 1783-16. 10..1866) - український громадсько-політичний діяч. Н. у Борисполі на Київщині. Походив з козацько-старшинського роду. З 1798 виховувався у Пажеському корпусі, після закінчення якого, у 1803-04 служив перекладачем у Колегії закордонних справ, з 1805 - у міністерстві внутрішніх справ. У 1807 вийшов у відставку і оселився в Борисполі. Заснував школу в Переяславі. З 1811 -предводитель дворянства Переяславського по-віту.В 1818 Л. став членом масонської ложі “Любов до істини” в Полтаві, до якої входив також І. Котляревський. Л. створив Малоросійське Таємне Товариство, що ставило собі за мету створення української самостійної держави. В лютому 1826 Л. був заарештований і ув'язнений у Петропавлівській фортеці. Згодом звільнений з ув'язнення. Жив у Борисполі під наглядом поліції. На думку деяких істориків (М. Петровський), Л. був автором “історії Русів”.

 

ЛУКОМСЬКИЙ СТЕПАН ВАСИЛЬОВИЧ (1701 - бл. 1779) - український історик. Н. в Умані у козацькій родині. Закінчив Київську Академію. В 1731-35 - канцелярист Генеральної Військової Канцелярії, згодом - сотник Прилуцької (1735-47), Яготинської (1751-57) і Переволочанської (1757-63) сотень, абшитований полковник (1773). Після виходу у відставку в жовтні 1763 жив у Прилуках. Автор хроніки з історії України 14-16 ст. - “Зібрання історичне” (1770). Переклав на українську мову щоденник домініканського монаха С. Околовського (містить дані про хід національно-визвольного повстання під проводом Д. Гуні та Я. Острянина) і записки польського мемуариста М. Титловського про Хотинську війну 1620-21.

 

ЛУПУЛ ВАСИЛЬ (Лупу; 1593 - 1661) - господар Молдавії (1634-1654). Н. у Константинополі, за походженням грек чи албанець. В 30-х рр. 17 ст. оселився в Молдавії. Займаючись торгівлею розбагатів і став великим землевласником. В 1634. Л. зумів посісти молдавський престол. За правління Л. в 1640 у Молдавському князівстві при сприянні Київського митрополита П. Могили було відкрито Слов'яно-греко-латинську академію, видано в 1646 “Правила” (“Уложення”) - перше зведення законів, що діяли до серед. 18 ст. Л. тривалий час при підтримці Польщі і Туреччини вів запеклу боротьбу з волоським господарем М. Басарабом за Волощину. Після Молдавських походів 1650, 1652 і 1653 українського війська Л. став союзником Б. Хмельницького. В серпні 1652 видав свою дочку Розанду (див. Р. Лупул-Хмельницька) заміж за сина Б. Хмельницького - Тимоша. В квітні-вересні 1653 Л. при допомозі українських військ на чолі з Т. Хмельницьким вів боротьбу проти претендента на господарський стіл С. Георгіцу, якого підтримували волоський господар М. Басараб, трансільванський князь Юрій II Ракоціп польський уряд. У вересні 1653, після загибелі Т. Хмельницького і відступу козацьких загонів з Сучави, Л. був остаточно позбавлений престолу і змушений виїхати до Чигирина. Проте через деякий час за участь у таємних переговорах з польськими емісарами Л. позбавили праважити в Україні. Переїхав до Криму. На вимогу султана Л. видали Туреччині. Після тривалого ув'язнення помер у Стамбульській фортеці.

 

ЛУПУЛ-ХМЕЛЬНИЦЬКА РОЗАНДА (Роксана, Руксандра; бл. 1630 - 1686) - дочка молдавського господаря В. Лупула. В 31.8.1652 вийшла заміж за Т. Хмельницького. Після його загибелі (1653) деякий час перебувала у Чигирині, а згодом - у Рашкові на Поділлі. З 1666 жила у Молдавії. В 1686 (за ін. дан.,1687) загинула від рук польських жовнірів у фортеці Немц.

 

ЛУТАЙ (Лютий) ФЕДІР (рр. н. і см. невід.) -український військовий діяч серед 17 ст. В 1637 - військовий осавул, 1638 - сотник Переяславського полку. В 1647 обраний кошовим отаманом Запорізької Січі. Багато допомагав Б. Хмельницькому на поч. національно-визвольної війни українського народу 1648-57. Заснував бл. 1652 Чортомлицьку Січ.

 

ЛУЦЕНКО ІВАН (1869 - 25.3.1919) - український громадсько-політичний і військовий діяч, лікар Армії УНР. Н. на Одещині. В 1902-07 Л. був одним з лідерів Української Народної Партії. В квітні 1917 став одним з організаторів і першим головою Одеської Української Військової Ради, яка ставила собі за мету сприяння побудові української незалежної держави. 21.4.1917 на Всеукраїнському Національному Конгресі 1917 Л. було обрано до складу Української Центральної Ради від Одеси, а на поч. червня 1917 - членом Українського Генерального Військового Комітету. В листопаді-грудні 1917 разом з П. Макаренком і М. Андріенком став засновником Української Партії Самостійників-Соціалістів. Влітку 1919 Л., будучи військовим лікарем Армії УНР, загинув у боях за залізничну станцію Антоніни на Волині (за ін. дан., потрапив у більшовицький полон і був розстріляний).

 

ЛУЦКЕВИЧ МАРКО (26.4.1882-1934) - український громадсько-політичний діяч. Н. у Ковелі на Волині. Закінчивши навчання в Москві, став організатором кооперативного руху на Волині. У 1922 - посол до польського сейму. У своїх промовах в парламенті виступав з засудженням польського окупаційного режиму в Західній Україні, за що був позбавлений депутатської недоторканості й відданий під суд. Зумів таємно емігрувати у Чехо-Словаччину. В 1924 переїхав до УСРР. В 1926 був заарештований більшовиками та засланий у Сибір, де і помер.

ЛУЦЬКЕ БРАТСТВО [Хрестовоздвиженське (Чеснохрестське) братство] у Луцьку - національно-релігійна, громадська організація православних українських шляхтичів Волині та міщан Луцька. Засновано 1617. Визначними діячами братства того періоду були шляхтичі Л. Древинський, М. Гулевич-Воютинський, А. Пузина, ченці Герасим Микулич, Ісакій Борискович та ін. До Л.б. входили також окремі представники старшини Війська Запорізького. Братство вело боротьбу проти національно-політичного гноблення українського населення, займалося громадсько-культурницькою та благодійною діяльністю і відігравало значну роль у боротьбі за збереження законних прав православ'я на Волині у 20-40-х рр. 17 ст. Братчики відкрили друкарню, шпиталь і школу. Пам'ятками української педагогічної думки є правила для учнів (“Артикули прав”) і статут школи Л.б. (“Порядок шкільний”), запозичений зі статуту Львівської братської школи. Великий вплив на діяльність світського братства мав Луцький братський монастир (“братство духовне”), при якому в 1628 і 1640-х рр. діяла друкарня. 3 серед. 17 ст. в умовах посилення національно-релігійного гніту на західно-українських землях почався занепад Л.б., і наприкінці 18 ст. воно припинило свою діяльність. В 1871 засновано нове Л.б., яке мало офіційно-клерикальний характер.

Я. Ісаєвич (Львів).

ЛУЦЬКИЙ ОСТАП (8,11.1883-1941)- український громадсько-політичний діяч, публіцист, поет. Н. у с. Лука Самбірського повіту на Львівщині. Навчався у Празькому і Варшавському унтах. Член літературної групи “Молода Муза” (1906-09), надрукував декілька збірок поезій. Редактор газети “Буковина” (1907-13), директор Центральної каси українських кооперативів у Чернівцях. Учасник Першої світової війни -офіцер австрійської армії. У 1918 - ад'ютант архікнязя В. Лабсбурга. Під час україн сько-польської війни 1918-19 - сотник УГА, шеф штабу 4 Золочівської бригади. У 1920 - представник української армії у штабі польського війська, зв'язковий С. Петлюри з Ю. Пілсудським. Після війни поселився на Стрийщині й брав участь у розвитку місцевого кооперативного руху. У 1928-39 - голова Центросоюза у Львові і директор Ревізійного Союзу Українських Кооперативів. Спричинився до успіху кооперативного руху у Галичині. Належав до Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО), член ЦК організації. В 1928-35 - посол польського сойму, а в 1935-39 - сенатор. Прихильник курсу “нормалізації” польсько-українських стосунків. Невдовзі після окупації радянськими військами Західної України заарештований (поч. жовтня 1939) органами НКВС і вивезений у концентраційний табір біля Котласу, де й загинув. Автор збірок поезій “Без маски” (1903), “З моїх днів” (1905). “В такі хвилини” (1906).

Д. Кушплір (Львів).

ЛУЦЬКИЙ ПРОЦЕС 1937 - політичний судовий процес, влаштований у Луцьку 17-31.8.1937 польським урядом над 42 членами Організації Українських Націоналістів, заарештованих в липні 1937. Під час процесу, ув'язнених (в більшості студентів) було звинувачено в приналежності до ОУН і антидержавній діяльності. 31.8.1937 за вироком окружного суду до тривалих строків ув'язнення було засуджено 34 підсудних, серед яких І. Климів -на 10 років, П. Мигаль-на 8 років, І. Кохановський, В. Сич, А. Марченко - на 7 років кожен. До тривалих термінів ув'язнення були засуджені інші члени ОУН. Л.п. став ганебним продовженням політики державного терору польських властей проти корінного населення Західної України.

 

ЛУЧИЦЬКИЙ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ [2(14). 6.1845-22.8.1918]-український історик, член-кореспондент Петербурзької АН (з 1908). Н. у м. Кам'янці-Подільському. В 1866 закінчив Київський ун-тет. Навчався в Київському ун-ті, з 1877 - професор цього ун-ту. Належав до Конституційно-Демократичної Партії (див. Кадети). В 1907 - депутат III Державної Думи від м. Києва. Був членом Старої Громади, одним з засновників Українського Наукового Товариства у Києві. Автор праць “Католицька ліга і кальвіністи у Франції” (1877), “Общинне землеволодіння в Малоросії” (1882), “Матеріали до історії землеволодіння в Полтавській губернії в 18 ст.” (1883), “Робітниче населення і економічна політика німецьких міст 15-16 ст.” (1884), “Селянське землеволодіння у Франції напередодні революції” (1900), “Становище землеробських класів у Франції напередодні революції і аграрна реформа 1789-1793 рр.” (1912) та ін.

 

ЛУЧКАЙ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ (справжнє, прізвище - Поп; 19.11.1789 -3.12.1843)-український мовознавець, фольклорист та історик. Н. у Великих Лучках на Мукачівщині (тепер Закарпатська обл.). Гімназійну освіту здобув в Ужгороді та Великому Варадині (тепер - Румунія). Навчався в духовній семінарії (конквіті) у Відні (1812-16), відвідував лекції в ун-ті. Був учнем відомих славістів В.Копітара та Й.Добровського. В 1816-17- священик у с. Великих Лучках, в 1817-27 Л.- бібліотекар, архіваріус та керівник консисторії Мукачівського єпархіального управління, директор міської школи в Ужгороді. В 1829 виїхав до Італії, де був придворним парохом герцога Карла Людовика Бурбона в м. Лукка. В 1830 повернувся у Закарпаття, був священиком в Ужгороді (на Цегельні, 1830-43). Л., служачи тривалий час єпархіальним шкільним референтом, сприяв заснуванню та впорядкування парафіальних шкіл на території єпархії. В 1830 видав у Відні “Граматику слов'яно-руську” (лат. мовою) - першу в Закарпатті українську граматику з широким використанням народної розмовної мови та фольклору. Виступав проти шовіністичної політики угорського уряду, спрямованої на денаціоналізацію українського населення Закарпаття, відзначав кровну спорідненість закарпатських українців з українцями інших західноукраїнських земель та Наддніпрянщини. Написав латинською мовою шеститомну “Історію карпатських русинів” (було видано тільки два томи). Перші чотири томи у перекладі українською мовою опубліковано у Пряшеві в “Науковому збірнику Музею української культури у Свиднику” (1983-91). Автор твору “Церковні бесіди на всі неділі року” (1831).

Ф. Стеблій (Львів).

ЛЬВІВСЬКА БРАТСЬКА ШКОЛА - навчальний заклад, перша братська школа в Україні. Заснували її бл.1585 діячі Львівського братства Ю. Рогатинець, І. Рогатинець, І. Красовський та ін. Статут Л.б.ш, (“порядок шкільний”; 1591) -видатна пам'ятка педагогічної думки. Він передбачав демократичні основи організації школи.

До Л.б. ш. приймали дітей різних станів зі Львова та ін. міст і сіл України. Молодші школярі навчалися грамоти, старші (спудеї) вивчали старослов'янську, грецьку ілатинську мови, граматику, риторику і піїтику, елементи філософії. Школа була й осередком розвитку хорового співу та українського шкільного театру. В 1591 була надрукована грецько-слов'янська граматика “Адельфотес”, складена учнями школи й учителем Арсенієм Еласонським, У різний час ректорами й учителямитут були С.Зизаній. Л.Зизаній, Ф. Касіянович, І. Борецький, П. Беринда, Г.Дорофеєвич, І. Трофимович-Козловський, С. Косов, В. Ушакевич, Ф. Сидорович та ін. Гетьман П. Сагайдачний заповів значні кошти на потреби школи. Л.б.ш. справила великий вплив на розвиток освіти не тільки в Україні, а й у Білорусії, Молдавії та ін. Вона виховала багатьох відомих громадських і культурних діячів (Є. Плетенецький, К. Мазепета, І. Югасевич та ін.). Керівники Л.б.ш. намагалися перетворити її на вищий навчальний заклад, однак у другій пол. 17 ст. школа занепала, а у 80-х рр. 18 ст. перестала існувати.

Я. Ісаєвич (Львів)

ЛЬВІВСЬКЕ БРАТСТВО (Успенське ставропігійське братство у Львові, Львівська ставропігія) - національно-релігійна громадська організація православних, а згодом - греко-католицьких українських міщан Львова. Зародком братства було існуюче здавна об'єднання православних міщан - опікунів місцевої церкви Успення і Онуфріївського монастиря у львівському передмісті Підзамче. Не пізніше 1585 група українських міщан (Ю. та І. Рогатинці, І. Красовський, Д.Красовський, Л. Маленький та ін.) розробила статут Л.б. і подала його в січні 1586 на затвердження Антіохійському Патріарху Йоакиму IV Доу. Статут Л.б. встановлював за братством право зверхності над іншими братствами та контроль за духівництвом, у т.ч. єпископами. Незабаром Л. б. домоглося права ставропігії -непідлеглості місцевим православним єпископам. Згодом статут Л.б, став зразком для ряду православних братств Західної й Правобережної України. Активну участь у громадському житті Л.б. брали С. Зизаній, Л. Зизаній, К. Ставровецький, П. Беринда, І. Борецький та інші українські діячі культури і освіти. Боротьбу Л.б. проти національно-релігійних утисків підтримували деякі православні магнати (К. Острозький та ін.). Прагнення Л.б. до збільшення участі мирян у громадському і культурному житті була одним з проявів реформації на Україні. Л.б. протягом тривалого часу брало діяльну участь в боротьбі проти насильного запровадженя Берестейської церковної унії 1596, виступало на захист політичних прав українських міщан. Підтримувало тісні зв'язки з релігійними і культурними осередками в православних країнах. Братство намагалося створити у Львові міське самоврядування, незалежне від магістрату і польської влади. Йому належала Львівська братська друкарня, коштом Л.б. утримувалася Львівська братська школа. Л.б. спорудило визначну пам'ятку архітектури у Львові - Успенську церкву. Значну увагу воно приділяло розвиткові українського образотворчого мистецтва. Братство організувало у Львові шпиталь - притулок для непрацездатних, подавало матеріальну допомогу своїм незаможним членам. З серед. 17 ст. керівництво Л.б. перейшло до” багатих купців. Насильства з боку польсько-шляхетської влади, а також розорення Л.б. 1704 шведськими військами привели до занепаду і зменшення ролі братства в суспільно-політичному, громадському і культурному житті України. В 1708 Л.б. прийняло унію. Незважаючи на це, переважна більшість членів братства продовжувала виступати за збереження і зміцнення традиційних обрядів і звичаїв, підтримувала культурні та релігійні зв'язки, з Наддніпрянською Україною. В 1788 австрійський уряд ліквідував Л.б.

Я. Ісаєвич (Львів).

ЛЬВІВСЬКЕ ЗБРОЙНЕ ПОВСТАННЯ 1848 -збройний виступ міщан Львова в листопаді 1848. В умовах наступу контрреволюції в Австрійській монархії повстання було інспіроване представниками Польського Демократичного Товариства (В. Гельтман, П. Дараш, М. Домагальський), прибулими на початку революції до Галичини з еміграції. Відмовившись від співробітництва з польською Центральною Радою Народовою, яка поступово втрачала свій вплив, вони розгорнули активну пропаганду серед міських низів і створеної на поч. революції національної гвардії, зокрема, студентського “Академічного легіону”. Після Жовтневого повстання 1848 у Відні серед міських низів поширювались заклики наслідувати приклад віденських повстанців (див. Революція 1848-49 в Австрійській імперіі). 1.11 австрійські солдати напали на двох національних гвардійців, що викликало у Львові заворушення і вуличні демонстрації. Урядові війська відкрили вогонь по демонстрантах. Це стало поштовхом до повстання. Протягом ночі на вулицях, що оточували площу Ринок, виросло 23 барикади. Весь центр міста опинився в руках повсталих робітників і ремісників, озброєних рушницями, косами, сокирами, шаблями. До повстанців приєдналась частина національної гвардії, зокрема, студенти “Академічного легіону”. Уранці 2.11 між повсталими і урядовими військами відбувались збройні сутички. Помірковані елементи Центральної Ради Народової, керівництво національної гвардії та т.зв. комітету громадської безпеки намагалося стримати активність повсталих і вступили в переговори з головнокомандуючим австрійськими військами у краї генералом Гаммерштейном. Однак, це нічого не дало. О 10 годині ранку 2.11. за його наказом почався артилерійський обстріл міста, внаслідок чого було вбито 55 і поранено 75 осіб, згоріли будинок університету (при цьому загинула цінна бібліотека), театр, технічна академія, міська ратуша. О 12 годині ЗО хвилин повстанці капітулювали. 3.11. в місті було оголошено стан облоги. Кількасот учасників повстання віддано до військового суду, національну гвардію розпущено, заборонено всякі збори, заборонено діяльність політичних товариств, закрито періодичні видання, крім урядових. Придушення повстання наблизило реставрацію абсолютизму в Австрії.

Ф. Стеблій (Львів).

ЛЬВІВСЬКЕ НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО (Наукове Товариство у Львові) - польське наукове товариство, що діяло в Західній Україні в 1901-39. Засновано як “Товариство для підтримки польської науки”, 1920 реорганізоване у Л.Н.Т. Мало відділи: філологічний, історико-філософічний, математично-природничий; секції історії мистецтва та культури, соціально-економічної історії. Головами Л.Н.Т. в різні роки були історики О. Бальцер, Ф. Буяк. Л.Н.Т. видавало польською мовою серії монографій та збірники статтей: “Наукові праці” (в історико-філологічній серії, т. 1 -16), “Дослідження з історії польського права” (т. 1-18), “Архів Наукового товариства” (в історико-філософічному відділі, т. 1-26), “Історичні пам'ятки” (т. 1-6). В ряді видань Л.Н.Т. тенденційно висвітлювалася історія західно-українських земель, ідеалізувалася політика польської шляхти і держави щодо українських земель.

Я. Ісаєвич (Львів).

ЛЬВІВСЬКИЙ ЛІТОПИС - літописна пам'ятка першої пол. 17 ст., вміщена в рукописній книзі М. Гунашевського. Назва умовна. Відображає події в Україні з 1498 по 1649. Найбільш докладний опис подій з 1630. Літопис подає цінні відомості про зовнішньополітичне і економічне становище України, взаємини з Польщею, Московією, Кримським ханством. Багато уваги приділяє козацьким повстанням 30-х рр. 17 ст., національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57, наводить ряд фактів з її історії, яких немає в інших джерелах. Текст Л. л. виявив напочагку19ст. історик Д. Зубрицький. Вперше опублікований у Москві (1839), згодом - у Львові (1870-і рр.).

Ф. Стеблій (Львів).

ЛЬВІВСЬКИЙ ЛІЦЕЙ - загальноосвітній навчальний заклад у Львові, проміжного (між середньою і вищою школою) типу, заснований на базі ліквідованого австрійським урядом Львівського ун-ту. Мав відділи філософії, права, богослов'я і хірургії, на яких навчалося від 500 до 800 студентів, переважно дітей шляхти, духовенства і купецтва. Керівництво ліцеєм здійснював сенат на чолі з ректором. Серед викладачів Л.л. були відомі діячі освіти і науки: І. Лаврівський, М. Гриневецький, Ю. Родер, Ю. Маусс та ін. У 1817 ліцей реорганізовано в університет.

Ф. Стеблій (Львів).

ЛЬВІВСЬКИЙ ПРОЦЕС 1936 - політичний судовий процес над 23 членами ОУН, в тому числі 9 членами Краєвої Екзекутиви- ОУН на Західноукраїнських землях, який став завершенням Варшавського процесу 1935-36. Процес вибувався в травні-липні 1936 у Львові. Серед ув'язнених були С. Бандера. Р. Шухевич, В.-М. Янів, Я. Стецько, Я. Макарушка, О. Пашкевич, Б. Підгайний, І. Малюца, К. Зарицька, Р. Мигаль та ін. Підсудних захищали 11 відомих українських адвокатів, серед яких: В. Старосольський, С. Шухевич, В. Гербовий, О. Павенцький таін. Заарештовані члени ОУН використали судовий процес для викриття антиукраїнської політики польського уряду. С. Бандера, виступаючи на суді, заявив, що вся урядова політика щодо українського населення у Польщі була спрямована на повну національну асиміляцію українців. Після майже двохмісячних засідань суд виніс наступний вирок: С. Бандера і Р. Мигаль засуджені до довічного тюремного ув'язнення, Б. Підгайний, І. Малюца, Є. Качмарський, Р. Сеньків і О. Мащак - до 15 років. Інші заарештовані члени ОУН були також засуджені до різних термінів ув'язнення. Героїчна постава підсудних під час процесу, їх послідовне відстоювання ідеї української державності сприяло зростанню авторитету ОУН серед українського населення.

ЛЬВІВСЬКИЙ СОБОР 1946 (“Собор Греко-Католицької Церкви”) - псевдособор Української Греко-Католицької Церкви, який відбувся 8-10.3.1946 у соборі св. Юра у Львові. Після смерті митрополита А. Шептицького (1.11.1944) за ініціативою радянських органів держбезпеки та особисто Й. Сталіна розпочалась ліквідація Української Греко-Католицької Церкви як нежалежного від радянських органів влади національного інституту та єдиної ланки зв'язку українців із Заходом. Радянські засоби масової інформації розгорнули широку кампанію звинувачень церкви у коллабораціонізмі з німецькими нацистами та. підтримці українського руху Опору.

11.4.1945 відділи військ НКВС оточили собор св. Юра у Львові і заарештували митрополита Й. Сліпого, єпископів Н. Будка і М. Чарнецького (в червні 1946 засуджені дотривалихтермінівув'язнення), прелатів О. Ковалевського і Л. Куницького, цілий ряд священиків. Їм було заявлено, що греко-католицька церква з цього часу ліквідована. В цей же день співробітники органів держбезпеки заарештували у Станіславові єпископів Г. Хромишина та І. Латишевського. В 1945-46 все вище духовенство УГКЦ разом з урядовцями курії, викладачами теології та філософії богословських академій і семінарій, ченцями (всього бл. 1 тис. чол.) було заарештовано і вивезено на Схід. Шляхом репресій радянські власті намагалися змусити ієрархію греко-католицької церкви погодитись на об'єднання з Російською Православною Церквою. Однак ні один з усіх заарештованих єпископів не зрікся єдності з Римом. В цих умовах радянські спецслужби розробили план проведення “Собору Української Греко-Католицької Церкви”. В травні 1945 у радянській пресі була опублікована відозва “Ініціативного комітету воз'єднання греко-католицької церкви з православною”, яку підписали священники Г. Костельник, М. Мельник і А. Пельвецький. 8-10.3.1946 ініціативна група, діяльність якої повністю направлялась і контролювалась радянськими партійними органами і службою безпеки, скликала у Львові “Собор УГКЦ”. Шляхом залякувань,часто і відвертого терору та знищення особливо непоступливих священників було сформовано групу учасників собору, яка складалася з 216 священослужителів (у Галичині служило 1270 священників) і 19 мирян. У списках присутніх були виявлені особи, яких вже не було в живих. 9.3.1946 собор, незважаючи на абсолютну неканонічність (повна відсутність канонічних єпископів УГКЦ), проголосив скасування Берестейської унії 1596 і “воз'єднання” з Російською Православною Церквою. 28.8.1949 на регіональному релігійному з'їзді у Мукачеві таким самим чином було проголошено про розрив унії з Римом і підпорядкування греко-католицької церкви на Закарпатті Московському Патріархові. Незважаючи на неканонічність Л.с., радянський уряд визнав Українську Греко-Католицьку Церкву скасованою і розпочав ліквідацію її парафій та церков. Внаслідок протидії рішенню Л.с. бл. тисячі священиків було заарештовано, засуджено до тривалих термінів ув'язнення або депортовано. І лише незначна частина священослужителів, не витримавши психологічного і фізичного тиску, формально перейшла до православ'я. Бл. 200 священників взялися творити структуру Української Греко-Католицької Церкви у підпіллі. Більше 40 років священослужителі і вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватись обрядів і свят своєї церкви, наражаючись на переслідування та репресії з боку органів влади. В 1972 проголошена Л.с. “реунія” УГКЦ була ратифікована помісним собором Російської Православної Церкви. На Заході Л.с. був визнаний неканонічним, а ліквідація УГКЦ проголошувалась незаконною (папська енцикліка “Східні Церкви” від 15.12.1958). В кін. 1980-х рр. розпочалася боротьба за легалізацію УГКЦ, однієї з двох українських національних Церков. 1.12. 1989 діяльність УГКЦ була легалізована в Україні.

ЛЬВІВСЬКИЙ (таємний) УКРАЇНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ- український нелегальний вищий навчальний заклад, заснований у липні 1921 за ініціативою Наукового Товариства ім. Т.Шевченка, Товариства українських наукових викладів ім. П. Могили та Ставропігійського Інституту у Львові. Після польської окупації Львова (1918) утраквістичний (польсько-український) ун-тет ім. Франца І було сполонізовано і перейменовано на ун-тет ім. Яна Казиміра. Всі українські кафедри (8 кафедр) в навчальному закладі були ліквідовані, а професори-українці (всього 14 чол.) - звільнені. Згідно з наказом ректора ун-ту від 14.8.1919, на навчання приймалися тільки громадяни Польської держави, які пройшли військову службу в армії, чим фактично закривався доступ до навчального закладу українській молоді. Аналогічне рішення прийняв і ректорат Львівського політехнічного ін-ту. В цих умовах 20.9. 1919 Наукове Товариство ім. Т. Шевченка оголосило запис на Українські Університетські Курси. Ця і всі наступні спроби українських громадсько-наукових установ (НТШ, Товариства українських наукових викладів ім. П. Могили та Ставропігійського Інституту) організувати в кін. 1919-на поч. 1920навчаннядляукраїнської молоді Галичини за програмою вищої школи наштовхнулись на категоричну заборону польської влади. Незважаючи на урядові заборони і переслідування, восени 1920 спільними зусиллями українських вчених і галицької молоді були організовані нелегальні університетські курси з філософським, юридичним та медичним відділами. Через деякий час розпочалася робота по реорганізації цих таємних курсів у навчальний заклад за зразком західноєвропейських ун-тів. Рішення приступити до створення Л(т)УУ було прийнято на з'їзді українського студентства у Львові в липні 1921. У серед. вересня 1921 новостворений навчальний заклад розпочав свою роботу. Університет діяв нелегально, на громадських засадах. Заняття проводились в приміщеннях НТШ, “Просвіти”, Національного музею, закладах “Рідної Школи”, підвалах собору св. Юра, на приватних квартирах викладачів і студентів. У першій рік свого існування університет мав три відділи (факультети): філософський, юридичний, медичний, пізніше було утворено технічний відділ. В 1922 на базі технічного відділу було створено Українську (таємну) Високу Політехнічну Школу (існувала в 1922-25) у Львові. В 1924 до ун-ту формально було приєднано ще й факультет мистецтва під керівництвом С. Новаківського і протекторатом А. Шептицького. В ун-тет записалося 1028 студентів. З них на філософський ф-т - 235, на юридичний -608, медицини - 185. Крім того було ще 230 надзвичайних студентів. Таким чином всіх записаних в університет нараховувалось - 1258. На технічному від ділі навчалось 150 студентів. Першим ректором У(т)УУ був доктор В. Щурат, потім М. Панчишин, М. Чайковський, Є. Давидяк. Ректором Високої Політехнічної Школи було обрано В. Лучківа. У 1924-1925 на трьох від ділах університету нараховувалося 58 кафедр. На філософському ф-ті було 22 кафедри, юридичному -26, медичному- 10. На філософському та юридичному ф-тах навчання тривало 4 роки, на медичному та в політехніці - 2 роки. Після двох років навчання у Львові студенти медицини та політехніки мали змогу продовжувати навчання у вищих навчальних закладах Праги, Відня, Гданська. В 1921 для керівництва справами у закладі був створений Сенат ун-ту, до складу якого входили В. Щурат, М. Кордуба (декан істор. ф-ту), I. Крип'якевич, І. Раковський, В. Вергановський (декан юридичн. ф-ту), М.Ле вицький, Р. Ковшевич, І. Куровець (декан медичн. ф-ту), М. Музика, М. Вахнянин. Серед викладачів у-ту були відомі українські вчені: І. Крип'якевич, К. Студинський, М. Корчинський, С. Балей, М, Возняк, М. Галущинський, Ф. Копесса, І. Свєнціцкий, В. Левицький, М. Чайковський, М. Чубатий, С, Старосольський, С. Шухевич, Ю. Гірняк та ін. Незважаючи на складні умови, пов'язані з нелегальним існуванням, рівень викладання і підготовки спеціалістів в університеті був високим. Студенти ун-ту мали свої численні молодіжні організації, серед яких “Український Студентський Союз”, “Академічна Громада”, “Медична Громада”, “Гурток Правників”, “Крайова Студентська Рада” та ін. Науковий гурток істориків видавав ж-л “Історичний Вісник”. Матеріальну підтримку діяльності ун-ту надавали українські господарсько-економічні установи, частина фінансової допомоги поступала від численної еміграції із Чехо-Словаччини, США і Канади. Викладачі та студенти ун-ту зазнавали постійних переслідувань з боку польських органів влади. Заходи національних громадсько-політичних організацій і українських депутатів польського сейму, спрямовані на легалізацію діяльністі У(т)УУ, були безуспішними. Переслідування та арешти польською поліцією студентів та професорів, відсутність матеріальної бази і нестача коштів, урядова заборона службовцям державних установ викладати в ун-ті та дискримінація випускників привела до припинення діяльності Л(т)УУ в 1925.